ЗІНОВІЯ ФРАНКО
Слово про Каменяреву онуку на честь її 80-ліття, яке ми б відзначали у жовтні цьогоріч
Для неї у мене залишилося часу найменше. А хотів написати гарно. І не лише тому, що маю диплом, підписаний нею як головою державної екзаменаційної комісії випускників-філологів Чернівецького університету 1965 року. А більше того, що була до кінця днів справжньою донькою свого народу, стебелинкою з могутнього кореня Франкового.
Останній раз я бачив її три-чотири хвилини, не більше, на пероні Київського залізничного вокзалу 1989 р. Вона проводжала до Львова (як я потім довідався, бо їхав в одному купе) одну поважну професорку-філологиню (вона ще живе). Краєчком вуха вловив, як перша переповідала другій про якусь дискусію Івана Драча від Народного Руху та Леоніда Кравчука від КПУ і не дуже дружелюбно висловлювалася (цього слова з етичних міркувань не називаю) на адресу останнього. З відстані літ мені здається, що зробила вона це просто в емоційному запалі, бо часи тоді були незрозумілі і нелегкі не лише для Кравчука, а й для тих, хто трудився в «ідеологічних низах».
Її називали то Зиновією, Зеновією. А вона всюди (і в моєму дипломі теж) чітко підписувалася : Зіновія Франко. Отож, Зіновія....
Зіновія Франко народилася 31 жовтня 1925 року у Львові, в родині середульшого сина Ів. Франка Тараса. Була його найстаршою дочкою. Навчалася спочатку у відомій Львівській академічній гімназії, а відтак у Станіславській гімназії, яку закінчила в лютому 1944 року перед самим приходом радвійськ. „Нова влада, - як писала «Франкова Криниця», - відразу „огорнула" її своєю особливою турботою та «материнським піклуванням». Не знищили Зіновію, як тисячі її ровесників, лише за те, що ті мали середню освіту. Не відправили в сталінські катівні двоюрідну сестру Віру Петрівну Франко, яка до того сиділа в німецькому концтаборі. Не розстріляли, як стрийка Петра Франка, депутата Верховної Ради УРСР, устами якого на так званих народних Зборах у жовтні 1939 року на землях Галичини проголошувався «прихід радянської влади».
У 1949-му, після закінчення філфаку, вона поступає без «особливих труднощів» до аспірантури Інституту мовознавства ім. О. Потебні. Кандидатську дисертацію „Іван Франко в боротьбі з українським буржуазним націоналізмом'' захистила 1953 року, а за рік перед цим видала у Держполітвидаві книгу „Іван Франко - непримиренний борець проти українського буржуазного націоналізму". Стає молодшим, відтак старшим науковим співробітником цього академічного підрозділу.
Зіновія Франко бере активну участь у творенні двотомного „Курсу історії української літературної мови", досліджує стилістичні аспекти творчості багатьох українських письменників, для різних збірників, монографій, словників написала більше 200 статей, у яких популяризувала доробок великого Каменяра, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Рильського, П. Карманського, М. Возняка, Ол. Білецького та інших. Її праці неодноразово виходили окремими виданнями українською, російською, чеською, польською, англійською мовами. Написала також дві докторських дисертації (1968), але... захистити не вдалося жодної.
Над її долею під безпосереднім керівництвом «двомовного діда» акад. І. Білодіда нависла чорна хмара. Особливо після того, як при всенародно виступила на підтримку заарештованих шістдесятників. За три примірники журналу „Сучасність'', які привезла зі славістичного з'їзду в Болгарії, її виключають з партії, виганяють з роботи, «за кожним кроком ... встановлено нагляд».
До цієї біди додається ще одна: 13 листопада 1971 року на 83 році життя помирає її батько Тарас Іванович Франко, який народився 9 березня 1889-го, на 75-ті роковини Тараса Шевченка і на честь якого був названий Тарасом. Їй навіть не висловили офіційного співчуття.
Впавши у безвихідь, пише «відкритого листа до редакції газети „Радянська Укаїна», який був опублікований 2 березня 1972 року. Ось його повний текст:
«Останнім часом зарубіжні радіостанції і преса посилено роздувають вигадане ними питання про переслідування в Радянській Україні діячів культури.
У цій галасливій антирадянській шумисі неодноразово з'являлось і моє прізвище, ще й з рекламним додатком „онука вндатного українського письменника Івана Франка".
Події останнього часу (я маю на увазі арешт підданого Бельгії Я. Добоша) відкрили мені очі на ряд речей. Я замислилась над тим, що відбувається.
Ось чому я звертаюсь до Вас з відкритим листом як людина, на сумлінні якої є провина перед своєю Батьківщиною, провина, яку кримінальний кодекс справедливо кваліфікує як антирадянську діяльність. Настав час тверезо й критично оглянути ті свої вчинки, звільнитись від їх тягарі і повернутись обличчям до своїх сучасників - трударів Радянської країни.
Моя провина грунтується на неправильному і викривленому сприйманні та інтерпретації окремих недоліків і труднощів у нашому житті. Хоч сама я не брала участі у виготовленні різних наклепницьких та антирадянських матеріалів, але поширювала їх серед своїх знайомих. Один з цих матеріалів передала за кордон. При цьому добре усвідомлювала, що розповсюдження цих матеріалів завдає шкоди Радянській державі, українському народові. Через моїх друзів та родичів за кордоном я встановлювала зв'язки багатьма іноземцями українського походження, що приїздили на Україну як туристи. Ряду з них я давала відомі мені інформації політичного характеру, тенденційно трактуючи ті чи інші події в житті Радянської країни. Я допускала, що моя інформація може бути використана за кордоном з метою антирадянської пропаганди, але свідомо закривала на це очі.
У своєму політичному засліпленні я не помітила, що стала передавати інформацію замаскованим представникам закордонних ворожих націоналістичних центрів, зв'язаних з розвідками імперіалістичних держав. Таким виявився Ярослав Добош, що був спійманий на гарячому. Це вже був шлях, який міг привести до зради. На цьому шляху мене вчасно зупинили, за що я щиро вдячна.
Я повністю розумію свою провину і глибоко засуджую всі ці свої дії, які завдали шкоди моїй вітчизні.
Зрозуміла я і те, чому так хапаються за моє прізвище - Франко - вороги українського народу, чому так я була їм потрібна. Вони намагалися використати в антирадянській боротьбі прізвище мого великого діда - Івана Франка, полум'яного інтернаціоналіста, революціонера-демократа.
Якщо мені буде пробачено, я віддам всі свої сили на те, щоб чесною працею спокутувати свою провину перед народом.
Я зрозуміла все. Нехай зрозуміють і ті, кому дорога Радянська Батьківщина, і хто не втратив почуття гідності радянської людини і не хоче перебувати в ганебному становищі внутрішнього емігранта''.
На роботу в Інститут, з якого прогнали як націоналістку, її повертають, але політичний шантаж і цькування з боку „землячків" тривають. Вона знову звертається до громадськості - через „Рад. Освіту" (23 листопада 1974), але вже з осудом „галасливої антирадянської кампанії, піднятої «буржуазно-націоналістичною емігрантською пресою, щодо правомірності притягнення до судової відповідальності В. Мороза, засудженого в 1970 році Івано-Франківським обласним судом за проведення ворожої Радянській державі діяльності». Свої вболівання за В. Мороза, що є нічим іншим, як черговою політичною спекуляцією, панове комітетчики (з комітетів захисту Вал. Мороза за кордоном - Ред.) і вже сущі з вами «неофіти» не вашого і не пророка, залиште при собі! Без них обійдемось! І без вас ми йшли і будемо йти прямою дорогою, де ясні і такі червоні зорі, і де не мерещаться тіні присмеркових постатей і всіх тих, хто заважає торжеству комуністичної правди, яку розділяє і якою живе український народ», - вимушено писала нібито про себе Зіновія Франко. Невипадково цю статтю подала через три дні письменницька «Літ. Україна» (передрук).
А життя тим часом набирало нових обертів. Синьо-жовті знамена тріпотіли в небі над Львовом, Тернополем, Києвом, Донецьком. Наступала нова епоха. І так доречно знадобилося тут слово Франкової онуки. Воеа поспішає. Вона квапиться. Вона активно виступає у пресі. Нарешті, є можливість не під диктовку згори, а золотою мовою серця, рідною мовою, за яку так постраждала, сказати те. Що мусів, нарешті, знати її народ. 1989 року після тривалої наукової мовчанки кандидат філологічних наук Зіновія Франко виступає в журналі «Україна» (№ 33. - сс.. 22-23) зі статтею «Обшир землі пращурів» - про походження назви Україна, яка на думку дослідниці, вперше згадується більш ніж 800 років тому в Київському літописі під 1187 роком «нем же (за добрим князем) Оукраина много постона», і походить від слова «край», «країна», «рідний край», «земля».
В журналі «Україна» (1989. - № 43. - Жовт. - сс.. 20-21) якийсь «великий» релігіє знавець Петро Гермогенов опублікував провокаційну на той час статтю «Іван Франко про греко-католицьку (уніатську) церкву» (а саме тоді УГКЦ виходила із катакомб), в якій обстоював наступне: « В середовищі деяких неформальних об'єднань, які виникли останнім часом, ставлять собі за мету відновлення на Україні Української католицької церкви (УКЦ). А тим часом різноманітні джерела, наукова і художня література свідчать, що греко-католицька церква на Україні залишила сумну пам'ять у народі. Варто звернутись з цього приводу до таких праць ґрунтовного знавця історії унії, великого українського письменника, вченого публіциста, політичного діяча Івана Яковича Франка, як «Іван Вишенський», «Нариси з історії української літератури в Галичині», «Иосиф Шумлянський», (рос. Мовою), до його статей «Католицький панславізм», «Дві унії», «Воскресеніє чи погребеніє», «Критичні письма галицькій інтелігенції» тощо...
