«Я б мужів з вас повиводив…»

(Дещо про стосунки Івана Франка з модерністами і модернізмом)

       28 серпня минуло 135 років з дня народження Івана Франка. Незрозумілий багатьма сучасниками, поперекручуваний нащадками, цькований доморощеними патріотами, похований у позиченій сорочці,  тільки зараз поет, здається, повертається до нас таким, яким був насправді, у всій своїй величі і складності. Атмосфера шароварно-гопачкового  по шевченківського просвітянства не дала Франкові розвинутись як митцеві, змушувала надриватися на терені суспільному. Може через це в Європі  більше перекладали Яцківа...

        «Наша «еліта» не знала навіть назвиськ наших письменників, - писав, згадуючи ті часи, Петро Карманський в книзі спогадів «Українська богема», - а навіть Франком вона цікавилась тільки як громадським діячем, критиком усвяченого ладу суспільного». Мало того: «загал не переварив у собі навіть Шевченка і Франка, пережовуючи вперто хіба поетичну публіцистику першого і патос «Каменярів» другого».

        До фатальних непорозумінь додалися складні взаємини з М. Грушевським. Клопітка праця редагування чужих рукописів в Науковому товаристві ім. Шевченка багато в чому «завдяки» голові НТШ Грушевському перетворилась в каторжну. А якщо згадати нещасливе особисте життя, психічну хворобу дружини, камін, кинутий у Франка і влучений у голову його сина, врешті, невдале висунення закордонними (!) поціновувачами на Нобелівську премію, - і стане зрозуміло, що вижити в таких умовах, більше того - продовжувата творити, міг, певно, лише  Франко.

        Важка і, насмілюсь стверджувати, згубна для  поетового таланту роль Каменяра  наклала серйозний відбиток на творчі взаємини поета з тими, хто всупереч тотальній поетичній шевченкоманії поголовній за політизованості і консервативному просвітянству взялися на затхлому українському грунті прищеплювати зародки європейського модерну, а насамперед з групою « Молода муза».

         Але спершу скажемо кілька слів про вступ  до поеми «Лісова ідилія», присвячений Вороному, та відповідь на нього в альманасі «З-над хмар і долин», що був по суті першою спробою українського модерного альманаху, М. Вороний видрукував вступ до Франкової поеми «Лісова ідилія» і свою відповідь. Погляди двох поетів чиї послання аж світяться глибокою приязню один до одного, розходяться в корені : першепроходець українського модернізму М. Вороний ратує за первинність мистецького, а Франко - за суспільне. Вульгарно-соціологічне літерату­рознавство розвело друзів по різні сторони барикад, зро­бивши о чисто літературної полеміки зовсім не літературні висновки.

        Ще одне перекручення «вченими мужами» історич­ного факту принесло, мабуть, значно більше шкоди, адже вірш «Декадент», про який піди мова, вивчається в шкі­льних програмах, і досі не­компетентні вчителі-філояоги втовкмачують бідним дітям, що Франко «гостро засудив буржуазного націоналіста Щурата», котрий посмів «зви­нуватити великого революціонера-демократа» в декадан­сі. Що ж було насправді? За­вдяки, спершу «тупоголовим просвтянам» (термін М. Хви­льового), а потім радянським «вченим» -ортодоксам слова декадент, декаданс донедавна сприймалися (та й досі поде­куди сприймаються) як лайка. Вживаючи їх в рецензії на і ліричну драму «Зів'яле листя», друг Франка, визначний український вчений і талано­витий поет Василь Щурат вказував на передові європей­ські традиції у Франковій по­езії, і не його вина, що Фра­нко, вихований і змужнілий як письменних і науковець у дусі громадянського обов'яз­ку, не сприйняв подібної по­хвали.

         Примат соціального над мистецьким, який надовго па­ралізував свідомість україн­ця, таївся і в його генах, і треба було, певно, Франково­го інтелекту, аби, будучи на­стільки політично заангажованим, писати блискучі мо­дерні речі на рівні європей­ського декадансу, як «Зів'я­ле листя».

       Так, загальновідомо те, що Франко не сприймав модер­нізму, але про те, що, будучи людиною високої європейської культури, він, закономірно, був чудовим письменником-модерністом, говорити у нас не прийнято. Та й сам Франко вперто боявся при-знатися у цьому «гріхові». На жаль... Адже це він разом Лесею Українкою першими новій українській літературі вжили верлібр, в його опо­віданнях, повістях, п'єсах знаходимо характерне для авангарду заглиблення в пси­хологічне і парапсихологічне, це він описує божевілля та інші психопатології, дослід­жує проблему самогубства не тільки на соціальному, а насамперед на особистому грунті. До речі, причини і ме­ханізм самогубства на любов­ному грунті описаний Фран­ком у «Зів'ялому листі» ма­йже тая само, як великим австрійським психологом, батьком психоаналізу Зігмундом Фрейдом у праці «Печаль і меланхолія». Причому, про будь-які впливи Фрейда на Франка чи навпаки говорити не доводиться.

       І найважливіше, на чому необхідно спинитися, - стосунки Франка з Львівською групою модерних письменників «Молода муза». Вона засновани 1906 року з виходом першого номера двотижневого часопису «Світ», найближчими співробітниками якого були П. Карманський, М. Яцків, Б. Лепкий, В. Пачовський , С. Чернецький, О. Луцький, С. Твердохліб та інші молоді літератори. У статті «Привезено зілля з трьох гір на весілля», що є рецензією на одноіменний альманах молодомузівців, Франко піддав критиці деякі слабкі в худож­ньому відношенні твори мо­дерністів, полемізував з їхньою позірною декларацією аполістичності, але він неод­норазово відзначав великі і сильні таланти Яцківа, Кар- манського, Пачовського, ін­ших молодомузівців. Спілку­вання з ними було чи не єди­ним, що приносило стомле­ному життям сивочолому ме­трові недовгі хвилини творчого задоволення. А молоде­чий запал, категоричність у висновках, думаю, Франкові також були цілком зрозумі­лими, хоч часто й дратували його. Зрештою, самі «світяни», за винятком хіба що О. Шпитка і Б. Лепкого, щи­ро любили свого вчителя й опонента.

       Особливо складні взаєми­ни склалися між Іваном Фра­нком та Остапом Луцьким (О. Лунатиком), який 1903 року в Коломиї опублікував пародію «Іван Хромко», де писав:

Квилить поезія німа, безрука:

 «Не геній ти, а взір лиш продуцента.

Глум і безсилля - труду мого рента.

 Всьо  рветься,  гасне,

Ох, тяжка розпука!»

        Франко відповів різко і жор­стоко:

Я б вам душі переродив.

 Я б вам випрямив хребти.

Я б мужів з вас повиводив.

Навіть з мавп таких, як ти!

        Зрештою, Луцький не хо­тів образити Франка. Його пародія, як згадував він зго­дом, була напівдослідним пе­респівом Франкових «скор­ботних» віршів. Побутує дум­ка, що своїм різким відгуком Франко вбив у Луцькому по­ета. Але факти твердять інше: до альманаху «За красою», який видає Луцький 1905 ро­ку в Чернівцях на честь Ольги Кобилянської, надси­лає свої твори й Франко, а останню свою збірку віршів Луцький видає 1906 року, Датам не заперечиш....

        Спроби переосмислення стосунків Франка з модернізмом І модерністами тільки починаються, хоч потреба в них назріла - давно. Деяке світло на цю проблему ви­лили роман Р. Іваничука «Шрами на скалі» та видан­ня «Розсипані перли. Поети. «Молодої музи», яке щойно вийшло у видавництві «Дніп­ро», де видрукувана і стаття відомого поета і літературо­знавця а Нью-Йорка Богдана Рубчака «Пробний лет». Але великі серйозні   студії   ще попереду.

Іван АНДРУСЯК