Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Іван Франко: українознавчий контекст і сучасна доба



Мабуть, в історично-розвиднювальній ході України, як ніде інде, лакмусово-проявними є ті моменти простування до будучини, саме на шальках терезів яких і виважуються вічні та ніколи до кінця незбагненні парадигми розвитку: що було, а що має статися; що ми осібно й купно надбали за віки, а що розгубили, легковажно розтринькали і безповоротно втратили. А ще сааме від ембріону державності і до її нинішнього фактичного стану - на цій довговіковій ниві зрощення українськості, садимо, сокотимо серцями і теплом долонь ті безцінні зерна правди, що з їхніх ядер і виростає багатозначне й до болю рідне - Батьківщина.

Серед тих першоратаїв і сівачів, тих плугатарів великої і незнищенної української ідеї були Володимир Великий і княгиня Ольга, Ярослав  Мудрий і Григорій Сковорода, вічний апостол нації Тарас Шевченко і чи не найбезцінніший її інтелект - Іван Франко.

На довжелезній і звивистій дорозі суспільно-літературного й науково-просвітницького подвижництва І. Франко протоптав міріаддя стежок, здолавши які, він вийшов на той широкий гостинець з котрого сягнув своїм високим чолом аж європейських та світових горизонтів.

І. Франко увійшов до золотої книги велетів ук­раїнської нації і як чорнороб-каменяр, і як торувач нового слова. Саме він - провісник і творець нового за змістом і формою слова, новатор думки, як ніхто інший збагнув трагізм власного народу, його задубіле мовчання, німотну покірність. „І коли гіркість невдоволення, образи, часами гніву за рідний народ, що не доріс до співця, могли отруїти поетову свідомість, то та чорна, виснажлива праця, за яку змушений був узятися Франко, щоб творити культурну й громадську міць рідного народу, і яка декого відстрашувала, бо була нова й смілива і, здавалось, небезпечна - ще збільшувала трагізм переживань поета-діяча.

І дійсно, у Франковій творчості можна відчу­ти скорботу співця і пророка, спостерегти сліди ран від протиріч життя і загального, і національ­но-українського.

Навіть перші лірично-романтичні цикли, ок­ремі збірки, як „Балади і розкази" (1876), відтак - пізніші поетичні вияви: „З вершин і низин" (1887), „Зів'яле листя" (1896), „Мій Ізмарагд" (1898), „Із днів журби" (1900), „Sеmper tiro" (1906) показали епохальність Франкового слова у по-шевченковій добі, розкрили позитивістське зна­чення Франкового подвигу - творця цілої могутньокроної літератури, у якій є блискучі зразки натуралізму й реалізму, модернізму й імпресіон­ізму та символізму. Будучи новатором, він не соромився нерідко писати вступи-прозаїзми до своїх поетичних книг, бо думав не про вишукану читацьку публіку, а про найширші кола читачів, власне, яким і вкладав у руки ключик до осяг­нення його ж структурного ладу, „артистичної суцільності".

Справедливо кажемо, що після Шевченкового естетично-емоційного пафосу Франкова філо­софсько-поетична праця утвердила „національ­ний інтелектуальний первень", „європеїзувала" віршову поетику. Новаторство Франка зафіксу­вало здатність до поступу, художньої еволюції, на випередження естетичних тенденцій розвит­ку національної літератури.

Перечитуючи світової сили поему власного нещасливого кохання („Зів'яле листя", „Укра­дене щастя", численні ліричні цикли) - драму людських „незагоєних ран", які не годна людсь­ка душа затамувати ні власною піснею, ні за­нуренням у невичерпне джерело народного пісненатхнення, ані уявною піднебесною музи­кою, - з тремольо жалю, суму підступаємо до поетичного престолу Франкового храму. Тут вчувається у кожному рядку - пісня. Але в тій пісні, як це тонко спостерігає великий державник Симон Петлюра, - багато смутку і розпач­ливих нот. Та чи винен поет, що уста його ми­моволі нашіптують слова його пісні „в хвилях недолі, задуми тяжкої", що недоля народу, бу­дучи й поетовою недолею, стала „матір'ю скорботних дум", що вилилися у пісню й породили її? Не будемо шукати відповіді на запитання: вона є в самому питанні. Так було і так довго ще буде, що життя народу покривдженого істо­рією, визначить своїм змістом і зміст творчості свого співця, увійде у його свідомість як щось органічне, первинне, що превалює над усім іншим матеріалом поетичного натхнення. І що чутливіший співець, що витонченіша поетична вдача його, тим сильніше відчуваємо вплив на­родності на зміст його творчості, тим глибше пройде цей первень у лабораторію, яка творить художні образи слова. Це - „закон єго же не прейдеші", і Франкова творчість стверджує внутрішню силу цього „закону".

І хоч нерідко бачить І. Франко, як гасне соц­іально-патріотична ініціатива, як ворог отруює пригнічену свідомість розламом духу, деморалізацією, розсипанням тужного з прадідівським пе­ревеслом снопа - на стебла, на осібні колосини, - та не картає огульно той простолюд, не доко­ряє йому, а борше - жаліє і співчуває.

Перечитаймо заново „Великий шум", „Бориславські оповідання", „Перехресні стежки", його романтичні й соціальні цикли - і збагнемо: Іван Франко ніби зняв з себе плащ інтелігента-навчителя, а накинув наопашки свитину і побачив:

„Ой ідуть, ідуть тумани
Над дністровими лугами...
Тільки в мряці тонуть села .
І уява мари плодить.
Тільки дума невесела
Мов жебрак по душах ходить..."

„Понад селом згущаються,
Розляглися по полях,
Щоб затьмити людям шлях,
Щоб закрити їм стежини,
Ті, що вгору йдуть з долини.
В тую кузню, де кують
Ясну зброю замість пут..."

„Ходіть люди, з хат, із поля.
Тут кується краща доля,
Ходіть люди, порану,
Вибивайтесь з туману!"...
Нехай той люд потомлений
Хоч трохи відпочине Нехай та згорблена спина
Ярмо важкеє скине

Хай він, що був волом весь вік,
Робив немов машина
Почує в собі дух живий,
Пізна, що він Людина"

І. Франко, як і Ет'єн у Верхарна („Зорі"), пе­вен, що „ніколи не слід зневірюватись у народі". Дарма, що цей народ дасть „йому багато розчарувань, тяжкої задуми, часами відчаю". Франко достеменно знає муки цих переживань. Життє­ва мудрість і досвід поєднанні з гарячою вірою, підкажуть народному співцеві вірний шлях до пе­ремоги і допоможуть знайти джерело сили у дні, коли віра занепадає. Цією мудрістю щодо розу­міння життя, обміркованістю мети його і досвід­ченим знанням реальних умов, що чекають на народного діяча і співця в його діяльності, а ра­зом з тим невгасимим за ніяких умов світлом ідеалу просякнутий один з найсильніших віршів (з серії громадянської лірики) Франка „Каменярі".

Поетові снився „дивний сон". Серед тисяч подібних до нього він стояв прикутий до високої кам'яної скелі. У кожного в руках був тяжкий залізний молот; від цього зони були подібні один до одного і ще тому, що чоло в кожного „прико­ваного до скелі" було покарбоване „життям і  скорботою" і в очах у всіх горів „любови жар". Згори чути сильний, як грім, голос, що закликає довбати скелю, стерпіти і важку працю, і спрагу й голод, бо їм призначено розбити її. І всі, як один, підняли руки, і тисячі ударів молотами, як „во­доспаду рев, як битви крик кривавий", посипа­лись на скелю, добуваючи, „п'ядь за п'яддю" доступ до широкої дороги, що схована за скелею. „Каменярі" знають, який тягар, яку неймо­вірно важку працю взяли на себе: вони чують, як за ними плачуть матері, діти і жінки, що вони їх заалишили для „праці,  поту і мук"; до них дося­гають докори і друзів, і ворогів, що проклинають і їх самих, і „справу", і „думки їхні". Вони самі терплять муку:

„І в нас не раз душа боліла
І серце рвалося, і груди жаль стискав"...

Як бачимо, І. Франко утверджує в метафорі „каменярів" формулу суспільної праці, важкої, до самозречення, зі стражданнями, муками і навіть з втратами, але освяченої вірою і вогнем перс­пективи.

Сподіване не приходить, посіяне зерно не схо­дить - ця філософська константа бажаного й можливого, напруги терпіння і вічного шукання досконалого так зримо прочитується в геніаль­ному творі Франка - поемі „Мойсей":

„Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав.
І трудився для неї.
Із неволі в Міцраїм свій люд
Вирвав він, наче буря,
І на волю спровадив рабів
Із тіснин передмур'я.
Як душа їх душі, підіймавсь
Він тоді многі рази
До найвищих піднебних висот
І вітхнення, й екстази.
І на хвилях бурхливих їх душ
У дні проби і міри
Попадав він із ними не раз
У безодню зневіри...".

Щоби збагнути психологію раба й розгорну­ти її до художнього узагальнення, І. Франко кли­че у власну робітню переспіви вавилонських в'язнів („На ріках вавилонських так само сідохом і плакахом"), передуває давній порох подій жидівського народу - і з полоненого й воскреслого раба постає Поет. Франко цього відкрито не каже, але перед нами - зрима аналогія. Як твердить С. Петлюра, „вдивляючись в історич­ну постать, що її покликала до життя мистцева творча фантазія, і вслухуючись у невільницьку пісню, що роздирає душу, ми почуваємо, як три­вожна і болем проймаюча дума охоплює нас: так, в цій пісні багато нот споріднених і співзвучних з тими, що ми чуємо в наших піснях, а образ вави­лонського в'язня, який він схожий до української сучасносте! З невільницьких уст ллється ця, вик­ликана насильством, пісня. Це ж бо пісня гань­би, пісня сорому й безсилля. Ми чуємо її в пісен­них творах того народу, що пережив історичну катастрофу. Аджеж про ганьбу співав і наш геній Шевченко; щоб розбудити наш сором, така сама пісня ллється і з уст талановитого Франка".

Ось у Франковій поетичній харизмі історично пройдене й новітнє рабство мають одне „облич­чя":

„Я на світ народився під свист батогів
Із невільника батька, в землі ворогів.
Я хилитись привик од дитинячих літ
І всміхатись до тих, що катують мій рід.

Мій учитель був пес, що на лапки стає
І що лиже ту руку, яка його б'є.
Хоч я вольним зовусь, а як раб спину гну...
Вольне слово в душі наче свічку гашу...
І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя раб. Але мозок мій - раб".

Великий державотворець Симон Петлюра, роздумуючи над висновками Франка, пише, що й справді можна жаліти раба і співчувати йому; можна пояснити риси рабської психології у пізніших вільних поколіннях, але жити з ними, але завжди бути серед них і разом з ними йти до спільної мети - неможливо. Немає певності, не може бути твердого опертя: не підтримають до кінця, швид­ко охолонуть, а то й зрадять. Такий логічний вис­новок, що до нього неминуче приходить співець боротьби, яким, до речі сказати, у значній час­тині своєї творчости був І. Франко, і тому не без підстав Сергій Єфремов назве Франка „Співець боротьби і контрастів". Здається, що до такого висновку не раз приводила Франка зболіла поето­ва свідомість, від чого він мав багато гірких хви­лин і переживань. У поета з менш виразним ха­рактером борця, такий висновок трагічно впли­нув би на все його світовідчування, яке заломив­шись у національній стихії, забарвило б у безнад­ійно похмурі відтінки поетову творчість. Але для цього Франко занадто суцільна людина, занадто вірить у невичерпні сили української нації. Він знає, що невільничі риси у рідному народі хоч і довго живуть і виявляються протягом сторіч, але все-таки колись мусять поступитися перед своїм ан­типодом. Сила розвитку і віковічних напружень робить з національного раба людину, що усвідом­лює ціну свободи і зриває довголітні пута „з ніг і рук" і, звичайно зі свідомості.

Щоби з людини витворити „нову людину", людину-будівника, І. Франко у методі й засобах кон­трастування уміло „експлуатує" сором та почут­тя національної гідності. „Слово його б'є, як батіг,  і очищає, як каяття. При цьому він часто при­більшує, нападає на „уявні величини", „визнані святощі", що з них зробили ідолів, скидає тих ідолів з високих постаментів, і тут рука його така сильна, що біль відчувається ще довго після її ударів".

У Франковому патріотизмі немає ні особис­тої користі, ані ідеалізації традицій. Зате є пла­катно-відкрите, як забрало з предковічних легенд:

„Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала,
Я ж гавкаю раз-в-раз,
Щоби вона не спала.
Ти, брате, любиш Русь,
Як люблять добре пиво,
Я ж не люблю її, як жнець
Не любить спеки в жниво.
Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана,
Я ж не люблю її, як раб
Не любить свого пана,
Бо твій патріотизм -
Празнична одежина,
А мій - то труд тяжкий,
Гарячка невдержима...
Ти любиш в ній князів,
Гетьмання - панування,
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.
Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь
Кривава в серці рана.
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови
Я ж не люблю її
З надмірної любови..."

Тому учімося у Франка: усе поверхове, га­ласливо-декларативне, формальне, нечесне, деморалізуюче  - нічого спільного не має з націо­нальним патріотизмом. Поет вказує на под­війного ворога: „реального, частково історич­ного, частково сучасного, що його насильство сковувало й сковує розвиток українського наро­ду; ворога, що затаївся у колективній душі українській у здавен понівеченому історією націо­нальному „Я", який ще небезпечніший, ніж пер­ший".

Практично у кожному творі І. Франка будь-якої художньої форми зріє або виказаний протест, закладений динаміт розриву кайданів, гноби­тельських скель. Як і в Шевченка, у Франка - проводаторська місія до кінця збадати націю на тривкість у неї ідеалу і перевести віру у певність, переконаність. І це вдалося Франкові: він „зали­шається історично правдивий і не тратить по­чуття міри, коли малює образ відродження, хоч психологічно міг би несвідомо піддатися почут­тю перебільшеної радості від того, що бачить, як це й сталося пізніше з деякими молодими ук­раїнськими поетами, що їхні художні твори, при­свячені відродженню рідного краю, саме й мають цю хибу: перебільшеність і невідповідність до історичних обставин. Відродження - справа складна й довготривала, „вчорашній раб" сьо­годні не зробиться вільною людиною, вибух та бунтарство - це не свідома боротьба з обміркованою метою й розумною організацією її, „край рабів" лише поступово можуть заселити вільні володарі його".

Узагальнений образ вільного відродження у Франка сформульовано у такий спосіб:

„Обриваються звільна всі пута,
Що в'язали нас з давнім життєм,
З давних брудів і думка розкута.
Ожиємо, брати, ожиєм!".

І як біблійний Мойсей, що сповідався на межі Ханаану за свою многотрудну путь, так і Франко-мойсей нації виказав і підписав свій вердикт:

„Сорок літ, мов коваль, я клепав
їх серця і сумління...
Сорок літ я трудився, навчав
Весь заглиблений в тобі,
Щоб з рабів тих зробили народ
По твоїй уподобі".

Із тем „старих", „давноминулих" І. Франко ви­добуває, як бджола нектар з квітки, оту історич­ну живильність, що уособлюється з єством ук­раїнської жінки, її материнсько-провидницькою місією. Франко як незрівнянний знавець народ­ної пісні й легенди, казки і притчі, літописів та історично-правдивих вчинків свого народу, не­рідко інтуїтивно в'яже минуле з сучасним. І в тій генетичній сув'язі, як у фразі із „Слова про Ігорів похід" - „жени руськія восплакашася", - його геній кодує всю драматичну долю, весь хресний хід української жінки, що уособлює Долю, Бать­ківщину:

„Де не лилися ви в нашій бувальщині,
Де, в які дні, в які ночі -
Чи то в Половеччині,
чи то в князівській удальщині,
Чи то в козаччині, ляччині, ханщині,
                                                      панщині,
Руськії сльози жіночі?
Скільки сердець розривалось ридаючи,
Скільки зв'ялили страждання!
А як же мало таких, що міцніли,
                                                      cкладаючи
Слово до слова, в безсмертних піснях
                                                      виливаючи
Тисячолітні ридання!
Слухаю, сестри, тих ваших пісень
                                                      сумовитих,
Слухаю й скорбно міркую:
Скільки сердець тих розбитих,
                                                      могил тих розритих,
Жалощів скільки неситих,
                                                      сліз вийшло пролитих
На одну пісню такую".

Моральну крицевість, етичну міць українця з давньої епохи як своєрідний еталон репрезентує нам творча фантазія Франка у поемі „Іван Вишенський". Пишучи:

„О, Розп'ятий!
Ти ж лишив нам
Заповіт отой найвищий:
Свого ближнього любити,
За рідню життя віддать.
О, Розп'ятий...
Дай мені братів любити
І для них життя віддати!
Дай мені ще раз поглянуть

На свій рідний, любий край", - І. Франко оспівує героїзм духа, опоетизовує цього благочестивого шукача істини, визначного краснослова- полеміста, зразкового патріота, який у дисгармонійних поборюваннях у власній душі явив перемогу обов'язку, честі, любові й жертовності в ім'я Вітчизни.

Коли нині спраглий ківш пізнання генності націоісторії зачерпне з криничної глибизни її варто­стей, то саме з допомогою Франкових зусиль до­будемося до збагнення психології діяльного ук­раїнця, що зрозумів і збагнув лихість його стано­вища, хиби національного характеру, „червото­чини національної волі".

Заакцентуємо: Франкова любов ніколи не була підсліпкувато-каправою, не була огульно-нападною, вона не ховала у пеленках обурення, докір, навіть - ненависть, якщо до цієї любові підпов­зали доокільні зрадливі вужі. Мислитель, якщо на те були підстави, гнівався, ображався, гань­бив, таврував, не шкодуючи власного здоров'я, інтелекту, досвіду, аби знешкодити отруту націо­нальної зарозумілості, удаваної повсюдної діяль­ності, грімких словоздвигів і т.п.

Будучи „мужем світла", віщуном-прогностиком націооновлення, він добирався потребою пізнання, осмислення й науково-прагматичного освоєння феномена нації до потаємощів українсь­кої душі; він, будучи, за висловом Гете, талан­том „милості Божої", карбував таке всесильно-діяльне Слово, що несло у собі виховавчий код віддавало енергію космосу, Божої благодаті; це Слово - збагачувало.

І не тільки виключно художнє, а й слово гли­боко-наукове, інтелектуальне сьогодні, як ніко­ли, має кредит доцільності, коли важиться історико-майбуттєва ціна кожного слова і чину зад­ля утвердження націоідеїта доленосного ідеалу Франко саме у цьому сенсі трактує, що ніякі „все­людські" фрази не годні перекрити своє духове відчуження від рідної нації", бо найвищий ідеал - „се синтез бажань, потреб і змагань...; ідеал „національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім..., ми мусимо серцем почувати..., мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього, інакше він не буде існу­вати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина". Тому-то за цим правильним раціональним прагматиз­мом І. Франко зроджує високопоетичну строфу:

„У зорях небесних великий закон
Написаний, золотолитий,
Закон над закони: свій рідний край
Над все ти повинен любити".

Отож, пора вже не кадити над Франковим сло­вом, як це дозволяють собі у наш час деякі пи­сарчуки з так званого постмодерністського коша, продукуючи „тексти" (бо дійсно цю млявотину під жодне усталене в теорії літератури визначення їх не підведеш, не підтасуєш); годі вже плодити огульне заперечення (до речі, як і Т. Шевченка), мовляв, патріархальна доба давним-давно про­ковтнула цього письменника, і досить плакати над його „Зів'ялим листям" та намагатися у новочассі перейти його ж таки „Перехресними стеж­ками".

Доконечно треба, ми є в обов'язку усвідоми­ти, що, не засвоївши соціально-художній досвід І.Франка, не збагнемо українське суспільство 80-90-х років XIX ст., особливо ж в Галичині, і на крок не просунемося вперед до пояснення тих хиб, на які шпорталося українство у першій чверті XX ст. і на які, на жаль, набиває собі  улі уже у дні сьогоднішньому.

І немає такої сфери прикладання зусиль, де б Франків розум і його роботяща рука не полиши­ли знакові сліди: поезія і драматургія, художня проза й документалістика, публіцистика дня й ре­дакторсько-видавнича справа, фольклористика й етнографія, культура і мистецтво, історія і філософія, економіка і право, мовознавство і краєз­навство, бібліографія і книгознавство, - у цьому нескінченному ланцюгу видів і виявів сили творчого духа Франка - тривкі основи нашого ду­ховного храму.

Оновлено 13-10-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка