Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

СТАНІСЛАВСЬКА КНЯГИНЯ



Василь БАБІЙ

П'єса на одну дію

Дійові особи: Іван Франко, Юзефа Дзвонковська

Ява І

В залі будинку „Руська бесіда". Вихо­дить втомлений з вигляду, але з живим блиском очей Іван Франко.

Франко: - Дорога моя, вельмишановна публіко. Мої щирі приятелі, дуже я радий, що не полінувались цієї листопадової, непривітної пори завітати до цієї зали для зустрічі зо мною. Приїжджаю вже не пооди­нокий раз до Станіславова і се місто, і його люди є мені приємні і на спомин добрі. А споминів про се місто в душі моїй поміщається достатньо. І щось мене гріє, а щось холодить, але нині не об тім річ. Нині хотів, щоб були мені добрими суддями, щирими слухачами моєї поеми. Сей твір забрав много трудів моїх, його вистраждав, як свій великий біль, але писаний він з любові до нашого народу, який би щось хотів ліпшого, та не годен осягнути, бо сам слабкий ще духом, а поводиря не видно.

... „Мойсей" - таку назву я дав осій поемі, що тримаю перед вами в руках. Мойсей, се той, кого потребує і наш нарід. Мені закидають, що се є атеїстична штука, а я тут перед вами заявляю: се не правда, а підле лукавство, аби мене ще раз очорнити, але не так мене, як ту справу, яку двигаю багато літ і вже здоров'я підірвав, але не здамся поки ще є трохи сили духу, а він нігде не подівся.

Сказав би я много про тих, щирих патріо­тів, котрі носять свій коханий патріотизм як саморобну медаль, а не мають й дрібки істинної любови до свого народу, а лиш до України таких як вони, рафінованих русинів. Але менше з тим, зараз хочу трохи показати вам свого „Мойсея", якого сам уздрів звіддалеч біблейних часів, який приходив мені у снах і не давав спати, як не даю спати я вам спокійно і не дам, поки мого живота, і на тому мусите мені дарувати...

Франко примовк, наче віддихався після дороги і набирався сили перед новим неторованим шляхом, і став читати поему „Мойсей".

Народе мій, замучений, розбитий,

мов паралітик той на роздорожжу,

людським презирством, ніби струпом

вкритий.

Твоїм будущим душу я тривожу.

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм

 Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував, і заприсяг на вірність?

Невже тобі лиш не судилось діло,

Щоб виявило твоїх сил безмірність

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов'ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

 Трохи перепочину і вам дам малий спо­чинок.  Сю тему написав ще  яких шість років назад. Нічого від того часу не поміня­лось в нашім народі. Бо й сорок літ не минуло і Мойсея свого нам Бог не післав. А якби й післав, то чи вже на порі, чи прийняв би вже наш люд його за свого і чи пішов би за ним, а чи кричав „Розіпни!" як Ісуса Христа?

Не знаю відповіді допевно, зате сумнівів стачить досить. А тим часом я собі нагадаю чогось іншого, милого та любого моєму серцеві з давніх літ. Так, серцеві, бо то моя сердечна справа. Се моя лірика.

Франко читає із поезії „ Тричі мені являлася любов":

Явилась друга - гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула й шепнула таємно:

„Мені не жить, тож най умру одна".

Ява II

На сцену повільно виходить гарна, білява дівчина з томиком поезій Адама Міцкевича. Читає вголос про себе. Це Юзефа Дзвонковська.

Юзефа (читає з томика поезій Адама Міцкевича):

Ти в час розлуки мені не роби боляче,

Прощальним словом не тривож мене.

Знову про розлуку, так саме про біль і страждання. Так, цей світ зітканий направду з болю, зі страждань, з марних надій і сподівань. Зовсім мало світла, небагато ра­дості і, здається, повна відсутність щастя. Що це в мене такі смутні думки? Далебі, не Міцкевич в цьому винен. Може моя хвороба, може мій стан душі, такий непевний, хиткий, без опертя на міцні основи.

Зараз прийде Франко. Я вся аж тремчу, я вже внутрішньо здригаюся, бо чую серцем його дальні кроки. Що я йому відповім? Якби це був звичайний собі станіславський молодик, я би знала, як себе з ним поводити, але він поет, людина надзвичайна, з особли­вою душею і почуваннями. Він так тонко відчуває іншу людину, розуміє її психологію. А разом сам такий вразливий, не приведи Господи. Я просто гублюся, що йому відповісти, як поступити, щоб не вразити його тонку душу. Таку як і в мене, Боже, що робити таким душам в цьому непривіт­ному, жорстокому як камінь світі? Як нести їх, мені і йому, подібним нам, крізь терни до манливо зоряних світів і як їх не погубити на слизьких і підступних життєвих дорогах?

О, здається, його кроки чути?

Серце моє, як пташка злякане, не знати чого. Треба бути спокійною, нічого не трапиться. Все гаразд...

Легкий стук у двері.

Юзефа (дещо знервовано):

- Прошу.

Входить Іван Франко. Він тут ще молодий.

Франко: - Вітаю панну Юзефу (галант­но цілує їй руку). Я трохи спізнився, зовсім не набагато, хоч дуже квапився.

Юзефа: - Дрібниця. Я дуже рада вас бачити.

Франко: - Ваші слова - сама щирість, а мені велика приємність.

Юзефа: - Прошу вас, сідайте, в ногах правди нема.

Франко: - Дякую (сідає в крісло). Даруйте, що забираю ваш дорогоцінний час.

Юзефа: - Пане Іване, ви нічого в мене не забираєте, це час забирає нас.

Франко: - Бачу, вас потягнуло на філософію.

Юзефа: - Всі ми доморощені філософи, бо того  хоче життя.  Ви  посидіть  трохи самі, а я принесу каву. Я зараз.

Франко: - Я вас прошу, може не треба.

Юзефа: - Я не надовго вас покину, даруйте мені.

Франко (сам): - Моє замерзле серце починає ставати теплішим, коли бачу цю білу чічку. Але серце дурне, воно не хоче слухатись голови, воно заражає ЇЇ своєю легковажністю, а потім само і страждає.

Відколи Ольга віддалася за Озаркевича, з-перед очей не вступається якась сіра заслона, що заважає дивитись на сей світ радо.

Проте мені нині, нарешті, світ показався в інших барвах, більш соняшник. Знову серце забирає верх над розумом, дає свою суттєвість моїй душі.

Дай Боже, аби її наново не поразити новим болем, бо мені такі терпіння тепер не  на часі.  Я  приготував  себе до іншої громадської праці, там буде з мене більше користі.

Але ця дівчина... Така дивна краса. Кажуть, вона по-ангельськи гарна... Добре кажуть...

Повертається з кавою Юзефа.

Юзефа: - Прошу панича, сідайте, будьте ласкаві.

Франко: - Бардзо дзенькую, ґречна панно.

Юзефа: - Паничу..., а можна, я буду просто - Іване?

Франко киває ствердно головою.

Юзефа: - Можна? Дякую. Говоріть і ви натурально своєю мовою. Я люблю у всьому природність.

Франко: - В наших людях так мало власної гідності, шляхетності. Віки прини­жень і знущань залишили свою ганебну печать в їх душах.

Лише книжка, взагалі, освіта може вивіль­нити людей з убогості і ницості рабства. Інтелігенція мала б дати зразки справжніх духовних поривів. Засвітити свічку просвіти в темряві неуцтва і незнайства.

Юзефа: - Дорогий Івасю, інтелігенція сама собі не годна дати ради, вона ще дуже в нас квола...

Франко: - Ви сказали „дорогий" і мені стало раптом так тепло серед мерзлоти мого серця. Ні, я не так сказав, бо серце моє стало оживати, відколи побачив вас.

Юзефа: - Не треба, пане Франко, то зайве зараз.

Франко: - Прошу вибачити, якщо чимось необережно зачепив вас. Але... Послухайте:

Не схиляй своє личко прекрасне,

Не затулюй повіками віч,

Із котрих то мигоче, то гасне

Промінь світла в життя мого ніч.

Запала недовга мовчанка.

Юзефа: - Поетичний образ, дивний образ...

Франко (тихо): - Це ви, ваш образ.

Юзефа (сіпнулась нервово): - Я... Чому? Навіщо про мене складати такі поезії? Я не вартую.

Франко: - Ви більшого вартуєте. Краса ваша небачена.

Юзефа: - Так, правда? Ні, ні не треба. Краса - це моя кара, вона не дає мені щастя, через неї не маю повного життя. Бог дав мені зовнішність, але радості буття...

Франко: - Але чому? Ви така молода, така квітуча...

Юзефа: - Хіба квіти живуть довго?

Франко: - Ви говорите загадками і лякаєте мене.

Юзефа: - Я сама живу зі страхом.

Франко: - Всі бояться чогось, бо життя і є подолання щоденної боязні.

Юзефа: - Я боюсь іншого, та облишмо це.

Франко: - Добре, поговоримо про мене. Я також боявся... Знаєте чого? Втратити свою любов і я її втратив, вже навіки, вона стала дружиною іншого. Те, що я так довго леліяв, комусь дісталося легко.

Юзефа: - Це життя несправедливе, бо один має і має, а другий лише самі утрати колише біля себе.

Франко: - Але ви можете зробити когось дуже щасливим...

Юзефа: - Ви про що?

Франко: - Я... Я про вічний закон життя, коли люди закохуються один в одного і це є найбільше щастя, яке Бог дарує зі своєї ласки.

Юзефа (сумно всміхається): - То не про мене.

Франко: - Ви так трагічно говорите, наче і собі, і ще комусь виносите вирок.

Юзефа: - Чи ви, чи хтось інший - немає значення, бо можливо я і є приречена.

Франко: - Не цілком вас розумію, го­ворите якимись загадками.

Юзефа: - А це життя і є загадка. Ви такий розумний, то спробуйте розгадати, бо я не годна.

Ява III

Франко (сидить у кріслі, згадує): - Я пережив ще одну драму свого нещасливого кохання. Мене дуже вразила відмова Юзефи. На хвилі своєї безнадії написав:

Я й забув, що то осінь холодна,

Я й забув, що то смерті пора,

Я й забув, що кров благородна,

Що між нами безодня стара.

Що між нами народнії сльози,

          Що любитись нам зовсім не слід:

          Я й забув, що столітні погрози

          Відлучили від мого твій рід...

         Я  був   ображений  у  найкращих  своїх почуттях, мене гризла кривда за мій нарід. Думав, що в ній говорить панська кров, зневага поляків до нас, українців, і зосібне до мене.

І дуже помилився. Юзефа написала мені листа (бере лист зі стола): „Пане, прикре враження справив на мене Ваш лист. Думаю, що якби Ви перечитали його зі спокоєм й уважністю,   то  не  надіслали  б.   Знаючи, одначе, причини, які примусили Вас до цього написання, гніватись не можу, але відповім послідовно на закиди.

Не знаю, на якій основі обвинувачуєте мене в кастовості, якої і сліду немає у моєму поводженні, можливо, тому, що звер­таючи передусім увагу на характер людей, не осуджую безоглядно людей шляхетського

походження. ...Щодо національності, я ж до українського народу, хоч його ще мало знаю, прив'язалася щиро...".

Отакі її слова. Фелікс Латинський, який також любив цю осінню хризантему, цю нещасливу дівчину, писав мені (читає лист): „Мені так сумно, коли дивлюсь, що Ви, Івасю, найбільший з відомих мені людей, які заслужили на щасливе життя, не маєте його. Повірте мені, Юзефа не вартує Вашої любові... Подивіться Івасю, як вона тримає голову. Ніби над нею золотий німб.

Ні, ні, королівська корона!"

Так, вона моя королева, вона княгиня мого серця. Єдина станіславська княгиня. Але ні я, ні Фелікс не мали правди в своїх словах про неї. Вона бідна, була хора безнадійно, туберкульоз вже повільно забирав її життя, як осінь спиває красу сумної квітки.

Цвітко осінняя,

Бита сльотою -

Чом тяжкий мені

Жаль за тобою?

Стрівши мельком тебе

На своїм пути.

Чом же не можу я

Тебе забути?..

Не годен забути і досі... Бачу наче у ві сні її образ... Бліде ніжне личко з буйними золото-жовтими косами, з синіми глибокими очима, з калиновими губами. Вона була добра... І добра хотіла для людей. Стала народною вчителькою. Але Бог забирає добрих людей до раю, наче боїться, що для них не вистачить там місця.

Прожила лише тридцять літ. Але яке то було життя?! Хвора серед здорових людей. Свічка, яка швидко згорає на очах у всіх.

Піду на її могилу. Лежить посеред Станіс­лава, моя некоронована княгиня.

Явилась друга - гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня,

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

„Мені не жить, тож най умру одна!

(Звучить сумна мелодія Шопена).

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка