Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Наука – школі



МЕТОДОЛОГІЯ ФРАНКОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ТВОРЧИЙ МЕТОД ІВАНА ФРАНКА

Роман ГОЛОД,

канд. філол. наук, доцент

Львівського національного університету ім. І. Франка

Генетико-типологічне дослідження творчого до­робку Івана Франка додає аргументів на користь агностицизму та релятивізму в гносеології. Чис­ленні ідеологічні війни за літературну спадщину пись­менника завершилися перемогою цієї самої спадщи­ни, яка як неспростовний феномен українського та світового літературного процесу, як самоцінна і само­достатня «річ-у-собі» довела здатність протистояти зовнішнім позалітературним впливам. У процесі пізнання цієї монади створюється величезна кількість її інтерпретаційних моделей, які більшою чи меншою мірою наближаються до істинного відтворення суті явища, але жодна з яких не є абсолютно тотожною з явищем. Їхня протилежна спрямованість взаємонейтралізується, не даючи можливості спотворено потрактувати об'єкт дослідження. Відповідно, ми можемо тільки наблизитися до суті такого герметичного фено­мена, як творча спадщина Івана Франка, спробувати визначити її «конституюючі домінанти» (термін Д. На­ливайка), але нам повинно вистачити виваженості, щоб утриматися від однозначних висновків, оскільки кожна нова інтерпретація обмежена власним об'єктом вивчення, методологією дослідження, ідеологічними, суб'єктивно психологічними чинниками тощо, а відтак не може претендувати на універсальність.

Ефективність вирішення кожного контекстуально обмеженого завдання прямо залежить від здатності максимально активізувати відповідну методику. Що ж стосується універсальної методології, метамови, то ключі до неї дарує нам несправедливо ігнорована ос­таннім часом діалектика. Її суть закодована у знаме­нитій гегелівській «тріаді», здатній не тільки усвідо­мити екстремальні прояви «тези» й «антитези», але і зняти у «синтезі» їхнє протистояння.

Упродовж тривалого часу в умовах ідеологічної диктатури у вітчизняному літературознавстві закла­далася певна методика експлуатації методології. Тра­диційно з трьох основних законів діалектики базовим для методологічних принципів дослідження Франко­вої творчості обирали закон заперечення заперечен­ня. Із закону єдності й боротьби протилежностей ак­центувалася увага не так на єдності, як на боротьбі. А закон переходу кількісних змін у якісні й зовсім ігно­рувався. Наслідком такої диспропорції було вишуку­вання в ідейно-естетичній концепції Франка «тези» або «антитези» (у кращому випадку - розвитку від «тези» до «антитези»), забуваючи про ще один невід'ємний складник гегелівської тріади - «синтез». Парадигму «тези» складали свідомість, позитивізм, матеріалізм, об'єктивізм, реалізм, наукова основа, опора на факт, соціальна заангажованість, домінанта змісту тощо. Парадигму антитези - підсвідомість, емоційність, ідеалізм, суб'єктивізм, романтизм, пере­вага у творах уяви та фантазії, індивідуалізм, культ форми. У прихильників соцреалізму Франко «розви­вався» від молодечого романтизму до його заперечен­ня і - реалізму. У критиків-модерністів - від реалізму-натуралізму до однозначного модернізму.

У найґрунтовніших і найоб'єктивніших наукових працях радянського періоду дослідники змушені були віддавати шану ідеологічним богам, навіть якщо й самі в них не дуже-то вірили. Н. Каленнченко у блискучій історико-теоретичній праці «Українська література XIX ст. Напрями, течії» (1977) пише: «Літературного розвитку не може бути без боротьби різних напрямів, що змінюють один одного чи співіснують, адже будь-який розвиток, незалежно від його змісту, згідно з вченням марксизму, можна уявити лише як ряд різних ступенів розвитку, пов'язаних один з одним так, що один є запереченням другого» [3; 4-5]. А далі, аби все ж обійти Марксове твердження про те, що «ні в одній галузі не може відбуватися розвиток, який не заперечував би своїх попередніх форм існування» (К Маркс, «Моралізуюча критика і критизуюча мо­раль»), Н. Калениченко шукає виправдання у Леніна: «Однак, як пояснював В.І. Ленін, таке заперечення не є голим, простим, скептичним запереченням, це - «заперечення як момент зв'язку, як момент розвитку, з вдержанням позитивного» (В. Ленін, «Конспект «На­уки логіки». Вчення про поняття») [3; 5].

Нині, в умовах ідеологічного плюралізму, поступо­во відходить у небуття протистояння між ворогуючи­ми таборами «реалістів» і «модерністів», а разом із ним зникає необхідність упередженого потрактування творчості Франка як однозначно реалістичної чи од­нозначно модерністської. З'явилася можливість ско­ристатися попередніми здобутками полярних літера­турознавчих систем, вибудуваних на основі зазначе­ного ідеологічного протистояння. Адже обидві точки зору чітко аргументовані й мають право на існування у своїх локальних системах координат. Їхня обме­женість проявляється лише у відсутності дипломатич­них зв'язків і толерантного ставлення в «особистих взаєминах». І коли войовничість радянського літерату­рознавства, озброєного вульгарно-соціологічною методою і лозунгом «хто не з нами - той проти нас», завжди була очевидною, то войовничий космополітизм протилежного табору -делікатніша за формою, але адекватна та закономірна за змістом антитеза.

Скажімо, упродовж тривалого часу все радянське франкознавство працювало на універсалізацію Франкового «камевярства», ігноруючи часом Франка як автора «майстерверків». Нині, за принципом заперечення заперечення, спостерігаємо протилежну тенденцію до «декаменяризації» Франка. Це протиставлення включає в себе цілий ряд бінарних опозицій: громадянин - поет, позитивіст - інтуїтивіст, науковець - художник, соціолог - естет, прагматик - ідеаліст, ; - артист, реаліст - модерніст тощо. Але ж а не марксистсько-ленінська діалектика що між усіма протилежностями існує не лише і, а ще й єдність.

На наше переконання, еволюція естетичної свідо­цтва Франка відбувалася радше за законами кількісних змія у якісні (літературно-критична спадщина  письменника  зафіксувала  його зацікавленість здобутками різних, часом протилежних за своїми ідейно-естетичними настановами, літературних напрямів і спроби теоретично обгрунтувати необхідність їхнього синтезу на якісно вищому рівні художнього узагальнення); а також єдності й боротьби протилежностей (властиво, не тільки боротьби, а й єдності). Ми не можемо назвати творчий метод Франка ні суто реалістичним, ні романтичним, ні натуралістичним, ні модерністським, оскільки головною рисою, на нашу думку, є синтезуюча здатність, і якій Франко міг збагачувати власний арсенал засобів художнього зображення елементами кожного зазначених літературних напрямів, поєднуючи часом непоєднувані, на перший погляд, начала: аполонівське і діонісійське, раціо та емоціо, матеріалізм і ідеалізм, соціальну заангажованість і поглиблений індивідуалізм, «фактографізм» і фантазування. Символом цієї єдності можуть бути слова однієї з поезій Франка: «На романтичнім візку в край реалізму майнем» [6, т. 3; 344]. Адепти кожної з протиставлених на­їдати шукали в цьому вислові аргументи на користь власної ідейно-естетичної доктрини. Для цього одні оголошували на слові «реалізму», інші - на слові «античнім». Тоді як справжній зміст цієї фрази полягає саме в цілісному її прочитанні.

 Схильність Франка до синтезування можна пояс­нити внутрішніми, суб'єктивними впливами на вироблення творчого методу письменника, особливостями його світогляду та світосприйняття, а також зовнішніми чинниками: тенденціями у розвитку національного та світового літературного процесу, загальним гелектуальним, духовним впливом історичної епохи, міжособистісними творчими зв'язками письменника іншими видатними сучасниками. Декларуючи (цілком «у дусі часу») відданість «ультрареальній» літературі на рівні свідомості, Франко, наділений від природи романтичним світосприйняттям, залишався підсвідомому рівні романтиком, максималістом та ідеалістом. Можливо, саме через це у його літературно-критичній спадщині поряд із терміном «науковий реалізм» зустрічається ще й інший термін-самохарактерстика - «ідеальний реалізм».

 Враховуючи системний характер мистецтва загалом і творчості кожного митця зокрема, Ю. Барабаш закликає у виборі методу літературознавчих студій застосовувати комплексний підхід. «При цьому, - зазначає науковець, - дуже важливе значення мають дослідження порівняльно-історичного та порівняль­но-типологічного плану, оскільки вони з особливою очевидністю виявляють характер відношень між ком­понентами тієї чи іншої системи і тим самим сприяють розкриттю загальних закономірностей, за якими дана система розвивається» [1; 308]. Цей комплексний підхід, по суті, пропонує герменевтика, а також куль­турно-історична школа як найуніверсальніші методо­логії, вибудовані на міцному фундаменті діалектично­го способу мислення, одна з яких здатна адекватно інтерпретувати явища словесності, ішла - розгляну­ти їх як documents humains (людські документи) у тривимірній системі координат позитивістських вели­чин «раси», «середовища» та «моменту».

Творчість Івана Франка була дзеркалом літера­турного процесу кінця XIX - початку XX століття. Еволюція його естетичної свідомості відбувалася в унісон із тенденціями у світовому літературному про­цесі та за загальними, мабуть, іманентними, зако­номірностями; виявити ці закономірності якраз і допо­магають порівняльно-типологічні та порівняльно-історичні студії. З огляду на значущість постаті Івана Франка в українському та світовому літературному процесі, видається перспективним детальне дослідження зв'язку між еволюцією естетичної свідо­мості письменника та поетапним домінуванням у того­часній літературі різних напрямів, течій і стилів. Од­нак адекватне відображення характеру взаємовідно­шення між еволюцією естетичної свідомості І. Франка та тенденціями в розвитку національного і світового літературного процесу неможливе без чіткого усвідомлення значення поняття «літературний розви­ток».

На наш погляд, термін «літературний процес» у діалектичному розумінні (в контексті метафізики це словосполучення втрачає зміст) обов'язково передба­чає поняття розвитку в інтенсивному та екстенсивно­му аспектах. Екстенсивний розвиток літератури-це зародження нових ідейно-естетичних систем, на­прямів, шкіл, стильових течій, жанрів, постановка но­вих тем і проблем, використання нових прийомів і за­собів художнього зображення. Інтенсивний розжиток передбачає поглиблення вже апробованих у літера­турі методичних підходів, пошук найефективніших способів відображення навколишньої дійсності або ви­раження авторських ідей, почуттів, синтезування елементів розрізнених ідейно-естетичних систем, відточення стильових нюансів, комбінування формальних і змістових моментів у пошуку оптимального втілення творчого задуму.

Завдяки універсальному генію Івана Франка ук­раїнська література збагачувалася, розширюючи свої ідейно-естетичні обрії та поглиблюючи методику оп­рацювання предмета літературних студій. Он­тологічний імператив Франка - стати «цілим чо­ловіком» - розповсюджував інтенцію «обняти цілий круг людських інтересів» і на літературну сферу. Порівнюючи тенденції у світовому та українському літературних процесах, Франко розумів важливість їхньої синхронізації, що вимагало насамперед хоча б первинної апробації вже існуючих у світовій літера­турі ідейно-естетичних систем на вітчизняному літературному ґрунті у передмові до збірки «Добрий заробок і інші оповідання» створено образ того, як пись­менник змушений був прокладати іноді «перші скиби» на полі, де буде ще «багато свіжих і величних плодів», тобто «не пустий грегіт, але розлога і плодюча нива» [6, т. 33; 402]. Результати праці над розширенням ідей­но-естетичних просторів української літератури не примушували себе чекати і породжували впевненість у тому, що «загальні літературні прояви не поминають і нашого народу і літератури, доказом чого можуть послужити: романтизм, реалізм, натуралізм, декадентизм і т. д.» [б, т. 35; 235]. Водночас Франко усвідомлю­вав, що «в XIX віці... літературний леміш іде чимраз глибше в суспільність, піднімає вгору чимраз нижчі верстви, що досі для літературної творчості були справжньою цілиною» [6, т. 31, 33], а тому, свідомо чи підсвідомо, змушений був працювати і над поглиблен­ням, вдосконаленням формальних і змістових можли­востей кожного із перелічених напрямів.

У дослідженні творчого доробку Івана Франка важливо поєднувати парадигматичний і синтагматич­ний підходи. Перший видається більш плідним, коли мова заходить про вплив письменника на процеси екстенсифікації українського літературного процесу (парадигматика дає можливість виокремити у Франковій творчості елементи або романтизму, або натуралізму, або реалізму, або модернізму тощо). Інша справа, йдеться про інтенсивний розвиток літератури:  у такому разі саме синтагматика виявляє на рівні твору чи циклу засоби та прийоми поєднання елементів і романтизму, і натуралізму, і реалізму, і модернізму тощо.

Урахування всього досвіду франкознавчої ефективний підбір методів і принципів літературознавчих досліджень сприятимуть не тільки розкриттю1 ідейно-естетичної багатогранності та художньої різнобарвності творчого методу І. Франка, а й з'ясуванню та передумов виникнення, умов та наслідків і таких явищ, як український натуралізм, а експресіонізм, сюрреалізм тощо. Результати досліджень слугуватимуть вагомими аргументами ти надуманого міфу про неповноту українського літературного процесу, а отже, сприятимуть виведенню  української літератури з-під стереотипу вартісності, неповноцінності при з'ясуванні її значення у світовому літературному процесі.

 

Оновлено 16-07-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка