„Приятелю мій щирий єдиний...”
Взаємини Івана Франка і Ольги Рошкевич ніколи ніби й не були таємницею для українського літературознавства. Ця тема неодноразово обігрувалась і в українській літературі. Тут варто було б назвати такі твори, як „Захар і Беркут" Дениса Лукіяновича, „Терен на шляху" і „Поет під час облоги" Петра Колесника, і, звичайно, найвідоміший роман „Тричі являлася мені любов" Романа Горака. Хоча, задля справедливості, треба сказати: твору, який без упереджень і різного роду тенденцій розкривав би історію любовних взаємин Франка і Рошкевичівни, досі немає. Зважаючи на нашу нехіть до белетризованих біографій, навряд чи ми дочекаємося подібного твору в найближче десятиліття.
Вперше звернувся до цієї теми визначний франкознавець Михайло Возняк, який ще 1940 року в журналі „Радянське літературознавство" (кн.5-6) опублікував розвідку „Автобіографічний мотив в оповіданні І. Франка „На дні". Він же підготував листи Франка до Ольги Рошкевич, які були опубліковані у виданні „Іван Франко. Статті і матеріали. Збірник п'ятий" (Львів, 1956) і присвячувалися 100-літньому ювілею Каменяра. Через два роки Денис Лукіянович в наступному збірнику опублікував відповіді Ольги Рошкевич, що охоплюють період за 1879-1880, 1882 роки (всього 16 листів). Листи Ольги Рошкевич-Озаркевич друковані мовою оригіналу, „так званою драгоманівкою, але авторка вживала і етимологічний правопис". З того часу вони не передруковувались і давно стали бібліографічною рідкістю.
На початку 90-х років XX століття львівські науковці Іван Денисюк та Іван Остапик опублікували ще 18 листів Ольги Рошкевич до Михайла Павлика за період з 1890 по 1898 роки. Здається, разом з публікацією Дениса Лукіяновича це вся епістолярна спадщина Ольги Рошкевич, яка збереглася. Тим більшу вона має цінність, що у ній ідеться про постать Івана Франка.
Спочатку розглянемо першу групу листів, подивимося на їх тематику і звернемо увагу на форму звертання у них. Перший лист до Івана Франка, датований 22 січня 1879 року, Ольга Рошкевич надсилає із с. Іваниківці, де перебуває у своїх родичів. Треба нагадати, що протягом останніх двох років Франко і Рошкевич вже не зустрічаються і не спілкуються відкрито. Батьки Ольги заборонили доньці спілкуватися, причиною тут став перший арешт Франка (т.зв. соціалістичний процес 1877 року). Звертання дуже інтимне: „Дорогий Любцю мій!". Інформація у листі буденна, про родинні справи, іронія над вуйком і вуйною, бажання побачитися з коханим на балу у Львові: „Але не сумуй, Іваську, я приїду до Львова, хоть і не 28., то пізніше...", розповіді про кавалерів, які залицяються до Ольги, жаль за колишніми зустрічами-бесідами: „Ах, Іваську, мій любий, де поділися тоті наші давні, лолинські вечерки (...). Все бувало заведем якусь займаючу бесіду або хоть і забавлялися по дітинному, то все не видавалось мені так abgeschmackt [недоладно], як тепер. Признаюсь, що я тогди найбільше навчилася. Чи вернуться для мене ще такі веселі недармовиті години? Чому я далеко від тебе? Мені нудно, бо я сама, і все мов чужа посеред товариства. Агі! - чи видиш, Івасю, який ти вплив маєш на мене? Ти нераз любиш переходити на елегійний тон, ну, а мене також надибало! Але не дивуйся, миленький, і прости (я сама не люблю листів таких) ...". Дописує цього листа Ольга у четвер, 23січня, знову розповідає про побутове життя галицького панства на селі, про чергові залицяння до неї якогось вдівця-священика, „що загриз свою небіжку на смерть, кажут, що вна нераз поберала прочуханку, так шанував небогу!"; мріє про зустріч: „Е, коби то ми борзо побачилися з собою. Мені все лиш то на гадці. Конечно буду вже штудерувати так, аби поїхати до Тебе". Не менш інтимною є форма прощання: „Бувайже здоров, мій миленький, і пиши до мене дещо о собі і о всім, що знаєш займуючого. (...). Цілую тя сердечно, письо моє дороге. Твоя Оля".
Подібною є тематика і другого листа (теж написаного в Іваниківцях, у п'ятницю 28 лютого 1879 року). Знову звернемо увагу на форму звертання: „Івасю, приятелю мій щирий єдиний!". Тут маємо також автохарактеристику: „Я страшно не люблю туманити людей, мені то тяжко приходит, сумління моє противиться тому, але що діяти, коли я в таких обставинах, що сли недобрим способом, то хитрістю, а особливо що і сим способом не шкоджу ніколи, а собі зроблю полегшу". Знову звучить жаль за зустрічами з коханим: „От мені вже й так тужно за тобов, верталабимся й зараз, коби нагода яка. С тобою жилобися мені не в примір ліпше, веселіше і свобіднішче". Ольга опосередковано говорить про перешкоди їхньому спілкуванню: „Я напишу до тебе незадовго, може ще відси, а відтак аж з дому подам ти спосіб, після котрого ти будеш міг віслати лист до мене".
Цікавою у цьому листі є критична оцінка таланту Івана Франка і повісті Михайла Павлика „Пропащий чоловік": „Прочитала цілого Молота. Твої 2 критичні письма дуже - ба, та що казати! ти не любиш, аби тебе хвалити. Знаєш, пиши богато таких писем, бо маєш той дар точно похоплювати в життю причини в найдрібніших зарисах і їх впливи на розвій і сегочасний поступ. Прочитала також „Пропащого чол.". Правда, що закінчення того занадто протягле, але не в тім хиба (...)". Закінчення листа інтимне: „Івасю любенький, хотілабим „панєжітся" перед тобов бодай словами, так, як я розумію, як розмовляю с тобою думками, коли в хаті світло погасне і коли мені перед очима закриє ся всьо то, в чім ніколи не находила уподобаня. Але вибач, миленький, на сей раз не маю часу, спішуся, аби виштудерувати в світі, а ніяк пеститися. Може у другім листі. Ти ми віриш. Я тя так люблю! - Твоя Ольга".
Основна тема третього листа (датований 15 червня) - це конфлікт з батьками і вперше є згадка про Володимира Озаркевича: „дізналася, що ті 2 листи, котрі писалам до тебе по освідчинах с п.Оз., вни [батько Ольги - Є.Б.] сами завернули с почти і прочитали їх - по змові с почтмайстром. Той послідний, щось получив від мене через Оле. [ськіва], був також в їх руках, але вони післали го до тебе, щоби відтак прочитати і твою відповідь. І по правді отримала відповідь на адрес Paulina Hojnacka [цим прізвищем користувалися Франко і Ольга, адресуючи листи до вимоги Є. Б.], там, де ти пишеш: „рішайся, - моя доля вітер в поли, вважай і т.д.", - той лист отримала - з розломленов печаткою; тогди я не дуже застановлялася над тим, але аж тепер сказано мені, що він був читаний перед мене, і він лиш для того дістався в мої руки, що в нім стояло написано так: „вважай мене не чоловіком з живим серцем, а одиницею, так які я в важнім разі вважав бим тебе одиницею!" - Вони гадали, що сей вираз оскорбит мене глибоко, що я тя за се зненавиджу, і лиш тому допустили єго до мене. Мою відповідь одну і другу перехопили так само і не післали дальше. (...). Скажи тепер, чи можу я жити так дальше, не зносячись с тими людьми, з якими хочу, не видячи ніколи навіть жадної книжки доброї, якої мені конче потрібно. А так, не ви діти ніколи! Бо всі способи перетяті, всі дороги заперті від тепер. І можна так дихати дальше? Се деморалізація крайна! А я хочу жити інакше; не хочу вічно критися з моїми думками, як той злодій, - тож мені допекло до живого! Наприклад, отеперка я гей той заяць у капусті, і пишу сесе письмо і нащурюю уха, чи не йде хто, щоб мене не злапали на писанню, бо вже довший час люде не бачили пера в моїй руці, і зараз догадалися, що се щось підозрительного, а тогди пропало всьо, і ти недіставбись сего письма на свої очі. Мушу стережись, щоби хто не почув шелест паперу, слихочу, щоб він дійсно дійшов до Тебе. (...). Страх! кілько я перенесла за тих 2 роки! не знаю, що се за сила держит мя ще досі при життю. А кілько я ся встиду набрала! - (...), мамця тогди розкричалися вголос, бігали по городі, кричали на ґанку без пам'яти, що чорти якісь насилаються, - люде ставали по дорозі та слухали. Мене називали остатнов шельмов. Я сказала їм, що їх уже так затуманили, що не можуть розпізнати, котра шельма, а котра ні. Було ж мені за то (...). Знаєш, я дуже загартована; кожде екзальтуєся в такім разі, я заховуюсь цілком спокійно. Хоть по правді чую часами, що тутошна атмосфера зачинає плохо впливати на моє здоров'є, якби ще так рік, хто знає...".
У цьому ж листі Ольга Рошкевич говорить про своє рішення вийти заміж за Володимира Озаркевича: „Се крайний час. Мені треба помочи конче, ти не можеш мені дати її, не можеш порятувати, але я приймаю поміч від другого приятеля і йду заміж за Оз. - Івасю. Мені здаєся, що сли ти мене любиш, то повинен єсь бути рад с того. Предціжя буду вільна, свобідна, мені буде добре з ним. Правда ? ти забаг волі, і сидів єсь за то 8 місяців! ну, а п. Оз. предціж не тюрма, я краще окуп'ю свою свободу".
Ольга виправдовується перед Франком, розкриваючи свої плани: „Ах! Хочу відобутись відси, хочу відітхнути вільніше. - Івасю, ти сумуєш, гризешся. Не журись, мій милий! предціж аж відтепер буде нам ліпше: будем ся могли бачити, будем переписуватись. Я тому не винна, я хотіла с тобов жити, що ж, коли воно не так склалося. Я уступаюсь відси, бо ту мені не життє, а смерть. Той чоловік хоче мя взяти відси, - я го буду любити за то, я му вдячна за то. Тебе люблю, - ти мені показав дорогу, куда йти, а він отвирає ми ворота, що стоят заперті передо мнов. - Не кажи, що я за тебе забула! Ти ми ніколи з думки не зійдеш, - що буду робити, про що буду думати, все то буде тісно зв'язане з твойов роботов, з твоїми думками! Ні! забуття нема, нема, нема! (...) Я тебе ніколи не дурила, всіх 5 років завше по правді говорила з тобою - і тепер дурити не буду. Отн.пр. п.Поль[янський]. певно шепнув тобі: „Се формальний брак!" А я ти мушу сказати, що я не маю ще на то ясного документу. Воно моглабим ще доперва зробити сяк або так, винайти пригідні обставини і т.д. Я лиш тілько знаю, що він читав „Что делать" і я тото читала: ему відомо, що в важнім випадку заключається і формальний брак, але про себе оглядом того не говорилисьмо ще до тепер. Для того то я так дуже дуже і просила вас о секрет що до тої точки. Нікому а нікому - тихо! Розумієш, бо в противнім разі лишень пошкодилибисьте мені, а не помогли. Остав сесю річ лише мені одній самій, і я зроблю так, як мені буде добре. Я тя не дурю, Івасю, і не думалам ніколи. - Мені буде добре, яквідси геть піду; мене не буде ніхто в'язати; буду робити, буду працювати, о скілько лиш зможу, і буду с того рада. Ту ніяк жити дальше з моїми гадками, з моїми засадами. Будь спокійний, нам ще колись буде добре, будемо всі щасливі. Лиш відси, з сего села гет! гет! гет! Дуже буду вдячна тому чоловіку, як він мя возьме відси. Сама піти не можу. То дуже добра людина, і родина єго людська, - можна з ними жити.
Не нарікай на мене, - мене то болит, - я і ти однакосьмо завинили! - Але побачиш, нам всім буде колись добре. Хочу, щобись ми вірив, а не заведешся. (...). Є ще оден спосіб, Івасю, отримати відповідь від тебе на сесе письмо. Купи один екземпляр „Науки", напиши „pour la lecture" - знаним способом і пришли сюда. Лишень, щоби не твоє письмо на адресі. (...). Цілую тя щиро, сердечно, як давно. Твоя Оля".
Мені видається, що таке довге цитування у даному випадку є виправданим. Тут немає чого коментувати, тут такий згусток болю-любови, який треба почути. Щодо того, чи почув його Франко, - коментар подам пізніше.
