ІВАН ФРАНКО І РОСІЙСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК

Взаємовідносини Івана Франка, українсь­кого вченого з Австрійської імперії, з Російсь­кою Академією Наук (РАН) розпочались разом з відродженням українського літературного процесу в Галичині.

Поштовхом до таких процесів стали по­передні критичні часи, коли внаслідок заборо­ни в 1876 році на території Росії української мови, українського друкованого слова визнач­на плеяда українських діячів перенесла свою літературну діяльність до Галичини і зокрема до Львова, який з цього часу став політичним, науковим, літературним та культурним центром всесвітньої української думки.

Власне в цей час Івана Франко знайомить­ся з українським літературним процесом у Росії, бореться за «пом'якшення умов для наукової та літературної діяльності тамтешніх українців, друкується в українських часописах Росії, зокрема в журналах «Украинский Вопрос» (Спб.1906), «Украинская Жизнь» (М.1912-1916).

Активність Івана Франка в цьому питанні як науковця і літератора, зауважує Російська Академія Наук, його наукова та літературна тво­рчість стає відомою серед широких літератур­них і не тільки українських кіл у Росії. Від 1905 року діяльністю Івана Франка активно розпо­чинає цікавитися слов'янський відділ Російсь­кої Академії Наук.

Процес буржуазно-демократичної рево­люції змушує царський уряд, Міністерство освіти звернутися в Академію наук для з'ясу­вання питання про «припинення гоніння на укра­їнське друковане слово». З цією метою утворюється спеціальна комісія, яку очолює акаде­мік Ф.Є.Корш і який пропонує для плідної праці ввести до складу цієї комісії окрім дійсного чле­на Російської Академії Наук з Австрії І.В.Ягича ще й українського вченого з Австрії (Львова) доктора Івана Франка.

Дуже цікаве під цим оглядом листування академіків Ф.Є.Корша, О.О.Шахматова з ака­деміком І.В.Ягичем. Усі ці документи зберіга­ються сьогодні в архіві Російської Академії Наук.

Ще до запрошення в комісію І.Я.Франка академік І.В.Ягич у листі до О.О.Шахматова від 8.11.1905 року застерігав його від великого захоплення українським питанням: «При обсуждении вопроса о малорусском языке будьте благорассудно либеральны. Простой народ пусть учится своему народному языку, литера­тура пусть свободно развивается, точно так же искусство, но не забывайте интерессов государственных... Я сочувствую нашему М.Грушевскому и И.Франко, пока они остаются на почве просвещения и науки. Но созда­вать независимую Украину - в этом я не желаю поддерживать их. Мы славяне и без того черезчур дробимся, оттого так мало и значим. У нас в Вене был осенью молодой человек «белорусс», который даже мечтал о самостоятельной Белоруссии».

Внаслідок протесту І.В.Ягича доктора І.Я.Франка не було включено до складу комісії, яка обговорювала статус українства в Росії. Однак до цієї комісії був включений закордон­ний член РАН, академік І.В.Ягич.

Час був невизначений, наростала рево­люція, тому російський уряд, намагаючись ви­лучити з революційного процесу українців, дав завдання РАН швидко випрацювати «пом'як­шення для українців», і скоро, на початку березня 1905 року, «Записку по українському пи­танню в Росії» академік І.В.Ягич отримав для ознайомлення. Своїми висновками він поділи­вся з академіком О.О.Шахматовим.

У листі від 5.III. 1905 року І.В.Ягич писав: «З великим інтересом я прочитав записку «про українську мову». Для мене вона повчальна... в аргументації всюди відчутний гумор Ф.Є.Корша. Здається, все те, що ви бажаєте дати малоросам, треба дати і полякам».

Це питання І.В.Ягич заторкуе і в наступ­ному листі від 9.ІІІ. 1905 року. «Особливо ціка­вить мене питання про «малоруську мову». Сьо­годні у нас Іван Франко, з'ясувавши питання мови, ставить питання створення незалежної України. Я, звичайно, стою за повну волю роз­витку української мови, її вживання, та мене турбує вороже ставлення «модерних малоро­сів» до російської мови. Чи закінчиться воно, коли українська мова досягне своєї цілі. Як пояснити собі те сумне явище, що російська мова так слабо завойовує собі симпатію у фін­ського, польського і особливо в українського народу. Чому ці народи не вивчають російську мову, особливо не бажають її вивчати украї­нці...»

Напрацьована комісією «записка по укра­їнській мові» скоро потрапила в Галичину і була винесена Іваном Франком на суд українського суспільства. Це нам відомо із листа Ф.Є.Корша до О.О.Шахматова від 7.V.1905 року: «Хванька Кримський» поспішив відправити екземпляр нашої записки до Львова Івану Франку, де че­кали її з великим нетерпінням. Записку нашу, по питаннях української мови, переклали на українську мову і поширили у такому вигляді серед українського народу в Галичині. Я вважаю, наголошував Ф.Є.Корш, що хоч таким способом пошириться праця комісії. Важко повірити, що російський уряд візьме до уваги результати нашої роботи».

В цей же час слов'янський відділ РАН готував до друку «Енциклопедію Слов'янознавс­тва» у якій передбачалось помістити нарис «Про розвиток української літературної мови». З цьо­го питання редакція енциклопедії думала за­лучити до співпраці І.Я.Франка. Однак взнав­ши про ці наміри редакції, І.В.Ягич різко запротестував проти кандидатури І.Я.Франка. Він писав О.О.Шахматову 2.ІV.1905 року: «Я ніяк не бажав би залучення до цієї справи наших галицьких мегаломанів М.Грушевського та І.Франка. Ними всіма без винятку заволоділо самолюбство, яке доходить до смішного. Я звичайно співчуваю їх діяльності, та ставлюся до результатів критично. Вони все своє розхва­люють до неможливості. Дуже звичайно пога­но, що вони очолюють весь літературний та науковий процес і що центр «малоросійського духовного життя» перейшов у Львів. Що стосу­ється української мови, то вони навіть писати українською мовою не вміють, то як вони на­пишуть історичний нарис «Про розвиток укра­їнської літературної мови».

Незважаючи на протести І.В.Ягича, в Пе­тербурзі розуміли, що у Львові усі літератур­но-наукові процеси інтелектуального життя очо­лює І.Я.Франко, тому в 1907 році в середовищі членів РАН кристалізувалась думка затвердити вченого із Галичини, доктора Івана Франка членом-кореспондентом РАН. Однак це рішен­ня рішуче опротестував І.В.Ягич, який 2.III.1907 року в доповідній записці в Академію писав О.О.Шахматову: «Я боюсь, що наше відділен­ня піде по слизькому шляху швидко вниз, якщо Ви і ваші однодумці не будете дуже обережни­ми. Бажав би я помилятися, але Ваш новий обранець буде дуже близький не Вам, а іншим. Признаюсь Вам, що мені здається, що обран­ня Івана Франка членом-кореспондентом РАН передчасне... Я бажаю вільного розвитку «ма­лоросійській мові», та не згідний з відступом з Малоросії загальноросійської літературної мови. Настільки я знаю мрії малоросійського юнацтва, то воно думає, що самостійна неза­лежна Українська держава у них уже в кишені. Я з цим не згоден, допоки вірю в перевлашту­вання сьогоднішньої Російської держави на нових ліберальних засадах. Іван Франко у сво­їй творчості явно стоїть на цих позиціях і тому його обрання в РАН треба як слід виважити...»

Пожвавлення дискусії Івана Франка з лі­тературними, науковими та громадськими ко­лами Росії розпочинається з новою силою в 1912 році. Поштовхом послугувала стаття ви­разника ліберальної буржуазії Петра Струве піц назвою «Общерусская культура и украинский партекуляризм», у якій пан П.Струве оголосив українській літературі, культурі, мові бій. За висновками П.Струве українська література, мова, культура прагне роз'єднати культурну і національну єдність Росії. Ця стаття дала мож­ливість академіку Ф.Є.Коршу в статті «К вопросу об украинской культуре» визначити полі­тику російських лібералів так: «Наші кадети і прогресисти зовсім байдужі до українців, і в своїх поглядах  на українське питання недалеко відійшли від правих націоналістів. Тому дивує, як вони сьогодні можуть думати про якийсь «український сепаратизм».

Розглянувши дві статті Ф.Є.Корша і П.Струве, І.В.Ягич повністю розділив точку зору російського ліберала П.Струве. В листі до О.О.Шахматова від 24.I.1912 року він писав: «Мені дуже сподобався голос П.Струве. Див­но, що ваша Україна, ваш південь та й обидві столиці Москва і Петербург могли заразитися творчістю наших галицьких авторитетів М.Грушевського і І.Франка».

У листі від 4.ХІ.1912 року І.В.Ягич писав О.О.Шахматоау: «Бачу, що Ф.Є.Коршу Іван Франко і М.Грушевський сподобались і він як академік РАН разом із ними розпочав у Росії роз'єднання нації на українців і росіян. Уявіть собі, що було б, якби ми ще тоді прийняли І.Франка в РАН. Якщо він і далі буде з Іваном Франком і М.Грушевським це робити, то укра­їнці в Росії будуть діяти більш активно, відкрито без приховування своїх сепаратистських стремлінь. Стаття російського академіка на захист українства «К вопросу об украинской культу­ре» буде дорого коштувати Росії. Уже сьогодні українські сепаратисти загрожують державно­му устрою Росії. Ф.Є.Корш не може зрозуміти, що український літературний рух, скерований Іваном Франком із Львівського центру в Росію у ліберально-культурному обрамленні у пода­льшому появиться в політичному, як його викладає М.Грушевський, і за сприятливих об­ставин цей рух роз'єднає українців і росіян і в подальшому посіє між ними ненависть. Розме­жування за національними ознаками українців і росіян породить дві культури, які з часом розмежуються раз і назавжди. Україна, яка буде продуктивно розвиватися на півдні в більш сприятливих кліматичних умовах, ставши окре­мою державою, забуде Росію. Нова Українська держава посіє ненависть до Росії за довговіковий диктат (через призму певного часу зовсім відмежується від Росії і повернеться до багатокультурної та демократичної Європи. Тоді зламати Україну, на чолі якої будуть такі досві­дчені галичани з віденським світоглядом, як І.Франко, буде неможливо. Наголошую, зауважував І.В.Ягич, повернення українців до слов'янської єдності буде неможливе, оскіль­ки загальноєвропейський процес демократії дасть їй нові антиросійські цінності, які ми сьогодні бачимо у науковому та літературному витворі М.Грушевського та І.Франка».

В 1914 році спалахнула і світова війна, яка продовжила дискусію австрійських і росій­ських вчених іншими засобами. У вирі цієї вій­ни помирають такі будителі української націо­нальної ідеї в Австрійській імперії, як І.Я.Франко, і в Російській, як Ф.Є.Корш, однак їх взаємовідносини на академічному рівні викристалізували такі могутні інтелектуальні цін­ності, які й досі не втратили свого значення.

Список використаної літератури:

1. В.Н.Кораблев.  «Украинский вопрос в прошлом и русская академия» - Вестник АН СССР. 1933. - С. 13-26.

2. Украинский Вопрос. Спб. 1906.

3. Украинская Жизнь. - М. 1912-1916.

4. Записки Філологічного відділу УАН. - К. 1927, кн. X. - С.268-274.

5. В.С.Ідзьо. Українське питання в Росії в ми­нулому і сучасному науковому просторі Російської Академії Наук (ХIХ-ХХ ст.) Науковий Вісник Українсь­кого Історичного Клубу. - М. 2000, т. IV. - С.5-7.

Віктор ІДЗЬО

м.Москва