ІВАН ФРАНКО І ЙОГО ДІТИ

Напередодні 150-річчя з дня народження великого сина українського народу Івана Франка, яке святкуватимемо наступного року, продовжуємо на сторінках часопису публікувати матеріали про цю видатну людину і його родину, що була тісно пов'язана з Підгірками. У першому нарисі ми дали характеристику життя і діяльності найстаршого сина письменника Андрія Франка (Див. "Дзвони Підгір'я" №№ 45-46 за 16 квітня 2005 р.). Другий нарис присвячувався другому сину Франка Тарасу (Див. "Дзвони Підгір'я" за 21 травня  2005 р.). Сьогодні розповімо про Петра, котрий єдиний з Франкового роду дуже потужно виявив художній талант.

Петро Франко: продовжувач батьківських традицій і пропагандист його ідей

Франко Петро Іванович (15.11.1890, с. Нагуєвичі Дрогоби­цького повіту Львівського воєвод­ства-ймовірно 1941, місце смерті невідоме)-третій син Івана Франка, письменник, журналіст, член НТШ, інженер-хімік, організатор першої української летунської ескадрильї, осередків спортивно-військової організацїї«Пласт» в Галичині, пер­ший директор літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові.

Після закінчення гімназії ще в останній передвоєнний рік поступив вчитися до Львівської політехніки. З 1911 р. захопився скаутським рухом.

Петро був добрим спортсменом, грав у футбольній команді "Україна", любив судити матчі, організовував спортивні товариства "Луґ".  З самого  дитинства, як свідчить листування, батьки прищеплювали дітям любов до спорту і майже спартанського способу життя. Франкові діти пра­цювали у полі на рівні дорослих селян. У листі до Івана Франка з Підгірок (серпень 1904р.) його дружина повідомляла: "Діти могли би похвалитися умінням і працею. Гандзя уміє жати і їхати верхи на коні. Петрусь навчився плавати... Андрусь і Тарас возять снопи, косять сіно від рана до вечора".

У роки Першої світової війни Петро Франко був добровольцем Легіону українських січових стрі­льців, четарем сотні Романа Сушка.

У період Західноукраїнської республіки після спеціальної під­готовки (на Балканах) організував першу українську ескадрилью і за подвиги був нагороджений Симоном Петлюрою військовою відзнакою.

У       1923 р. закінчив Політехнічний інститут, одержавши диплом хіміка, але за спеціальністю роботи знайти не міг, і йому з сім'єю довелось шість років проживати в Коломиї, де працював в квітникарстві та вів уроки хімії і фізкультури в коломийській гімназії, звідки часто приїжджав у Підгірки. Пізніше пра­цював у яворівській школі і нарешті -львівській гімназії. Там організував спортивно-військові організації «Пласт», які з його почину по­ширилися по всій Галичині. Для цього написав декілька підручників та ме­тодичних порад («Пластові ігри та забави» (1913), «Підручник шведсь­кої руханки для народних і середніх шкіл» (1923)). За контрактом п'ять років (1931 -1936) працював хіміком у Харкові в науково-дослідних інститутах. Там написав словник хімічної термінології, який не вдалося видати; досліджував тему одержа­ння казеїну з молока, добування сірчаної кислоти з гіпсу. Пережив там голод 1933 р. Після повернення до Львова знову був безробітним. Працював на громадських засадах в Науковому товаристві ім. Шевчен­ка та викладачем таємного українсь­кого університету.

Петро Франко - депутат

У 1939р. Петра Франка «обрали» депутатом Народних зборів для підписання акту «возз'єднання» Західної України з Радянською Україною та депутатом Верховної Ради УРСР. Він став доцентом Львівського торгово-економічного факультету. У жовтні 1940 р. в будинку письменника відкрито літературно-меморіальний музей Івана Франка, директором якого призначили Петра Франка. У перші дні війни його, як і багато інших представників інтелігенції Львова, було заарештовано і до цього часу ніяких документальних відомостей про них не знайдено, хоча існують різні версії їх знищення радянською владою.

Петро Франко - письменник

Як письменник Петро Франко - єдиний з франкового роду до цього часу виявив досить потужно художній талант, написавши ряд оригінальних повістей, оповідань, п'єс, дитячих нарисів, які у свій час користувалися популярністю, але сучасному читачеві маловідомі через півстолітнє замовчування імені самого автора ( "Від Стрипи до Дамаску», «Пригоди четаря УСС", "В пралісах Бразилії", "Дядько шкі­пер» та ін.). Тільки в наш час привідкриваються нові сторінки його дуже оригінальної і різностильової прози з інтригуючими сюжетами, що сягають то пустель, то льодовиків, то морських просторів, то напівфантастичних авторських уявлень, то глибоко інтимних людських почуттів. Він рівнявся на європейські виміри, але обов'язково з українським героєм.

Щодо франкознавчих дослі­джень, то Петро Іванович проявив себе теж як глибокий аналітик, вмі­лий критик, досвідчений дослідник, продовжувач батьківських тради­цій, а також пропагандист його ідей.

Петро Франко переклав поль­ською мовою поеми Івана Франка «Іван Вишенський»та «Мойсей» (не опубліковані).

У 1913 р. у Відні Петро Франко організував видавництво «Франко-Син і спілка», яке проіснувало 10 років. За цей час Петро Іванович видав багато брошур різного змісту («Огляд території України» (після С. Рудницького), «Теорія зглядности. Після А. Айнштейна» (1921).

Він видав окремою книжкою інсценізацію повісті Івана Франка «Захар Беркут» (1928). Створив драму «Без праці», «Борислав сміє­ться» (1930) та дописав дві глави до цієї повісті за батьківським сюже­том. У 1940 р. драма була ним пере­кладена і видана російською мовою.

Добре написані Петром Франком мемуари, які він у 1937 р. видав у «Рідній школі» під назвою «Іван Франко зблизька», частина з них увійшла до книги «Спогади про Івана Франка».

Сім'я Петра Франка

Одружений в 1919 р. з Ольгою Білевич (1919-1967), яка при його допомозі видала куховарську книжку «Всенародна кухня», що декілька разів перевидавалася і прославила її. Донька Віра (1923-1996) більше десятиріччя відбувала покарання в концтаборах Равенсбрюка та сталінських. Мала дві доньки Надію (1950 р. н.) та Іванну (1952 р. н.).

Друга дочка Петра Франка - Іванна (Ася) (1925-1978) мала п'я­теро дітей -Любу (1951 р. н.), Петра (1954 р. н.), Ірину (1957- 1997), Адріану (1959 р. н.) та Мар'яну (1961 р. н.).

У 1903 році Іван Якович і його брат Онуфрій купили хату і поле в Підгірках. Наступного року велика родина брата Онуфрія переїхала туди і пустила на Калущині глибоке коріння. Сюди часто приїжджала дружина Франка Ольга, їхні діти, онуки і сам Великий Каменяр.

У 1992 році завдяки сприянню міського голови Романа Сушка був створений музей-оселя родини Івана Франка, де зберігається багато копій листів дружини Ольги, дітей Тараса, Петра, Ганни до Івана Франка з Підгірок, де вони перебували переважно під час вакацій. Тут є також копії листів Онуфрія до брата із запрошенням відвідати Підгірки. Є в музеї картини, намальовані Тарасом у Підгірках в 1962-1963 роках.

Діти й онуки Івана Франка зробили великий внесок у вивчення історії, літератури, збирання фольклору. Напередодні 150-річчя від дня народження Великого Каменяра починаємо друкувати дослідження життя і діяльності його нащадків.

Франко Андрій Іванович (16.07.1887 м. Львів - 22.04.1913 м. Львів) - найстарший син І. Франка, український етнограф, фольклорист, перекладач, автор дослідження "Григорій Ількович як етнограф".

Андрій ріс дуже хворобливою дитиною, тому пішов до школи пізніше, разом з молодшим на два роки братом Тарасом. Щоб покращити здоров'я дітей, а особливо Андрія, Франкова родина часто виїжджала до Нагуєвичів, Криво рівні, Підгірок. У 1903 р. Іван Франко, продавши свою спадкову власність в Нагуєвичах, купив спільно з рідним братом Онуфрієм хату з землею в с. Підгірках на Калущині, куди сім'я Онуфрія переїхала весною 1904 р. А вже у 1903 р., коли ще йшли переговори про купівлю хати в Підгірках, Ольга Федорівна з дітьми приїхала на відпочинок, про що свідчить її лист до чоловіка.

Родак Підгірок маляр Григорій Смольський теж пише про часте перебування Франків в родині брата, зокрема згадує Андрія. Тут Франки не тільки відпочивали, але й збирали фольклорні матеріали з навколишніх сіл: Перевозці, Підмихайля, Ясеня  та інших восьми сіл. Як зазначав І. Франко у передмові до другого тому збірника в 3-х томах "Галицько-руські народні приповідки", у зборі матеріалу йому допомагали сини: "приповідки з Підгірок Калузького повіту, - наголошував письменник, - списали Андрій і Тарас Франки". В листі до Є. К. Трегубова від 1 лютого 1906 р. І. Франко писав: "Мої два (Андрій і Тарас) хлопці вже в VII гімназіяльному класі, а третій (Петро) -  у ІV. Найстарший Андрій також нездужав тепер на очі єгипетським запаленням і отже два місяці ходить до лікаря день у день, а півтора місяця не ходив до школи".

Влітку 1907р. Іван Франко з синами Андрієм і Тарасом виїхали до Криворівні на відпочинок. У листі до дружини 28 серпня 1907 р. І. Франко писав: «Щоб заповнити час, ходимо оба з Андрієм щодень на гриби, хоча властивого врожаю правдивих ще не було, а може й зовсім не буде. Два рази ходили ми на афени і принесли по неповному кошику».

Закінчивши гімназію в 1907 р., Андрій і Тарас вступили на філософський факультет університету. В листі зі Львова до Є. К. Трегубова в Київ від 30 листопада 1907 р. І. Франко повідомляв: «...два хлопці поступили на університет, оба - на класичну філологію ради хліба святого. Один ще в гімназії, а дочка в учительській семінарії».

У період хвороби письменника (з 1908 р.) Андрій Франко був найпершим його помічником. Під диктування батька він писав наукові та художні твори, робив переклади, коментарі, редагував тексти. В архіві І. Франка зберігається кілька десятків праць письменника з правками, дописами, примітками Андрія. На деяких дослідженнях зазначено, що він їх опрацював, деякі можна визначити за його почерком. Так переклад І .Франка частини роману В. Гюго «Знедолені» під назвою «Ватерлоо» опрацьовував Андрій. Зберігся рукопис невідомою рукою з правками Андрія та Івана Франка. Зараз праця підготовлена до публікації у ІІ-му додатковому томі творів Франка. Та особливо багато Андрій допоміг батькові в підготовці до друку 3-томного в шести випусках корпусу «Галицько-руські народні приповідки», які видавались ним впродовж десятиріччя (1901-1910) в науковому журналі «Етнографічний збірник», а потім ще й окремим виданням.

Цю величезну працю неможливо було б видати І. Франкові без допомоги сина. Про це зазначив сам письменник у передмові до ІІІ тому: "... складаю щиру подяку моєму синові Андрієві, без  якого помочі і дуже старанного співробітництва я при безвладності обох рук не міг би був провести своєї праці так, як вона фактично доконана. Особливо немало праці завдав він собі в систематичнім впорядкуванні рукописного матеріалу та вдобиранні численних варіантів із друкованих джерел".

Андрій допомагав батькові при перекладі творів грецького поета VIII ст. до н.е. Гесіода. У вступних увагах до цього перекладу І Франко зазначив: «Задумавши давно вже познайомити українську публіку з творами Гесіода в перекладі на нашу мову, я взявся до сеї праці аж у початку 1912 р., і тоді при допомозі мого сина, покійного) Андрія, я протягом трьох перших місяців скінчив переклад «Теогонії». Рукопис Андрія Франка зберігається в архіві письменника. За цим рукописом опубліковано працю І. Франка «Гесіод і його твори».

В архіві І. Франка є рукописи Андрія перекладів твору В. Шекспіра «Венецький купець», твору Джона Мільтона «Самсон-борець», досліджень «Празник святого Спаса», «Вступна часть літопису по обох редакціях», «Найстарші традиції Київської землі», «Причинки до історії церковно-спов'янської літератури», «Нарис історії української літератури», який був опублікований в 1910 р. та ін. Неодноразово Андрій їздив з батьком в різні міста і села, де поет читав «Мойсея» та інші свої твори.

У 1909 р. Андрій поїхав до Києва, щоб привезти хворого батька назад додому, але уже тоді сам мав важкі приступи епілепсії. Проводжаючи І. Франка на вокзалі в Києві, Д. Дорошенко в своїх спогадах згадує: «Стискалося в мене серце, коли я виходив з вагона: обидва, і батько, і син здавалися мені такими безпомічними й безпорадними, що в мене з'явилась думка: а чи не поїхати ще й мені самому, третьому з ними? Чи довезе Андрій батька?

Про допомогу, яку надавав І. Франку його син Андрій, згадує і Володимир Дорошенко: "Таким секретарем та загалом опікуном був для Франка його старший син Андрій, - пише він, - але зі смертю Андрія (1913) не було кому як слід ним опікуватися».

Останні роки Андрій Франко вів листування батька. Його рукою писані листи до А. В. Крушельницького, до редакції газети «Рада», Адольфа Черного, Ф. Вовка, М. Грушевського, В. Ягич а та багатьох інших.

Помер Андрій Франко раптово в ніч з 21 на 22 квітня 1913 р. від епілепсії.

Газета «Діло» опублікувала некролог, згадавши його дослідження життя і діяльності етнографа Григорія Ількевича, а також дві замітки про його похорон.

У листі зі Львова від 27 квітня 1913 р. до Ватрослава Ягича І. Франко з сумом сповіщає: «На страсному тижні мене й мою родину спіткало велике горе. Раптово помер від судоми мій старший син Андрій. Я втратив в ньому не тільки найдорожчого помічника в час недуги моїх рук, але й інтелігентного, високоосвіченого писаря, котрий минулого року закінчив навчання в університеті (класичну філологію)».

Іван Франко дуже важко переніс смерть сина, довгий час кожен день ходив на могилу. Та згодом, у зв'язку з хворобою і воєнними лихоліттями, могилу вже не впорядковував. Донедавна ніхто не знав, де саме вона знаходиться. Тільки завдяки пошукам працівників літературно-меморіального музею І. Франка О Дзюбан та Т. Різун, а також правнучки І. Франка І. Міліянчук могилу знайдено, впорядковано, поставлено хрест і 27 квітня 1994 р. освячено.