Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ТРИ АРЕШТИ ІВАНА ФРАНКА



У геометрії, щоб провести пряму, необхідні дві точки. І тоді вже можна продовжувати ту пря­му в обидві сторони до безконечності і навпа­ки - можна брати будь-яку точку на тій прямій, і вона обов'язково буде пов'язана з тими двома, з яких усе починалося.

Щось подібне маємо і в літературі. В літературі май­же кожного народу знаходимо двох найталановитіших письменників, коли весь літературний процес визнача­ється як «до» чи «після», двох атлантів, які тримають на собі весь небозвід літератури з його більшими й меншими світилами.

В українській літературі такими постаттями є Тарас Шевченко та Іван Франко. У вічі впадає не лише їхня роль у літературі, а й багато чого спільного в біографі­ях. Обоє походили з бідних сільських родин (порівняй­мо з Пушкіним, Лєрмонтовим чи Толстим у російській літературі). Обоє рано залишилися сиротами, ото тіль­ки що в Шевченка спочатку померла мати, а потім батько; Франко ж спочатку залишився без батька, а вже пізніше втратив матір. Обоє з дитинства відчули спрагу знань. Малий Тарас, укравши п'ятак у п'яного дяка купував собі папір, робив з нього книжечки, переписував туди псалми і обмальовував їх візерунками. Іван у трохи старшому віці помагав своїм однокласникам у навчанні, а вони платили йому за це книжками, які стали основою його бібліотеки. І Шевченко, і Франко стали найосвіченішими людьми свого часу. Обоє побували за тюремними ґратами. Правда, тут є і суттєва відмінність. Тарас Шевченко пробув у солдатах десять років, але й на засланні більшість його начальства знала, з ким має справу, і ставилася до нього не так, як до інших солдатів. А коли Шевченко повернувся до Петербурга, то його зустрічали як мученика і героя, тепло поставилася до нього і українська, і демократична російська громадськість (Бєлінського, який паплюжив Шевченка уже не було в живих). Івана Франка тричі заарештовував австрійський уряд. Хоча найдовше ув'язнення тривало «лише» 8 місяців, та кожен арешт мав дуже тяжкі наслідки. Так, перший (1877 р.) зруйнував Франкові надії після закінчення університету працювати викладачем у гімназії. Другий (1880 р.) остаточно розлучив його з коханою, Ольгою Рошкевич, яка за наполяганням вийшла заміж за Озаркевича. Третій, у 1887 році... Можливо, саме цей арешт спричинився до важкої недуги дружини Івана Франка. Адже вона начебто була до цього причетна.

Спинимося детальніше на історії цих трьох арештів. Найзагадковіший, на мою думку, перший. Тут усе настільки дивне і нелогічне, що, мабуть, мав рацію Франко, коли запідозрив провокацію. Справа в тому, що австрійський уряд ніяк не міг вирішити, хто з його ворогів найстрашніший для держави. Хоча в тій частині Польщі, яка після «третього поділу» ввійшла до імперії Габсбургів, польська магнатерія утримала за собою і маєтки, і титули, і становище в суспільстві, проте поляки всіх трьох частин розділеної Польщі не могли примиритися з втратою державності. Польські повстання відбувалися в російській частині Польщі, а після їх придушення повстанці, як правило, емігрували в Австрію, були дуже непевним, вибухонебезпечним елементом. Австрійський уряд дуже насторожено ставився і до Росії, знаючи звичку російського уряду брати під свою руку все, що вдасться. Напруження особливо посилювалося під час балканських походів Росії. Адже не виключено, що «допомагаючи» болгарам звільнитися від турецького  гноблення, російська армія могла мимохідь «звільнити» і Галичину, населену «руськими». Недаремно ж з державної скарбниці постійно фінансувалися москвофіли. Третім ворогом Австро-Угорщини були соціалістичні ідеї, які мало хто розумів (сам Франко тоді зізнався, що він їх не розуміє), але, може, саме від того вони здавалися ще страшнішими.

Отож, прелюдією до першого арешту Івана Франка послужив приїзд до Львова одного загадкового чоловіка. Поселяючись у готелі, він зареєструвався як Станіслав Барабаш. Цей чоловік приїхав з Женеви, мав з собою велику пачку книжок, переважно російських, а також рекомендаційні листи від закордонних революціонерів до різних львів'ян-українців і поляків. Але поводився цей Станіслав Барабаш дуже дивно: він бував у польських робітничих товариствах, зустрічався з різними людьми, ні від кого не крився, та чомусь не поспішав передати листи адресатам-українцям. Навіть збирався повертатися назад, так їх і не віддавши. І тут львівська поліція, яка пильно стежила за кожним приїжджим, робить у нього обшук і знаходить ті книжки й листи. Складається враження, що Станіслав Барабаш цього і чекав. Арештований, він зізнається, що його справжнє Ім'я Михайло Кортуніцький (насправді це був Еразм Кобилянський, студент з Петербурга), але відмовляється давати будь-які інші свідчення. Знайдені в нього два листи від Михайла Драгоманова послужили підставою для арешту Івана Франка, Михайла Павлика, а також Сельського, Мандичевського і Терлецького.

11 червня 1877 р. у Франка було зроблено обшук, після чого його посадили до в'язниці. Вартий уваги опис Франка, що заступав фотографію: «21 р., місце народження Нагуєвичі, останнє місце побуту Львів, віросповідання греко-католицьке, стан вільний, студент університету, будова тіла середня, волосся ясно-блонд, брови так само, очі сиві, чоло, ніс, уста звичайні, зуби здорові, борода і вуса рудаві, підборіддя заросле, окремі признаки ніякі, мова польська, українська і німецька, одежа міська».                         Загадкою залишаються і листи Драгоманова. Оригінали не збереглися, вони відомі тільки з поліційного перекладу й резюме судового перекладача. Якщо вірити цим перекладам, то Драгоманов у листі до Павлика давав вказівки, щоб Франко поїхав до Сигота, познайо­мився там з гімназистами, далі до Мукачева і до Ужгорода. Франкові ніби доручається збирати пісні, перекази і т.п. для збірника, проте є вказівки, щоб він «не мав собі нічого, що компрометує». Це давало підстави вважати, що мета поїздки інша, мало не створення кон­спіративних організацій, а збирання етнографічних ві­домостей було лише прикриттям.

Пізніше, у некролозі про одного з учасників проце­су, Терлецького, Франко згадує, що в листах «були по­виписувані не лише численні назви знайомих, але й го­ворилося також про різні плани і надії Драгоманова, що були в смішній диспропорції до сил і здібностей ад­ресатів». Мимоволі спадає на думку: чи писав ті листи сам Драгоманов?

Слідство, яке вів суддя Крігсайзен, за свідченням са­мого Франка, «один із найглупіших і найлінивіших урядників львівського суду», тривало вісім місяців і скінчилося судом 19 січня 1878 року.

Спробуймо порівняти методи ведення слідства в ра­дянських тюрмах сталінської епохи з методами австрій­ського правосуддя минулого століття. Отже, свідчить Франко: «Ані в листах Терлецького, ані у величезній у слідстві нагарбаній кореспонденції не знайшлося ані одного виразного натяку на якесь таємне товариство - дарма. По прокурорській теорії сам принцип соціалізму значить уже товариство, а що, як висловлювався прокурор при розправі, - тутешня влада нічого не знає про те товариство, то воно мусить бути таємним». Згадай­мо, чи не так з'явилися «промпартія», СВУ та всі інші «контрреволюційні» центри! А «антирадянська агіта­ція», яка приписувалася радянським ув'язненим, хіба не пов'язана з тією «соціалістичною пропагандою», якою, за свідченням злодія-провокатора Карла Скаміни, зай­мався у тюрмі Франко?

Усі виправдання були ні до чого, суд виніс вирок: Івана Франка було засуджено на шість тижнів суворого арешту (це після того, як він відсидів вісім місяців) і 5 гульденів штрафу.

Сам Іван Франко так пояснював те, що сталося: це було зроблено навмисно, щоб неіснуючим соціалістич­ним товариством відвернути увагу поліції від існуючого таємного польського товариства.

Вцілілі жертви сталінських репресій згадують, що коли їм щастило таки вийти на волю, від них відверта­лися колишні друзі і знайомі. Щось подібне довелося пережити в австрійському Львові і Франкові. Його вик­лючили з «Просвіти», йому заборонили приходити в «Бесіду», його однаково сторонилися і русофіли і на­родовці. Батько Ольги Рошкевич, яку Франко вважав своєю нареченою, заборонив їй усяке спілкування з тим «злочинцем». Отця Михайла можна зрозуміти: він сам мав на своїй совісті гріх москвофільства, а тут у нього роблять обшук. Не вистачало, щоб позбавили парафії!

Про другий арешт сам Іван Франко написав так стисло, яскраво і страшно, що було б гріх переказува­ти це «своїми словами». Хай говорить він сам:

«З початком (мабуть, в марті) 1880 року я виїхав в пов. Коломийський до Кирила Геника до Березова, щоб там пробути якийсь час, по дорозі був арештований в Яблонові і потім ураз із К.Геником, Ковцуняком і ще кількома іншими пришпилений до процесу, що вівся в Коломиї проти сестер Павликівен і селян Фокшеїв. Нас тримали три місяці і пустили, а мене спеціально, як не­належного до цього повіту, велено було відставити під ескортою поліції на місце уродження. Цей транспорт по поліцейським арештам в Коломиї, Станиславові, Стрию і Дрогобичі належить до найтяжчих моментів в моїму життю. Вже до Дрогобича я приїхав з сильною гаряч­кою. Тут впаковано мене в яму, описану в моїй новелі «На дні», а звідти ще того самого дня (через протек­цію) післано пішки з поліціантом до Нагуєвич. ІІо доро­зі нас заскочив дощ і промочив до нитки. Я дістав силь­ну пропасницю, прожив тиждень вдома в дуже прикрих обставинах, вернувся до Коломиї, щоб удатись до Ге­ника, прожив там страшний тиждень в готелі, написав «На дні» і на останні гроші вислав її до Львова, опісля жив три дні трьома центами, знайденими над Прутом в піску, а коли й тих не стало, я заперся в своїй кімнаті в готелю і лежав півтора дні в гарячці й голоді, ждучи

смерті, безсильний і знеохочений до життя. Один із мо­їх союзників, посланий Геником, спас мене від голодної смерті. Я ще раз поїхав до Дрогобича, взяв собі пас­порт і вернув до Коломиї, а відтак пішки пішов до Бе­резова, де в гостиннім домі Геника прожив кілька тиж­нів, лікуючись від пропасниці і гуляючи на свіжому по­вітрі. В коломийській тюрмі я зібрав значне число пі­сень, приповідок і інших матеріалів етнографічних, а та­кож написав ряд віршів, з котрих тільки невелика час­тина досі була надрукована. Але недовго я міг попаса­ти в Березові. Староста коломийський дізнався про мій побут і наказав жандармам приставити мене до Коло­миї, а що у мене не було грошей на підводу, то жан­дарм, ще хворого, в літню спеку, погнав мене туди піш­ки. Тяжка це була дорога, після котрої мені на обох но­гах повідпадали нігті на пальцях. Староста дуже озлив­ся, побачивши в мене паспорт, але мусив мене пустити на волю».

У книжках радянського періоду, присвячених фран­кові, автори, розповідаючи про вкрай тяжке становище українців у Галичині, все-таки не могли відмовитися від «класового підходу» й підкреслювали, що українські й польські трудящі жили любо-мирно і разом боролися проти своїх гнобителів. Насправді вони було трохи не так, і тому є свідчення.

У Женеві при співавторстві Івана Франка було підго­товлено до друку польською мовою збірник «Програма соціалістів польських і русинських східної Галичини». Польські видавці збірника «випадково» загубили одне слово заголовка - «русинських» (тобто українських). Після протестів українських авторів збірника «помилку» було виправлено; заголовок заклеїли і надрукували ін­ший. На цей раз збірник називався: «Програма галиць­ких соціалістів». Навіть «найпередовіші» поляки-соціалісти не хотіли визнати, що в Галичині живуть українці.

А ось ще один факт. Іван Франко ще в гімназії був не в захопленні від Адама Міцкевича і в 1890-х роках опублікував у Відні німецькою мовою статтю «Поет зра­ди», після чого якийсь польський шовініст вчинив на нього замах, на щастя, невдалий. Незабаром трапилося інше лихо: якісь невідомі хулігани так побили Франкового сина, що той захворів на епілепсію і через два роки помер.

Але коли Іван Франко залишився без усяких засобів для існування, коли його відцуралися «свої», то впродовж десяти років він заробляв на свій шматок хліба в польській пресі.

І про третій арешт Франка.

Як відомо, по багатьох роках самотності Іван Франко одружився з киянкою Ольгою Хоружинською. У травні 1889 р. Ольга Франко отримує з Києва листа з проханням прийняти групу киян, які хочуть познайомитися з Галичиною і Карпатами. Це студенти університету, які особливо цікавляться українською мовою, серед них Сергій Деген (до речі, син генерала) і його сестри. Молоді люди приїздять, спочатку поселяються в готелі, потім Деген перебирається до Франка. Вони вдвох відвозять Дегенових сестер, Наталію і марію, в село Дидьова, потім їдуть у Нагуєвичі, де саме перебувала Ольга Франко з дітьми, після повертається у Львів, а Деген їде в Болехів, знайомитися з Наталею Кобринською. Безумовно, такі мандрівки не могли залишитися поза увагою австрійської поліції. Коли Деген повертається до Львова, його арештовують. Були заарештовані також його сестри, і, зрозуміло, Іван Франко. Дегенів звинуватили, що вони «російські емісари» й хочуть «відірвати Галичину від Австрії», а Франко звинувачувався у злочині рафом 65 «с» та «можливо, в поступку за параграфом 185 карного кодексу». Були проведені обшуки в Нагуєвичах і в Наталі Кобринської, але вони нічого не дали. У листопаді слідство Дегенів було припинене за браком доказів.

Ці три спіткання з цісарським правосуддям дали Іванові Франку матеріал для написання кількох поетичних творів. Зокрема, за визначенням літературознавця Ігоря Качуровського, Іван Франко ввів сонетарій новий різновид сонета - тюремний сонет. Потім цей різновид продовжили Богдан Кравців, Володимир Янів, Михайло Драй-Хмара, Михайло Орест, Іван Світличний, Іван Гнатюк, Зиновій Красівський та багато інших, імена яких залишилися невідомими.

Оновлено 03-07-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка