ПОЕТИКА НАТУРАЛІЗМУ В ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ І. ФРАНКА

Натуралізм - закономірний етап у розвитку світового літератур­ного процесу кінця XIX - початку XX століття. Одним із перших репрезентантів цього літературного напрямку в Україні був І. Франко. Елементи натуралізму з різним ступенем інтенсивності прояв­ляються в багатьох художніх творах письменника. Завдяки синте­зуючим властивостям Франкового творчого методу вони утворю­ють органічні сполуки з елементами інших літературних напрямів, породжуючи нову якість естетичного узагальнення.

Вже в одному з перших великих прозових творів Франка «Петрії і Довбущуки» (1875-1876) - відчувається тяжіння автора до такого роду синтезу. М. Євшан вбачав вираження Франкового романтизму в таємничості, екзотичності, заплутаності фабули цієї повісті. «Такий романтизм, - писав критик, - побутував тоді най­більше в польській літературі в Галичині, і письменники такі, як Захар'ясевич або Валерій Лозінський, здобували собі популярність публіки творами в роді «Zaklety dwor» або «Zakopane skarbу»»¹.

М. Зеров свого часу вбачав позитивний результат впливу М. Драгоманова на формування творчого методу Франка у пере­ході останнього від «вульгарного романтизму» «Петріїв і Довбущуків» до манери, притаманної Е. Золя. Але натуралістичні вкрап­лення є вже у самому зазначеному творі. Про це свідчить хоча б такий уривок з нього:

«Мов снопи на тоці, валялися по цілій полянці нещасливії діти, пошарпані і плаваючі в калюжах власної крові. Глибокії рани, із котрих капала кров, свідчили, що життя уйшло уже давно з тіл і що дармий тут всякий рятунок»².

Натуралістично в повісті змальовується картина катування опришками єврея та його дружини, а також процес і засоби тортур, яких зазнав молодий ідеаліст Андрій, коли його допитував про Довбушеві скарби Олекса Довбущук:

«Нещасливий задрижав на цілім тілі і прокинувся. Кров плила йому з уст, носа і чола і капала на груди, котрії зарівно були сині, збиті і криваві. Він висів на поліні, котре вгризалося йому до кості в ноги під колінами, плічми опертий був о стіну. Страшний вид був того перед кількома хвилями так хорошого, цвітучого молод­ця! Око його стратило свій погідний блеск, окровавлене лице було бліде, як у трупа, шнури, которими був зв'язаний, тамували круження крові, а жили видні були на тілі, як синії грубії змії, обкру­чуючії члени, і здавалося, що готові кождої хвилі пукнути і отворити новії випливи крові»³.

Натуралістичні описи зустрічаємо і в іншій загалом романтичній повісті Франка - «Захар Беркут» (1882), зокрема, в епізоді полю­вання на ведмедя:

«Дикий рик раненого ведмедя розлягався чимраз дужче. В роз­пуці він підхопився на задні лапи, обтирав собі кров з очей, рвав і кидав галуззям наперед себе, але дарма; одно його око прошиблено було стрілою, а друге раз у раз запливало кров'ю наново»⁴.

Тугар Вовк «з усього розмаху цюкнув його згори в голову, аж череп розколовся надвоє, мов розбита тиква. Бризнув кровавий мозок на боярина, і тихо, без рику повалився звір додолу»⁵.

Використання драстичного опису в даному випадку дозволяє розкрити фізіологічні механізми пристрасті, яка несподівано ово­лоділа Мирославою і Максимом. Раптовий спалах кохання між героями не вимагав би мотивації у руслі суто романтичного на­пряму, але вплив реалістично-натуралістичної доктрини свідомо чи підсвідомо змусив автора чимось детермінувати цю раптовість. Тож небезпечна і захоплююча кривава пригода на полюванні - свого роду фізіологічний детонатор, який спричинив різкий вибух по­чуття між головними героями. В екстремальних ситуаціях у люди­ни підвищується вміст адреналіну в крові, гальмівні функції кори головного мозку послаблюються, реагування на подразники зов­нішнього середовища стає швидшим, природнішим, інстинк­тивнішим.

Але попри на загал романтичний характер «Петріїв і Довбущуків» чи «Захара Беркута», Франко демонстрував у інших тво­рах володіння цілком протилежною манерою письма. У тому ж таки 1876 році (час завершення праці над «Петріями і Довбущуками») він розпочинає цикл «Бориславських оповідань», у яких «молодечий романтизм» поступається місцем синтезові натуралізму, реалізму та імпресіонізму. М. Ткачук у праці «Концепт натуралізму і художні шукання в «Бориславських оповіданнях» Івана Франка» дає загальну характеристику циклові: «У Бориславських оповіданнях» зображення взаємин між працею і капіталом набуває глибокого синтезу натуралістичних та реалістичних рис: тут письменник, уводячи описи й аналіз сучасних економічних відносин між робітниками й підприємцями, показав їхній вплив на характер і долю людей; тут він відкрив новий для української прози і досить плідний засіб зображення життя, поєднуючи передачу об'ективних сторін предмету і суб'єктивного сприйняття його персонажем»⁶. Поєднання елементів натуралізму та імпресіонізму проявляється, зокрема, на жанровому рівні: фрагментарний характер «Бориславських оповідань» надає можливість автору, використо­вуючи розрізнені на перший погляд мазки-деталі, створити широ­ке епічне полотно, цілісність якого, як на картинах імпресіоністів, можна збагнути лише на відстані, вийшовши за рамки окремого твору-фрагмента і охопивши поглядом увесь цикл.

О. Білецький вважав новаторством Франка відображення у його творах трудових процесів: роботи в полі («Лесишина челядь»), кустарних промислів, роботи вугляра («Вугляр»), муляра («Му­ляр»), коваля («У кузні»), столяра («У столярні») тощо⁷. Додамо, що типово натуралістичні деталізовані описи цих процесів були новаторськими щодо української літератури, бо у світовій літера­турі вони зустрічаються у класиків реалізму - Бальзака (виготов­лення паперу, друкарська праця у «Втрачених ілюзіях»), Діккенса (підприємницька діяльність у «Домбі і сині»); та натуралізму Е. Золя (робота шахтарів у «Жерміналі», торговельна справа у «Че­реві Парижа»). Натуралістичній описовості, об'єктивності зобра­жуваного, точності в деталях, впровадженню елементів публі­цистики у канву художніх творів Франка сприяла нарисовість дея­ких оповідань письменника на трудову тематику.

Коли про реалізм «Бориславських оповідань» говорилося бага­то, то про елементи натуралізму в них згадувалося не завжди. І все ж М. Ласло-Куцюк, наприклад, вважає, що сюжетні ситуації дру­гої редакції оповідання «Ріпник» (1876, 1899) нагадують фабулу роману Золя «Тереза Ракен», а сцена сварки Фрузі з Ганкою подіб­на до сцени сварки Жервези і Віржіні з роману Золя «Пастка»⁸.

Елементи натуралізму знаходимо й у детальних, фактографічно точних описах життя, побуту, зовнішності заробітчан, умов їхньої праці:

«Вже пізно вночі. Тісна, брудна і задушна цюпка наповнена робітницями. Баби, дівчата, молодиці, що тут злягають з далеких сторін, пригнані недолею, - що через день надривають си груди і руки, крутячи раз у раз корбою, котрою витягають глину або й людей із ям, - тепер лежать покотом на холодній дерев'яній підлозі, - кулак під головою, одна Попри другу стиснені - і для недостачі місця, і для теплоти.

Їх лиця пожовклі з нужди, - їх руки немов обросли глинов і воском земним, - їх одіж - то позшиване лахмання, що ось ледве-ледве держиться на них. Тут старі, недугами і грижею поорані лиця лежать обіч молодих, хороших ще, - котрих цвіт, однако ж, звіяла передчасна тяжка праця, і нужда, і розпуста»⁹.

Новелу Франка «На роботі» (І877) І. Денисюк називає «вироб­ничим репортажем», але підкреслює, що «поруч із суто репортажними прийомами «літератури факту» тут використовуються прийо­ми літературної та фольклорної умовності»¹⁰. Крім того, дослід­ник відзначає у творах Франка «На роботі», «Вівчар» ще й такі «новітні форми оповіді», як «потік свідомості» або «односторонній діалог», а ці прийоми «сягають вже у вік двадцятий з характерни­ми для нього формами викладу у Дж. Джойса і А. Камю»¹¹. Ви­роблена натуралістами техніка детального копіювання «шматків життя» через перехідний імпресіоністичний етап точної фіксації вражень від «шматків життя» перетворюється у модернізмі XX сто­ліття на техніку копіювання «шматків потоку свідомості». У деся­ти фрагментах-етюдах новели «На роботі» копіювання «шматків життя» і «шматків потоку свідомості» поєднується, утворюючи єдиний «потік життя» головного героя - ріпника Гриня.

Л. Безуглий у статті «Спостереження над поетикою оповідання І. Франка «На роботі»» віднаходить риси натуралізму в зображенні самого процесу виснажливої, небезпечної праці під землею. Він вважає, що для творчості І. Франка періоду, коли було розпочато роботу над «Бориславськими оповіданнями», така манера є особ­ливо характерною, оскільки «до реалістичного, правдивого зобра­ження дійсності молодий письменник ішов через засвоєння досві­ду вітчизняної та західноєвропейської літератури, зокрема твор­чості Е. Золя»¹². Додамо, що завдяки синтезуючій здатності творчо­го методу Франка засвоєння досвіду натуралістичної літератури не залишилося на рівні копіювання європейських зразків, а сприяло імпровізації та комбінуванню елементів натуралізму з елемен­тами інших літературних напрямів, пошукам власного оригіналь­ного стилю. Найвищого ступеня правдоподібності, натуралістич­ної об'єктивності в описі повсякденних реалій життя і праці голов­ного героя письменник досягає завдяки використанню однієї з найсуб'єктивніших форм викладу-сповіді. Таким чином, об'єктивна дійсність у Франка розгортається не позасуб'єктивно і не є дегуманізованою; вона не ототожнюється виключно з матеріальним світом, як у творах Е. Золя, а отримує сенс тільки через усвідомлен­ня людиною. Форма сповіді дозволяє також правдоподібно передати особливості мовної характеристики персонажа, оскільки оповідь ведеться від його імені. У творі широко застосовуються професіоналізми, діалектизми, просторіччя, редуковані слова.

У повісті «Воа соnstrictor» (1878, 1884, 1905-1907) поетика на­туралізму проявляється найінтенсивніше в епізодах типу Германових спогадів про материнське «виховання»: «Тоді вона хопила його за волосся, підняла догори, заліпила рану розіжваним хлібом, плюнула йому в рот, щоб утишити плач його, і вивергла за двері, песя скавуляче...»'³. Або у спогадах про лютування холери в Гали­чині, коли малий Герман «не раз надибав холодні, слизькі вже тру­пи і бридився їх гірше жаби...»¹⁴.

Використання «мандруючих персонажів» (Герман Гольдкремер, Рифка, Готліб, Матій), що переходять у Франка із твору в твір, на­приклад, із «Воа соnstrictor» у «Борислав сміється», також є рисою реалістично-натуралістичної літератури («Людська комедія» Бальзака, «Ругон-Маккари» Золя»).

Поетика натуралізму в повісті «Борислав сміється» проявила­ся й у фактографічній техніці письма, яка дає змогу докладно опи­сати працю, побут, умови злиденного існування бориславських ро­бітників та жителів навколишніх сіл:

«Між народом почали промітуватися недуги: заразливі гаряч­ки, тифус та пропасниця. Попухлі з голоду діти мужицькі, голі та сині, цілими чередами лазили по толоках та сіножатях, шукаючи кваску; вони, не находячи кваску, пасли траву, мов телята, обрива­ючи листя з черешень та яблунь, гризли його, западали на животи і мерли цілими десятками»¹⁵.

Серед оповідань про дітей, хронологія яких не вкладається у рамки якогось одного періоду Франкової творчості, найбільш «на­туралістичним» видається оповідання «Отець-гуморист» (1903).

У ньому автор використовує натуралістичні описи там, де треба показати слабкі сторони тодішньої системи освіти, при якій все­владним «володарем дитячих тіл і душ» могла стати людина з про­явами психічної патології, людина з садистськими нахилами, яка отримує задоволення від мордування дітей:

«Ми думали, що биття озвірить учителя, розсердить його. Але де там! Доконавши сього огидного знущання над хлопчиком, наш учитель був веселий, усміхався, жартував, мало не підскакував, ходячи по класу»¹⁶.

Викривальний характер твору надає гуманістичного спряму­вання описові катування невинних; письменник вдається до тако­го сильнодіючого нервового збудника тільки впевнившись, що це слугуватиме певній позитивній меті. Він намагається не зловжи­вати моральним правом «живописати порок», проте деякі картини мордування дітей у творі виглядають перенасиченими натуралі­стичними деталями:

«Помічники тим часом разом з цензором таки перемогли Волянського, стягли з нього верхні й нижні штани і простягли його на градусі. Оба помічники держали цупко за ноги, цензор сів на його плечах, придержуючи обома руками його руки, а о. Телесницький кинувся щосили бити бучком по голому тілу. Зараз за першим уда­ром Волянський крикнув страшенно. О. Телесницький зупинився; він смакував цей крик болю і не міг здержати себе, щоб не зажартувати:

- А прецінь ми раз почули від тебе людський голос! Ану ще раз!

Другий удар - новий несвітський окрик»¹⁷.

Насиченістю драстичними картинами оповідання «Отець-гуморист», написане у 1903 році, у період розквіту Франкового реа­лізму (за версією радянського літературознавства), не поступаєть­ся новелі «На дні» (1880), яку Франко написав у період інтенсив­ного захоплення творчістю Е. Золя і в якій літературна критика вбачала надмірний натуралізм. Епатажні моменти твору «На дні» були настільки провокаційними, що часто без уваги залишалися елементи ненатуралістичних напрямів у ньому (звичайно, йдеться про дорадянське літературознавство). Поряд з проявами поетики натуралізму - «фотографічним» фіксуванням неестетичних, дискомфортних сторін життя (детальний опис брудної, запльованої камери та її мешканців); змалюванням патологічного типу (образ Бовдура), чия поведінка зумовлена значною мірою фізіологічними чинниками; намаганням шокувати читача трагічною розв'язкою (опис страшної смерті Андрія Темери) - «На дні» містить риси, які підтверджують генетичну спорідненість між реалізмом і нату­ралізмом: крім соціального детермінізму, типізації і звернення до теми суспільного «дна», це загальна соціальна заангажованість твору, спрямованість на аналітичне дослідження середовища.

Важко уявити, щоб, наприклад, Золя дозволив собі таку ідеалі­зацію позитивного героя; в його творах взагалі не завжди можна дошукатися позитивних персонажів. У спогадах Андрія Темери про кохану переплелися елементи еротики і роздуми про високі суспільні ідеали. Ми вже зазначали, що раптове переродження Бовдура зі «звіра» на «людину» видається також нехарактерним для натуралістичного методу¹⁸. Щодо елементів ідеалізації у зма­люванні персонажів, то не випадково О. Огоновський сказав про Франка: «А все ж, ніде правди діти, з природи він є ідеалістом і виявляє нахил до романтизму»¹⁹. До того ж Франко писав не про чиєсь, а про власне ув'язнення і про своє кохання. Важко залиша­тися об'єктивним і безпристрасним, пишучи про особисте.

Елементи приземленого натуралізму у сполученні з «високолетністю» прийомів романтичного письма збільшували виражальні можливості, породжуючи нову якість експресії. Новела «На дні» вражала своїм новаторством українську, польську і єврейську мо­лодь; її перекладали польського, російською, чеською, німецькою мовами. Нею захоплювалися вчений такого рангу, як В. Веселовський, та естет такого витонченого смаку, як В. Стефаник.

Франко щиро зізнавався, що при написанні «На дні» уява до­помагала йому дуже мало, а ще менше будь-яка реалістично-нату­ралістична доктрина: «Я був тут, так сказати, редактор за допомо­гою ножичок супроти дійсності і мусив тільки прикроювати і зши­вати з матеріалу, який доставив мені багатющий досвід в обсязі цього дна»²⁰.

Справді, часом обставини самого життя змушували Франка вдаватися до поетики натуралізму. Досвід чотирьох Франкових ув'язнень не міг не відбитися у низці його творів на тюремну та кримінальну тематику, таких як «На дні» (1880), «Івась Новітний» (кінець 70-х років XIX ст.), «Хлопська комісія» (1884), «Панталаха» (1888), «Тюремні сонети» (1889), «До світла!» (1890), «В тю­ремнім шпиталі» (1902) тощо. У цих творах Франко неодноразово звертається до натуралістичних описів «дна» суспільства, де лю­дина найбільше проявляється як істота біологічна, котра безнастанно мусить боротися за виживання. Перед нами постає Франко-позитивіст, добре ознайомлений з теорією Дарвіна. Персоніфікуючи «маму природу», що само по собі є романтичним прийомом, в опо­віданні «До світла!» (1890), письменник вкладає в її уста слова, звернені до мешканців дна, які ілюструють постулати дарвінізму про природний добір і боротьбу за існування:

«- Буду я з вами, дурнями, панькатись! - воркоче вона. - Чуєте в собі силу, трібуйте вирватися самі наверх! Ще би, я не мала ро­боти та вас підсаджувати!»²¹.

В оповіданні «До світла!» елементи натуралізму поєднуються з елементами романтизму і навіть експресіонізму, які знаходимо в описах містичного страху Спориша, його нічних кошмарів, фан­тасмагоричних видінь, коли «найменший шелест перемінювався в його сонній уяві на Остре, свистюче гарчання, і при тім відголосі він за кождим разом зривався, мов опарений»²². Щоправда, вся містика, з якою пов'язаний страх Спориша, пояснюється врешті-решт цілком реалістично, як результат пережитого стресу. Елементи експресіонізму, які вдало синтезуються з елементами натуралізму, з волі автора не виходять за рамки реалістичної картини.

Але не у всіх творах письменника тюремна тематика звучала так гостро. Скажімо, в одній із частин-новел великого роману «Лель і Полель» (1887) Франко опрацьовує її у романтичній манері, для того щоб підсилити інтригу. Елементи натуралізму та реалізму у цій частині твору пом'якшуються романтичним контекстом: як і у повісті «Петрії і Довбущуки», оповіданні «У тюремнім шпиталі», у розповіді про перебування Владка і Начка у тюрмі знову присут­ня тема захованих скарбів, котрі наживалися нечесним шляхом, але які в майбутньому мають послужити справі боротьби за націо­нальне та соціальне визволення народу. Епізод, коли дід, який по­мирає у тюрмі, ділиться своєю таємницею з хлопчиками, нагадує типово романтичну історію з роману А. Дюма «Граф Монте-Крісто».

У романтичній манері розкривається і тема всевладного кохання, почуття настільки сильного, що воно здатне штовхнути людину на злочин, на зраду суспільних інтересів і навіть на самогубство.

На перший погляд, романтичною у повісті здається містична запрограмованість близнят, їхня віра, що один без одного вони не зможуть жити на світі. Однак витоки цього мотиву можна відшу­кати у натуралістичній тематиці. Письменників цього напряму ціка­вила передусім біофізіологічна мотивація людської поведінки, проблема спадковості, і з цього погляду «запрограмованість» Владка і Начка видається не містичною, а реальною, генетичною.

Поетика натуралізму проявляється у творі в епізоді з «лікуван­ням» кота (зануренням у кипляче молоко), у детальному описі «ка­мери № 44», друкарні Начка (який нагадує опис друкарської спра­ви у романі Бальзака «Втрачені ілюзії»). У натуралістичній манері ведеться монотонна спокійна розповідь про «процес» самогубства Начка, котрий «спокійно перевірив замок зброї, повкладав нові патрони, потім приклав цівку до скроні й легко натиснув курок...»²³. Не менш натуралістично змальована страшна картина, що відкрилася Владкові у помешканні брата:

«Обличчя Начка було чорне, мов земля; на правій скроні виднівся невеликий отвір, наповнений чорною, застиглою кров'ю, суціль­не пасмо якої тяглося вздовж обличчя, засохло на сурдуті й дійшло аж до підлоги, де утворило невеличку темну калюжу. Хоча рот був міцно стуленим, однак губи посиніли й сильно вже спухли. Труп­ний запах повільно починав заповнювати щільно замкнену кім­натку»²⁴ .

Детальний опис цього видовища має за мету справити на чита­ча шокуюче враження, бодай трохи подібне до того, яке мав би пережити Владко, раптово побачивши труп брата. У даному ви­падку монотонна, розмірена оповідь здатна більше епатувати реци­пієнта, ніж будь-які афектації.

Але варто зазначити, що не завжди використання натуралістич­них прийомів гармонійно вплітається у загальний контекст того чи іншого Франкового твору. Наприклад, одне із завдань твору «Місія» (1887) - показати, як від дитинства «застрягли» у душі патера Гаудентія криваві сцени і як «під впливом понурої аскези і темних догматів та кровавих мученицьких історій» вони перероди­лись у «гаряче бажання мученицької смерті»; і ця мета, на наш погляд, не виправдовує засобу - зображення сцен різні 1846 року, коли «криваві та полупані голови звисали крізь щаблі та волокли­ся по снігу, залишаючи за собою сліди з крові і напівплинного мізку», коли діти «принесли до хати одне людське око, що випало з якоїсь нещасної голови»²⁵. Такі вражаючі картини пропали дарем­но, бо глибокий психологічний аналіз у подальших розділах твору не подається. Не зовсім співзвучними загальній канві виглядають і сцени дітовбивства та канібалізму під час голоду 1846 року, коли «діти пажерливо обглодували кісточки свого нещасного брата, не знаючи, що, може, за кілька день і на них прийде черга. І справді, черга прийшла: м'ясо минулося, і, по довгій суперечці та плачах матері, батько зарізав другого синка, зовсім ще здорового»³⁶. Той факт, що елементи натуралізму зустрічаються тільки на початку твору, дає підстави припустити, що автор задумав спочатку напи­сати щось на зразок роману Золя «Тереза Ракен» (про схожість на­туралістичних описів у цих творах пише М. Ласло-Куцюк), але вже після написання перших розділів зрозумів, що тема вимагає спокій­нішої, виваженої реалістичної манери оповіді.

Більш вдалим видається використання натуралістичного описо­вого методу у фіналі новели «Цигани» (1882). Автор немов ста­вить знак оклику в кінці оповіді, додаючи експресії прочитанню цілого твору, епатуючи читача страшними деталями загибелі цілої циганської сім'ї.

«Довкола вигаслого вогнища лежали, сиділи і чипіли цигани. У декого в руках був кусник недогризеної кінської шкіри, кілька кусників валялося ще обіч. А лиця у всіх сині. А очі у всіх скляні, витріщені, недвижні. А руки й ноги у всіх покорчені передсмерт­ною судорогою. А всі - неживі»²⁷.

Жанрові можливості новели, яка передбачає так званий пуант - точку найвищої напруги, переломний пункт оповіді - резонують у даному разі з можливостями натуралістичного методу, здатного справити шокуюче враження на реципієнта. Завдяки цьому підси­люється загальне враження від твору, читач проймається жалем і співчуттям до невинних жертв злочинної байдужості суспільства.

Якщо говорити про функціональне призначення поетики нату­ралізму в творчості Франка, то одним із найвдаліших у цьому аспек­ті творів є, на нашу думку, новела «Odi profanes vulgus»(1899). Як і на початку своєї творчої діяльності, коли Франко вдавався до нату­ралізму як до засобу психічної атаки на позиції консервативно на­лаштованої романтично-ідеалістичної літератури, на зламі століть письменник знову застосовує подібний прийом, але тепер уже від­стоюючи завойовані реалістичним типом творчості (натуралізм, реалізм, імпресіонізм) позиції перед масованим наступом декадент­сько-модерністської літератури з її культом «чистої краси» і «мистецтва для мистецтва».

Будь-які спроби втекти від «пекучих» сторін життя приводять людину до байдужості, а, отже, і до морального злочину щодо су­спільства і самої себе. Як і в новелі «Цигани», в «Odi profanes vulgus» письменник застосовує елементи натуралізму для того, щоб унаочнити жахливі наслідки такої байдужості. Опис страшної смерті шокує читача, пробуджує у його душі жаль і співчуття до невинної жертви середовища, викликає душевне хвилювання і, таким чином, приводить до катарсису, морального самоочищення. Людина не може зберегти душевну рівновагу, коли в її уяві поєдну­ються такі несумісні, контрастуючі поняття, як «дитина» і «страждання» чи «дитина» і «смерть», до того ж, така страшна трагічна смерть, яка спіткала Петруся. Поетика натуралізму в одному кон­тексті з елементами романтичного письма (прийом, до якого Франко неодноразово звертався у творах) збільшували виражальні мож­ливості новели.

Демократизація тематики у творах письменників-натуралістів разом із зацікавленням проблемою фізіологічної мотивації люд­ської поведінки сприяли зняттю табу з еротики і питань статі в літературі. І хоч загалом Франко утримується від надмірного фізіологізму, все ж деякі надто відверті еротичні сцени у його творах детальністю описів наближаються до натуралістичних.

У повісті «Не спитавши броду» (1886) Франко малює фізіологіч­ний портрет пані Міхонської:

«У Міхонського була жінка, молода, круглолиця, середнього росту, зграбної фігури женщина з легкими рум'янцями на щоках, з червоними, як калина, губами і пишними, розкішними чорними, мов смола, косами. Хто його знає, яка лиха доля спарувала нервного слабовитого і підтоптаного нещастями учителя з сею женщиною, горячокровною, молодою і бажаючою за яку-небудь ціну ужити життя і його розкошів, з сею грудою живого тіла, в котрім духові сили дрімали нетикані, а душі було якраз хіба тілько, щоб надати палкого блиску її чорним прекрасним очам»²⁸.

Ця жінка, у якої «натура свого домагається», спокушає улюбле­ного учня свого чоловіка. Еротоманія пані Міхонської має спадко­вий характер: її батько - пан Ремба - розказує одному з героїв тво­ру про свої юнацькі «витівки», коли влаштовувалися «лови на дів­чат» і коли батько для нього щорік «по троє нових дівчат держав». Юнацькі пригоди старий Ремба описує у «Гультяйському бігосі»  - «грубому томі самого свинства», як характеризує цю писанину Франко.

Із сексопатологічними проявами людської фізіології зустрічає­мося і в повісті «Великий шум» (1907), в епізоді, коли дочка пана Суботи жаліється на чоловіка і пише у листі до батька про свою першу шлюбну ніч:

«У нього, як висловлювалися старі поляки, pudendum equinum нечуваних розмірів. Про щось подібне я й сном не снила і слухом не чувала. Хвилинку він стояв передо мною, немов готуючися до нового скоку. Його ніздрі роздувалися, як у расового коня, груди дихали важко і уривано, очі горіли диким вогнем пристрасті, руки тремтіли і корчилися під дотиком мойого теплого тіла...»²⁹.

Що ж, проблема сексуальних основ психологічних процесів, а, отже, і поведінки людини (предмет пізніших досліджень 3. Фрейда), цікавила свого часу і Франка, однак письменник не дозволяв собі спекуляцій сексуальною тематикою, як це траплялося, напри­клад, у творчості Мопассана або деяких представників декадансу. У підході до зазначеної проблеми проявилися сцієнтичні тенденції ідейно-естетичної концепції Франка: письменник уникає надмірно­го суб'єктивізму, поєднуючи художнє освоєння теми з об'єктивно науковим психологічним та фізіологічним дослідженням.

До сексопатологічних явищ учені відносять і прояви садо-мазохістського комплексу. Ми вже говорили про патологічні типи у творах Франка з виразними садистськими нахилами (о. Телесницький, Готліб, Прокіп). Аналогічний тип письменник виводить і на сторінках роману «Перехресні стежки» (1900). Євгеній Рафалович згадує, як ще у шкільні роки проявлялися садистські нахили Стальського:

«Стальський мучив кота найрізнішими способами: бив його в мішку наосліп, вішав за шию, прищемивши хвіст розколеним з одного кінця поліном, виривав пазури, випікав очі, колов шилом, напихав у ніс товченого перцю і скла»³⁰.

Письменники-натуралісти досить часто зверталися до теми зну­щання людини над беззахисними тваринами, але якщо у Франко­вих творах мучителями, як правило, виступають відверто негативні персонажі або особи з порушеною психікою, то, скажімо, у Золя це цілком нормальні люди, часом навіть діти, яким мучительство, як і ніщо «людське», не чуже. Один із таких «нормальних» персо­нажів у романі «Жерміналь» - Жанлен - «витягнув з кишені шну­рочок і прив'язав його до задньої лапки кролихи. Почалася забава! Кролиха намагалася втекти від трійки шибайголів і з таким зусил­лям кульгала, шарпала, вивертала ногу, у неї був такий жалюгід­ний вигляд, що вони падали від сміху»³¹.

У «Перехресних стежках» Франко показує, що його герой лю­бить почуватися деспотом, мучителем - й не тільки беззахисної тварини, а й власної дружини. Стальський вражає цинізмом, неприкритістю тваринного начала з його інстинктивним потягом до мучительства. Контрастом є образ юного Євгенія Рафаловича, який «одного вечора зо сльозами цілував руки Стальського, просячи, щоби дарував життя котові»³².

Дослідник творчості Франка Т. Пастух за класифікацією німець­кого психолога К. Леонгарда виділяє у творах Франка такі патоло­гічні типи; «збудлива і демонстративна особа» (Готліб); сексуаль­но-патологічна особа еротомана (Ремба); тип «застрягло-збудливого» психічно хворого (Баран). Стальського дослідник відносить до «демонстративно-застряглого» типу садиста. Його характер ви­явився у впертому, більш ніж десятилітньому знущанні над дру­жиною; а демонстративність - у розігруванні кількох ролей (роль чоловіка, який вирішив піти на примирення з дружиною, роль чоловіка-«демократа», який припускає адюльтер жінки з колишнім коха­ним, роль «морально обуреного» чоловіка)". Стальський, за ви­словом С. Єфремова, «натхненний мучитель з природи»³⁴. Він насо­лоджується самим процесом фізичного і духовного катування: «Я удаю повну байдужість, удаю при ній, що не бачу її, але на ділі я не тілько бачу, але навіть пильно обсервую її. Я систематик. Знаєте, як мовляв той чех: Ne boj se, Mariska ja te budu pomalenku rizal. Я роблю своє діло помалу, спокійно, холодно, але їй від сього не легше»³⁵.

Стальський отримує задоволення від побиття дружини, так са­мо, як о. Телесницький насолоджувався, знущаючись із учнів. Часом навіть здається, що його устами промовляє сам отець-гуморист:

«- ...Ха, ха, ха! Се було пишно, як я зачав тобі вичитувати мо­раль! А що, болить письо? Ну, ну, обітрися і не гнівайся. Се було потрібне - і для тебе, і для мене. Се не з злого серця, рибонько, а для нашого добра. Від любого пана мила й рана - правда, Регінко?»³⁶.

Більшість письменииків-натуралістів і частина реалістів спові­дували матеріалістичне тлумачення людини як біологічної істоти, яка відрізняється від інших тварин лише вищим ступенем організо­ваності матерії. І все ж, на відміну від того-таки Золя, Франко не може задовольнитися вульгарно-фізіологічним розумінням люд­ської сутності. Як зазначив С. Єфремов, «людина, на погляд нашо­го письменника, носить у собі дві супротилежні основи, що не мо­жуть органічно примиритися і одна одну виключають. З одного боку, у кожного в серці заложено «зерно людської натури», розуміючи під цим зародки кращих почувань людських; з другого - у кожного живе поруч і свій звір...»³⁷. У деяких творах Франка («Не спитавши броду», «Лель і Полель», «Перехресні стежки» тощо) ці протилежні основи персоніфікуються, і тоді матеріалістично і фі­зіологічно детермінованим «анімалізованим» постатям (обов'яз­ково негативним персонажам) протиставляється авторський ідеал - персонажі, деколи аж надто рафіновані. Але за своєю суттю ці екстреми перебувають у діалектичній єдності, оскільки їхнє про­тистояння виходить із єдиного людського серця.

Поетика натуралізму в романі «Перехресні стежки» проявляєть­ся і в описі припадку епілепсії у Барана, коли «його горло харчало глухо, уста точили піну, змішану з кров'ю»³⁸; і в скрупульозному описі вбивства Вагмана; і у не менш скрупульозному, а тому і страшному описі вбивства Стальського, коли «сікач, широкий, на добру долоню, весь, аж по тупий край, затонув у мізку»: «- Ггг! -гикнув Стальський. Механічним відрухом голова метнулася вго­ру, за нею все тіло, воно перехилилося взад і разом з кріслом з глухим лускотом горілиць упало на поміст. Голова вдарилася до помосту, сікач вискочив із рани, за сікачем потекла кров, змішана з мізком. Стальський затрепав ногами, силкувався щось ухопити руками... ще раз... ще раз... легше... легше... годі...»³⁹.

У дусі натуралізму Стальський описує фізіологічний портрет дружини;

«У неї нема темпераменту. Вона холодна, як риба, понура, все задумана, а ніколи нічого не видумає, без ініціативи, а при тім упер­та і завзята там, де можна мені зробити якусь прикрість»⁴⁰.

На категоричну відмову Регіни жити в одному домі «з налож­ницею її мужа» Стальський відповідає: «Ну, ну! Наложниця! Пощо зараз таке погане слово? Хіба вона наложниця? Служниця, та й годі. Кому яке діло до того, яку службу сповняє вона?»^-".

Подібно до графа Торського в «Основах суспільності» Сталь­ський віддає перевагу любовним втіхам зі служницями, жінками з нижчих суспільних верств, не приховуючи своїх позашлюбних зв'язків перед законною дружиною. Підкреслене ігнорування стате­вих відносин з дружиною - різновид психологічного тиску на неї, спроба принизити її людську гідність. Вражає спостережливість Франка, який задовго до виникнення психоаналітичної школи звер­нув увагу на проблему «психологічної імпотенції» (3. Фрейд) та її впливу на подружнє життя. І в «Основах суспільності», і в «Пере­хресних стежках» міститься чудовий ілюстративний матеріал для хронологічно пізніших досліджень 3. Фрейда, який у розділі «Про приниження любовного життя», що увійшов до його «Нарисів з психології сексуальності», дослідив, що причиною «психологіч­ної імпотенції» у мужчин дуже часто є розірваність «ніжної та чуттєвої» течій у любовному житті. На його думку, мужчина май­же завжди відчуває скованість у проявах статевого життя завдяки повазі до жінки і виявляє повну потенцію тільки тоді, коли має справу з «низьким статевим об'єктом», який не асоціюється в його підсвідомості з матір'ю чи сестрою. Крім того, до його статевого потягу приєднуються компоненти збочень, котрі він не наважується задовольнити з жінкою, яка заслуговує на повагу. 3. Фрейд вважає, що «схильність мужчин з вищих суспільних класів вибирати собі коханку або навіть законну дружину серед жінок з нижчих суспіль­них верств є тільки наслідком потреби приниженого статевого об'єкта, з котрим психологічно пов'язана можливість повного задо­волення»⁴² . Стальський не може відчути повного статевого задово­лення зі шляхетною, високоморальною Регіною. У нього виникає потреба знайти «принижений статевий об'єкт», жінку, етично ма­лоцінну, з обмеженими естетичними вимогами, або, принаймні, принизити до такого рівня власну дружину. Для того щоб запере­чити наявність моральних чеснот у Регіни, Стальський навіть підштовхує її до подружньої зради.

М. Михайловський, маючи на увазі особливості «жорстокого таланту» Достоєвського, писав: «Достовірно, що є люди, котрі му­чать інших людей не заради користі, не задля помсти, не тому, що ці люди їм якось впоперек дороги стали, а для задоволення своїх мучительських нахилів»⁴³. Франко вдається до «жорстокої гри на нервах», щоб розворушити читача, розбудити в його душі жаль. Адже «жаль - то, може, найбожественніше, бо найблаготворніше чувство в душі чоловіка. Жаль розм'ягчає твердий камінь духово­го остовпіння і одчаяння і порушає не ткнені ще, живі струни в душі чоловіка, завертає його назад на дорогу життя, щоб направи­ти то, що занедбав»⁴⁴. Об'єкт мучительства має бути невинним і беззахисним, оскільки чим безглуздіший і несправедливіший зло­чин, тим сильніше він подразнює нерви. Тому Франкові «прини­жені й ображені» - священики («Панські жарти», «Основи суспіль­ності»), діти («Галаган», «Отець-гуморист», «Odi profanes vulgus»), жінки («Перехресні стежки», «Великий шум»), тварини («Мій злочин», «Перехресні стежки», «У столярні»). У творах з особливо відчутними автобіографічними мотивами Франко ятрить власні душевні рани, втілюючись в образ юнака-ідеаліста Андрія Довбущука, Андрія Темери чи Бориса Граба.

Повертаючись до оповідання «У столярні», зазначимо, що, на думку Ю. Янковського, виведений в ньому образ садиста-скотобійця дуже подібний до образу візника в одному із кошмарних снів-споминів Раскольникова або до того мужика, що про нього розпо­відає Іван Карамазов, як він «січе коня батогом по очах, по покір­них очах». «Не просто звіряча жорстокість, картини якої малюва­ли і Шевченко, і Марко Вовчок, і інші письменники - сучасники й попередники І. Франка, а цинічне милування власною жорстокі­стю, милування до самозакоханості, до безтями, - усе це змальо­вує Франко з художньою силою, що не поступається силі генія Достоєвського», - вважає Ю. Янковський⁴⁵.

Загалом поетика натуралізму посідає важливе місце у струк­турі творчого методу І. Франка. З різною інтенсивністю вона про­являється упродовж усієї творчої діяльності письменника на рівні як конкретних творів, так і їх циклів. Упродовж усього життя Фран­ко писав романтичні, натуралістичні, реалістичні, та й, зрештою, модерністські твори, і це, очевидно, зумовлено тим, що проблема вибору між «радіо» та «емоціо» стояла перед ним постійно й на рівні конкретних творів чи циклів письменник по-різному її вирі­шував.

Завдяки синтезуючим особливостям творчого методу Франка елементи натуралізму утворюють стійке сполучення з елемента­ми інших літературних напрямів, породжуючи нові форми худож­нього зображення на вищому ступені естетичного узагальнення.

¹ Євшан М. Іван Франко: Нарис його літературної діяльності // Сучасність. -1967. - №5. - С. 62.

² Франко І. Зібр. творів: У 50 т. - К., 1976-1986. - Т. 14. - С. 21.

³ Там само. - С. 84-85.

⁴ Там само. - Т. 16. - С. 17.

⁵ Там само.

⁶ Ткачук М. Концепт натуралізму і художні шукання в «Бориславських оповідан­нях» Івана Франка: Навчальний посібник. - Тернопіль, 1997. - С. 29.

⁷ Білецький О. Художня проза І. Франка. - У кн.: Білецький О. Вибрані твори у 2 т. - Т. 1. - К., 1960. - С. 424.

⁸ Ласло-Куцюк М. Велика традиція. - Бухарест, І979. - С. 190-191.

⁹ Франко І. Вказ. вид. - Т. 14. - С. 278-279.

¹⁰ Денисюк І. Розвиток української малої прози XIX - початку XX століття. -К., 1981. - С. 63.

¹¹ Там само. - С. 63-64.

¹² Безуглий Л. Спостереження над поетикою оповідання І. Франка «На роботі» // Укр. літературознавство. - 1982. - Вип. 38. - С. 88.

Голод Р. Поетика натуралізму в художній прозі І. Франка / Р. Голод // Молода нація. - 2000. - № 4. - С. 137-153.