В подальших листах Ольга розвиває згадані плани, даючи й собі нову характеристику: „(...) мусиш знати, Івасю, що я тепер ніби іншою стала, чи властиво ні, тепер чую в собі ніби дві істоти, дві душі, одна - моя давна, знакома тобі і всім, а друга - нова, камінна. Участь моєї питомої ест - любити і надіятись, а нової, камінної - хотіти і зробити, а на надію не спускатись. Отжеж тота камінна буде грати від тепер головну роль в моїй особі, а тамта піде в кут мовчати і надіятись, - як схоче, - ліпших часів в свою чергу" (лист від 13 липня 1879 року). Тут же подана широка програма дій, з тих п'яти пунктів заслуговує уваги останній, - у ньому є прямі перегуки з соціальними утопіями молодого Франка, що послужили причиною конфлікту з батьками Ольги Рошкевич: „Вкінци, 5) одна душа сподіваєсь, а друга хоче, щоб де за яких пару літ довести до того, щоби співними силами... кілька спроміжних людей закупити богато ґрунту з великим фільварком і так жити дільно та хорошо в товаристві, як говоривесь торік".
Перший лист після весілля датований 1 жовтня 1879 року. У ньому Ольга описує своє сімейне життя з Володимиром Озаркевичем (йому можна тільки поспівчувати), турбується про здоров'я Франка ( у нього в день її весілля стався крововилив), говорить про бажання зустрічі з ним, запитує поради.
Восьмий лист Ольги (писаний з Белелуї 27листопада 1879 року) фіксує перший конфлікт між закоханими. Він знаходить своє відображення і в звертанні („на Ви"), і в оправданнях Ольги на письмові закиди Франка. Крім того, негативну роль у цьому конфлікті зіграв брат Ольги Ярослав, який розпустив плітки на тему стосунків сестри з Франком. Ольга не виправдовується, а висловлюється конкретно: „До того я не признаюся, але інші маю вади, великі, котрі би Ви мені не простили, тому не жалуйте ніколи, що Ви поруч зо мною працювати не будете, - я до роботи лінива, я до нічого не здала. Ми з образованнєм і з талантом не на рівни, а ви все говорили, що лише таке подружжя може любитися стало і правдиво. Осе правда, я перед Вами все нижчою ся чула. Я би певно була надоїла любимому мужу своєму заздрістю та пересадною ніжністю. Вам треба би жінки не з таким темпераментом, як я, а з добрим серцем. Сли ще не в тій хвили, то незадовго переконаєтеся, що добре, що вно на тім стало. (...). Бувай здоров, дорогий Іване, і - забувай за мене швидко. - Ольга". І ключова оцінка їхніх взаємин: „Я з Вами не фальшивила".
Хоча вже наступний лист (від 21 грудня) злагіднює конфлікт. Ольга не хоче розривати стосунків з Франком. А просить його про зустріч, називаючи можливе місце - Коломию: „Любий мій Іване! Зривати з Тобою - тяжко мені, не можу. Хіба лише в тім разі зможу, як ти напишеш, що ти того хочеш, тобі того треба, що вно тобі принесе хосен. Тогди певно зірву і навіть не відпишу. (...). Пиши, дай мені, поможи мені пізнати себе добре. (...). Цілую тя сердечно (лише тебе одного), милий мій Івасю!".
Декілька наступних листів перейняті темою майбутньої зустрічі, а вже 8 березня 1880 року Ольга описує Франкові враження від зустрічі з ним, яка відбулася 1 березня в Коломиї: „Вже ж я не знаю, як тобі, але мені тідвадни перебуті в К. веселі і приємні були (...)".
Останній лист датований 5 вересня 1882 роком. Стосунки напружені, знову „на ви", але, гадаю, що вини Ольги у цьому не було (треба сказати, що жодний конфлікт між закоханими не був спричинений Ольгою). Можна тільки подивуватися її терпінню і внутрішній гідності: „Сли би я Вам не відповіла на Вашу картку чи відозву, то Ви би тогди може мали право сумніватися о моїм понятю о чемності взагалі, а виглядом Вас в особенности. І хоть правду сказавши нема на що відповідати, бо Ви нічо не питаєте, ані жадаєте. Але то не становит нічого". У листуванні, як виявляється, була тривала пауза, не з ініціативи Ольги: „Від двох літ я була переконана, що то Ви властиво в тім змислі, в якім о мині говорите, сталися рівнодушні. Также гадалам, що Ви нагнівалися за то, що я в посліднімлисті, писанім в Августі 1880року, старалася Вас переконувати о справі розпочатя правничих студій у Відни. (...). А щодо Вашого пристосовання до „околиці". Я тоті часи ніколи не проклинаю. Противно заховала о них раз на завше милу пам'ять. Я Вам зобов'язана, сильно зобов'язана на ціле життє. Що я тепер задоволена з моєї долі, то лише Ви одні до того причинилися. Мій муж так само як і я в тоє вірить, і часто я собі то приводжу на пам'ять, благословляючи Вас, приятелю. І жичу щиро, щоби і Вам від того так само легко жилося. Я часто розпитувала знакомих о Вас, але Ви послідними часами так десь крилися і мовчали, що ніхто не знав нічо про Вас". А далі Ольга говорить про цікаву інформацію, отриману від брата Ярослава (особливу увагу треба звернути на висновок Ольги, не позбавлений іронії): „Межи іншим повідав, що Ви повзяли гадку одружитися, але конче з дівчинов багатов з кількома тисячами, інакше ні. Основна мисль того речення подобала ми ся дуже, а що до доповнення то не єсьм компетентна нічо судити, не знаючи обставин. Але може будете цікаві, яку я з того увагу зробила. Сими часами всі соціялісти галицькі, а й тоті, котрі з-під Вашої руки вийшли, порішили женитися - в своїм часі - лише з богатими паннами, котрі таксуються найменше на 5000 fl. готівки. Се на серіо говорю. Дивний се спосіб і гідний так високої ідеї. Чи як Ви гадаєте?". Ольга прощається галантно і сухо: „Бувайте здорові і кланяюся. Ольга". Там було ще закреслене одне слово, Лукіянович прочитав його як „низенько".
Листи Ольги Рошкевич до Михайла Павлика, доброго приятеля Франкового, писані між 1890 і 1898 роками (перший лист датований 21 лютого 1890 року, останній - 30 травня 1898 року), зовсім інші за темою, настроєм і формою. Насамперед, це офіційне листування. Проте у ньому, як зауважують Іван Денисюк та Іван Остапик, відчувається присутність когось третього: „У тексті й підтексті Ольжиних скупих посланій зі села живе він - Франко. Про нього безпосередньо йдеться у дев'ятьох листах (...)".
У цьому листуванні є багато слушних міркувань, які стосуються української літератури. Так, у листі від 30 червня 1895 року, дякуючи Павликові за надіслані книжки, Ольга Рошкевич робить висновок, який і сьогодні залишається актуальним: „У нас нема освічених читачів - ось в чім біда. Коби яким способом витворити таких читачів, тогди справи літературні і загальнопросвітні інакше би стояли. Моє пересвідчене таке, що витворене многих письмаків шкодит розвоєві поважної літератури, а не помагає. У нас і на Україні тілько вже пустого друкується, що аж страх" [2; 49]. Про Франка розмова тільки в діловому ключі, - то запитання про журнал „Житє і слово", то подяка за надіслані числа німецьких газет: „Я дякую дуже доктору Франкови, що поручив адміністрації висилку тих чисел, іменно дякую ему за єго пам'ять, котру я все ціню високо. Прошу ему се сказати". А в листі від 24 квітня 1897року Ольга Рошкевич, критикуючи Василя Щурата, дає високу оцінку „Зів'ялому листю" Івана Франка: „Чи читалисте критику Щурата на „Зів'яле листя" і що про се скажете? Мені видиться, що критика єго дуже поверхова, впрочім потверджує то лиш моє пересвідченя, що високо артистичні твори, до яких і „Зів'яле листя" числиться, пересічному літератови тяжко вповні зрозуміти і оцінити належно, до того треба би брати в рахубу багато даних з житя самого автора, а се не завше доступне і всім зрозуміле. Поки що, галичане не швидко ще дістанут правдивого критика на Франкові твори". Ольга Рошкевич і далі переймається долею Франка,
бажаючи йому добра і вірячи в його літературну зірку: „Те, що мені пишете про Франка, про єго теперішні справи і обставини, діймає мене глибоко, але і я думаю, що остаточно ліпше ему хоть на який час виїхати до Відня. Там він зможе бодай отрясти душу із галицької змори і, певно, напише щось величного, о тім є у мене сильне пересвідчене".
Опосередкований відголос давньої любовної драми знаходимо у 17 листі до Павлика (дати немає, але з контексту зрозуміло, що він написаний між 22 квітня і 30 травня 1898 року): „Недавно читалам повість з англійського Der Mankomann, автор Наll Саіnе. То є чудова річ, а оригінальна, як рідко. Отже ж, дуже раджу на слідуючий раз переводити імено тую повість. (...). Прошу сказати те панові Франкови, може здасться. І Ви прочитайте собі, як маєте час, найдете там психологічну студію жінки, котра, люблячи всею душею одного, іде замуж за другого, приневолена силою обставин. Та такого богато в світі буває, але ту ходит о самого автора, як власне він таку історію удав змалювати. Побачите, на лихо, тота любов щаслива чи нещаслива заключає в собі половину розв'язки так званого „питання жіночого" - з тої причини она може будити загальний інтерес".
Навіть і зараз, через багато років, Ольга не звинувачує Франка у драматичній розв'язці їхніх взаємин, покладаючи вину на суспільні обставини. Що це не зовсім так, говорить сучасна дослідниця Лариса Бондар у статті „Так цілком тихо..." (до взаємин І. Франка з О. Білинською) [див.: 3; 24-31], подаючи також давим матеріал М. Возняка „Із страху перед життєвою необхідністю (Коли розходились Іван Франко й Ольга Білинська)" [див.: 4; 31-35]. До речі, про ці взаємини сам Франко ніде не згадує, тоді як Ольга Білинська короткий час, у березні-квітні 1884 року, була його нареченою. Тобто тоді, коли ще тривала, за Франковими ж словами, любов із Ольгою Рошкевич, тоді, коли він сватався до Юзефи Дзвонковської.
Франкове небажання одружуватися з Ольгою Білинською, а перед тим і з Ольгою Рошкевич, Лариса Бондар пояснює так: „Очевидно, йдеться не про соціалістичні чи якісь інші політичні переконання, а про Франкову нещасливу впевненість у тому, що одруження принесе йому ранню смерть і горе, злидні - аж до жебрацтва - майбутній дружині й дітям. Оце був той Франків комплекс, який фатально вплинув на його долю". І далі дослідниця цілком слушно розвиває свої здогадки: „І справді - чому ж боявся незабезпеченості з О. Рошкевич, А. Павлик, О. Білинською, а з Ю. Дзвонковською - ні [у листі до Дзвонковської Франко твердить, що хоче одружитися з нею тому, що вважає за бідну. Якби була багатою, то ніколи б цього не зробив - Є.Б.]? І чи розійшовшися з О. Білинською 1884 р., Франко став більше матеріально забезпеченим через рік, коли почав просити руки О. Хоружинської? Отож тут діяв страх не просто перед матеріальною незабезпеченістю, а страх юнака перед одруженням узагалі" [3; 29]. Тобто, на думку дослідниці, Франко просто не був готовий до одруження. Також Л. Бондар дає відповідь, чому Франко пропонував руку Юзефі Дзвонковській, Целіні Журовській та Ользі Хоружинській: „тут виявляється ще один комплекс, його називають „комплексом Бальзака". Юзефа Дзвонковська, Целіна Журовська, Ольга Хоружинська - що є спільного у цьому ряді жіночих імен? Перші дві - польки, шляхтянки, надзвичайні красуні, які з погордою (жертовність Дзвонковської - чи це не гарна леґенда, автором якої був сам Франко?) відкидають хлопського сина. Третя також аристократка, хоч і українка, але ж із-за кордону. Ось це вже справжній Франків фатум". Гадаю, ці міркування Лариси Бондар багато в чому роз'яснюють складні стосунки (у той же час, дуже прозорі) Івана Франка з Ольгою Рошкевич, яка стала першою жертвою Франкових комплексів-розрахунків. Щоправда, ніколи й ніде не дозволила собі Ольга Рошкевич прилюдно осудити Франка. Вона добре розуміла, на відміну від тієї ж Целіни Журовської, велич Франкового духу. Франко в оцінці Ольги Рошкевич - могутня і сильна постать, здатна вплинути на долі людей. Це та оцінка і той погляд, які й сьогодні привертають нас до постаті Івана Франка, людські слабкості й помилки якого лише увиразнюють цільність, твердість і жертовність його великої натури.
Баран Є. „Приятелю мій щирий, єдиний..." : [про листування І. Франка та О. Рошкевич] / Є. Баран // Перевал. - 2006. - № 2-3. - С. 99-105.
