Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

РОДИНА ФРАНКІВ У СТАНИСЛАВОВІ, ЛЬВОВІ, КИЄВІ



Зиновія ФРАНКО

З чотирьох міст мого проживання (а ними були - Львів з дворічним "відселенням" до Ряшева, Станиславів і Київ) Станиславів залишив в моїй пам'яті найяскравіші сліди, мабуть тому, що з ним були пов'язані злигодні війни, а звідси й глибокі переживання у зв'язку з загибеллю багатьох моїх однокласників.

До Станиславова  наша сім'я прибула взимку 1939 року. Правда, мій батько, Та-рас Франко, прибув туди ще в червні 1939-го відразу після того, як отримав "переведення" з Рюшева, куди був разом з іншими українськими педагогами відправлений ще в 1929 р. - ясна річ, для того, щоб кількісно  в  «пере-і, куди був українськн-відправленнй р. - ясна   річ. щоб кількісно ослабити українство Львова.

У Станиславові  батько за радянської влади працював учителем російської мови і літератури, а за німецької окупації вчителем німецької мови в торговельній гімназії, а я була ученицею середньої школи, а потім гімназії, яку закінчила в лютому 1944 р.

Із Станіславова до початку війни ми часто навідувалися до Львова, відвідати "бабцю" Франкову і стрийка Петра, а він з дружиною приїздив до нас. Петро Іванович був тоді депутатом Верховної Ради, деканом факультету хімії в торгово-економічному інституті, а головне - організовував музей І. Франка. Власне для цього музею мій батько подарував свою бібліотеку і ряд родинних речей, дав усі листи І. Франка до нього і всі фотографії з родинного альбому, де був І. Франко. Пам'ятаю, що кожен приїзд наш до Львова, як і Петра Івановича до нас, супроводжувався різними роз'їздами, походами, відвідинами знайомих, спортивними іграми чи змаганнями і, звичайно, тривалими (допізна) розмовами.

Коли 18 липня 1941 р. приїхали ми на похорон бабці, стурбована тітка - дружина Петра Івановича, повідомила, що "Петра насильно вивезли в евакуацію" і що дав про себе знати по телефону з Києва, правда, "якимсь не своїм голосом", який переривався і обірвався на середині речення. І це була остання вістка від нього. Далі слід його пропав, заяви, листи і клопотання в різні інстанції вже після війни не прояснили нічого. За останньою версією, яка виглядає на достовірну, бо отримана В. В. Яременком від Мирослави Свідзінської, правда, аж у 1984 р., він був евакуйований в групі одинадцятьох видатних українських діячів, серед яких були К. Студинський, А. Кримський, Л. Старицькі-Черняхівська, співак Донець і батько Мирослави - поет Свідзінський, до с. Старого Салтова, що за Харковом, і там всіх тримали у клуні під конвоєм. Не будучи арештованими, вони спілкувались з сільською інтелігенцією. За два дні до зайняття німцями Харкова, 18 жовтня, їх усіх спалили в клуні, очевидно для того, щоб не віддавати в руки німців. Про це розповіли Мирославі очевидці їх знищення - мешканці цього села ще в 1946 році, але вона про це нікому не розповідала, боячись підвести очевидців.

У час війки ні при відході, ні при поверненні радянських військ Станиславів не був об'єктом ні особливих бом­бардувань, ні обстрілів, але невидимими нитками був по­в'язаний з рухом УПА. Хлоп­ці (та й дівчата) мого класу, хоч тоді ще й не призовного віку, були тією чи іншою мі­рою ним заангажовані. Пер­шою жертвою став мій одно­класник П. Семеген. А далі пішли інші. Одних розстрілювали як закладників (В. Бор­тко), інші гинули в боях (О.  Бондарчук).

Все це глибоко ранило мою душу і вкарбувалось в па­м'ять кривавою раною. Току й матура (закінчення гімназі­йного навчання в лютому 1944 року) була для нашого класу не святом радості, а скоріше ритуалом поминок.

А взимку 1945 р. ваша сі­м'я повернулась до Львова. Батько став викладачем латинської мови у Львівському університеті, а я з заочного відділення української філології перейшла на стаціонарне навчання. В 1947 р. батька зробили директором музею І. Франка, а в 1949 р. звільнили з цієї роботи. Піс­ля вбивства Я. Галана поча­лася хвиля репресій проти студентської молоді і україн­ської інтелігенції. А в січні 1950 р., щоб змінити "батіг пряником", до Львова на зустріч з інтелігенцією приїжджають Мануїльський і секретар ЦК КПУ по ідеології І. Назаренко. Вони відвідують музей і з візитом приходять у наш дім. З уст Мануїльського злітає пропозиція переїхати нам до Києва, що була зустрінута моїми батьками глибокою мовчанкою. Мотивація єдина: нас треба ізолювати і вберегти від "бандерівців". Відразу після цього до нас прийшов полковник КГБ і сказав, що до тата прикріпляють охоронця, який буде ходити за ним слідом. Далі була моя поїздка до Києва на оглядини запропонованої нам квартири, а вона виявилась розкішною, напроти оперного театру.

Спочатку в Києві ми почу­вались дуже одинокими. Ма­ма не виходила з квартири і плакала. Але скоро нас оточили увагою співробітники двох інститутів - літерату­ри, де став працювати тато, і мовознавства, куди я поступила в аспірантуру. А наш дім перетворився не лише в готель для львів'ян (а площа в 168 кв. м це дозволяла), а фактично на повпредство Галичини. Оглядини Володимирської гірки, а потім відвідини Шевченкової могили в Каневі змінили наші сльози гіркоти на сльози радості. Київ став нашим рідним містом, хоч своєю українською мовою і в транспорті, і в магазинах - скрізь викликали то здивування ("вы наверно поляки"), то обурення ("как можно калечить ребенка (мог осина) украинским языком"), то спывчуття ("что это вас не научили разговаривать по-человечески").

Ще у Львові, коли батько був директором музею, до нього часто приходні для ідентифікації почерків В. Стефаника, О. Мартовича такий А. Гутурович. Він представився йому працівником Ленінградського історичного музею. Одного разу батько запросив його до нас на обід і з того часу він став частим нашим гостем і "своєю" людиною в нашому домі. Він був цікавим і спавді інтелігентним розповідачем. Дивував нас своєю поінформованістю про міжнародні події і культурне життя на Україні. В Києві він виявився одним з перших наших гостей. Інколи ночував у нас, ходив з нами на першотравневу демонстрацію і навіть на Дніпро, але навіть у спеку на пляжі не скидав несучого піджака.

І от в 1956 Р- після XX зїзду партії, о дванадцятій го­дині ночі він з'являється до нас і відразу ставить на стіл дві пляшки, що зобов'язало мене забезпечити «термінову» закуску. Я заметушилась, а чоловік сів з ним на розмову. А потім, коли ми сіли за стіл, він задав нам питання: «Чи здогадувались ми, хто він?». Ну, я йому: «Як же, ви ж працівник музею...». «Ні, - каже, - я полков­ник КГБ, який по службі мав вас контролювати. Нас, пра­цівників КГБ Хрущов част­ково розпустив, і от тепер влаштовуюсь на іншу роботу. До вас у мене ніколи не бу­ло жодних претензій, і ми  залишимось з вами друзями «надалі». Потім вже рідше навідувався до нас, але так і не забував до кінця свого життя. Навіть за два місяці до чергового «відстрілу» української інтелігенції в січні 1972 р. він попередив ме­не, що   готуються   арешти. При тому в такій фразі «як я їх не переконував, що цьо­го робити не можна, але во­ни і слухати не хочуть...». а коли з'явився мій покаянний лист 1. Ш. 1972 р., він по­дзвонив мені по телефону і сказав: «Ну й дурні, для чо­го вони це зробили, бідна ви, Зеню» (звичайно, говорив він завжди по-російськи). Потім, коли я була притягнена до слідства в справі Добуша, я зрозуміла, що справа з іно­земним «емісаром» готува­лась довго (чекали тільки на відповідну кандидатуру для такої ролі). Приїзд такого «емісара» потрібен був для того, щоб скомпрометувати українське декадентство зв'язками з розвідувальними цен­трами зарубіжжя, (хоч, зви­чайно, такого не було, це вони добре усвідомлювали), і тим виправдати довготривалі строки ув'язнення протягне­них до відповідальності людей.

Західний кур'єр. - 1991. -18 лип. - С. 3

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка