ДЕ ЖИЛА „ГОРДАЯ КНЯГИНЯ”?

Івано-Франківськ - місто, що носить ім'я титана української літератури і громадської думки, пам'ятає і шанує свого великого пат­рона. Його ім'я - в назвах вулиці, театру, кінотеатру, бібліотеки. Місця, де він бував, як і належить, позначаються пам'ятними дошка­ми. Відомо більше десяти адрес, де у Станиславові бував Каменяр. В річницю проголошення ЗУНР 1 листопада 1991 року відкрита чергова меморіальна дошка на будинку по вул. Галицькій, 7, де він двічі, у 1889 та 1890 роках, виступав на шевченківських вечорах. В дні проведення Світового конгресу Союзу Українок в липні 1994 р. встановлена пам'ятна дошка на будинку по вул. Рииок, 6, де була читальня „Про­світи" і де бував І. Франко. Ведуться підготовчі роботи до відкриття пам'ятника письменникові, яке передбачається наприкінці 1994 р.

І є ще одна адреса, навколо якої досі ламають списи дослідники. Це адреса Юзефи Дзвонковської, дівчини-станиславів'янки, яка по­сіла значне місце в житті письменника. У поезії „Тричі мені являлася любов" читаємо:

Явилась друга - гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня...

Перша - це Ольга Рожкевич, третя - Целіна Зигмунтовська. А ось друга - „гордая княгиня" - Юзефа Дзвонковська, з якою пись­менник познайомився 1883 року, приїхавши у Станиславів до її брата Владислава, свого товариша по львівському університету.

Про стосунки Івана та Юзефи писали Р. Горак, В. Полєк, П. Арсенич, П. Колесник. Тут нагадаємо лише, що, познайомившись з Дзвонковськими та їх господарством, І. Франко виношував разом з М. Павликом задум створити на основі того підупалого господарства своєрідну спілку, селянську комуну. В силу різних причин задум не був здійснений. Почуття, що спалахнуло у молодого Франка до Юзефи, залишилося нерозділеним. Дівчина була хвора на туберкульоз. Це було родинною таємницею, про яку мало хто знав. Іванові Юзефа призна­лась. Не бажаючи бути для письменника тягарем у житті, відхилила його пропозицію руки і серця.

 Юзефа прожила неповних 30 років, померла 5 травня 1892 року і похована на старому станиславівському цвинтарі. її могилу відшукав уже коло 1970 року франкознавець з нашого міста, доцент В. Полєк, нині професор університету, і відтоді ми знаємо дати її народження і смерті.

Треба сказати, що укладачі п'ятдесятитомного зібрання творів І. Франка дають оцінку місця Юзефи у житті письменника, та ще  й помиляються в даті смерті називаючи 1885 рік. 

Цій золотоволосій дівчині Франко присвятив ліричні вірші „Не схиляй своє личко прекрасне", „Рибачка", „Я забув", „Осторога",  „Апострофа", „Перспектива", „До Юзі Д", „В річницю", вивів її в образі Густі в незакінченій повісті „Не спитавши броду". Поезією „Тричі мені являлася любов" оголосив світові, що Юзефа - то його друге кохання.

Цього не хотіли зрозуміти комуністичні „батьки" міста. На початку 80-х років при знесенні старого цвинтаря і нібито перетворенні його в меморіальний сквер краєзнавцям вдалося вборонити дев'ять могил визначних людей. Щодо могили Юзефи Дзвониковської цього зробити не вдалось. „Да кто она для Франко? Какая-то любовница", - явив свою „поінформованість" у відповіді на моє питання тодішній перший секретар міськкому КПРС Я. Федорчук. Про інші по­ховання, зокрема українських січових стрільців, годі й говорити.

У повісті-есе „Тричі мені являлася любов", яка вийшла 1983 року, львівський письменник-дослідник Р. Горак описує надгробок Юзефи як існуючий. Насправді, поки книжка готувалась до друку, надгробок був знесений. Зараз маємо його вигляд лиш на фотографії.

На протязі десятиліть розташування садиби Дзвонковських залишається нез'ясованим. Найбільш активно це питання опрацьовує згадуваний професор В. Полєк. В своїх публікаціях він поступово пересу­ває місце садиби від збігу вулиць Незалежності і Б. Лепкого (1966) до Трускавецької вулиці на околиці міста (1988). Але все це лиш здогади, логічні побудови, не підтверджені документально.

Відправною точкою для дослідників є адреса Дзвонковських, що її наводить І. Франко польською мовою у листі до М. Павлика в жовтні 1883 року та у листі до У. Кравченко в травні 1884 року. Детальнішої адреси немає. В той час Станиславів - місто невелике, населення всього 18 тисяч, наведеної орієнтації ціл­ком достатньо.

Знаючи дату смерті Юзефи, я спробував вирішити питання одним
махом. А саме - підняти в архіві костьольну метричну книгу про сме­рть і довідатись про місце проживання, бо там, крім дати смерті, вка­зується й адреса. Результат був більше ніж скромний. В графі для значилось: „Кннгинин-Колонія" - і більше нічого. Немає на­віть номера будинку, хоч по інших померлих в цьому населеному пунктів він  наводився.

Але вже цей запис дав змогу стверджувати, що блукання дослідни­ків зумовлені  невдалим для даного випадку перекладом польського „рампа".

Бо що ж то за Княгинин-Колонія, і як ця назва збігається з адресою, наведеною Франком?

         На протязі кількох століть Станиславів з трьох боків - півночі, сходу та півдня оперізувало поселення під назвою Княгинин. Північна частина іменувалась Княгинин-Село, східна та південна - Княгинин-Колонія. Обидві частини являли собою самоврядні гміни, хоча разом із Станиславовом складали єдиний конгломерат. Отже, називаючи ад­ресу Дзвонковських як Станиславівську, І. Франко був не зовсім точ­ним, діяв за традицією. До складу міста обидва Княгинини були включені лиш у 1925 році.

У 1786 році кільканадцять німецьких родин, шукаючи легкого хліба за межами своєї землі, одержали дозвіл у власниці Станиславова К. Коссаковської оселитись під містом. З того часу назва поселення діс­тала приставку „Колонія".

Через те, що колоністи були добрими ремісниками, а один з їхніх основних інструментів - долото - по-німецьки називається „майзель", то Колонія одержала ще у просторіччі назву Майзлі. Наприкінці минулого століття населення складало 5.000 чоловік. Переважали по­ляки, за ними - німці, українці, євреї.

Княгинин-Колонія займав територію на схід від нинішніх вулиць С. Бандери - М. Підгірянки до потоку Рудка, нині майже непомітного і захаращеного. З півдня на північ селище перетинає залізниця. Для нас інтерес являє дальня його частина, що знаходиться за залізнич­ним шлагбаумом („рампою"). Тепер на місці переїзду часів молодості Франка - шляхопровід, закінчений будовою у 1980 році.

Відомо, що у 1871 році сюди переїхала з Парижа сім'я активного учасника польського руху проти царату Владислава Дзвонковського, придбала дім із куснем грунту. Невдовзі ветеран помер. З його сином, теж Владиславом, І.Франко познайомився у Львові. А вже через нього - з його сестрою Юзефою та матір'ю Антоніиою із славного роду Дескурів. Крім неї, в Станиславові постійно проживав її брат Ян Дескур з сім'єю. У 1880-х роках мешкав також ще один брат, Броніслав Де­скур, що став лідером польської громади.

Вивчаючи підшивку газети „Kurjer Stanislawski" за 1912 рік, я натрапив на посмертну згадку про Антоніну Дзвонковську, яка помер­ла 31 січня 1912 року і яка „залишалась до останніх днів гарячою полькою і живою історією народних подій, що їх пережила". Господь да­рував матері Юзефи 85 літ віку, вона пережила доньку на 20 років.

Знову з надією звертаюсь до костьольної метричної книги про смерть. І що ж - місцем проживання названа вул. Сапіжинська, 60. Відкриття? Ні, це хибний слід, хоч і згадується Сапіжинська. Цей бу­динок знаходився в місті, а не за „тисменицькою рампою". Він належав померлому братові Антоніни Янові, а пізніше - племінниці Пелагеї. Тут А. Дзвонковська провела останні місяці свого життя.

У 1880-х роках, до свого приїзду у Львів, очевидно, тут також меш­кав Броніслав Дескур. Його гостем зі своїми стаииславівськими дру­зями був І. Франко. „Дзвонковський ввів мене в дім Броніслава Дескура, де під проводом старого і дуже симпатичного господаря від­бувалися оживлені розмови молодіжі", - згадував І. Франко в „Нарисах історї українсько-руської літератури" (1910).

До нашого часу будинок Дескурів не зберігся. Зараз на цьому місці великий житловий будинок по вул. Незалежності, 38.

Про місце прожинання Б. Дескура в Станиславові доводиться лиш
робити припущення і зітхати, що часто птиця успіху випурхує майже
з рук дослідника. В Івано-Франківському архіві є книга перепису населення міста в алфавітному порядку за 1880 рік. Знаходимо відповідне
місце на літеру „Д" і читаємо: „Дескур Броніслав Сабін з фамілією -
див. том III, вписаний додатково" (очевидно, він прибув до Станиславова саме того року, а перепис вже закінчувався). Так ось, саме тому III
в архіві немає...

Ще раз не пощастило мені у відчайдушній спробі знайти старожилів сучасників Антоніни Дзвонковської на її вулиці. Я був за пів­кроку до мети: старенький пан В. Когут, що жив тут від 1900 року, помер за три місяці до мого приходу в його дім.

 Та повернімось до предмета нашого дослідження і втішаймось, що нема лиха без добра. У тій самій метричній книзі про смерть за 1912 рік я випадково побачив і прикипів очима до кількох адрес в Княгинині-Колонії, де згадувалась вулиця під назвою „Дзвонковська". Логічно було припустити, що вона пов'язана з прізвищем Дзвонковських.

Довелось зануритись в протоколи засідань гмінної ради Княгинина-Колонії на зламі століть, добре, що такі збереглись в архіві. І дійсно, там від кінця минулого століття згадується „приватна вулиця Дзвон­ковської". В липні 1904 року гмінна рада визнає, що вона належить до числа 23-х. найбільших вулиць і ухвалює „дорозі, званій Дзвонковською, присвоїти назву вулиця Дзвонковська". У 1909 році була спроба переіменувати її на вулицю Ельжбети, австрійської цісареви, але нова назва не прижилась. Хоч А. Дзвонковська і була „гарячою полькою" та доброчинною жінкою (наприклад, офірувала 1000 корон на притулок для дівчат), але вулицю не завжди утримувала в належному стані, за що одержувала попередження від гміни.

Вулиця Дзвонковських (або Дзвонковська), названа за прізвищем власників, не була винятком в Княгинині-Колонії. Такими були вулиці Дреслера, Верта, Філіпса, Котовська тощо. Головна вулиця сели­ща - цісарський гостинець на Тисменицю - офіційно іменувалась вулицею Франца Йосифа І і була продовженням Сапіжинської вулиці. В живому спілкуванні княгининій й називали її Сапіжинською. А котра з нинішніх вулиць колись називалась Дзвонковською? Питання непросте, бо з того часу вулиці принаймні двічі міняли назви. Якби десь можна було знайти карту Княгинина початку сто­ліття, не було б проблем зі з'ясуванням місцезнаходження вулиці. Та­ких карт виявити не вдалось, треба було шукати інших шляхів.

В описуваний час цей пригород швидко, розбудовувався. Лише за 1905-1914 рр. кількість дворів зросла з 570 до 890. У княгининському фонді є більше сотні справ із заявками на будову. До них прикладені ситуаційні плани з наведенням вулиць та розташуванням сусідів. Такі плани з оцієї сотні справ відіграли для мене роль кусників мозаїки, з яких склалася більш-менш цілісна схема розташування вулиць на Маійзлях початку століття. З неї виходить, що Дзвонковська вулиця знаходилась за залізничним переїздом ліворуч, паралельно Сапіжинській, через одну вуличку від неї.

Після приєднання Княгинина-Колонії до Станиславова його ву­лиці перейшли на баланс магістрату, одержали офіційні назви. Ко­лишня Дзвонковська стала вулицею Понятовського. Після чергового перейменування в совіцький час вона стала вулицею Островського. Ось нинішня назва рідної вулиці Юзефи!

Відразу виникає питання: а де на цій вулиці стояв будинок Дзвон-ковських? Уже згадувалось, що номер будинку в метричній книзі про смерть Юзефи не вказаний. Мати пішла з життя в іншому домі. Зали­шалась ще надія відшукати запис про батька, Владислава Дзвонковського.

Зазначимо, що він залишив певний слід в історії Польщі. „Поль­ська енциклопедія повшехна" присвячує йому окрему статтю, харак­теризуючи як громадського і політичного діяча, організатора, учасника визвольних змагань в Познаньщині, політемігранта, що по­вернувся „в край" у 1871 році. Там же називається рік смерті В.Дзвонковського в Станиславові - 1880-й, без наведення дня і місяця.

Костьольна метрична книга дала змогу внести необхідні уточнен­ня. В.Дзвонковськнй помер 21 березня 1880 року. А крім того, свяще­ник, що робив запис про батька, був більш ретельним, ніж його колега, що робив запис про доньку дванадцятьма роками пізніше. Він навів повнішу адресу: Княгинин, будинок № 323.

Самої вулиці Дзвонковських у 1880 році ще не існувало. Вона ви­никла спочатку як дорога по їхніх грунтах і пізніше перетворилась у вулицю. Тому й І.Франко в адресі для У.Кравченко наводить назву най­ближчої існуючої на той час вулиці - Сапіжииської. Тому помилково було б вважати, наведений 323 порядковим номером будинку по ву­лиці Дзвонковській.

Річ у тім, що в Княгинині-Колонії до 1920 року застосовувалась так звана конскрипційна (переписна) система нумерації, при якій бу­динки нумеруються в межах всього населеного пункту по мірі забудо­ви. Тому на одній вулиці, поруч могли опинитись будинки з будь-якими номерами, наприклад №3 і №176. В цьому полягає не­зручність такої системи і  відмінність від звичної для нас орієнтаційної системи, коли будинки нумеруються в межах вулиці, непарні - ліворуч, парні - праворуч, де вже номер будинку несе інформацію про міс­це його розташування.

З різних джерел того часу вдалось виписати майже всі конскрипційні номери будинків Дзвонковської вулиці. Однозначно встановлене їх розташування лиш для невеликої частини. Виявлені матеріали го­ворять про те, що на початку і в кінці вулиці були садиби інших влас­ників, а отже садиба Дзвонковських мала б знаходитись в середній частині вулиці. Була вона, найірмовірніше, на лівій стороні, ближчій до Сапіжииської вулиці, бо ж саме цю вулицю згадує І.Франко у наведеній вище адресі.

Вигляд садиби Дзвониковських дає П.Колесник в романі „Поет під час облоги". Р.Горак у повісті-есе „Тричі мені являлася любов" на­водить її детальний опис: „Будинок стояв під гонтою, які, зрештою, всі будинки в цьому передмісті. Засклений ґанок посередині, а чотири па­ри вікон по обидва боки. До ґанку від хвіртки вела доріжка, акуратно посипана піском з річки. Перед вікнами господиня розбила грядки та клумби на паризький кшталт, насадила повно різних квітів та кущів. Трошки нижче будинку починався сад, старий і запущений...".

Думаючи, що Р.Горак віднайшов документи про вигляд садиби Дзвонковських, я напросився на зустріч з ним у Львові. З'ясувалось, що цей вигляд виник у художній уяві автора. Можна буги певним, що він близький до істини, бо саме так виглядали в той час приміські са­диби власників середнього достатку.

У 1939 році проводився останній польський перепис населення. Цікаво, що переписні листи датовані останніми днями серпня. Пере­писувачі робити свою справу і не відали, що через кілька днів на поль­ську землю упадуть перші німецькі бомби, почнеться світова війна, яка назавжди змінить статус Польщі і Галичини.

Так ось, згідно з цим переписом на вулиці Понятовського (ко­лишній Дзвонковській) нараховувалось 29 будинків - 13 з непарного боку і 16 - з парного. Прізвища, знайомі з 1900-х років, зустрічаються лиш де-не-де. Про Дзвонковських вже немає і згадки.

Я довго плекав надію, що родинне гніздо Дзвонковських ще стоїть. Не раз і не два пройшовся тихою закутковою вулицею Островського, з хвилюванням придивляючись до будинків. Де ти жила тут, „гордая княгине"? Та поволі довелось відмовитися від цієї привабливої думки. Вулиця Островського невеличка, довжиною всього 270 метрів. Нині на ній стоять 16 будинків. Частина ділянок не забудована. Най­давніші будинки зведені на початку нашого століття. Домів з минулого століття тут нема. Мимоволі приходимо до висновку, що не зберігся до нашого часу будинок Дзвонковських.

...Коли, прямуючи з Івано-Франківська на Тисменицю, виїжджа­ємо на шляхопровід через залізницю, з лівого боку бачимо високі спо­руди колишнього костьолу Св.Юзефа (будова 1910-1927) та церкви Св.Трійці (1926-1935), що стоять поруч. їх не бачили ні Юзефа, ні Іван, бо це пізніші будівлі. Згадуємо тут про них як про орієнтири, ви­сотні домінанти Майзлів. Довкола - одноповерхова садибна забудова, залишок патріархального Станиславова. Вулиці Лазо, Островського, Чайковського, Трускавецька... Від заходу їх тіснять призалізничні спо­руди, з іншого боку наступають висотні будинки мікрорайону по вул.8 Березня.

Але стоять, ще стоять „партерові" ошатні будиночки за парканами і палісадниками. Навесні тут білопінно закипають сади, запаморочли­во духмяніють бузок та жасмин. Восени на тротуар, до перехожих про­стягають свої щедрі віти сливи та яблуні.

Ось тут пролягали стежини юної Юзефи. Сюди з радістю і душев­ним хвилюванням поспішав молодий вогненочубий Франко.

Прошуміло століття від дня смерті Юзефи. ЇЇ рідна вулиця пере­жила кілька влад, змінила кілька назв. Чи не настав час замкнути цикл та повернути все на круги своя? І тут на правах першовідкривача звер­таюсь до магістратських мужів, до комісії по нових назвах вулиць: хай вулиця, пов'язана з іменем Юзефи Дзвонковської та Івана Франка, по­вернеться до первісної назви і надалі іменується Дзвонковською.

Головатий М. Де жила „гордая княгиня"?  / М. Головатий // Наукові записки Івано-Франківського краєзнавчого музею. Вип. 2.  - Галич, 1993. - С. 26-34.