НЕВЖЕ ТРАГІЗМ ЗАПРОГРАМОВАНИЙ? (роздуми Франкової онуки)

Зиновія ФРАНКО

Невідомо, чи долю великого поета програмує розташування зір, чи неосферні чинники, чи гени мучеництва, акумульовані в генофонді українського народу, зате достеменно відомо, що саме на долю найбільших поетів України -  Шевченка, а за ним Франка - випало сті­льки страждань, що вистача­ло б на багатьох, якщо вва­жати, що горе і щастя влас­тиві людському життю. У Шевченка - це 24 роки перебування у кріпацькому стані і десятирічна солдатчина,  і тільки 13 років волі, та й ті затьмарені відчуттям знедоленості свого народу. Страждання і переживання супроводжували й життя Франка: семирічною дитиною втратив батька і сімнадцяти­річним юнаком - матір; триразове ув'язнення, пер­ше з яких під час університетських студій; провали на виборах до Галицького сей­му, цькування за окремі статті, епілепсія найстаршо­го сина, що призвела до його смерті, божевілля дружини, важка, успадкована від матері, невилікована хвороба,  яка причиняла нестерп­ні болі, самотність в останні роки життя. Здавалося б, ча­ша терпінь, призначена йо­му, випита до дна без залиш­ку для    нащадків. Але де там!

Найстарший  син Андрій помер за два місяці до закін­чення університетських студій.

Другий син Тарас, хоч і прожив довге життя, до «помазанників» долі не належав.

Третій син Петро загинув за невідомих обставин  в 1941 р. Його, тоді депутата Верховної Ради УРСР, учас­ника Народних зборів, дека­на Львівського  торгово-еко­номічного  інституту,   директора  літературно-меморіального музею І. Франка, а до того ж й письменника, журналіста і перекладача, силоміць «евакуювали»  зі Львова 28-го червня, якраз коли йому сповнився 51 рік. Тепер відомо, що ешелон, в якому він «евакуювався», нікуди не  прибув.

І, нарешті, наймолодша дочка Ганна. До березня 1939 р. життя її протікало цілком благополучно. Жила в селі Довге на Закарпатті, яке входило до складу Чехословаччини. Чоловік був добрим лікарем, мав при­стойні заробітки, які дозво­ляли сім'ї утримувати двох синів на навчанні у Швейца­рії. Єдиною турботою Ганни була хвора мати, яку при­їздила навідувати, перетина­ючи кордон. Після потоплен­ня в крові угорськими оку­пантами першої української держави на Закарпатті - Карпатської України, поча­лась, як писала вона, її одіс­сея. Сім'я була інтернована і переїхала до Відня. Її чо­ловік - Петро Ключко пра­цював там лікарем туберку­льозної лікарні, не прийма­ючи німецького громадянст­ва. Ця лікарня знаходилась на території, що потрапила в радянську зону окупації. На третій день після капіту­ляції фашистської Німеччини до кабінету Ключка зайшли без стуку у двері двоє енкаведистів і, показавши йому ордер на арешт, забрали пана доктора з собою. Після того тривале, поетапне, звичайно під конвоєм, переправлення його з Відня до Львова, переважно пішки. Через чотири місяці він виморений в тюремних камерах, зсинцьований, з відби­тою печінкою і вибитими зу­бами, опиняється у львівській тюрмі «на Льонцкого». Єдиним звинуваченням проти нього було те, що працював лікарем у військовому шпи­талі при Директорії і еваку­ювався разом з цим шпита­лем. Про його перебування в ув'язненні у Львові родині Франка стало відомо з його записки, яку він у куску хлі­ба викинув із вікна тюрми на вулицю. Записка була такого змісту: «Незнайомче! Прошу передати родині Фра­нка, яка тут, у Львові, що в тюрмі «на Льонцкого» си­дить Петро Ключко, який просить допомоги». Записка була доставлена таким не­знайомцем і через день в черзі з передачею для нього стояли вже дві невістки Франка.

А десь через три місяці на порозі квартири Тараса Франка з'явився сам Петро Кличко у супроводі синьо-каштетника. Здивуванню не було меж. Але розмову на тему «яким чином це трапи­лось» було заборонено вести за обіднім столом, нашвидкоруч приготовленим з після­воєнних карткових продук­тів. Однак вночі, коли охо­ронця здолав сон, Петро роз­повів Тарасові все, що тра­пилося з ним.

А було все так. Його дру­жина звернулася, з листом-проханням до американсько­го посла у Відні. В листі вона повідомляла, що ра­дянськими, органами безпеки заарештований зять Франка і просила втручання в цю справу. Посол зв'язався те­лефонічно зі Сталіним і ви­клав йому своє прохання. Сталін, не бажаючи, ясна річ, псувати через «таку дрі­бницю» стосунки з послом Америки, відправив до Львова таку телеграму: «немедленно освободить Ключка. Сталин». Після цієї телеграми почалося посилене лікування Ключка, бо він «був нетранспортабельним». Вже «здоровим», відгодованим, в спеціально пошитому для нього костюмі, він представ перед своєю родиною і таким був відтранспортований літаком до   Відня. Але там довго із відбитою печінкою не прожив. Сини  відразу переїхали до Канади, куди  незабаром стягнули  й  матір.

Нелегко склалося життя синів Ключка - Тараса і Мирона. Тарас з чотирнад­цяти років хворів епілеп­сією, що з'явилась у нього як ускладнення після пере­несеного кору. Хвороба не дала йому права одержати диплом лікаря,  хоч повний курс навчання в медінститу­ті (тобто університеті) в Гра-цу він прослухав. Працював службовцем. Не пощастило -йому в сімейному житті ні з жінкою, ні з єдиним си­ном. Жінка довела його до передчасної смерті, ненадов­го, правда, переживши його, а син зійшов на манівці - наркоман і волоцюга.

І у Мирона, якому дове­лося довго працювати на ви­снажливій фізичній роботі - корчуванні лісу, а потім вже з дипломам «Інженера лісів­ництва», «вибиватись в люди», трагедія в сім'ї. Єдина дочка, розумна й красива дівчина, після нещасного ви­падку стала калікою і пере­сувається на колясці. Таким чином, родовід Франка по лінії дочки, дійшовши до правнуків, на них і обрива­ються.

Зате багато нащадків по лінії Петра, хоч і його обох дочок не обійшла лиха доля. Старша дочка Віра була в 1939-41 рр. працівником му­зею Франка. Від музею за два місяці до початку війни вона одержала відрядження до Відня, щоб звідти привез­ти докторський диплом І. Франка. І цей факт зіграв фатальну роль в її житті. У жовтні 1941 р., на четвертому місяці окупації Львова, її арештують, запідозрюючи в тому, що за її відрядженням до Відня приховувалась якась розвідувальна місія. Як «політичну», відправили в концтабір Равенсбрюк, де вона просиділа до закінчення війни. Табір був визволений американськими військами. І Віра повернулась до Львова. Але недовго довелося їй милуватись рідним містом. У вересні її арештовують, відбувається суд трійки з вироком 5 плюс 3 і відправка на шахти Воркути. Звідти повернулася з двома дочками без засобів до життя. З важкими зусиллями знову ставала  на  ноги.

Молодша її сестра Іванна, яку звали Асею, була матір'ю п'ятьох дітей і померла важкої недуги лімфи.

А тепер ще про Тараса і його сім'ю. Ні його самого, ні жодного з його трьох дітей не спіткала доля їх близьких і ніхто з них не був ув'язнений. Але не набагато «успішними» й легшими, принаймні морально, склались їх долі. Автора цих рядків, найстаршу дочку Тараса, переслідувано тривалий час за її переконання, що йшли врозріз з програмою партії на злиття мов, тобто програмою  денаціоналізації українців. Спочатку - виключення з партії, потім зняття з роботи, вкінці слідство, яке закінчилось «покаянним листом», котрий підписала, і бойкотом друзів та співробітників  інституту, куди    була повернена на роботу.

Друга дочка цілком самітня, не позбавлена комплексів. Сина Роланда форсованими темпами  темпами проштовхували по щаблях кар'єри (після того, як ставка на «внучку Франка» - Зіновію провалилась), але фактично нічого ні в науковому, ні в політичному плані він не досяг, як і не здобув позицій в громадському житті України. Навпаки, незважаючи на всю «рекламу» його особи, яка організовувалася «зверху», він в ролі «продовжувача ідей великого Каменяра» не затвердився. А для цього його посилали навіть у Штати, зробивши директором науково-дослідного інституту. Взагалі, для партократів він став бажаною фігурою, коли в жінки взяв собі не «націоналістку», а «істинну патріотку», перейшовши задля неї на російську мову в сім'ї і з друзями-українцями, патріотку, яка в екстазі патріотизму заявляла, що « я русская (хоч за паспортом була українка), а вы (сім'я Зіновії) националисты и будете в Сибири, а квартира будет моя». Навряд чи єдиний внук, який успадкував прізвище діда, в іпостасі такого пристосування міг приносити велику радість батькові Тарасові і виправдати сподівання рідних. В цьому теж була трагедія родини Франків. Крім того, родовід Франка по чоловіковій лінії на цьому й обірвався.

Очевидно, трагізм життя і злощасність доль багатьох з нащадків Франка не були запрограмовані генетичним фондом чи якимось «фатумом», а вписувалися в обставини епохи і в ті її пружини, які калічили душі і ламали хребти, а подекуди визначалися вдачами і характерами, тобто факторами не так соціологічними, як біологічними. Хотілося б, щоб хоча для цих його правнуків та праправнуків супровідними в їх житті були «ясні зорі і тихі води», цього хочеться побажати і для всього українського народу.

17 листопада цього року після важкої хвороби помер­ла Зиновія Франка. Вона народилася 30 жовтня 1925 року в родині сина великого Каменяра, літератора і вче­ного Тараса Франка. Після закінчення україністики у Львівському університеті в 1949 році Зиновію пересе­ляють разом з сім'єю до Ки­єва, де вся її наукова діяль­ність проходила в стінах інституту мовознавства  ім. О. Потебні Академії Наук України. Разом з нею укра­їнська наука втратила тала­новитого дослідника і попу­ляризатора лінгвостилістики, топоніміки, а також глибоко­го знавця літератури й особ­ливо творчості І. Франка.

У Києві з перших днів сво­го перебування З. Франко виконувала високу місію представника Галичини, до якої зверталися різні високі інстанції як до голосу захід­ноукраїнської інтелігенції. Вихована в дусі високої національної свідомості, вона поступово ввійшла в україн­ське життя столиці й зайня­ла тут помітне місце. Соро­карічне перебування 3. Фра­нко у Києві ніби й не від­значалося чимось особливим, героїчним, однак її, може, й непомітна для сторонніх (але не для служб безпеки) невсипуща повсякденна ді­яльність: розмови, виступи, поширення забороненої літе­ратури, згуртовування біля себе людей, що зустрічалися в неї вдома, - вже все це було актом протесту і вели­ким подвигом у часи глибо­кої тоталітарної ночі. Одно­часно вона крок за кроком проходила свою хресну до­рогу від фальшивого благо­воління власть імущих через, «дружні» перестороги, адміністративні стягнення, вигнання з інституту, шан­таж, оскаженіле цькування і бойкот заляканих та часто й підлих земляків аж до приниження перед світом. З. Франко - людина надзвичайно активна, з печат­тю духу свого великого Ді­да, була в перших рядах борців проти тоталітарного рабства, завжди в гущі по­дій, завжди готова до само­пожертви і до чину. У той же час вона була дуже жіночною, доброзичливою, щирою та безпосередньою. Во­на безмірно довіряла людям, використовувала всі свої можливості, щоб їм допомог­ти, ніколи нікого категорич­но не осуджувала, а, будучи сама глибоко шляхетною, старалася знайти у всьому хоч краплинку доброго.

Відійшов від нас видатний громадський діяч і вчений, гідну оцінку якому дасть майбуття. Сьогодні знаємо одне - Зиновія Франко бу­ла однією  з небагатьох, хто в славні шістдесяті роки і до кінця своїх днів торував шлях сьогоднішньому націо­нальному відродженню. Ім'я її ввійде навіки в нашу історію.

Друзі і товариші

Західний кур'єр. - 1991. -23 лист. - С. 6