Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Жінки в житті Івана Франка



Вихована у вигодах в буржуаз­ній родині, звикши до послуги, вона не  була доброго господинею, не вміла дати ладу в хаті й забезпечити своєму чоловікові вигоди й спокійного життя, але винуватити Ольгу у всьому цьому не можна, її одинокою провиною було те, що вона ви­йшла заміж за Франка в чужі для неї мізерні галицькі обста­вини. Сама вона була добра, чутка до людського горя, досить поступова, але непрактична в житті, не навчена біди, не підго­тована до того, щоб великій людині влаштувати безтурботне життя».        

Вона втікає з дітьми по се­лах, це буде називатись «на сві­жий воздух». Їй хотілося зібра­тись з силами, щоб стати поруч з чоловіком. Вона боролася за Франка з усією Галичиною і виграла цю битву. Вона була його першим помічником, пере­писувачем, секретаркою. Під впливом Франка Ольга перево­зить у велику Україну не тільки врятовані від конфіскації га­лицькі видання, але й нелегаль­ну літературу. Позаяк до одру­ження Франко не мав закінченої вищої освіти, Ольга настоює, щоб продовжити освіту, радить зосередитись на науці і доктораті. А за те все він присвятив їй тільки два-три вірші.

На жаль, ніде жодного тепло­го слова, хоча б звичайного люд­ського милосердя, не було Ользі від сучасників. Серед таких об­ставин вона хворіє душею й ті­лом. Під час хвороби Франка вона стала предметом обмов, пліток, здогадів, різних інтерпре­тацій і дискусій. А події 1895-1898 р., тобто провал з про­фесурою та балотуванням Франка на посла до сейму і парла­менту,    порушують її  психіку так, що 1900 р. проявилось у неї божевілля.

На пожертвувані під час юві­лею Франка гроші, а також на гроші за виграшні білети Ольги, які в Києві реалізував Є. Трегубов, подружжя Франків вирі­шило збудувати свій дім. Зе­мельну ділянку під будову закуплено від професора Михайла Грушевського, з яким Франко був у не дуже дружніх стосунках. Проти купівлі виступала Ольга, вона й поклала початок суперечкам. Непорозуміння по­глибила вимога Ольги, щоб усі документи були оформлені на неї - з метою запобігти евен­туальній продажі будинку з мо­лотка за всякі борги чоловіка. З того часу спокій і згода щез­ли з їхньої хати. Через хворобу важко було з Ольгою говорити. Вона стала дражливою, пере­скакувала з теми на тему.

1908 р. настало загострення хвороби Франка - параліч рук. Хвороба чоловіка погіршила її психічний стан. Останнім ударом для Ольги була смерть найстар­шого сина Андрія від епілепсії 1913 р. Для Ольги був то кінець, вона вже ніколи не віднайшла душевного спокою.

Наприкінці 1914-го Франко віддав свою дружину на ліку­вання до закладу для божевіль­них у Кульпаркові, де вона пере­бувала 4 роки. З лікарні Ольга вийшла лише 1918 р. і тому на похороні чоловіка не була.

Після смерті Франка про неї забули. Радянський уряд при­значив Ользі Франко персональ­ну пенсію в сумі 50 доларів, що виплачувалась з Харкова у Львів.

1940 р. організовано в її домі музей. Сім'я переселилась у по­близький окремий будинок, але Ольга залишилася в своєму домі, в якому проживала раніше з чоловіком. У ньому вона й по­мерла влітку 1941 р.

Климентина Попович-Боярська

Народилася 1863 р. в с. Велдіж (тепер Шевченкове) Долинського району. Померла 1945 р. і похована в с. Бабинці Заліщицького району на Тернопільщині.                 

Знайомство Климентини з Франком датується 1884 р. Во­но виникло на ґрунті літератур­ної діяльності Попович. Її поезії друкувалися в літературно-науковому журналі «Зоря» під псевдонімом «Зулейка». У зв'яз­ку а тим, що журнал фактично редагував Франко, зразу розгор­нулось між ними листування стосовно творчої діяльності По­пович.

Згодом поет відвідав її у Жовтанцях, де вона вчителювала. Побачивши її вперше, Франко знайшов у неї схожість з Оль­гою Рошкевич, і те їхнє знайомство перетворилося в приязнь та хвилеве захоплення Франком особою Попович. Тим більше що в своїй самітності, після зірван­ім стосунків з Ольгою Рошкевич, у домашніх справах Франко був безпорадний як дитина й потребував якоїсь прихильної душі, яка б «усе і безперестанно скрилювала  його».

Франко пропонував їй співробітництво в «Зорі», старався про місце вчительки для неї у Львові у василіянок та заохо­чував до серйозної літератур­ної праці. Виникнув у них обох проект подружнього зв'язку «для обопільної помочі одно одному». Та справа йшла мляво. Попович зволікала зі шлюбом, Франко теж не поспішав. Мабуть, вза­ємини їхні не були побудовані на глибших почуттях, а тільки на щирій приязні, принаймні з боку Франка, про що свідчить його раптове одруження з Ольгою Хоружинською у Києві.

«Дружба наша переходила різні формації, - пише в своїх спогадах Климентина, - домі­шувались до неї небажані нальоти, аж в кінці в огні проб пере­творилась в чисте золото найшляхетніших почувань двох душ, для яких не існує ні стать, ні вік, ані щось суб'єктивно матеріяльне».

Після одруження Франки не раз запрошували Попович до себе до Львова, вони далі приятелювали. Одночасно продовжували переписку в літературних і громадських справах, яка велася з деякими перервами, а остаточно закінчилась 1895 р., коли Климентина Попович одер­жала від   Франка  останнього листа.

Невдовзі після одруження Франка Попович вийшла заміж за священика Боярського, який одержав парохію на Буковині, далеко від галицьких культурних центрів. Внаслідок того, а також в силу своїх материнсь­ких та ґаздівських обов'язків, вона змушена була закинути літературну й громадську діяль­ність.

Знайомство Франка з Попо­вич Боярською не мало поваж­нішого впливу й значення в житті письменника, в його літературній діяльності.

Уляна Кравченко

Літературний псевдонім Юлії Шнайдер, яка народилася 10 квітня 1860р. у містечку Ми­колаєві Жидачівського повіту в Галичині, в родині повітового комісара. Початкову освіту здо­була вдома. 1881 р. закінчила Львівську Учительську семіна­рію, після чого вчителювала в Бібрці на Львівщині. Писати вірші почала ще в семінарії.

З 1883 р. встановлюються теплі стосунки з Франком, який активно підтримував своїми фа­ховими порадами та вказівками молоду письменницю. За допомогою Франка вона переїхала до Львова, де працювала вчитель­кою з лютого 1884 р. до листо­пада 1885 р., потім учителю­вала в селі Руданки біля Лопа­тина та в селі Долішнім Лужку на Дрогобиччині. 3 1888 р. до 1920 р. вчителювала в селі Сілце біля Дрогобича, звідки переїхала до Перемишля. Тут жила до смерті. Померла 31 березня 1947 р.      

Уляна Кравченко теж не ві­діграла поважної ролі в житті Івана Франка. Вона була його приятелькою, вважала його за свого щирого друга і вчителя. Він інтересувався нею більше як письменницею, ніж як жінкою. Листування між ними продовжу­валось аж до смерті Франка 1916 р.

Написала збірку поезій. Окремими виданнями вийшли книжки поезій «Ргіmа Vега», «Новий шлях», «В житті є щось». «Для неї - все», «Шелести нам, барвінку», «Вибрані поезії», «Вибране», «Вибрані твори», а також нариси «Мої цвіти» та «Замість біографії».

Йосифа Дзвонковська

Дочка Владислава, польського повстанця й емігранта, який після повстання 1863 р. емігру­вав до Франції, а згодом зна­йшов притулок з сім'єю в Австро-Угорській імперії в Га­личині й осів у місті Станіславові. Тут проживав він з дружиною Антоніною, сином Владиславом та дочкою Юзефою у власному будинку, який «нахо­дився при дорозі, що через Бистрицю вела до Коломиї, за тисменицькою рампою. Крім житлового будинку, у Дзвонковських був ще невеликий за­недбаний маєток.

На той час існував у Станіславові таємний гурток польсь­кої молоді, яка шукала нових шляхів визволення своєї батьківщини. Членами цього гуртка були Фелікс Дашинський та його брат Гнат (Жегота) Дашинський, пізніше лідер соціально-демократичної партії Польщі, якого за революційну діяльність виключено зі Станіславської гімназії. 1882 р. Гнат Дашин­ський поїхав до Дрогобича з на­міром вступити в тутешню гім­назію для продовження навчання. Річ ясна, що в Дрогобичі він познайомився з Іваном Фран­ком, гімназійним учнем, з яким подружився та якого відвідував у Нагуєвичах.

З учасниками цього таємного Станіславського гуртка Франко познайомився дещо пізніше, 1883 р., а між іншим з Дзвонковським Владиславом, братом Юзефи та Феліксом Дашинським старшим братом Гната Дашинського. Саме Дзвонковський ввів Франка в дім, в якому збиралися потаємно молоді поляки. З розмов Станіславських друзів Франко довідався багато цікавого про красуню Юзефу Дзвонковську, покрасу, як вони казали, їхнього гуртка.

Восени 1883 р. Франко одер­жав закордонний паспорт для виїзду в Росію в літературно-наукових справах. Однак перед поїздкою за кордон   він рапто­во, з невідомої причини, поїхав до Станіславова, де затримався довший час.  Роман Горак вва­жає, що ця поїздка  відбулася між 10 і 26 вересня 1883р.

Для біографів Франка ця його подорож так і залишилась за­гадкою.   Чому він приїхав до Станіславова, маючи закордонний пашпорт на руках? Чому так довго тут затримався і що тут робив? Невідомо.

Різні є думки і здогади в того приводу. Є думка, що при­чиною довгого побуту Франка в Станіславові була якраз Юзефа Дзвонковська, з якою заінтриго­ваний Франко хотів ближче познайомитись. Але могла бути й інша причина, та, що ще 1880 р. Франко носився з проектом створити спільне   господарство - комуну з М. Павликом, його сестрою Анною, а також з Антоніною Дзвонковською та її дітьми. З уваги на те, що створення спільного госпо­дарства натрапляло на труднощі, дуже можливо, що й цю справу Франко обговорював зі спільни­ками під час свого довгого по­буту у вересні 1883 р. Однак найправдоподібніше, що причи­ною довгого тут перебування все ж таки була Юзефа Дзвонковська.

Стосовно особи Юзефи думки були поділені. Одні вважали їі мовчазною, гордою шляхтян­кою, польською патріоткою з аристократичними поглядами, великою поклонницею Сенкевича й Міцкевича. Інші мали їі за вродливу, розумну дівчину, з досить поступовими й оригіналь­ними поглядами. Про польську патріотичну літературу вона судить зовсім інакше, ніж інші, мав свої думки щодо минулого польського народу та польської шляхти і досить цікаво вислов­люється про поезії Міцкевича. Позатим вона не цуралася контактів з українцями, бувала на українських вечірках, на яких однак, відчувала себе зовсім чужою.

Молодь була в неї закохана, але Юзефа   нікому не відповідала взаємністю,  хоча зі всіма була привітна й добра.

Які б не були міркування про особистість Йосифи Дзвонковської, фактом є те, що на Франка вона справила  сильне враження. Він оцінив її критичний розум і уявляв собі, що ця її позлітка польськості швидко злетить опаде, а наверх злине людина. Одне слово, Франко покохав її. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною.

Приблизно у вересні-жовтні 1883 р. Іван Франко   написав листа до матері Юзефи з просьбою «о  руку і серце» дочки. Антоніна  Дзвонковська   дала дуже чемну,   але відмовну відповідь. Відмова   Юзефи вразила його. Спочатку він думав, що аристократичне походження заважає їй поріднитися з ним. Він звинувачував її в цьому. Але Юзефа в обширному листі до Франка категорично заперечує цим інсинуаціям.

На жаль, не вдалося вифвити до цього часу ні одного листа написаного Франком до Юзефи. Про зміст тих листів можна лише здогадуватися з її відповідей.

Насправді Юзефа була хвора на туберкульоз, тому не могла стати його дружиною. Відмовила йому, як усім іншим, хто старався «о її руку». Інші не знали нічого про причину відмови, а Франкові вона сказала правду. Зрештою, Юзефа Франка й не любила, тільки шанувала й цінила його шляхетний характер.

Член станіславського таємно­го польського юнацького гурт­ка Фелікс Дашинський,   безмір­но і безнадійно  закоханий  у Юзефу, називав її в своїх листах до Івана Франка не інакше як тільки  «мовчанням» та за­певняв Франка, що Юзефа не вартує його любові; що вона завжди і всюди почувала себе артисткою, котра нічого не хоче мати спільного з  біднотою. Він писав: «Вона суцільне мовчан­ня. Це якийсь диявол, а не жінка. Нічим не ділиться і нічого не говорить, та величезним тактом тримає людей на поводку». Ходили чутки, що вона носила­ся з наміром   вступити   в монастир.

Звичайно, важка хвороба тя­жіла на цілому її житті. Вся ота замкнутість, мовчання були спричинені її хворобою, яка по­стійно нагадувала, що скоріше чи пізніше приведе її в могилу.

Після відмови Юзефи вийти заміж, Франко не порвав зв'язків з нею. Добрі й дружні стосунки залишилися й надалі між ними. Він пропонує їй, між іншим, спробувати свої сили в літерату­рі, спочатку перекладачкою з французької мови, а після - письменницею. Але з того нічого не вийшло.

Юзефа Дзвонковська виріши­ла свою долю трохи інакше, ніж пропонував їй Франко. Останні роки, які судилось їй прожити, вона присвятила педагогіці й учителювала недалеко від Ста­ніслава, в селі Княгиничах.

Після 1885 р. сліди Юзефи загубились. Правдоподібно, вона Працювала вчителькою в Кня­гиничах аж до смерті.

Померла ж 5 травня 1892 р. Похована на станіславському міському цвинтарі. У записах костелу причину смерті Юзефи вказано коротко - параліч. Франко твердив, однак, що померла вона   від   туберкульозу, це було на 30 році життя.

Могилу Юзефи Дзвонковської віднайшли зовсім недавно. Звичайнісінька плита в пісковику, котру не пошкодував час. Вона понадтріскувалась і поросла мохом.

Іван Франко присвятив Юзефі Дзвонковській 10 віршів, з яких два написані польською мовою. Зберігся з тих часів портрет незнайомки з маком у волоссі, намальований, мабуть, польсь­ким художником Ройзнером, якого відтак купив Франко і повісив над своїм робочим столом. Але чи цей портрет є портретом Юзефи Дзвонковської встановити тяжко, бо жодної її фотографії віднайти не вдалось. Портрет вберігається у Львівському музеї Івана Франка.

Целіна Журовська

Це остання любов Івана Фран­ка, яка відіграла велику роль в його житті. Особа Целіни ціка­вила багатьох дослідників життя і творчості поета. Однак не вда­лось документально встановити, де й коли вона народилась, коли померла, де похоронена.

Після довгих розшуків Роман Горак приблизно відтворив її біографію. Целіна Журовська (по чоловікові Зигмунтовська) була полька, правдоподібно, по­ходила з Перемишльської окру­ги. Вона подавала свій рік народженвя 1856. Батько її шукав на Дрогобиччині нафту і на розшуках утратив увесь свій маєток. Родина була приречена на загибель. Целіну врятувала тітка зі Львова, яка дала їй до­сить примітивне виховання. Це­ліна працювала на пошті маніпулянткою, спочатку в Дрогоби­чі, опісля у Львові.

Достеменно невідомо, коли і при якій нагоді Франко особисто познайомився з Целіною, але те знайомство продовжувалось 10 років і принесло йому велику платонічну любов без взаємнос­ті та завдало багато душевних мук. Одночасно воно мало знач­ний вплив на Його творчість.

Про Целіну Зигмунтовську вперше широкому читачеві опо­вів син Франка Тарас у книжці «Про батька», що вийшла в Киє­ві І964 р. «Пізнався, - писав Тарас Франко, - Іван Франко а Целіною Журовською, заму­жем Зигмунтовською, ще в Дрогобичі, коли та сиділа при поштовім віконці й обслуговувала публіку. Франко почував себе при ній несміливим: ні постаттю, ні красою не міг їй заім­понувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було. Не ди­во, отже, що вони не зійшлися вдачами і не спарувалися.

Целіна служила на поштових відділеннях різних міст. Коли ж вибухла війна 1914 р., вона опинилась у Львові. Деякий час проживала з дітьми в домі Іва­на Франка. Незважаючи на по­хилий вік, вона робила імпозантне враження: висока і повна, з дивним чаром і одночасно з несамовитим холодом в очах. Замолоду мала незвичайний ко­лір волосся, попелястий. Трималася просто, ходу мала маєстатичну, українською мовою не хотіла розмовляти, переписува­лася з Іваном Франком тільки польською. Своїх дітей вихову­вала в польському патріотично­му дусі».

На палку любов Франка Целіна не тільки не відповіла взаєм­ністю, але відверто заявляла, що він їй просто не сподобався. Був рудий, а їй подобались брю­нети, особливо з синіми очима. Крім того, не подобалось, що був погано збудований, та й прізвище було їй також не миле.

Целіна твердила, що Франко буквально переслідував її, хо­див за нею слідом, що тривало місяцями. Він як школяр, бо­явся промовити до неї слово і підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами, що Целіну смішило і заразом злило.

15 лютого 1896 р. Целіна вийшла у Дрогобичі заміж за судового службовця Здіслава Зигмунтовського. Після, одруження виїхала до Станіславова, де чоловік одержав вигідну по­саду судового службовця, на якій працював аж до смерті 1 листопада 1899 р. 1900 р. вдова перебирається до Дрого­бича. Тут    купує    будинок,    в якому живе разом з сином Здіславом та донькою Софією.

Згодом вона повертається з дітьми до Львова. У Львові справи її йдуть погано, вона часто міняє помешкання, а з грудня 1914 р. по червень 1915 р. живе у Франка в його домі.

З того приводу Іван Франко пише 27 травня 1915 р. Є. Трегубову: «Бувши змушеним іще в грудні минулого року віддати жінку до закладу божевільних, я рівночасно був змушений прийняти до свого дому одну вдову з двома дорослими дітьми й дати їй, окрім квартири, майже повне удержання. Се уможли­вило мені перебути сю тяжку зиму та  небезпечну хворобу».

Пізніше Франко пише В. Якіб'юку 4 грудня 1915 р.: «Сини оба при війську, Тарас кадетом, тепер на Угорщині, а Петро лей­тенантом тепер у ровах недале­ко Підгаєць, Гандзя як поїхала літом 1914 року до Києва, так і досі не вернула. Я проживав від половини грудня 1914 року сім місяців з мамою Здіся, з його сестрою та ним самим і можу сказати, що одною з причин моєї хвороби та її тяжкого ста­ну були відносини тої жінки та її  сина до мене».

Досить дивне і не зовсім зро­зуміле було поводження Франка супроти Целіни Зигмунтовської, бо, не дивлячись на погане ставлення тої невдячної жінки до нього, поет не раз користу­вався послугами Целіни. Як, наприклад, 1912 р., коли Фран­ко перебував у Криворівні на відпочинку у Василя Якіб'юка.

Ключі від своєї хати у Львові він залишив Целіні, котра ли­стовно акуратно звітувалася пе­ред ним про господарсько-хатні новини. 1914 р. Франко знову відпочивав в Криворівні разом а сином Целіни Здіславом і, занепокоєний початком війни й тим, що у Львові хвора дружи­на, просить Целіну заопікуватись його дружиною, на що Целіна погоджується. Що більше, помимо вражаючої байдужості Целіни до нього, він запрошує її на куму при хрещенні своїх дітей. Зустрічається, однак, з відмовою.

Григорій Величко про неї пи­сав: «Ще третя жінка відіграла велику роль в житті Франка. Це була поштова співробітниця, яку побачив поет на пошті й за­палав до неї великим коханням, хоч ніколи до неї не наближав­ся. Усе вказує на те, що це ко­хання було фантазією, уявою Франковою. Ця ідеальна жінка в уяві Франка не виказала себе в житті нічим визначним, не була ані письменницею, ані суспільним діячем, була зовсім тихою, буденною людиною, а все-таки Франко через неї тер­пів дуже сильно. Випливом цьо­го кохання з'явилося «Зів'яле листя»,

Іван Франко присвятив цій обмеженій міщанці і шовініст­ці свої твори - « Маніпулянт­ка», найкращу лірику, яка є в українській літературі, - «Зів'яле листя», поезії «Моїй не моїй» і «Спомин в Ізмарагді», повість «Лель і Полель». При­свяченого їй «Зів'ялого листя» вона так і не читала, бо не вмі­ла і не хотіла читати по-українськи.

1940 р., коли було організо­вано музей Івана Франка в його будинку у Львові і першим ди­ректором того музею став син Петро, прийшла до нього вже старенька Целіна Зигмунтовська з дочкою просити помочі - як депутата Верховної Ради УРСР. Хотіла виклопотати у нової влади будиночок, який вона собі підібрала в Брюховичах. Петро Франко задовольнив її просьбу, і незабаром вона поселилась у новому будинку.

З того часу Целіна Зигмунтовська, користуючись доброзичливістю до неї Петра Франка, стала частим гостем музею. Во­на фігурувала в президіях багатьох зборів чи конференцій і охоче погоджувалась на зустрічі з учнями шкіл, студентами інститутів, університету. Популяр­ність, яку вона осягнула завдя­ки знайомству і славі Франка, що ним раніше нехтувала, те­пер, на старості літ, імпонувала їй.

Вона подарувала для музею невеличкий свій портретик з молодості, коли познайомилася з Франком, але рішуче спроти­вилась, щоби її фотографія була поміщена у львівській обласній газеті «Вільна Україна».

В тім часі вдова Ольга Франко проживала в своєму бу­динку у Львові, в якому містився й музей, Целіна, відвідуючи музей, зустрічалася з нею. Оль­га навіть гостила її в себе, але їхні зустрічі надовго виводили дружину покійного поета зі спокою. Не було порозуміння між тими двома жінками.

Невідомо, коли померла Целі­на Зигмунтовська. Не зберегло­ся про це жодних документів. Працівники музею Івана Франка зафіксували, що з певного часу Целіна не приходила до музею, і аж потім довідались, що вона, зламана паралічем, померла на­весні 1941 р., ймовірно, у Брюховичах.

Крім малого портрету, збе­реглося вісім листів Целіни Зигмунтовської до Івана Франка. Вони звичайні, буденні, часом писані поспіхом на шматкові па­перу олівцем або ручкою. Два листи датовані 1887 р. і почерком відрізняються від інших. Один лист з 1896 р., решта п'ять - з 1912 по 1914 рр.

Застановляючись над стосун­ками між Іваном Франком і Целіною Зигмунтовською, мимово­лі виникає питання: чому Фран­ко, немолода вже людина, так вчинив з нею, чому, незважаючи на її байдужість до нього, не тільки продовжував знайомство, але користав з її різних послуг та найкращі свої твори присвя­тив або написав під впливом такої обмеженої міщанки? А коли Целіна відвідала його під час хвороби, як свідчить мед. сестра Софія Монжеєвська, він не прийняв її, навіть не хотів бачити, а сказав медсестрі: «На поріг не пускати її».

Нелегко відповісти на це пи­тання - незбагненна душа люд­ська. І тим важче зрозуміти душу такої великої людини, якою був Франко. Мабуть, дух поетів ходить іншими стежками, ніж звичайних смертних. Як зна­ти, можливо, що любов Фран­ка, котра народилась у малень­кому Лолині, промайнула хо­лодною тінню в Юзефі Дзвонковській, щоб увесь біль, муки і радість вселити в особу Целі­ни Зигмунтовської.

Оновлено 04-08-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка