ЧИ ПОТРІБНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ІВАНОВІ ФРАНКУ?

ІВАНОВІ ФРАНКОВІ (акровірш)

Іде між нас апостол Правди

Він добру посилає вістку,

А ми не віримо і зраду

Наївно звемо компромісом.

Основи майбуття і ладу

 Віддали за поради світу,

 І зайшлий господин чи містер

 Файніші нам простого ґазди.

 Розмови точимо про владу.

 Але не дбаємо про Слово.

 Невже не станемо за правду,

 Коли пора на поклик долі

 Огидні полишать окопи?

 Візьми свою жадану волю

 І стань народом у Європі!

                                        Володимир ФЕРЕНЦ

                                        м. Івано-Франківськ

Минає 148 років з дня народження Івана Франка і 88 - з дня його смерті. Все своє життя, величезний талант, не­втомну працю і боротьбу за світлі ідеали він присвятив рідному народові, який на­звав свого вірного сина Каменярем. Адже за тоталітарної системи наше літерату­рознавство робило з нього суперсоціаліста, класичного борця за класові інтереси трудящих. У школах та в студентських аудиторіях у молоді уми закладали (і не без успіху) образ Франка як образ людини з молотом в руках, яка тільки те й робить, що розбиває скелю соціального гніту й несправедливості. Івана Франка не можна трактувати, відриваючи його від епохи, в якій він жив і творив, як це робилося часто-густо раніше. А творив він в атмосфері тогочасної європейської культури, в яку вріс, як дерево вростає корінням у землю. Отож, І.Франка треба розглядати в еволюції, у вічній зміні. На першому етапі своєї творчості Франко, перебуваючи під впливом М.Драгоманова, сильно захопився соціалістичними ідеями, томився у в'язниці за них. І, природно, що з-під його пера виходять  такі поетичні твори, як «Каменяр», котрі радянські літературознавці на догоду комуністичній пропаганді зарахували до найбільш творчих досягнень великого поета. Пізніше Франка захопила фанатична віра в науку, в позитивізм «Розум вільний без віри основ», -  атеїстично говорив він. Це був молодечий бунт проти духовної культури. І це теж не могло позначитись на його творчості.

Але вже цілком іншого бачимо ми Франка, коли він пише свою найкращу поему «Мойсей», створює низку віршів про Січ. Тоді він уже не захоплюється М. Драгомановим, а критикує його, мов­ляв, «соціалізм Драгоманова - це мислення мужика, що не бачить далі своєї громади». Чим старшим і досвідченішим він стає, тим вагомішим стає його слово як поета-патріота, щирого вболівальника за свою націю: «Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздоріжжі». Дізнаємось тепер, що свою знамениту поетичну збірку «З вершин і низин», яка принесла авторові славу й визнання, І.Франко видав за кошти своєї дружини Ольги Федорівни, тобто за її придане. Тепер відомо, що такі патріотичні вірші, як «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить» і «Розвивайся ти, високий дубе», не ввійшли до 50-томника І. Франка, але ми вперше довідалися, що комуністична цензура викинула із цього видання і вірш «Святовечірня казка», в якій яскраво виражена ідея соборності України.

Кажуть, що СРСР, цю останню імперію, зведену на підмурівку вчення Маркса - Енгельса - Леніна, розвивали самі комуністи, переконавшись у безглуздості власного творіння. А І.Франко безглуздість цього творіння бачив ще до його появи у 1903 році, коли писав свою знамениту статтю «Що таке поступ», в якій піддав нищівній критиці, надмірне усуспільнення в Марксовій державі, де «я» повинно розчинитися в «ми», де «стара біда - нерівність, вигнана в двері, мала би повернутися в вікно».

Те, що наш Нострадамус із Нагуєвичів передбачав, ми вже звідали на власній шкірі, коли в нас творили «історичну спільність - радянський народ», коли партійні функціонери жили, як при комунізмі, а трудящим лише перепадали крихти з їхнього комуністичного столу.

На хрестоматійному творі І.Франка «Борислав сміється» виховувалось не одне покоління наших школярів. Головний персонаж повісті Бенедьо Синиця  зі шкільних підручників поставав мало не як однодумець і соратник більшовиків. На такому трактуванні образу не один з нас, так би мовити, зуби з'в, такого вимагали від нас. А як же сьогодні аналізувати твір?

Отже: «Борислав сміється» насамперед не повість, а роман, причому соціально-психологічний роман-утопія. На утопічність свого твору, зрештою, й сам Франко натякав, коли писав до Ольги Рошкевич: «Це твір про небувале із забарвленням бувалого». Якщо так, то й сам образ Бенедя - то геніально  видуманий образ, в якого автор зумів перелити весь свій біль за злиденне життя робочої людини. А це лише звеличує Франка, а не принижує у наш час, коли ми повертаємо «оглоблі» комунізму до капіталізму.

Іван Франко був щирим патріотом України і тоді, коли писав «Каменяреві» і тоді, коли симпатизував атеїстам. Національне і соціальне у нього були нероздільні. А саме цього так бракує нам сьогодні, коли, здійснюючи державо-творчі процеси, ми культивуємо національну ідею і чомусь забуваємо про її надійну соціальну основу, простіше кажучи, про матеріальне становище рядових носіїв цієї ідеї.

І. Франко дружив з Федором Вовком, ім'я якого раніше сильно замовчувалось, бо його звинувачували в націоналізмі. А це був відомий український антрополог (антропологія - наука про походження й еволюцію людини, утворення рас). Ф. Вовк був і етнографом, автором 453 великих публіцистичних та наукових праць. Член «Київської громади», один з організаторів видань творів Т.Шевченка, автор першої української енциклопедії в 2-х томах «Український народ в його минулому і теперішньому» (Петербург, 1916 р.), представник України на міжнародній виставці у Франції (1900 р.), де показав мапу України, виставив гончарні вироби, які французи миттю розкупили. Як з такою неординарною людиною міг не спілкуватись І.Я.Франко!

Отже, дружба Ф.Вовка, який був родом з Полтавщини, з І.Франком символізує єдність Великої і Західної України. Отже, І.Франко ніякої реабілітації не потребує. Її більше потребуємо ми: і ті, хто займався і займається дослідженням його величезної творчої спадщини, і ті, хто несе світло франкового слова до дитячих умів. Переосмислене, вільне, позбавлене всіляких «ізмів» трактування творів Франка на основі переконливої аргументації - ось та реабілітація наша перед великим трудівником і мислителем.

Іван Франко - велет розуму і духу. Його обшир творення був воістину неосяжним, а коло інтересів і знань сягало світових масштабів: глибокий лірик, проникливий майстер новел, оповідань, повістей, романів, оригінальний драматург, літературний критик, історик, теоретик у галузі естетики, політичної економії, філософії, мовознавства.

Великий Каменяр - це епоха в розвитку української публіцистики і журналістики. А яка грандіозна його перекладацька діяльність! Адже він вільно володів грецькою, латинською, єврейською та французькою мовами. Перекладав також твори англійських та італійських письменників. Досконало знав і користувався в письмі українською, російською, польською, німецькою. Добре знаючи всі слов'янські мови, Франко перекладав з болгарської, словацької, сербської, хорватської та чеської.

Знаємо: від Франка беруть початок багато наших великих талантів, та й звичайних робітників літератури. Із Франкового джерела додаємо собі одержимої віри в людяність, бо все що приходить від нього, змушує ненастанно поєднувати, врівноважувати і витворювати в собі як певну нерозривну цілість чуття належності до рідного українського народу й до рідної національної сім'ї України та загальнолюдського духу. Адже Франко продовжував мовні традиції свого геніального учителя Тараса Шевченка, сприяв процесові розвитку єдиної загальнонаціональної української мови.

Євдокія Бойчук,

Член Союзу українок і ТУМ «Просвіта»