Степан Баран

Степан Баран (25 січня 1879, с. Крукеничі Мостиеького повіту - 4 червня 1953, Мюнхен) - визначний політичний та громадський діяч і публіцист у Галичині. Видатний член Української Національно-Демократичної Партії (згодом УНДО), в 1913-39 р.р. член її Народного Комітету, а 1913-1918 р.р. його секретар; член Президії Головної Української Ради, пізніше загальної Української Ради підчас Першої світової війни та її представник у дипломатичних місіях на Балканах 1915 р.; 1918-1939 р.р. член Національної Ради ЗУНР і секретар земельних справ у першому уряді К. Ленінського: посол до Варшавського сойму в 1928-1939 р.р.; 1951 - 1953 р.р. голова Виконавчого Органу Української Національної Ради. Довголітній оборонець на судових політичних процесах; обстоював українські інтереси в освітній і земельній справах; оборонець Православної церкви в Польській державі ЗО р.р. Провадив публіцистичну діяльність у "Ділі" (1902-1939), в ''Свободі" (1914-1918), був її головним редактором; в "Краківських Вістях¹" тощо. Дійсний член НТШ; актор праць про галицьке шкільництво, аграрні й церковні проблеми Західної України. Важливіші з них: "Статистика середнього шкільництва у Східній Галичині в рр 1848-1898"(1910); "Новий краєвий статут і нова виборча ординація до гал. сойму¹" (1914); "Історія української адвокатури"(1934); "По неволі - визволення" (1940); "Земельна справа в Галичині" (1947); "Митрополит Андрей Шептицький" 11948).

Заповіт Івана Франка

Особисто пізнав я Івана Франка аж на початку цього століття як студент права у Львівському університеті. Належав я тоді до студентського товариства "Академічна Громада", де я був якийсь час і головою, і редактором його органу - місячника "Молода Україна" Товариство влаштувало доповіді, на які часом приходив і Франко та брав участь в дискусії, а нераз і сам давав для нас власні доповіді. Як студента і пізніше, коли я, як кандидат адвокатури, відбував однорічну практику в Крайовому суді у Львові, Франко запрошував мене до себе, завжди на неділю на четверту годину. Крім мене, звичайно, на той час не було в нього більше нікого. При склянці чаю говорили ми дві години, а то й більше, про наші суспільні й політичні справи, а головне про відносини серед тодішнього нашого студентства, його життя і за інтересування. Життям нашої академічної молоді поет дуже живо цікавився, передусім її участю в громадській праці. Був противником романтизму та часто злученого з ним дилетантизму. До громадської праці радив молоді як слід підготовлюватися відповідною літературою, яку завжди зумів подати. Корисні наслідки може дати тільки підготовлена і систематична праця, а не принагідна і поспішна. Не треба засмучуватися першими невдачами. Ознайомившися добре з обставинами, причинами тих обставин і відносинами, треба послідовно йти до наміченої мети. Остерігав перед шкідливістю демагогії, що, як правило, приносить із собою багато шкоди, головне моральної. Цю тему порушував частіше, бо початки 20-го століття в Галичині були знаменні великим розмахом масової політичної акції серед українського населення з нагоди хліборобських страйків (1902 і І903), агітацією за виборчою реформою до парламенту (1905-1906) і першими загальними виборами до парламенту (1907). Тоді й появилися в нас на безчисленних вічах перші типи демагогів.

Обговорювали ми і справу редагування згаданого студентського журналу, що перший пропагував послідовно ідею державної самостійності й незалежності українських земель. Тішився, що ми, молоді, стали непохитно на українському самостійницькому і державницькому грунті, що виховуємо студентську молодь у тому дусі і що самостійницьку і державницьку ідею поширюємо послідовно і серед наших народних мас. Перше десятиріччя 20-го століття було рівночасно й великим розвитком нашої освітньої й економічно-кооперативної організації в Галичині, а навіть початком і власної шкільної організації в українських приватних гімназіях.

Ми вже ставали на твердий шлях реальної праці, і то планової праці, якої висновки були зразу видні на щорічних звітах товариств Просвіта, Сільський господар. Крайовий Союз Ревізійний, Українське Товариство Педагогічне, а зокрема ще і в науковій ділянці в різнородних публікаціях Наукового Товариства ім. Шевченка. Масову організацію молоді по селах і містечках переводили пожарничо-гімнастичні товариства Сокіл і Січ, йшла вже численна преса - політична й фахова. Порівнюючи цей великий поступ за час від половини 70-их років, коли Франко вступив у громадське життя, отже приблизно за останні 30 років, тішився ним і вірив у нашу остаточну перемогу. Про літературні справи ми не говорили, бо ж я не письменник. Всі мої відвідини у Франка були тільки на його запрошення. Стрінеться зі мною на якомусь зібранні, або випадково на вулиці, то інколи запросить у найближчу неділю його відвідати.

Ті відвідини перевелися, коли Франко важко занедужав. Найкритичніший час недуги був 1908 року, яка скінчилася його досмертним каліцтвом. В 1909 р. я виїхав зі Львова і повернувся туди на постійно аж у 1913 р., щоб обняти секре­тарство в Народному Комітеті, що був начальною управою рішальної годі в Гали­цькій Україні Української Національно-Демократичної Партії. Невдовзі відкрив я адвокатську канцелярію у Львові й увійшов до відділу Наукового Товариства ім. Шевченка. Тоді зустрічався часом із Франком в Науковому Товаристві ім. Шевченка, або в редакції "Діла", куди він заходив. Був фізично зламаний, зі спара­лізованими руками і духовно прибитий. Сумно було дивитися тоді на недавного велетня духу.

В політичному житті, яким Франко давніше так дуже цікавився, вже до 1900 року не брав широкої активної участі. З кінцем 1899 р. вступив разом з професором М. Грушевським до утвореної тоді Української Народно-Демократичної Партії і разом з ним увійшов навіть до першої верховної управи цієї партії - Ширшого Народного Комітету, - але ніякої більшої політичної праці не розвинув і фактично усунувся від активної політики. Членом УНДП залишився дальше і часом написав дещо й для офіційного органу цієї партії, популярного тижневика "Свобода". Ще тільки раз взяв участь у великому партійному творчому звіті Народному З'їзді 25-26 грудня 1913 р. у Львові. Тоді, 25 грудня 1913 р., у великій залі Яд Харузім виголосив коротку промову і це була лебедина пісня і його останній публічний виступ.

В часі окупації Галичини і Львова царськими військами з початком вересня 1914 р. І.Франко залишився у Львові. Оба сини - Тарас і Петро - пішли під зброю, дочка Анна ще перед тим виїхала до Києва. В хаті була психічно хвора дружина. До нього навідувалися земляки з Наддніпрянщини і звичайно в російських військових одностроях. Все українське національне життя було припинене.

Нова влада не зачіпала Франка. Через знайомих пересилав він листи до дочки в Києві і проханням, щоб повернулася до Львова. Та дочка не схотіла вертатися і недужий остався сам аж до приходу австрійців у червні 1915 р.

Недуга Франка робила дальші поступи і він потребував опіки і лікарського догляду. У Львові створено станицю Українських Січових Стрільців, що влаш­тувала в дяківській бурсі, великому новому будинкові при вул. Петра Скарги біля Св. Юра, збудованому недавно митрополитом А.Шептицьким, відпочинкову оселю для виздоровців У.С.С. і для тих усусусів, що приїздили до Львова здавати іспити. Там восени 1915 р. в окремій сонячній кімнаті поміщено хворого поета. До Франка, що часом і вставав, але здебільшого лежав, заходив щоденно його приятель і товариш із гімназійних часів у Дрогобичі, скарбовий радник Карло Бандрівський. Він був куратором його і його дружини та опікуном їхніх неповнолітніх дітей. Лікували Франка д-р Овчарський і д-р ЩуровськиЙ, які лікували стрілецьких виздоровців. Хворому послугував його 16- чи 17-літній братанич Василь Франко, сільський парубчак, товарисько ще мало огладжений і не дуже-то і слухняний. З побуту хворого поета в стрільчій оселі маємо фотогра­фічну знимку з різдвяної спільної стрілецької вечері 6 січня 1916 р., нераз опісля репродуковану. Ця гуртова світлина є мабуть чи не останньою світлиною поета за його життя.

Зі Львова виїхав я до Відня безпосередньо перед зайняттям Львова російсь­кими військами, що увійшли там 3 вересня 1914 р., і повернувся туди аж у вересні 1915 р. До Львова повернулась і більшість членів відділу Наукового Товариства ім. Шевченка, який став продовжувати свою працю під головування заступника голови, професора, доктора Степана Томашівського, а у випадку його перешкоди під головуванням доктора Василя Щурата. Професор М.Грушевський ще при кінці 1914 р. виїхав з Відня через Румунію до Києва, де його невдовзі заарештовано. Вибраний головою Наукового Товариства ім. Шевченка на останніх загальних зборах - мабуть, у березні 1914 р. - він невдовзі зігнорував з причини спору між ним і Томашівським. Цей спір тягнувся вже довше і для його налагодження приїжджали як медіятори деякі видні громадяни з Києва. На жаль, тодішня інтервенція медіяторів скінчилася невдачею і професор М.Грушевський мав оправдану причину до знеходи. У відділу Наукового товариства ім. Шевченка обняв я правничий реферат і вів його аж до 1922 р. Грипали мені до полагодження і деякі маєткові справи Франка. З його куратором і приятелем, радником Бандрівським, що був справжнім опікунчим духом поета та його родини, сходився я частіше, бо він, як референт податкового інспекторату міста Львова, помагав нам налагоджувати різні справи... Бандрівський інформував мене постійно про стан недуги поета. Вона була того роду, що він не радив мені відвідувати Франка, бо він потребує передусім повного спокою. Аж десь з початком березня 1916 р. при­ходить до мене до канцелярії радник Бандрівський та каже, що стан здоров'я Франка не поліпшується, але він дещо заспокоївся. Бандрівський пересиджував у кімнаті недужого поета щоденно нераз і по кілька годин, на прохання хворого, вичитував йому дещо з преси та розказував про найновіші події. Одного разу вичитав йому і якусь мою статтю. Франко запитав, чи я у Львові, а коли довідався, що так, попрохав Бандрівського переказати мені, щоб я зайшов до нього. При цій нагоді довідався я від Бандрівського, що він згадував Франкові зробити заповіт, але він цього не хоче робити, при чому жаліється на дочку Анну, що не послухала його і не повернулася до Львова, коли в часі російської окупації могла з Києва до Львова вернутись. Дружина поета була тоді, здається, в лічниці. Рівночасно прохав мене Бандрівський, щоб я обережно намовив недужого списати заповіт того змісту, що майно і авторське право записує всім трьом дітям по рівній частині, а дружині четверту частину з цього на доживання. Крім цього в заповіті треба вмістити запис (легат) в користь Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, що обіймав би бібліотеку поета, його рукописи й кореспонденцію. Ця справа була важлива тому, що ще перед війною навідувалися різні людці, головне чужинці, що хотіли ті речі набути, а тоді вони для нас пропали б. Ми умовилися, що зайду до недужого ще до кінця дня о 5 годині пополудні.

Так я і зробив. Застав я недужого, що лежав у ліжку. В кімнаті були Бандрівський і згаданий Василь, що з наказу вийшов з кімнати. Я привітався з хворим, сів на кріслі біля його ліжка і Франко попрохав мене розказати йому про наше тодішнє громадське життя, ставлячи інколи якесь питання. Я вважав відповідним тоді ще не говорити про тестамент. Це тривало якусь годину і коли мені здавалося, що хворий стомлений і, мабуть, чи не засинає, я почав збиратися до відходу. Тоді недужий запитав мене, чи є в мене галицький закон про риболовлю. Я сказав, що маю такий закон з коментарем. Тоді Франко попрохав мене завтра чи в найближчі дні принести йому цей закон з коментарем. При найближчих відвідинах я приніс з собою закон ловецький і про риболовлю з додатковими розпорядками і коментарем - одна доволі товста книжка на польській мові. Попрохав дещо йому прочитати і залишити йому книжку. Недужий був у розмірно доброму настрої. Користаючи з цього, звернув я оглядно його увагу на потребу списати заповіт. Я побачив зразу, що недужий приймає це нерадо, але остаточно сказав, що моєї ради послухає, при чому знов став жалуватися на дочку...

Невдовзі відвідав я ще раз Франка. Розмову розпочав він про потребу новелізації ловецького закону і закону про риболовлю, що кривдять наших селян, і подав деякі уступи з них, які б слід змінити. Прохав мене, що коли буду послом до галицького сойму, щоб зголосив там проект новелізації тих законів, Вибори були вже розписані на вересень 1914 р. на основі нової виборчої ординації, що забезпечувала українцям 58 посольських мандатів. Я кандидував при тих виборах, але з причини вибуху війни вибори відкладено на невизначений час і вони по розвалі Австрії взагалі не відбулися. Я обіцяв це зробити і внести у соймі таку новелізацію. Це помітно гарно настроїло поета. З цього я негайно скористався і почав безпосередньо обговорювати справу заповіту. Більшого спротиву тепер я вже не стрінув. Тільки одне: Франко хотів конче видідичити дочку Анну і дружину Ольгу. Я вияснив, що нема ніяких причин видідичити дочку, а дружину і так мусить удержувати. Якби ж таку постанову щодо дочки й було поміщено в тєстаменті, то дочка може у судовому процесі оскаржувати важливість тестаменту, причини могли б знайтися: а бодай шляхом процесу домагалась би видачі із спадщини обов'язкової пайки, тобто половини грошової вартості того майна, що припало б їй у випадку безтестамєнтового дідичення. А втім зовсім не вказано, щоб суд у процесі встрявав у його родинні справи. Мої юридичні вияснення допомогли. Поет згодився, щоб нерухоме майно - його реальність при вул. Понінського у Львові й авторське право записати на власність по рівній частині всім трьом дітям, дружині законне доживання, а Науковому Товариству ім. Шевченка як легат бібліотеку, рукописи й кореспонденцію, і це треба буде негайно видати легатареві. Куратором дружини і виконавцем тестаменту буде Бандрівський, він опікун неповнолітніх дітей Петра і Анни, з яких мабуть дочка була ще неповнолітня. Отже зміст заповіту був уже тоді точно устійнений.

Наступного дня рано радник Бандрівський прийшов до моєї адвокатської канцелярії в Ринку і сказав, що стан здоров'я Франка погіршав і що слід ще сьогодні списати заповіт. Ми умовилися на 5 годину пополудні. На свідків тестаменту крім мене, що рівночасно і опише заповіт, рішили ми запросити радника вищого Краєвого суду Льва Шеховича і лікаря д-ра Володимира Кобринського, що від десятків літ добре знали особисто тестатора та його відносини, а д-р Кобринський теж історію його недуги і стан його здоров'я. Ми вирішили, щоб свідками були суддя, адвокат і лікар, щоб не було ніяких приток до можливого оспорювання заповіту. По розмові зі мною радник Бандрівський пішов до згаданих громадян і запросив їх на 5 годину до кімнати Франка в дяківській бурсі.

Ми всі три ставилися точно. Привітали поета, і д-р Кобринський взяв хво­рого за руку, послухав пульс на його руці, поговорив з ним з п'ять хвилин і кивнув до мене головою на знак, що можу приступити до списування заповіту. Я сів за столик. Із собою приніс папір, перо, каламар (вічних пер тоді у Львові ще не вживали). В кімнаті був радник Бандрівський, а по кімнаті крутився Василь, що, видко, дуже хотів бути присутнім при незвичайній для нього оказії. Бандрівський випровадив його негайно з кімнати і кілька разів відкривав двері, щоб переко­натися, чи випадково парубчак не підслуховує. Я зразу спитав Франка, як він зарад­жує на випадок своєї смерті. Повторив те коротко при свідках, що ми оба в при­сутності Бандрівського устійнили попереднього дня. Тоді я почав списувати запо­віт, а по його закінченні відчитав його голосно і спитав, чи так списано, як він зарадив. Франко сказав коротко - так. Тоді ще раз прочитав радник Шехович цілий заповіт вголос, а д-р Кобринський переглянув його зміст. Нелегко було з власно­ручним підписом реєстратора. З причини паралічу майже не володів руками і не міг трьома пальцями правої руки схопити пера. Списаний заповіт подано йому на якійсь твердій окладинці, остромлено перо між другий і третій палець правої руки, і недужий, що був цілий час притомний і здавав собі справу з цілої події, лежачи горілиць на підсуненій високо подушці, зачав черкати поодинокі букви свого імені і прізвища. Кожна буква підпису стояла окремо і складалася з великого числа коротких зигзагів, бо цілий час рука його тряслася. Одної хвилини потрясення руки було таке нагле і велике, що на папір упала груба крапка чорнила. Після власноручного підпису тестатора підписав я, як свідок, І писар заповіт і як свідки заповіту радник Шехович і д-р Кобринський. Радник Бандрівський був присутній цілий час. Те все тривало десь більше як одну годину. Франко був стом­лений і сплячий. Ми попрощались і вийшли. Оригінал заповіту взяв я з собою. Тоді бачив я Франка живим останній раз. Було це десь в другій половині березня 1916 р., у холодний, вітряний і дещо мрячний березневий вечір. При списанні заповіту дотримано всі формальні вимоги, яких вимагав австрійський кодекс цивільного права при списуванні письменного заповіту чужою рукою, але з власноручним підписом тестатора.

Наступного дня доручив я своєму конципієнтові (заступникові) д-рові Іва­нові Бандлеві довірочно приготувати три машинописні копії заповіту, з яких одну взяв Бандрівський, другу дав я до актів Наукового Товариства ім. Шевченка, а третю залишив собі. Оригінал заповіту передав я Бандрівському, а цей зложив його негайно до депозиту у львівського нотаря-українця Йосифа Онишкевича, при збереженні щодо цього постанов неспірного патенту й нотаріальної ординації. У згаданого нотаря був довгі роки субститутом (заступником) Михайло Мочульський, пізніший нотар у Грималові, опісля і Станіславові, літературний кри­тик, що писав у Літературному Науковому Вістникові, особистий приятель Фран­ка.

         Про зміст заповіту ми не говорили нікому. Франко вже не довго побув у стрілецькому приюті. Десь у квітні 1916 р., за кілька тижнів перед своєю смертю, перенісся до своєї домівки по вул. Понінського і там як самітник закінчив своє життя. З оповідання Бандрівського знаю, що зробив це майже потайки, можливо, півшпитальна обстановка в приюті діяла на нього гнітуче і він захотів бути на самоті й свободі у себе дома, хоч без постійної опіки, яку мав у приюті. Занепадав щораз більше в спокійне духове замрячення. Ясні хвилини бували щораз рідші. Там відвідав його товариш з гімназійних часів о.Василь Давидяк, колишній москвофільський посол до австрійської палати послів, парох т.зв. Волоської церкви при Руській вулиці у Львові. Була це освічена й талановита людина, довголітній парох у Тухлі в скільських Карпатах, добрий промовець, т.зв. твердий русин - як і другий парламентарний посол, д-р Михайло Король, адвокат із Жовкни. Давидяк прихильно ставився до Франка, якого особисто високо цінив. Він його відвідав невдовзі перед його смертю та намовляв, щоб висповідався. Франко не захотів, і о.Давидяк пішов з нічим. Це й було причиною, що тодішній генеральний вікарій львівської греко-католицької архієпархії мітрат о.Андрій Білецький - москвофіл, що завідував тоді архієпархією на місці вивезеного в глибину Росії митрополита Андрея Шептицького, заборонив влаштувати християнські похорони для Франка, себто з участю духовенства в церковних ризах і з церковною відправою.

Інтервенція відділу Наукового Товариства ім. Шевченка у нього залишилась безуспішна. Аж о. В.Давидяк на свою руку згодився післати на похорон свого співпрацівника о. Гургулу, теж москвофіла, бо вулиця, на якій жив й помер Франко, належала до його парафії. Так і похорони 31 травня 1916 р. відбулися з церковною асистою, о. Гургула відправив панахиду при труні в домівці Франка, вів зі священиків сам один похорон і відправив другу панахиду при могилі на Личаківському цвинтарі.

Франко помер 28 травня 1916 р. Влаштуванням похоронів зайнявся відділ Наукового Товариства ім. Шевченка виключно на свій кошт. Похорони відбулися серед чудової погоди в пополудневих годинах і були величезною українською національною маніфестацією. Головну жалібну промову перед домівкою Франка виголосив д-р Кость Левицький, дійсний член Наукового Товариства ім. Шев­ченка і тодішній голова Народного комітету й Української Парламентарної Репре­зентації. На цвинтарі виголошено цілу низку промов, офіційних і принагідних. З ближчої родини участь у похоронах взяли оба сини - Тарас і Петро, брат покійного і згаданий братанич Василь.

Через два чи три дні після похоронів радник Бандрівський підняв заповіт з депозиту в нотаря Онишкевича і передав повітовому судові, секція 1, у Львові для переведення спадщинного поступовання. Спадковим суддею був українець, суддя Євген Сельський. Згідно з постановами австрійського неспірного патенту про спадщинне поступовання, суддя Сельський розкрив заповіт, оголосив його зміст і перевів дальше приписане поступовання. Негайно визвав до суду присутніх ще тоді обох спадкоємців, радника Бандрівського, як куратора і опікуна та виконавця останньої волі тестатора, делегата відділу Наукового Товариства ім. Шевченка і всіх нас трьох свідків тестаменту. Суддя Сельський переслухав нас протоколярно на обставини і зміст письменного заповіту, який ми потвердили і узнали автен­тичність наших підписів на заповіті. Спадкоємці і куратор зглядно опікун і виконавець останньої волі Бандрівський та представник Наукового Товариства ім. Шевченка прийняли заповіт, спадкоємці з т.зв. добродійством фінінвентаря - себто з відповідальністю за матеріальні зобов'язання тестатора тільки до висоти вартості його спадщини. Всі судові протоколи списано в українській мові і в українській мові суд видав невдовзі декрет дідицтва. Радник Бандрівський, як виконавець останньої волі тестатора, згідно з постановою заповіту передав бібліотеку, рукописи й кореспонденцію Науковому Товариству ім. Шевченка у Львові. Вони там творять окремий відділ імені Івана Франка. Чи там знаходиться теж і оригінал заповіту Івана Франка, списаний мною на двох сторінках звичайного аркуша, не знаю. Він був у судових спадщинних актах І. Франка і звідтам можна було його надіслати для згаданого архіву І. Франка.

Повний текст заповіту Івана Франка разом з його короткою історією оголошено вперше на сторінках львівського щоденника "Діло" ще в червні 1916 р., безпосередньо на його оголошенні в суді. Оголошений мною в "Ділі" текст передруковували опісля різні видавництва. Оскільки собі сьогодні пригадую, перший передрук цього заповіту помістив Михайло Возняк у брошурі "Опис життя, діяльності і похорону Івана Франка", що вийшла у Відні 1916 р. В двадцятьп'ятиліття смерті поета в 1941 р. подав я у двох фейлетонах краківського щоденника "Краківські Вісті" за червень 1941 р. зміст заповіту і його коротку історію. Повного тексту заповіту сьогодні не маю - як і не мав у 1941 р., але зміст пам'ятаю добре і подію з пам'яті. Так само і про дієві особи і ближчі обставини. Мій нинішній опис ширший, як в 1916 та в 1941 рр. і містить деякі подробиці, яких я тоді не подав. Тоді старався я подати все в скороченні з огляду на обмеженість місця в щоденнику. Сьогодні подаю те все обширніше для журналу, бо і не знаю, чи повернусь ще коли до цієї теми. А так написане може не пропаде і буде причинком для біографії найбільшого сина Галицької Землі.

Баран С. Заповіт Івана Франка : до 90-ліття від дня смерті / С. Баран // Вісті Калущини. - 2006. - 27 трав. - 2 черв.