Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

СТОЛИК З ЛОЛИНА



До 70-річчя музею Івана Франка у Львові

У музей цей столик з Лолина, за яким Іван Франко перекладав «Фауста» Гете, а вечорами при світлі гасової лампи із зеленим абажуром читав сестрам Ользі Рошкевич, яка була його нареченою, та Михайлині «Что делать?» М. Чернишевського, потрапив відразу після смерті Ольги Рошкевич, на той час вдови по отцю Володимиру Озаркевичу. Те, що за цим столиком читали роман, який свого часу наробив багато шуму не тільки в Росії, а й у Галичині, Іван Франко засвідчив десятим сонетом із циклу «Тюремних сонетів», котрий уперше був опублікований у другому виданні збірки «З вершин і низин», що вийшла у Львові 1893 року. Сонет написаний 17 вересня 1889 року в коломийській тюрмі на обкладинці книжки, яка в теперішній осо­бистій бібліотеці Івана Франка має № 230:

 

Колись в однім шановнім руськім домі

В дні юності, в дні щастя і любови

Читали ми «Что делать?», і розмови

Йшли про часи будущі, невідомі.

 

Ользі не судилось стати дружиною Івана Франка. 14 вересня 1879 року вона в Лолині вийшла заміж за брата письменниці Наталії Кобринської Володимира Озаркевича, тодішнього випускника Львівської духовної семінарії, і виїхала в село Белелуя, де невдовзі після висвячення чоловік став виконувати душпастирські обов'язки.

Нічого з собою у придане не взяла молода їмость, крім цього маленького столика. На згадку. Відтак столик почав свою мандрівку з па-рохії на парохію, куди переводили отця Володимира. З Белелуї, він помандрував у село Новоселицю Снятинського повіту. У 1886-1887 роках був у селі Скопівка, Надвірнянського повіту, де при тамтешній церкві Вознесіння о. Володимир виконував обов'язки адміністратора. Після Скопівки було село Сілець, де при церкві Різдва Христового, що належала до Єзупільського деканату, отець Володимир був парохом. 1908 року Станіславська митрополія скерувала о. Володимира Озаркевича в село Березів Вижній Коломийського повіту, де він і помер 10 березня 1912 року. Вдову Ольгу Озаркевич забрав до себе зять Йосип Іванець, за якого 1910 року вийшла заміж єдина дочка Ольги Олена-Ольга і який відразу по висвяченню був скерований на роботу в церкву Воздвиження Чесного Хреста в селище Рудно під Львовом. З початком війни отець Йосип був забраний у армію військовим капеланом, потрапив у російський полон і повернувся з нього тільки на початку 1922 року, одержавши місце пароха в селі Кудинівцях Зборівського деканату на Тернопільщині при тамтешній церкві Вознесіння Христового. 1932 року він був переведений парохом у церкву Різдва Богородиці в селі Миклашів біля Львова. З ним переїхала і Ольга Рошкевич.

Стара їмость, як кликали тепер Ольгу, замкнула себе від всього світу у чотирьох стінах своєї кімнати. Час від часу з накаслика витягала листи Івана Франка, писані до неї, розкладала їх на столику і читала. І столик, і накаслик мандрували з нею по всіх парохіях.

Не відгукнулась на прохання НТШ, коли в десяту річницю смерті Івана Франка створювалась при Товаристві кімната-музей. Не написала ні рядочка спогадів, коли до неї звертались науковці, не віддала жодного листа Івана Франка навіть М. Возняку, який благав віддати їх музеєві. Листи зв'язала синьою стяжкою і просила сестру Михайлину, яка була при ній, покласти їй у труну, що ця й зробила. Про її смерть, яка сталась 30 травня 1935 року, гро­мадськість дізналась значно пізніше...

Сестрі Михайлині судилось доживати свого віку одній. Після смерті батька о. Михайла Рошкевича, яка сталась 9 грудня 1886 року, Михайлина знайшла притулок у Наталії Кобринської у Болехові, допомагаючи їй у виданні альманаху «Перший вінок». Тут, в Болехові, 1892 року вона вийшла заміж за двоюрідного брата зятя Ольги Рошкевич о. Йосипа Іванця і розпо­чала з ним мандрівки галицькими селами, куди доля закидала и чоловіка бути душпастирем. Найперше в Новосілки Гостинні неподалік Рудок на Львівщині, де 1893 року народився її найстарший син Іван. При кінці 1893 року о. Іванець став працювати в селі Белзець Рава-Руського повіту при тамтешній церкві Василя Великого. В цьому ж селі Михайлина пробула з чоловіком до 1897 року, народивши ще двох синів Романа та Степана. В 1897 році Михайлина переїжджає в село Ременів коло Куликова Львівського повіту, де й помирає її чоловік 27 лютого 1920 року, заразившись плямистим тифом. Вона переїжджає до сестри Ольги і живе разом з нею до самої її кончини.

Внук Ольги Рошкевич - Володимир Іванець у спогадах, що стосувалися тих часів, напише: «А як вечірній присмерк розпускав своє тендітне павутиння, тоді кімната, в якій жила Ольга зі своєю сестрою Михайлиною, наповнювалась постатями та подіями її молодих, прогомонілих років. У вечірнім сутінку, сидячи за столом, на якому колись у Лолині писав Іван Франко, дві сестри-бабуні викликали постаті минулого: суворого батька о. Михаїла Рошкевича, дотепного та веселого брата Ярослава, завжди готової до словесної дуелі Наталії Кобринської, задуманої Ольги Кобилянської, поважного Павлика та багато інших визначних українських людей другої половини ХІХ сторіччя. Та центральною постаттю в тих розмовах-спогадах був завжди Іван Франко».

Смерть сестри Ольги навела Михайлину на сумні рефлексії, які призвели до того, що вона віддає в НТШ столик з Лолина, книжку «Фауст» Гете, яку читав Іван Франко і робив з неї переклад українською мовою, а також пише спогади, яким судилось бути опублікованими тільки 1956 року.

Прихід радянської влади 1939 року на західноукраїнські землі приніс нові страждання Михайлині Рошкевич. Найперше постраждав її син Іван, який пройшов пеклом Першої світової війни, наприкінці якої активно залучився до української національно-визвольної боротьби. В 20-х роках Іван закінчив Українську академію пластичного мистецтва у Празі та юридичний факультет Празького університету. У Львові був співзасновником Асоціації українських незалежних мистців (АНУМ) та творцем «стрілецької школи в образотворчому мистецтві». У вересні 1939 р. І. Іванця було призначено директором Львівської картинної галереї й обрано головою Львівської секції Спілки художників України. 1941 року він одружився з Лідою Паращук, доч­кою відомого скульптора Михайла Паращука. Подружжя було напрочуд гармонійним. Другого «визволення» Іванці вже не чекали. На початку 1944 р. обоє виїхали у Краків, де жили майже цілий рік, активно співпрацюючи з Організацією українських націоналістів, пізніше з Українською Повстанською Армією.

Покинула Миклашів і Михайлина Рошкевич. Виїхала до свого сина Романа в Моравію. З тих пір більше нічого не було відомо ні про її долю, ні про долю її синів. Нічого не знала вона й про долю тих, хто залишився в Миклашеві, за винятком хіба долі внучки Ольги Рошкевич Оксани, яка була вбита 25 грудня 1943 року у Львові невідомими.

На початку 1946 року помирає дочка Ольги Олена-Ольга, через кілька місяців - її чоловік, а ще через деякий час- внук Володимир, який подавав великі надії в літературі. Нестало нікого з близьких Ольги Рошкевич. На Захід подалась внучка Ольги Марія. Про її долю тривалий час не було нічого відомо.

На парохію в Миклашів прийшов новий священик і оселився в будинку, в якому жила Ольга Рошкевич, та який нова влада вирішила при­стосувати під сільську школу. Для цього все майно Іванців було викинуте на подвір'я. Меблі розтягнули сільські активісти, а книги облили бензином і підпалили. Серед інших книжок горіли твори і рукописи Івана Франка... Священика, який зберігав всю оцю «контрреволюційну» літературу, було відправлено в Сибір.

Євхимія Окрутна, колишня служниця Рошкевичів, завдяки Марії Іванець, яка віднайшла її, побудувала на могилі Ольги Рошкевич та її рідні пам'ятник, а сама поїхала доживати віку до рідних Беримівців коло Зборова.

Незабаром вона померла, а пам'ятник розсипався.

Невдовзі пам'ятник було відновлено якоюсь невідомою мешканцям села жінкою.

Саме на пошуки цієї жінки я і затратив чимало часу. Нею виявилась племінниця чоловіка Ольги Рошкевич Євгенія Коблик, вчителька з пограничного села Пнікута. Від неї я дістав адресу Марії Іванець, яка на той час писалась Дем'янчук і жила в Торонто. Ще через деякий час музей Івана Франка одержав від неї листи Михайлини Рошкевич.

Виїхати на той час в Чехословаччину і провести пошуки слідів по Михайлині Рошкевич було неможливо, а тому я звернувся з проханням про­вести це дослідження до відомого дослідника-україніста зі Словаччини Миколи Мушинки, виславши йому копії листів Михайлини Рошкевич.

Почались довгі й справді детективні пошуки, які успішно завершились і завдяки яким стала відома трагедія родини сестри Ольги Рошкевич.

Отож, перед бомбардуванням Кракова Іван Іванець влаштував там свою першу персональну виставку. Залишивши картини на виставці, він з дружиною восени 1944 року втік до брата Романа в Моравію. Там вже перебували мати Ліди, колишня дружина Михайла Паращука Софія, та Михайлина Іванець-Рошкевич, яка виїхала до сина з Миклашева. Звідти Іванці подались у Відень. Потім останнім поїздом вони виїхали в Краків, щоб забрати картини з виставки. Повернутись назад вже не встигли, бо Краків зайняла Червона армія.

Навесні 1945 року Іванці йшли вулицею Кракова. Раптом троє незнайомих чоловіків вхопили Івана, запхали в машину і миттю повернулися по його дружину, яка, побачивши небезпеку, вхопила під руку якогось незнайомого поляка і зникла у вуличному натовпі.

Польські органи протримали Івана Іванця в Ротиборській в'язниці до 29 жовтня 1945 року. В той день приїхала до чоловіка на побачення дружина Ліда і він передав їй серію своїх рисунків з тюремного життя. Останні листи одержала Ліда від чоловіка вже із Сибіру - із містечка Солікамськ на північному Уралі, недалеко від Сєвєроуральська. В останньому листі він дякував за коц, що вона прислала, і дуже просив прислати штани й черевики, бо ті, що мав на собі, «вже зовсім подерті, а черевики розбиті». Штани і черевики до нього не дійшли. Іван Іванець помер 10 березня 1946 р. і був похований на одному з городів біля станції Солікамськ. Ліда після війни працювала медсестрою в лікарні міста Польський Тєшін і була залучена до підпільної структури УПА. Її мати Софія і надалі жила разом зі свахою Михайлиною у її сина Романа, який 1928 р. закінчив медичний факультет Празькою університету, здобув чехословацьке громадянство і був заводським лікарем в шахтарському містечку Доубрава. Він таємно співпрацював з УПА, допомагаючи членам цієї організації перебиратися на Захід. Його старший брат Степан - юрист, у вересні 1944 р. жив у селі Долне Рикинчіце округу Крупіна у Словаччині. Загинув під час переправи загону УПА на Захід в околиці Зволена у Словаччині.

Софія Паращук померла 27 липня 1947 року від склерозу. На похорон мами прибула й донька Ліда із Польщі, якій допоміг перебратись із фальшивими документами у Чехословаччину брат Івана Іванця Роман. Приїхала вона як Валерія Парашекова, народжена 4 березня 1910 р. Під новим Іменем і прізвищем Ліда працювала на шахті в містечку Доубраві експедитором вугілля. Одночасно доглядала стареньку свекруху Михай-лину, що була повним інвалідом.

«Ліда, - пише про неї М. Мушинка у книзі «Українець Михайло Паращук», яка вийшла 2003 року у тернопільському видавництві «Збруч», - уникала товариства і поза найближчим оточенням майже ні з ким не зустрічалася. Любила мистецтво, літературу і була завзятою туристкою. Дома вирощувала квіти, годувала кроликів і колекціонувала поштові картки. Дуже любила дітей, хоч власних в неї не було. Дома мала велику колекцію картин, правдоподібно чоловіка» .

Чехословацькі органи безпеки не спускали ні з неї, ні з Романа очей. Останній загинув при загадкових обставинах. Згідно з офіційною версією він в січні 1956 р. покінчив життя самогубством, вискочивши з вікна санаторію в курортному містечку Єсеніки, де лікувався. Перед матір'ю Михайлиною смерть сина за­таїли, щоб не спричиняти їй і без того велико­го болю від втрати двох старших синів.

Смерть Романа сильно вплинула на психіку Ліди. Вона боялась, що органи безпеки доберуться і до неї та запроторять у Сибір, де загинув її коханий чоловік. Щоб запобігти арешту, і вона, і бабуся Михайлина, палили все, що в руках безпеки могло б їх компрометувати. Попелом лягла вся їхня кореспонденція, книжки, газети, журнали, особисті документи, фотографії.

Коли святкували 100-річчя від народження Івана Франка, Михайлина Рошкевич не подавала нікому про себе вістки...Вона була на той час зовсім сліпа. Дожила до 98 років. Померла 26 червня 1957 року. З батьком Ліда не листувалася, щоб не видати себе, однак під час першої туристичної подорожі у Болгарію відвідала його в Софії.

Після смерті свекрухи Ліда жила зовсім самотньою. Єдиною її приятелькою була поштарка - Стефанія Нємцова. Вона звела її з 54-річним шахтарським техніком Емануїлом Двороком, бездітним вдівцем, якому перед роком померла дружина. 21 березня 1964 р. вони повінчалися у доубравській міській раді. Було це гармонійне подружжя, однак навіть чоловікові Ліда не призналася, що вона - вдова. За документами вона була незаміжньою.

В 1966 році житловий будинок Двороків було знесено у зв'язку з побудовою дороги. Ліда з Емануїлом переселилися в окружне місто Карвіну.

Психічна хвороба (параноя) в неї прогресувала. Згодом до неї долучилася дальша невиліковна недуга - рак. Майже все своє приватне майно, головним чином, картини та коштовності, вона роздала лікарям та знайомим. Померла 8 вересня 1981 року. Чоловік поховав її у сімейній могилі на цвинтарі у Доубраві, поряд зі своєю першою дружиною, братом та його дружиною.

Після довгих розшуків 19 листопада 1994 року Микола Мушинка віднайшов його у старечому домі м. Карвіна і мав з ним цікаву розмову про його дружину Валерію-Ліду, яку він безмежно кохав.

Еммануїл Дворок зразково дбав про дві могили на доубравському цвинтарі. На чорній мармуровій плиті першої з них є три імена: Софія Паращук * 15.8.1870 + 27.7.1947. Д-р Роман Іванець * 25.7.1897 + 19.1.1956. Михайлина Іванець * 18.11.1859 + 21.6.1957. Збоку - керамічне фото Романа Іванця.

На другій могилі - Родина Дворокова: Ярміла * 14.12.1913 +4.2.1963, Степанка * 2.3.1901 + 25.9.1971. Рудольф * 19.9.1891 + 27.12.1980. Валерія * 4.3.1910 + 8.9.1981.

«28 березня 1998 р.,- пише у згаданій праці Микола Мушинка, - я вдруге відвідав старечий дім в Карвіній. Еммануїла Дворока я вже там не застав. Медсестра мені сказала, що він помер кілька місяців тому. Поховали його в сімейній могилі поряд з Лідою Паращук та першою дружиною Ярмілою. На мармуровій плиті його ім'я ще не було викарбуване».

Від родичів Еммануїла Дворака музей Івана Франка дістав останні фотографії Михайлини Рошкевич та її синів.

1993 року у видавництві «Каменяр» під моєю редакцією на гроші Марії Іванець-Дем'янчук вийшла книжка творів Михайлини Рошкевич «Таку вже Бог долю судив», яку колись можливо під іншою назвою хотів видати Іван Франко, але на це не мав грошей. У книжці були опубліковані і спогади самої Марії Іванець про себе та її долю.

Не дочекалась виходу книжки Євгенія Коблик, яка передала музеєві обрус з монограмами Ольги Озаркевич, за яким колись в Лолині обідав Іван Франко. Ще від неї музей одержав світлину Ярослава Рошкевича та матері Ольги, Михайлини та Ярослава, їмості Марії Рошкевич.

Ці реліквії і були єдиними речами, які залишились на згадку про Лолин і той час, коли там був Іван Франко. 24 вересня 2005 року з Канади зустрітись з ними приїхала з Торонто Марія Іванець-Дем'янчук.

Вона довго стояла перед невеличким столиком з Лолина, а в книзі почесних гостей зробила такий запис: «Я, Олександра-Марія Дем'янчук, з дому Іванець, внучка Ольги Рошкевич, відвідала цю оселю 24 вересня 2004 року». Ще була в Миклашеві. Дім, який покинула при кінці війни, тепер відновлено. Нині це плебанія. Відвідала могилу предків. Взяла на пам'ять грудку рідної землі. 31 січня 2006 року її не стало. Народилась Марія-Олександра Іванець 29 липня 1922 року.

Завдяки старанням Союзу Українок в Болехові на могилі о. Михайла Рошкевича в Лолині споруджено пам'ятник. 31 червня 2009 року в Лолині, де при в'їзді виставлено вказівник про те, що це село є селом «кохання Івана Франка», в рамках «Днів пам'яті Івана Франка», які щорічно відзначає музей, відбулось велике свято пошанування Івана Франка та родини Рошкевичів.

 

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка