Французька помана Івана Франка

Наприкінці 1883 року Іван Франко написав Уляні Кравченко листа, у якому вималював свій омріяний жіночий ідеал. Щоправда, Франкова приятелька претендувала на щось більше, ніж приязнь, і тому мала погану звичку вирізати з Франкових листів усе, що їй не подобалося. Таку операцію вона проробила і з цим листом, проте, на щастя, так, що розібрати дещо все-таки можна. Отже, які жінки імпонували Фран­кові? А такі,, „...котрі би не тільки не спиняли мужчину від <...>ої борби, але, противно, зігрівали його до неї, заохочува<...> му в ній товаришили".

Ніби нічого нового - згадаймо, як гостро реагував і в листах ,і в віршах зовсім юний Франко на спроби Ольги Рошкевич хоч якось погамувати його буйний політичний тем­перамент. Та читаймо далі: „Я знав одну таку женщину... Я донині споминаю її як святу, хоч вона жиє, тільки що далеко, в Парижі чи десь там в Франції". Це вже цілковита несподіван­ка, більше - сенсація! Значить, наприкінці 1883 року не Ольга Рошкевич і не Юзефа Дзвонковська були для Франка ідеалом. Ним була прекрасна незнайомка в Парижі чи у Франції, і вона зуміла так міцно засісти у Франковій душі, що він, розлучившися з нею, „споминав її як святу". Що ж це за жінка?

Упорядники 48-го тому Франкових творів до слів: „Я знав таку женщину" - подають при­мітку: „Д. Лукіянович, який опублікував у п'ятому збірнику „Іван Франко. Статті і матеріали" листи І. Франка до  У. Кравченко, зазначає, що в листі ножицями вирізане ім'я „Марія". Можливо, це та Марія, про яку І. Франко з похва­лою писав до О. Рошкевич від 2 січня 1879 р." Так, Д. Лукіянович дійсно стверджував, що но­жицями вирізано ім'я „Марія". Та звідки він міг знати, що там вирізано саме ім'я „Марія", а не якесь інше? Очевидно, відомості подала осо­ба, яка й проробила оцю процедуру з вирізу­ванням, тобто Уляна Кравченко. А чи можна йняти їй віри? А може, вона хотіла свідомо за­вести дослідників Франкової інтимної біографії в глухий кут? І їй, либонь, це вдалося. Чи то виконуючи забаганку Уляни Кравченко (а вона ж бо, як відомо, вимагала ні більше ні менше, як обезсмертити її разом з Франком у драмі „Мирон і Марта"), чи припустившись несвідомої помилки, публікатор Франкових листів вис­ловив нічим не вмотивовану гіпотезу про зв'я­зок цитованого листа до Уляни Кравченко злистом до Ольги Рошкевич від 2 січня 1879 року. Насправді ж ніякого зв'язку між ними не існує.

У листі до Ольги Рошкевич Франко нама­гається погамувати „заздрість", тобто ревнощі, від яких дуже страждала (а може, і мала для цього підстави?) Ольга. Він перераховує за пунктами (sіс!) усіх жінок, які бували в нього останнім часом, опріч Анни Павлик („заздрість" до неї з боку Ольги - то предмет розмови в іншому листі). Таких пунктів три. Під першим пунктом значиться Ольга Косачева, сестра Михайла Драгоманова, під третім - служниця, яка приходила замітати і мити підлогу. А під другим: „Марія - се така собі певна Марія, проїжджа з Варшави, полька, соціалістка, дівчи­на літ коло 22, не хороша, але дуже говірка, розумна, емансипована. З неї справді можна бачити примір того, які женщини є в Росії. Була у мене раз, я у неї в готелі два чи три, все в товаристві - бавила тутка два дні".

Навіть коли припустити, що Франко, аби розвіяти Ольжині ревнощі, додав до лаконіч­ного портрета незнайомки кілька іронічних штрихів, і саме через це абстрагуватися від них, то все ж образ цієї загадкової, однак усе ж дуже далекої від ідеалу емансипантки, аж ніяк не дає підстав, щоб сприймати її „як святу". До того ж Франко, шалено закоханий у час написання листа в Ольгу Рошкевич, не міг нікого сприймати як святу, крім своєї нареченої. І то­нальність обох епістолярних уривків цілком протилежна: у першому проглядає (хоч і як його понівечила жорстока Уляна Кравченко!) глибо­ко приховане почуття любові й пошани, у дру­гому - відверта іронічність, поблажливість, хоча й не без відтінку зацікавленості. Це те, що в підтексті, за кадром. Однак і текст не дає най­меншого приводу для ототожнення жінок із різних листів. У листі до Ольги Рошкевич не­знайомка - полька з Росії, у листі до Уляни Кравченко вона живе в Парижі або десь у Франції. Чому полька з Росії живе не в Польщі чи в Росії, а у Франції? Емансипантка Марія була епізодичним персонажем („бавила тутка два дні") у житті Франка, то ж як він міг так певно заявляти, що його ідеал тепер у Франції, коли б справді йшлося про цю невідому Ма­рію? Таким чином, гіпотеза Д. Лукіяновича відпа­дає. Отже, cherches la femme. Де ж саме? У Парижі, у Франції? Ні, краще в поезії Франка.

Коли уважно пошукаємо, то знайдемо. В одинадцятому вірші з циклу „Спомини" зі збірки „Із днів журби" її сліди виявив Ю.Кобилецький. У монографії „Поетична творчість І. Фран­ка" (1946) він пише: „Ось жорстока сцена роз­прави управителя з жінками ( у вірші „Я поба­чив її..." ), яку з жахом спостерігає францу­женка". Це чи не єдина згадка про цю загадко­ву Франкову француженку. Щоправда, тут є, принаймні, дві неточності: по-перше, „мужиць­кий товар захопили в траві" два польові, а не управитель (то був завеликий пан, щоб розправлятися з селянами власноручно), а , по-дру­ге, це занадто делікатно сказано: „спостерігає француженка". Ні, вона не спостерігає, вона діє, і то імпульсивно-блискавично:

Втім, мов бомба, з двора якась дама летить...

Кричачи, плачучи, польових зупиня,

парасолькою б'є, від жінок відганя.

А її мова - це нестримна лавина французь­ких та зворушливо  перекручених українських слів.

Утім літературознавцям 40-х - 50-х років було не до француженок. Головним був класо­вий підхід, класове розшарування, галицька нужда, галицька біда, її і тільки її мали право розшукувати дослідники в творчості Івана Фран­ка. І знаходили. Як той же Ю. Кобилецький: „Цикл „Спомини" каже нам, що джерелом важ­кого настрою письменника-демократа є се­лянське горе і злидні". Навіть надзвичайно про­никливий дослідник Франкової поетики С. Шаховський убачає, слідом за своїм попередни­ком, у віршах „Розмова в лісі", „Ось панський двір", „В село ходив" викривальні шевченківські інтонації, що споріднюють їх із поемою „Сон" (монографія „Майстерність Івана Франка", - Київ, 1956). Не можна сказати, що таких інто­націй немає в циклі, проте він складається не з трьох-чотирьох , а з дванадцяти віршів, і зміст його далеко не вичерпується соціальними мо­тивами.

Цикл „Спомини"- то ще одна лірична дра­ма (згадаймо авторську дефініцію „Зів'ялого листя") в поетичному доробку Франка, ще одна love story, точніше, незакінчена спроба переповісти нам цю любовну історію.

Ось пунктири розгортання цієї ліричної дра­ми. У першому вірші (а це вишуканий сонет, як і більшість поезій цього циклу, на довершеність сонетів і терцин якого звернув увагу Є. Кирилюк) поет згадує „минулеє життя", те, що він „не був у нім щасливим", що він хоч жив, та все ж не нажився, не було вдоволення, утіхи, натомість було багато праці, і турбот, і скрут. У другому вірші поет розкриває свій задум:

Заким умре ще в серці творча сила,

і дар пісень заглохне в ти шині,

немов пахуча та фіалка мила,

що в'яне у пустому бур'яні [...]

оживить ті спомини, що скрила

ворожа доля у душі на дні.

І тут же сумнів - чи знайдуться сили, щоб «пережити знов ті любі хвилі і виплакать пісня­ми їх отут"? А далі цілком несподіване признан­ня:

О, бо і я зазнав раз щось такого,

Що хоч ще повним щастям не було,

та дуже близьке вже було до нього [...]

тоді пізнав я, що в житті за смак і чим бува любов, святеє диво.

І тільки тут, нарешті, починає розмотувати­ся клубок давніх споминів:

П'ятнадцять літ минуло. По важкій,

завзятій боротьбі я опинився

побитий, хорий. У тишу, в спокій

я на село із міста схоронився.

Чому треба було ховатися, утікати? Бо „зблідли давні ідеали", колір світу „змінився з рожевого на чорний". Настало розчарування в людях, і тому не варто боротися за кращу їхню долю, „у бій іти, як в дим, ті, що терплять, варт того, щоб страждали". Як це пригадує настрій героя „Intermecco" М. Коцюбинського. ( це про­никливо відчув С.Шаховський)!

Наступні поезії підтверджують подібність обох творів. Далі у Франка - „Маленький хутір серед лук і нив ... отам я в простій хлопській хаті жив". А ліс „шумом серцю на сон дзвонив і сум по травах розносив луною" - образність теж у ключі М. Коцюбинського. Як і остання фраза цього сонета-шедевра: „Природі-мамі до грудей прилинь". Це вже п'ятий вірш і ніяких тобі соціальних мотивів. Вони сакраментально зринають у шостому вірші, який справді можна було б долучити до циклу „Галицьких образків": „В село ходив. Душа болить і досі". І далі кілька-гнітючих жанрових картин: там конає самотній дідусь у хаті, бо всі на жнивах, там сваряться дві сусідки, там корчма - „зіпсуття едем, добробуту руїна, гріб моралі", нарешті, податкова екзекуція. Чаша поетового терпіння перепов­нюється, він мусить утікати „в пустиню, в поле, в ліс"... І який же висновок із тих жахливих кар­тин? Боротьба із суспільним злом нагадує „стать дитини", що море черпає ложкою, отже, навіщо боротися? Ніби зовсім не каменярська сентенція...

Сьомий вірш посилює гнітюче враження, бо ж тут Франко подає образ ненависного йому панського двору, з ненавистю й огидою таврує „се гніздо культури", що „з села всі соки сса­ло".

Це негативні емоції, яких поет прагне поз­бутися. І тому знову втеча: „Найгірше я людей боявсь тоді і обминав їх, мов болючу рану". І далі образ того лісу, точніше, гаю: „Привіт тобі, мій друже, вірний гаю". Та інтермеццо, як і в Коцюбинського, переривається появою люди­ни в десятому вірші з прозаїчною назвою „Роз­мова в лісі". Це справді діалог поета зі злісним, цілком побутовий, заземлений, некваплива балачка про те, що цей селянин мусить відби­рати верети в сільських дівчат, щоб вони не ходили в ліс жати трави для своїх корів, про старого графа, який десь на чужині гайнує свій маєток, і раптом у розмові (дискурсі!) з'являєть­ся елемент інтриги. Злісний повідомляє, що в маєтку поселилася якась дивна істота:

Якесь таке, ні птах, ні риба, ні жона,

ні панна, та й говорить не по-нашому,

мов та синиця цвенькає, пищить, вищить,

в долоні плеще, всюди скаче, бігає,

всьому дивується, раз плаче, раз смієсь.

Мале таке і утле - взяв би, бачиться, в долоню й другою долонею прикрив, а всюди того повно - двір, гумно і сад, шпихлір, і корчму, й тік-все чисто навідить,

усякого зачепить, всім цікавиться -

ну, сказано, помана, ще й французькая.

Мусила б зацікавити нашого поета, та він гордо відмовляється від знайомства з нею. І от вже в передостанньому вірші циклу він поба­чив її -

не в зеленім садку,

не в салонах шумних, не в ряснім цвітнику,

не в товаристві дам, і панів, і музик -

серед баб і сіпак я почув її крик.

І далі йде вже згадана сцена з польовими, відібраними в жінок коровами, заплаканими дівчатами, яка закінчується щасливо для селя­нок (завдяки втручанню ексцентричної фран­цуженки - „я до граф напишу!" - корів відпу­щено), а для поета? Ми не знаємо. Знаємо лише, що серце його „полонила на все" ота невідома французька прекрасна дама, яка зав­важила нарешті молодого хлопця, мимовільного свідка її такої зворушливо-кумедної, але ж якої сміливо відчайдушної (по-французькому-бо!) жіночної атаки на жорстоких кривдників знедолених:

Кричучи, плачучи, польових зупиня, парасолькою б'є, від жінок відганя.

Відігнала, захистила беззахисних - пере­могла! - а відтак звернулася до незнайомого юнака: „Ви студент?" І так само навально-стрімко здобула ще одну блискавичну перемо­гу. „Та вже серце моє полонила на все", - меланхолійно констатує подоланий. Ця його фраза мала б слугувати інтригуючою зав'язкою лю­бовної історії, у якій мали б розгорнутися перипетії того дивовижного почуття, „що хоч по­вним щастям не було, та дуже близьке вже було до нього". Проте Франко, усупереч тому, що так „іще б хотів простерти крила // і побуять свобідно в вишині, // і оживить ті спомини, що скрила // ворожа доля у душі на дні"; усупереч тому, що так довго підводив нас до основного сюжету (бо ж усі десять попередніх віршів - лишень пролог до ліричної драми), раптово обриває нитку оповіді. Неочікувано зав'язка ста­ла кульмінацією. А розв'язкою - завершальні терцини:

Я не скінчу тебе, моя убога пісне,

в котру бажав я серце перелить

і виспівать чуття важке і млі сне,

все, що втіша, і все, що веселить,

всі радощі шаленого кохання,

все пекло мук, що й досі грудь в'ялить.

Мої ви сльози, і мої зітхання,

і пестощі короткі, й довгий жаль,

надії і зневіри колихання,

не перелити вас мені в кришталь

поезії, немов вино перлисте,

ні в римів блискітливую емаль!

Мов дерево серед степу безлисте

в осінній бурі б'ється і скрипить

і скрип той чує поле болотисте, -

отак тепер душа моя терпить

слаба, безкрила, холодом прибита,

мов ластівка у річці зиму спить.

Залишиться навіки загадкою, чому Франко обірвав цикл „Спомини". Обірвав на найцікаві­шому місці. „Я не скінчу тебе, моя убога пісне", - констатував без жодних пояснень. Образ слабої, безкрилої, холодом прибитої душі, що „мов ластівка у річці зиму спить", увінчує цю незакінчену ліричну драму Франкового кохання.

Ми можемо лишень висловлювати певні здогади щодо її часово-просторових пара­метрів. Отже, де і коли могла відбутися зустріч Франка із „французькою поманою"? Насампе­ред - коли. Майже всі дослідники, що писали про збірку „Із днів журби", відштовхуючись від року публікації, мінорну її тональність пов'язу­вали із сумними Франковими пережиттями і життєвими негараздами 1897-1898 років (кон­фліктом із польською, а згодом з українською громадськістю, невдачею на виборах до сейму еtс). Однак, якщо той чи інший вірш уперше вміщений на сторінках книжки, яка вийшла в світ у 1900 році, він Не конче в цьому чи попе­редньому році мав бути написаний. М.Мочульський не просто так назвав „Із днів жур­би" „ліричним щоденником Франкової душі". Мабуть, саме цим щоденниковим записам слід вірити. Зокрема тоді, коли в однойменному циклі читаємо: „Не довго жив я ще, лиш сорок літ", значить, ідеться про 1896 рік. Коли ж далі натрапляємо вже в „Споминах" на „П'ятнад­цять літ минуло", то можна зробити висновок, що дія ліричної драми відбувалася в 1881 році.

А тепер - де. Де перебував Франко в 1881 - 1883 роках? У рідних Нагуєвичах, куди при­гнала його зі Львова безпросвітна нужда („довги стоять по кутках і гавкають"). Мусив займатися важкою селянською працею. У листі до І.Белея пояснює, чому довго не відписував: „Досі не було часу - робота в полі коло вівса, котра раз у раз перебиває мені роботу коло „Фауста". В іншому листі до цього ж адресата зізнається:
„От і я, Бог бачить, досить занятий, цілими днями то коні пасти, то коло сіна, то в ліс, ве­чором у нас не світиться, а хоч би й світилося, то чоловік змучений, як сто чортів, - а все-таки я часом урву хоч настільки часу, щоб написати яку-небудь статейку або прочитати дещо. „Ста­тейки" були серйозні - філософські („Мислі о еволюції людськості"), економічні, літературоз­навчі (про „Гайдамаків", про політичну поезію Шевченка, про жіночі типи в того ж Шевченка), а ще художня творчість („Борислав сміється", вірші), переклади з Гете, Гюго, чеської поезії, інтенсивне листування з Белеєм (вони ж бо разом видають „Світ"), з Драгомановим, Павликом. Отже, інтенсивна заповненість буднів фізичною й інтелектуальною працею. Коли ж тут могло знайтися місце для „свята кохання"? Хіба на самому початку перебування в Нагуєвичах. Відразу по приїзді, наприкінці весни 1881 року, Франко захворів на тиф і не був здатний до важкої селянської праці, очевидно, що ман­дрував - спочатку „в село ходив", після чого душа мусила довго щеміти від побачених кар тин сільської „ідилії"; потім до панського дво­ру, де пригадалися давні кривди; далі вітався з вірним другом, повірником найкращих дум - гаєм, де зустрівся зі злісним, який сповістив його про появу (прояву?) в панському дворі „французької помани". І нарешті фатальна зустріч зі „святою женщиною", яка залишила такий слід у Франковому серці.

...Вона повернулася до своєї Франції, але він її не забув. Очевидно, це про неї писав по свіжих слідах у листі до У. Кравченко в 1883 році... Мелодія молодого кохання тихою луною обізвалася через „п'ятнадцять літ" у збірці „Із днів журби". Ця „вічна загадка любові" Франка до прекрасної француженки ніколи не буде роз­гадана, проте завжди хвилюватиме своєю тає­мничістю.

Боднар Л. Французька помана Івана Франка : [про коханих жінок І. Франка] / Л. Боднар // Дзвін. - 2007. - № 4. - С. 134-137.