Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ОСТАННІ РОКИ ЖИТТЯ ІВАНА ФРАНКА



28 червня 1914 року. У Сараєві вбито Австро-Угорського престолонаслідника архикнязя Фердинанда та його дружину Софію. Це призвело до гострого державно-політичного напру­ження між Австро-Угорщиною та Сербією. Місяцем пізніше, 28 липня, з приводу вбивства архикнязя Фердинанда, Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. На захист Сербії виступила Росія й оголосила війну Австро-Угорщині. Імперії зударилися. Російські війська переступили кордон - річку Збруч та зайняли Галичину за Перемишль до словацького кордону. Це тривало якихось 10 місяців. Стурбована Німеччина оголосила війну Росії, йдучи на допомогу Австро-Угорщині.

1915 року, весною, на Карпатському фронті австро-угорська і німецька армії під Горлицями і Тарновом проламали оборон­ну лінію російської армії та пішли у наступ. У Карпатах, на фронті між австро-німецькими і російськими військами точи­лися завзяті бої, в яких при зударі були великі втрати вбитими, пораненими і полоненими з обох сторін. У боях брав участь Легіон Українських Січових Стрільців. На горі Маківці вони відважно билися, з великими втратами вбитими й пораненими здобуваючи гору. Українські Січові Стрільці на фронті від зеле­них Карпат до золотого Поділля у своїх героїчних боях (Маків­ки, Лисоні, Золотої Липи, Стрипи, Серету і Збруча) зосталися безсмертними - записані у Золоту Книгу вічної Слави.

Наступ у Карпатах австро-угорських і німецьких військ та Українських Січових Стрільців продовжувався. Російська ар­мія з великими втратами вбитими, пораненими й полоненими відступала на схід Галичини.

На Прикарпатті, з с. Нагуєвичі, 16-літній юнак Василько Франко, син Захарія, брата Івана Франка, підвозив до фронту австро-угорських воїнів. Біля Золочена, на Львівщині, на фронті австрійські мадяри відібрали чи викрали у Василька коні з підво­дою, а хлопцеві «без коней і без підводи додому не повертай­ся». Василько стурбований, з великим жалем у серці, озлобле­ний на проклятих мадярів, повертався з фронту пішки додому.

По дорозі повернув до Львова. У Львові він зайшов до свого стрийка Івана Франка, щоб йому пожалітися та розповісти про своє нещастя, що трапилося на фронті. Франко, вислухавши хлопця, заспокоїв його, сказавши: «Добре, Васильку, що тобі нічого не сталося, а коні та підвода будуть. Я дуже радий, Васильку, що ти зайшов до мене. А про твоє нещастя, втрату коней з підводою на фронті, я татові перекажу. Ти, Васильку, залишайся у мене, будеш мені допомагати».

Хлопець погодився і з великою охотою залишився у Фран­ка. Тим більш, що тепер не треба буде перед батьком відповіда­ти за втрачених на фронті коней з підводою.

Коло Франка у цей час не було нікого з родини. Дружина його була у лікарні - хвора, сини при війську: Тарас в Українсь­ких Січових Стрільцях, Петро при Австрійському летунстві. Донька Анна була в Києві в материної родини, через війну не могла повернутися до Львова. Найстарший, улюблений син Франка, Андрій, помер ще перед Першою світовою війною.

Василько допомагав хво­рому Франкові, доглядав його як рідного батька. Щоденно су­проводив до Стрийського пар­ку на прохід, на свіже повітря. Виходячи з дому, Франко зав­жди брав з собою книгу, зошит й олівець. У парку вони сідали на лаву під зелені дуби, Фран­ко розкривав книгу, диктував, а Василько записував переклад латинських віршів на українсь­ку мову. У Стрийському парку була клітка з двома карпатсь­кими ведмедями-«невільниками», як їх називав Франко.

Коли вони виходили з дому до парку, Франко просив Василька нарвати соко­витих солодких груш у кошик. Василько вила­зив на грушу, що росла біля високого двомет­рового паркана на межі з його сусідом, профе­сором Михайлом Грушевським. Франко сто­яв під грушею, пере­стерігаючи хлопця, жартував: «Дивися, Ва­сильку, щоб одірвана груша не впала за паркан Грушевського».

Прийшовши з кошиком груш до парку, вони підходили до клітки з ведмедями, Франко пригощав їх грушами, ведмеді раді­ли тому, та й Франко відчував приємність, спостерігаючи, як ласували медовими грушами ведмеді-«невільники».

Франко співчував ведмедям-«невільникам», кажучи: «Хто ж вас злочинно, без милосердя запроторив-зачинив у клітку, та сюди привіз, щоб люди дивилися на ваше приниження, вашу неволю? Та ж вам природа дарувала лісове царство-волю, владу над звірями, утішатися карпатським сонцем та зеленими висо­кими Карпатськими горами! Влітку слухати вівчарських верхо­винських чарівних пісень, сопілки та трембіти. Взимку в кар­патському лісі спати у своєму затишному лігві, снігом накрито­му, та снити про прийдешну чарівну, квітучу карпатську вес­ну». «Який же ви гріх вчинили? - запитував Франко ведмедів-«невільників».- Хіба у пасіку пана лісничого по мед ходили, або в його ставку рибу-клини ловили, або бравого молодого гу­цула чи гуцулку ввечері на перелазі налякали? Знаю я, знаю, мої друзі, що то значить арешт-неволя, бо й мене замикали в клітку-тюрму імущої влади жандарми та не за крадіж, ні, а за те, що я одстоював-захищав нашого бідного робочого народу права».

Кожного разу, коли Франко з Васильком приходили до Стрийського парку на прохід, вони відвідували і карпатських ведмедів-«невільників» у клітці: приносили й пригощали їх соковитими медовими грушами. Та й ведмеді, вже здалеку по­бачивши їх, впізнавали, зводилися на свої задні лапи, піднося­чи догори передні кремезні лапи, привітно ними кивали, наче руками, вітали свого друга - великого Франка.

Франко був любителем природи, багато писав про диких звірів у своїх творах-казках: «Коли ще звірі говорили» та пре­красному, неперевершеному творі цього жанру «Лис Микита».

Львівське сонячне погідне літо та свіже повітря Стрийсь­кого парку підтримували слабке здоров'я Франка. Влітку він почувався добре. Але восени здоров'я Франка погіршало... Його лікар Бронислав Овчарський порадив йому піти на зиму до Стрілецького притулку на відпочинок і полікуватися. Куратор Франка, радник Бандрівський звернувся з проханням до Прав­ління Гуманітарного товариства «Українська самаритянська поміч», яка опікувалася раненими й хворими Українськими Січовими Стрільцями, щоб прийняти хворого д-ра Франка до Стрілецького притулку на лікування. Правління «Української самаритянської помочі» відгукнулось на прохання і дуже радо погодилося прийняти хворого д-ра Франка. Та й як Правління УСП могло не погодитися прийняти Франка до притулку? На чолі Правління були відомі українські лікарі та українські суспі­льно-політичні діячі: радник Олександр Барвінський - голова (член палати послів), радник Добрянський - містоголова; лікарі: д-р Борислав Озаркевич, директор народної лічниці у Львові (Фундації Шептицького), адвокат д-р Маріян Янкович - прав-ний дорадник, радник Федь Федорців - скарбник, радник Сте­пан Чарнецький - пресовий референт, Ірена Домбчевська -секретарка і директорка Стрілецького притулку.

У листопаді Василько з куратором Бандрівським повезли Франка до Стрілецького притулку, який займав 12 кімнат у дя­ківській бурсі (монастирі студитів) на вулиці Петра Скарги. Тут їх зустріла директорка Ірина Домбчевська. Вона дала Франкові окрему кімнату на партері, малу й недостатньо ясну. Вікна її виходили в стіну якогось будинку і не відчинялися. Франко про­сив директорку притулку помістити з ним в кімнаті й Василька. Директорка не погоджувалася. Погодилась лише на сильний протест Франка. Тож Василько залишився жити з Франком у кімнаті притулку.

Франко був тяжкохворий, не володів руками, особливо пальцями обох рук. Треба було його щодня вмивати, одягати, інколи нагодувати та виводити на прохід до коридору. Ясно, що Франкові не хотілося, щоб все це виконували чужі люди. Ди­ректорка притулку Домбчевська призначила Франкові медсест­ру Соню Монджейовську, яка мала тепер його доглядати.

Харчуванням-дієтою Франка також завідувала директорка притулку. Вона діставала йому деякі харчі у крамницях Львова, інші за лікарським приписом готували в притулку. Не завжди ті харчі були Франкові до смаку, отож він часто посилав Василька розшукати-купити дещо з харчів. У притулку Франком опіку­вався стрілецький лікар Володимир Щуровський, прекрасна людина. Він доглядав Франка, як рідного батька, інколи брав його з собою на прохід та на візиту до хворих стрільців. Але головний нагляд за Франком мав старший лікар Бронислав Овчарський. Дуже щира людина: він намагався всілякими засо­бами лікувати Франка. Особливо хотів утихомирити його скалічені-спаралізовані хворобою пальці правої руки, щоб Франко міг писати. Родинним опікуном Франка та його дружи­ни і дітей суд призначив давнього колегу, ще з Дрогобицької гімназії, львівського радника, д-ра Карла Бандрівського. Він також розпоряджався грошима Франка, видавав на харчі, на утримання. У Франка був хворий шлунок, він мусів бути на дієті. На вимогу Франка, Василькові доводилося додатково діставати продукти, купувати в місті молоко, малиновий сік, розшукува­ти пшоно, щоб зварити з нього на спиртовому примусі в кімнаті кашу, а це забруднювало повітря в кімнатці, де не відчинялися вікна. Василько також купував Франкові червоне вино: лікар був приписав йому випивати склянку вина для підвищення рівня червонокрівців. Гроші на пшоно і вино давав куратор Бандрівський, який частенько навідувався до притулку, числив пляшки від вина (перевіряв, скільки грошей Василько витрачав на пшоно і вино). А господарювати тоді, у воєнний час, було нелегко. Василькові доводилося купувати вино і пшоно на чорному ринку, за все переплачувати кілька разів вище від нор­мальної вартості.

У грудні до притулку прийшов на візиту полковник Січо­вих Стрільців Гриць Коссак у супроводі двох чотарів, братів Петра і Василя Дідушків. Полковник Коссак довідався, що в притулку знаходиться хворий Франко й прийшов зі старшинами провідати пись­менника. Вони по­стукали у двері, Василько відчинив і неприємний за­пах спирту понісся під ніс старшинам. Привітавшись, по­лковник спитав: «То Вам ліпшої кімнати не знайш­лося?». Покликав директорку при­тулку Ірину Домбчевську і наказав їй негайно змінити Франкові кімнату. Потім полковник запитав Франка: «Як чуєтеся, пане полковнику, - відповів Франко і з дотепом додав: - Літав орел попід небеса, аж поки йому не пощербилися крила, та й опинився у Стрілецькому притулку».

«Нічого, одужаєте та й вийдете з нього», - сказав полков­ник. Розмовляли Франко з полковником про війну, про події на фронтах. Франко казав полковникові, що Австро-Угорщина, ма­буть, програє війну, імперія її розпадеться. Таке саме чекає й Росію, російська імперія також розпадеться. Росія вже програ­ла одну війну, 1905 року (з Японією). Назріває в Росії велика революція: війна скінчиться революцією. Шкода, що наш нарід не готовий, малосвідомий, неорганізований, щоб визволитися під час подій з неволі. «Час покаже», - сказав Франко.

Попрощавшись з Франком, полковник зі старшинами вий­шли. Директорка притулку зараз же змінила Франкові кімнату. Дала кімнату на першому поверсі - гарну, ясну, простору. У Франка змінився настрій, він став ліпше себе почувати. Василько Франка доглядає, одягає, виводить щодня на повітря, на кори­дор пройтися.

Настав 1916 рік. 6 січня Правління т-ва УСП і Січові Стрі­льці влаштували у притулку Святвечір, на який запросили Фран­ка з Васильком у них погостювати. Була це хвилююча і радісна, неповторна зустріч Франка з Січовими Стрільцями. Перед вече­рею старшина привітав Правління УСП, Українських Січових Стрільців зі Святвечором. Особливо вітав він дорогого гостя -Франка, як сказав старшина, «славетного письменника, поета, політично-громадського діяча, Великого Каменяра, борця за на­родні права і волю, що лучиться тепер з боротьбою Українських Січових Стрільців». По вечері всі задушевно співали колядок, щедрівок, вели між собою та з дорогим гостем Франком товари­ські розмови. Один із старшин запитав Франка: «Пане Докторе! Коли і хто виніс ідею створити-організувати Товариства Січей у Галичині?» Франко відповів: «Ідею створення Товариства Січей виніс мій добрий друг, відомий у Галичині політично-громадський діяч, довголітній посол до австрійського Парламе­нту, адвокат доктор Кирило Трильовський, що 1900 року заклав перший Кіш-гніздо товариства Січі у селі Заваллі Снятинського повіту на Гуцульщині. Дуже важко доводилося першим січови­кам пробивати дорогу в темні села Гуцульщини, галицькі дале­кі села - національно освідомлювати наш народ і молодь. У деякі місця їх просто не пускали, противники наказували дзво­нити у дзвони в селах, перестерігати, сповіщати людей, що йде доктор Кирило Трильовський у село організувати Січ. Казали, що йде він деморалізувати людей, а головне - молодь. Але бра­вий д-р Трильовський - батько Січей, витримав перші удари своїх ворогів-противників. Розвелися Січові орлята та розлетіли­ся зі своїх гнізд по всіх селах і містах Галичини і Буковини, вони виконали велику національно-освідомлюючу роботу серед нашого народу і молоді. Нарешті, 1913 року д-р Трильовський домігся від Австрійської влади перетворення товариства Січей на військову організацію Українських Січових Стрільців, які тепер стали на шлях визвольних змагань українського народу за самостійну державу».

На завершення Святвечора Січові Стрільці сфотографувались на спогад з Франком (по смерті Франка це унікальне фото з'явля­лось в українській пресі і журналах). Франко був дуже вдячний Січовим Стрільцям за проведений вечір. Опівночі вони привели втомленого письменника до його кімнати. Він не спав цієї ночі, лежав у ліжку і роздумував про національну боротьбу Січових Стрільців - чи переможуть вони ворогів наших, що віками трима­ють наш народ у неволі, не дають йому розвиватися та вільно жити на своїй землі. «Ні, вони мусять перемогти ворогів, правда перемо­же, народ скине кайдани, Україна встане з руїн і помоляться на волі невільничі діти», - згадуючи Тараса Шевченка, думав Франко.

Проходять сутужно дні, тижні. Кожний день сповнений турбот, надій на краще. Василько Франка одягає, виводить його на повітря - перейтися. У кімнаті Василько читає Франкові львівську пресу, продовжує записи з минулого року, що вони їх вели у Стрийському парку, записує під диктування Франка пе­реклади латинських поезій. Відвідують Франка Січові Стрільці, студенти, лікарі В. Щуровський, Б. Овчарський, заглядає мед­сестра Соня Монджейовська, відвідує куратор К. Бандрівський.

У лютому відвідала Фра­нка Катря Гриневичева, та прийшов до нього молодий львівський адвокат, кандидат до Галицького Сейму Степан Баран, який знав Франка ще зі своїх студентських років у Львові, розмовляв з Франком про політичні події, вибори і про закони рибальства, бо Франко був великим любите­лем того. У половині березня адвокат С. Баран знову прий­шов відвідати Франка, при­сутнім був куратор Бандрів­ський. Франко почувався не­добре. Молодий адвокат вис­ловив думку, що Франкові треба зробити заповіт, поки він при добрій пам'яті.

Франко сказав, що він про це подумає. «Але ви незабаром до мене ще прийдіть», - додав. З тим адвокат С. Баран і куратор К. Бандрівський попрощалися й вийшли.

Коли другого дня прийшов Бандрівський, Франко сказав, що хоче зробити заповіт й щоб Бандрівський запросив адвока­та Барана той заповіт зложити-оформити. Наступного дня прий­шов адвокат із двома потрібними свідками - лікарем Володи­миром Кобринським і львівським краєвим радником Левом Шеховичем. Складав заповіт адвокат С. Баран, присутнім був ку­ратор Бандрівський. Василькові сказали вийти з кімнати.

Франко у заповіті записав свій будинок його дітям і дру­жині, а свою велику і багату бібліотеку, його архів, листування, рукописи та авторські права його авторів Науковому т-ву ім. Шевченка у Львові. (Британська королівська бібліотека хотіла закупити Франкову бібліотеку, його архів, листування, рукопи­си та авторські права).

По складанні звіту, в кінці березня, Франко просив лікаря д-ра Овчарського відпустити його додому, та лікар не погоджу­вався. Наступного дня Франко звернувся до Василька: «Василь­ку, ми мусимо цієї ночі звідси забратися, я не хочу тут помира­ти. Якщо помирати, то у своїй хаті».

Настав вечір. Вони не лягали спати. Опівночі, коли в при­тулку вже всі спали, Франко сказав до хлопця: «Збирайся, Ва­сильку, підеш на сквер-стоянку, там завжди стояв жид з фіякром. Візьмеш його, прийдете сюди, і ми поїдемо додому».

Василько вийшов з притулку. Надворі було холодно. Прой­шов якихось десять кварталів. Знайшов стоянку, але дивиться: немає фіякра і ані душі живої. Повертається до притулку і каже Франкові, що немає фіякра. На це Франко відповів: «Васильку, ми будемо самі додому добиратися».

Вже було далеко за північ. Василько добре одягнув Франка. Ще всі спали у притул­ку, коли вони перед п'ятою годиною ти­хенько вийшли та по­вільно пішли до трам­вайної зупинки. На зу­пинці довго не чекали, поки під'їхав перший трамвай. Франкові було важко піднятися- увійти до трамваю. Але з трамваю простяглося четверо рук, взя­ли Франка на рамена і просто внесли його до салону та посади­ли на сидіння. У трамваї Франка впізнали: люди з хвилюван­ням шепочуть один одному до вух: «Франко, Франко... Куди ж він так рано їде?.. Бачите, той хлопець кудись його везе...» На обличчях людей хвилювання. Видно, що вони співчувають хво­рому Франкові. Одночасно помітне на обличчях і почуття гор­дости: з ними у трамваї їде славний Франко, видатний пись­менник, поет, мислитель, філософ, громадський діяч, Великий Каменяр, найславніша людина на всю тогочасну Україну.

Коли приїхали на зупинку недалеко Франкової хати, хтось із людей попросив водія затриматися, щоб дати можливість лю­дям попрощатися з Франком. При виході Франка з трамваю люди прощалися з ним, стаючи з місць, і бажаючи йому швидкого одужання. Потім допомогли йому зійти. Франко, схвильований, сердечно дякував львів'янам за їх доброзичливість і пошану до нього. Ця зустріч була останньою зустріччю і прощанням Ве­ликого Каменяра з львів'янами.

Франко з Васильком добралися до хати о 7-й годині ранку. Ключів від хати у них не було - вони були в куратора Банкі­вського. Василько залишає Франка під дверима, а сам біжить по ключі до куратора. Прибігає, стукає у двері, виходить Бандрівський. Василько, привітавшись, просить ключі від Франко­вої хати, каже, що Франко чекає під дверима своєї хати. Кура­тор лається: «Який його біс додому приніс!» - але все ж ключі дає. Василько просить: «Дайте ще грошей на харчі». «Я до вас прийду», - відповів куратор.

Василько побіг з ключами, як стріла, вулицями Львова, потім через Стрийський парк. Прибіг, відчинив і вводить Франка до хати, де їх зустрів карпатський холод. Василько загорнув Франка у кожух, допоміг лягти у ліжко, а сам заходився розшу­кувати дрова, щоб натопити-нагріти хату. Незабаром прийшов куратор Бандрівський. Поговорив з Франком, закрившись в кімнаті. Дав грошей на харчі і відпродав одну тонну свого мокрого вугілля, яке Василько потім перевозив візочком у мішку цілий тиждень.

Грошовий фонд Франка був малим. Він отримував неве­личку пенсію від наукового товариства ім. Шевченка у Львові за довголітню працю - редагування літературно-наукового Вісника.

Франко і його дружина довгий час хворіли. Грошові засо­би вичерпувалися. Дехто з дітей ще був поблизу. 1913 року відзначили 40-ліття літературної творчості Франка. Тоді був створений комітет допомоги Каменяреві. Гуцульщина і Прикар­паття склали грошові пожертви. На Поділлі, крім грошей, зібра­ли багато зерна, яке комітет продав і всі гроші були покладені комітетом в ощадну касу «Дністро» у Львові. Це був фонд для утримання Франка.

У другій половині квітня надійшли Великодні свята, які Франко з Васильком не готувалися справляти. Але на Велик­день їх обдарувала пасочкою, ковбаскою і писанками-крашанками Франкова сусіда німецького походження пані Геллер. «Світ не без добрих людей», - сказав Франко.

По Великодніх святах знову прийшла відвідати Франка його давня знайома, дуже близька приятелька, письменниця Катря Гриневичева зі своїм сином Ярославом, молодим Украї­нським Січовим Стрільцем. Письменниця повернулася з-за кор­дону з воєннополонених переселених таборів у Ґмюндені (Ав­стрія), куди вона виїжджала перед фронтом й окупацією росій­ськими військами Львова-Галичини. Ще в лютому письменни­ця відвідала великого поета-письменника у Стрілецькому при­тулку. Тепер, у Львові, вона довідалася, що Франко покинув притулок, важко хворий і знаходиться у своїй хаті.

Зустріч Катрі з Франком була дуже хвилюючою, бо ж він був не тільки її близьким приятелем. Франко був її учителем, натхненником, дороговказом та провідником у літературі. Зав­дяки Франкові Катря Гриневичева стала письменницею, про що вона сама писала.

Франко часто відвідував Катрю у Львові, бував у хаті май­бутньої письменниці. Коли він заходив до Катрі Гриневичевої, товариші двох її синів, Володимира і Ярослава, сходилися на вулиці під будинком, де жила Катря. Студенти чекали, поки Франко вийде з хати, щоб провести його додому, нести Фран­кові закупи, зроблені по дорозі. Не раз куплені продукти для Франка складали у торбинку і вішали її на ґудзик пальта, бо він не мав сили в руках - пальці зібгані в кулаки.

Катря також бувала у Франковій хаті та заходила до ре­дакції літературно-наукового Вісника, де головним редактором був Франко. Він запрошував молоду Катрю приходити щосубо­ти на літературні зустрічі до редакції, де сходилися тодішні молоді львівські письменники, поети: Орест Авдикович, Петро Карманський, Василь Пачовський, Денис Лук'янович, Михай­ло Яцків, Антін Крушельницький та інші. На цих зустрічах вони читали свої твори, Франко слухав їх та давав свої дружні завва-ги-поради. Франко, як літературний критик, допомагав моло­дим талантам розвиватися. Катря приносила до редакції Вісни­ка свої початкові твори, вірші, показувала їх Франкові. Він чи­тав їх, оцінював та деякі з них друкував у Віснику.

Який же глибоковідчутний та болючий жаль був у серці письменниці, коли вона побачила блідого, тяжко хворого Франка, свого дорогого друга і вчителя, якого вона безмежно шанувала-обожнювала!

Письменниця згадала своє дитинство у Кракові, навчання у польській школі. Катрю відкрив у Кракові, навчав її українсь­кої мови молодий студент медицини майбутній письменник - Василь Стефаник. Він запропонував Катрі виступити у 1894 році на відкритті філії «Просвіти» у Кракові, де, за підготовкою Стефаника, вона декламувала вперше вірш Франка «Каменярі». Письменниця згадала свої незабутні зустрічі з Франком у чарівній Криворівні на Гуцульщині. Згадала вона й Франкове «джуркальце» цілющої води біля каплички у Криворівні над Черемошем, де він лікував свої хворі руки. Великий письменник сприйняв спогади Катрі дуже зворушливо. При розставанні вона прощалася зі своїм дорогим другом, вчителем зі сльозами на очах. У глибині душі своєї вона відчула, що творче життя письменника кінчається, що прометеївський вогонь вічного революціонера поступово, нестримно згасає. На прощання вона ніжно взяла його зів'ялі руки, схилила голову, поцілувала їх зі святістю так, як вона їх цілувала двадцять років тому, при їх першій зустрічі на вулиці Львова. Письменник був зворушений до сліз. З глибини своєї душі сердечно дякував письменниці за щиру дружбу, безмежну пошану та незабутню пам'ять про нього. Прощався з великим Франком і молодий син письменниці Ярослав. При прощанні Франко запитав його, ким він хоче бути-стати у своєму житті, і саркастично сказав: «Дорогий Ярославе, будь-ставай шевцем-кравцем, тільки не поетом-письменником».

Так відбулася остання, неповторна зустріч і прощання пись­менниці Катрі Гриневичевої та її сина Ярослава, молодого Січо­вого Стрільця, з Великим Каменярем у його хаті.

У цьому ж часі куратор Бандрівський привів до хати Франка жінку-польку, вдову Целіну Журовську-Зигмунтовську. Вона була давньою знайомою Франка ще з його молодих років. Молодою дівчиною Целіна працювала маніпулянткою на Львівській Центральній головній пошті, у відділі «посте рестанте». Франко часто приходив на пошту відбирати свої листи, де він у розмові познайомився з молодою вродливою Целіною. Цікаво, що під впливом цього знайомства Франко написав пре­гарний твір «Маніпулянтка». Що це: іронія долі геніального письменника? Тепер, наприкінці життя, Целіна мала його дог­лядати (та недовго, бо за місяць Франко відійшов у вічність).

Куратор Бандрівський забрав у Василька ключі від Фран­кової хати і сказав йому: «Ти, хлопче, можеш іти собі додому, ми самі будемо Франком опікуватися». Василько, схвильований, побіг до Франка у кімнату, розповів йому про це. Франко лежав у ліжку важкохворий, безпорадний і був дуже стривожений такою звісткою. Хвилину подумавши, Франко сказав: «Ну що ж, Васильку, підеш додому, поздоровиш від мене маму, тата і всю нашу родину... Я безмежно вдячний тобі, Васильку, за твоє добре серце, за твою щиру та добротну поміч». Василько відповів Франкові: «Я додому не піду, я запишуся в Українські Січові Стрільці, буду боротися за самостійну Україну». «Доро­гий Васильку, - сказав Франко, - я все своє життя присвятив боротьбі за наш нарід, за його право і волю, за незалежність Української держави. Дорогий Васильку, незабаром я відійду у зоряне царство предків наших, житиму там на ясній поляні у мого давнього друга Захара Беркута. Але дух мій, Васильку, за­лишиться на українській землі і буде й далі кликати наш нарід до боротьби за свої права й волю, аж поки не повстане суверенна й незалежна Українсь­ка держава. Дорогий Ва­сильку! Як ніхто не може погасити ясне сонце в небесах, так нашим во­рогам не погасити духа моїх заповітів у віках. А ти, Васильку, йди, бори­ся, продовжуй мою свя­щенну боротьбу за наш народ, його право бути вільним серед вільних народів на своїй землі, у своїй державі».

При розставанні Ва­силька з Франком він ще раз сердечно подякував за синівську опіку та по­цілував його у чоло. Ва­силько поцілував Фран­ка у зів'яле, висохле, хо­лодне, бліде лице. Потім він ніжно взяв Франка за руку та з хвилюванням промовив: «Прощайте, мій дорогий стрийку-батьку, великий учителю-просвітителю, захиснику нашого поневоленого, приниженого, знедоленого та світом забутого українського народу».

По цих словах Франкові й Василькові покотилися з очей сльози. Василько вийшов у тих сльозах з хати, надворі накра­пав дощ - небо плакало. Та були то не дощові краплі, а сльози Франкові, вони супроводили Василька у військо Українських Січових Стрільців.

 

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка