Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

РУХАНКА ПЕТРА ФРАНКА



Орест МАТВІЇВ

Усіх нас тішить, що в орбіту національного відродження потрапив і спорт. Яскравим свідченням цього є підсумки участі збірної команди України в ХХVІ Олімпійських іграх. Тішить тому, що донедавна всю спортивну ділянку в Україні було загнано в глухий кут. Усі наші спортивні надбання і таланти або ставали раптово власністю «старшого брата», або їх хитромудро ховали від денного світла й уваги нації. І не випадково. З гідно з русифікаційними планами, цілі покоління в спорті України мали стати безбатченками, без власної історії і традицій. Для них, цих поколінь, усе мало починатися в Москві чи колишньому Ленінграді, в інших містах білої чи червоної Росії.

Замовчували або перекручували факти нашої історії, нашого розвою не тільки «старшобратні» політруки спорту, а й учені, історики, філософи, культурологи.

Тільки один приклад. Його наводять Євген Приступа і Володимир Пилат у своїй книжці «Тадиції української національної фізичної культури». «Переглядаючи наукові публікації, в яких висвітлюються історичні аспекти фізичної культури рідного краю, - пишуть вони, - рідко можна знайти поняття «фізична культура українського народу», «український спорт» тощо. Наприклад, професор Г. С. Деметер і зав. Сектором Державного архітектурно-історичного заповідника «Софійський музей» М. М. Никитенко в своїй праці «Фрески Софийского собора как один из источников изучения физической культуры древней Руси» примудрилися жодного (!) разу не використати, мабуть, дуже страшного для них словосполучення «українська фізична культура». В той же час даємо на ваш розсуд, читачу, одне з положень цієї роботи: «Труды, раскрывающие содержание самобытной физической культуры народов России как составной части общей культуры, играют важную роль в опровержении инсинуаций наших идеологических, будто народам нашей страны извечно была присуща отсталость, будто роль России в мировом культурном процессе была незначительной, второстепенной». Ми солідарні з шанованими авторами в тім, що, дійсно, роль Росії в світовому культурному процесі була аж ніяк не «второстепенной». Але, як нам відомо, в часи, коли будувалась славна Софія Київська (це навіть стверджують й російські історики), ще не існувало самої Росії. Як бачите, автори, не задумуючись, приписують російській культурі і «фрески Софийского собора», а з ними одностайно й ті елементи «російської фізичної культури», які вони вивчали по фресках собору, розташованого на берегах Дніпра-Славутича. І такий «науковий» підхід до проблем вивчення нашого минулого, на жаль, не є винятком...»

Тим часом кожен народ, залежно від соціально-економічних умов свого розвитку, психологічного стану, а також географічного положення, історично виробляв самобутні види ігор та окремі фізичні вправи, способи їх використання, які потім і склали своєрідні системи національного тіло виховання. Не стали винятком у цьому плані і традиції української національної фізичної культури.

Перед нами книжка з пожовтілими від часу обкладинками: «Підручник шведської руханки для народніх і середніх шкіл». «Зладив» його Петро Франко, «учитель руханки». Віддруковано «Підручник» у Львові 1924 року. І призначався він усім тим, хто, як зазначається на перших сторінках, прагне до ідеалу старовинних греків: у здоровому тілі - здоровий дух. Тут же й читаємо таке: «В розумній руханці і змагу (спорті)» молодь повинна бачити «засіб до звернення своїх забаганок і нерозважних деколи поривів у корисну для себе й цілого народу сторону».

Що спонукало Петра Франка, сина Великого Каменяра, взя­тися за написання підручника руханки? Мудреці вважають, що не можна злочинно розвивати тіло і душу народу. Бо тіло на­роду - це пристанище його душі і цю непросту для просвітителів-інтернаціоналістів аксіому добре розуміли найвизначніші сини України: Яків Головацький, Іван Франко та їх послідовники. Ще в 1832 році Я. Головацький здійснює турне по Галичині, несучи в народ зерна просвіти, своїм дійством спонукає його до про­будження - як духовного» так і тілесного..

Найактивнішу участь у пропаганді здорового способу життя, занять фізичними вправами беруть кращі представники народу. Зусиллями прихильників спорту видається ціла низка спеціальної науково-методичної літератури з тіловиховання і спорту. Наприклад, перші офіційні правила з сітківки (тенісу) і копаного м'яча (футболу) українською мовою були видані у Львові ще 1900 року. З наступного року сокільницька організація Львова започатковує вчительський гурток руховиків (гімнастів). Поряд з пропагандою ідей; практичною підготовкою кадрів сокільницька організація в 1901 році проводить перший руханковий вечір української молоді. В цей період, як справедливо стверджують історики, «батько» українського тіловиховання  Іван Боберський готує до друку і видає серію праць з питань гігієни, теорії і методики фізичного вихо­вання, спорту. Підтримуючи паростки національного відродження, українська шкільна молодь засновує перші спортивні клуби.

Українська молодь Галичини, згуртована в руханково-спортивних

Товариствах, у роки визвольних змагань за державність України стала тією силою, яка в нелегкій боротьбі повела за собою інших.

Ідеї незалежної держави, національного відродження були домінуючими в системі українського спорту Галичини впродовж багатьох років. Бо, як відзначав львівський часопис «Червона калина» за 1926 рік, «... тільки спорт гартує і кріпить зболілий організм нації та виліковує його від рабства і хамства, являю­чись одиноким середником, що плекає не лише здорове тіло й душу, а й кріпкі характери».

Ось у цей період відродження українського національного спорту і вийшла в світ книга Петра Франка, який ще перед Пер­шою світовою війною був відомий як організатор пластового руху в містах і селах України, головну увагу звертаючи на фізичне вдосконалення скаутів.

Відповідно до мети Петро Франко виділяв чотири роди ру­ханки: педагогічну (шкільну), де молодь виробляє фізичну силу на те, щоб уміти підпорядковувати її своїй волі; військову, що вчить володіти зброєю; «лічничу», яка «зменшує або й усуває недомагання тіла, прим. вроджені або набуті скривлення хреб­тового стовпа (ортопедична руханка)»; естетичну, тобто ритмічну руханку, яка ілюструє музику або зміст».

«Підручник» містить докладні теоретичні дані про будову людського тіла, рубанкові прилади й одяг, про взаємостосунки між учителем (інструктором, тренером) і колективом, дає опис забав для дітей перших-других класів, дитячих забав зі співами, лег­ких забав без приладів і забав з приладами, спортивних ігор, інших забав, до яких належало й стріляння з лука. Окремо даються програми тілесних вправ для тодішніх державних гім­назій, учительських семінарій, програми науки, ігор і руханки для народних семикласних шкіл.

Для тих же, хто вперто не хоче вживати терміни «фізична культура українського народу», «український спорт», скажемо, що в книзі Петра Франка детально описано історію народних забав та ігор, причому історію національну, дається, тлумачення стількох видів спорту, що навіть спеціаліст наших днів подиву­ється... Серед спортивних ігор, наприклад, знаходимо різні види крокету (тоді його називали молоткарем), гольф (підбиванки), ручний м'яч, регбі (ношений м'яч).

Цікаві, сказати точніше, повчальні для нас тодішні погляди на культуру змагань, роль учителя чи провідника (тренера, ін­структора) в перебігу подій на полі, стадіоні. Він, зокрема, «по­винен строго перестерігати, щоби: грачі не поводилися бруталь­но і не уживали неприливних слів; щоби гра відбувалася без перепон, бо учитель серед гри є безсторонником, що рішає всякі спори, пояснює правила і тим причиняєтеся до вироблення почуття карности й порядку та послуху законам; серед гри ніхто не повинен перешкоджувати учасникам, навіть учитель; надмірна строгість, караннє за найдрібніші провини, відбираннє самостійности грачам зробить для них усяку забаву зовсім немилою; легке скараннє за провину деколи скорше допровадить до ціли, як тяжка кара, прим. виключеннє».

І основна думка: «Мстивість, брутльнісь і несправедливісь не мають вступу на площу ігор і забав».

Декого може зацікавити таке: якщо в книзі йдеться в основному про національну фізичну культуру, про національні ігри, забави, змагання, то чому вона називається «Підручником шведської руханки?». Відповідь на це дає сам Петро Франко. Він пише , що «батьком» усієї руханки, тобто гімнастики, є швед Петро Лінг. Він пильно студіював анатомію і фізіологію, дн не було непотрібних, а навіть шкідливих та небезпечних вправ». Його син Гальмар  доповнив й остаточно «викінчив уклад свого батька». Вже тоді «шведські рухівні», тобто школа шведської гімнастики, «розсіялися по цілім світі». Ця школа «обіймає анатомію, фізіологію і гігієну, науку про рухи, спосіб навчання, медичну руханку і патольогію, побіч практичних вправ». Вона отримала широкий розвиток і вийшла на арену світової практики тіло виховання.

Хоча, повторимо, кожен народ історично виробляв самобутні види ігор та окремі фізичні вправи, які потім склали своєрідні системи національного тіло виховання. Ці національно-своєрідні форми, відтінки віковічних культурних надбань не втратили свого значення і сьогодні.

Галичина. - 1996. - 7 верес. - С. 7-8

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка