Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Погляд через століття



1904 рік у житті і творчості Івана Франка по­значений особливою активністю. Письменник, вче­ний, громадський діяч наче поспішав встигнути зро­бити якомога більше, адже часу для праці залишало­ся так мало.

Більше тридцяти праць різних жанрів, що з'я­вилися у цей рік, ще раз дозволяють говорити про ши­роту зацікавлень Івана Франка початку XX ст.: праці з історії соціалістичного руху, зауваги над пастирсь­ким посланням митрополита Андрея Шептицького «О квестії соціальній», популяризація видатних суспіль­них діячів того часу: Фердинанда Лассаля, Симона Болівара, Миколи Михайловського, врешті ґрунтовні розвідки про українську, російську, французьку, чесь­ку, польську літератури. Значна увага приділена по­пуляризації української літератури основними євро­пейськими мовами. Серед усього цього розмаїття - глибокий аналіз літературного процесу в Україні, що його здійснив учений у працях «Новини нашої літе­ратури», «Старе й нове в сучасній українській літера­турі», ряді праць, присвячених аналізові творчості Т. Шевченка.

Надзвичайно плідною у цей час є художня та перекладацька діяльність Івана Франка. Оригінальні­стю відзначаються передмови і статті про «Жерміналь» Е. Золя; примітка до поезії П.Куліша «Слівце до земляків на появ Позиченої Кобзи», передмова до перекладів новочасної польської сатири, здійснених Іваном Кревецьким; примітки до перекладу повісті Владислава Оркана «Костки Наперського»; відгук на сорокову річницю від дня народження Я.С.Махара та ін. Вчений відгукується на ювілей Британського Біблійного Товариства та публікує лист Момзена до В.Ягича у своєму перекладі та своїми коментарями.

Саме в 1904 році, написана одна з кращих еро­тичних новел української літератури «Батьківщина» та оповідання «Герой поневолі», німецькомовні тво­ри «Терен у нозі» та «Хома з серцем і Хома без сер­ця», які друкувалися на сторінках Віденського часо­пису «Die Zeit». 3-під пера письменника виходить ряд творів циклу «Із книги Кааф», що пізніше увійшли до збірки «Semper tiro» (1906р.). А ще лекції з історії з української літератури на місячних літніх наукових курсах, що їх у 1904 році організовувало Товариство прихильників української літератури, науки і штуки.

Новелу «Батьківщина» літературознавці пов'я­зують з «Сойчиним крилом», адже згадані твори «мо­дифікують» мотив фатальної жінки, котра якоюсь де­монічною силою підкоряє всі помисли, все чуття й усе життя закоханого в неї чоловіка. На якийсь час він стає її іграшкою, у трагічному міцному панцирі на серці тримає в розлуці, аби дочекатися повернення «демона», «женщини-комедіантки», на свій жіночий лад теж люблячої істоти»1

«Книга Кааф» - пам'ятка давньої літератури, в якій відтворені діалоги на моральні теми. У Фран­ковій книзі висловлюються думки про призначення поета і поезії. Як і Кааф, легендарна квітка, сік якої відроджує людину, так і поет своєю творчістю відрод­жує віру у майбутнє свого народу. Саме таким розу­мінням, призначення поезії наснажені твори: «У сні зайшов я в дивную долину», «Поете, там, на шляху життєвому» та інші.

Поете, тям зазнати маєш ти

Всіх мук буття, всіх болів і унижень,

Заким дійдеш до світлої мети.

Поете, тям: лиш в союзі мрій, привиджень.

Ілюзій і оман твій рай цвіте,

А геній твій - то міць сугестій, зближень.

Ішов процес кристалізації національної ідеї, яка найгеніальніше втілилася у році наступному, 1905 у «весільному дарі» українському народові - поемі «Мойсей»

І. Франко вважає за потрібне сказати своє важ­ливе слово про новітні політичні подуви в Америці, Європі, Росії, показати суть різних соціалістичних доктрин, які особливо захоплювали уми тодішнього суспільства.

Після відомої статті «Що таке поступ», що була опублікована у коломийській газеті «Поступ» (№ 2-26, 1903 рік), у 1904 році І. Франко пише працю «До історії соціалістичного руху», що друкувалася у реда­гованому ним «Літературно-науковому віснику» за березень 1904 р. У жодному з радянських видань, у тому числі і в п'ятдесятитомнику вона не друкувала­ся, її вперше опублікував у II половині XX ст. Богдан Кравців у книзі «Іван Франко про соціалізм і марк­сизм», що вийшла у нью-йоркському видавництві «Пролог» у 1966 році. Пізніше стаття друкувалася в упорядкованій блаженної пам'яті Зіновією Франко книзі «Мозаїка», що вийшла уже після смерті автор­ки у 2001 році. Зрозуміло, що стаття не була включе­на до збірок творів І. Франка, зважаючи на її основні положення, адже І. Франко у ній незаперечно дово­дить, що критичні і програмні думки «комуністично­го маніфесту» 1848 року були запозичені Марксом та Енгельсом з маніфесту французького фур'єриста Віктора Консідерана.

І. Франко вважає, що статистичні досліди над будовою і розвоєм сучасної суспільності, історичні досліди над її минулим, нові методи соціологічних дослідів людських інституцій, здобутки на полі роз­витку етичних та релігійних концепцій людськості, дослідження змін певних ідей на обширі великих країн - все це збагатило знання про соціалізм. На думку Франка, праці трьох відомих людей (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс та Фердінанд Лассаль) спричинили­ся до соціалістичного руху усього світу.

Відкривши перед людством несхибні історичні закони, що грунтуються на класовій боротьбі, «кому­ністичний маніфест» Маркса і Енгельса, вважав Фран­ко, показав соціалістичний лад не як якийсь неосяж­ний ідеал, а як кінцеву мету, несхибний вплив непере­борного історичного розвою.

Проте не всіма європейськими державами про­блеми, що їх зачіпав «комуністичний маніфест», були визнані: «Певна річ, се знання показалося ілюзією, ре­волюція впала, а Марксові теорії не знайшли в Німеч­чині ніякого відгомону ані зрозуміння. Але се не зна­чило нічого, хіба ще, що для них не настав іще був час. Треба було ще 20 літ економічного та політич­ного розвою і велетенської агітаційної сили Лассаля, щоб підготовити для них грунт».2

На основі праць тогочасних німецьких дослід­ників, зокрема Конштедта, який стверджував, ідо «напевно Маркс узяв до своєї системи не одне від своїх попередників. Але ж здобутки не на те нагромаджені, щоб їх знаходити, а щоб їх прикладати в діло. Розумі­ється само собою, що Маркс усієї своєї системи не виссав собі з пальця. Він стояв на грунті науки свого часу і на тім грунті будував далі».3

Говорячи про оцінку «комуністичного маніфе­сту» європейськими дослідниками, І. Франко звертає увагу на статтю В. Черкезова в паризькому часописі «le Temps nouveau». Про ідеї Черкесова І. Франко пи­сав ще у 1896 році в журналі «Життє і слово» (1896). Він вважає, що В. Черкезов у новій праці « вертаєть­ся до тої самої теми - критики соціал-демократизму - з іншого боку і береться доказувати, що найбільша частина думок «комуністичного маніфесту» Маркса й Енгельса запозичена без подання джерел, а по думці В. Черкесова, навіть перепсована та баламутно пере­дана з іншого маніфесту, написаного 1843 учнем фу­р'єристом Віктором Консідераном п. з. «otincipes du socialisme. Manifeste de la Demokratie au dix-neuvieme siecle» (Принципи соціалізму. Маніфест демократії дев'ятнадцятого сторіччя).4

І. Франко чітко доводить, що в згаданій бро­шурі Віктор Консідеран на 143 сторінках викладає всі підстави марксизму, того « наукового соціалізму», який парламентаристи хотіли накинути цілому світові. Особливу увагу український учений приділяє першим 50 сторінкам, на яких «славний фур'єрист справді по-майстерськи подає нам стільки загальних поглядів, ясних і блискучих, що лиш малесенька часть його ідей містить у собі вповні всі закони й теорії мар­ксистів, не виключаючи й ославленої концентрації ка­піталу піа цілого «маніфесту партії комуністів». Сей славний маніфест, ся Біблія легально-революційної де­мократії, се тільки дуже неглибока (mеdiocte) парафра­за численних уступів маніфесту В. Консідерана. Маркс і Енгельс черпали не лише зміст свого маніфесту з маніфесту В. Консідерана, але навіть форму, титули розділів.5

На основі проведеного В. Черкесовим зіставлен­ня праць В. Консідерана і «комуністичного маніфєсту» К. Маркса, І. Франко показує зв'язок згаданих творів. Не применшуючи заслуг Маркса й Енгельса, І. Франко пише: «Але для сучасних і дальших поколінь буде добре, коли буде розбита легенда про їх месіан­ство й непомильність, про те, що вони майже з нічого сотворили «науковий соціалізм» і дали в своїх писан­нях нову об'яву, нове євангеліє робочому народові всього світу. Добре буде, коли всі віруючі й невіруючі в нову релігію почнуть на її творців глядіти як на людей даного часу й окруження, що черпали свої ідеї з того окруження і переробляли їх відповідно до скла­ду свого ума, для людей свого часу»6. Таким чином, український письменник і вчений показав суть ідей, що були викладені у «комуністичному маніфесті», зв'язок цих ідей з попередніми політичними доктри­нами, зокрема з працями В. Консідерана.

Сто років тому І. Франка цікавили не лише важ­ливі події суспільного життя, політичні доктрини, а й непомітні прояви релігійного життя України.

Для Франка-вченого важливим є те, що мит­рополит Андрей Шептицький у посланні «О квестії соціальній» порушив важливі питання суспільного часу. Адже наступні листи попередніх провідників церкви, на думку вченого, за малими виїмками не виз­началися блиском інтелігенції, ані розумінням народ­ного життя, ні актуальністю порушених справ.

На думку І. Франка митрополит Андрей, пи­шучи свої листи чисто народною мовою, не промов­ляє звисока, напруженим і ніби маєстатичним тоном, а говорить попросту, як рівний до рівних, як чоловік до людей. «Митрополит Андрей говорить речі як євро­пеєць, він сам думає і силує думати кожного, хто хоче розмовляти з ним. Він старається - перший признак справді мислячого чоловіка - класти дистанції розрі­знення між речами та поняттями, не мішати різнорід­ного, не робити заключень із потоптанням основних правил логіки, не заслонювати браку власних думок і власних понять цитатами з Письма святого або отців церкви».7

Для Франка-громадянина важливо, на чому на­голошує єпископ: священик не може бути політиком в церкві, не сміє політики мішати до проповіді. Свя­щеник «може, часом просто повинен брати участь в життю горожанськім, але не сміє надуживати проповідальниці ані сповідальниці до цілі політичної».

Говорячи про розуміння душ пастирського обо­в'язку, що його проповідує митрополит, І. Франко особливо вирізняє слова: «Поза церквою вільно свя­щеникові брати уділ у горожанському житті, вільно бути яких хоче пересвідчень політичних під двома умовами: 1) що ті пересвідчення його горожанського життя ні в чім не будуть в суперечності з наукою Христа, котру в церкві голосить і о котрій зложить торжественну присягу, що так вірить і так визнає; 2) що не буде занедбувати своїх церковних обов'язків, котрі в першім ряді мусить сповнити, як не хоче бути дармої­дом і галапасом. Священик, котрий би більше займав­ся політикою, хотя й би доброю, чим катехизуванням дітей у школі, був би злим священиком і народові не приносив би хісна, а шкоду.8

Не завжди сприймає І. Франко настанову мит­рополита Андрія щодо ставлення руського духовен­ства до уряду І його органів. Вважаючи, що ставлен­ня нашого духовенства до властей у посланні подано неясно, І.Франко пише:« Митрополит хитається між правом Божим і правом людським - і навіть не пра­вом, а простим опортунізмом, хитається до тої міри, що важить «благо розумно» промовчати деякі дуже

вразливі речі, щоб не дати в них духовенству такої директиви, яка б могла занадто ярко перечити і тим його високим ідеалам про гідність і завдання душ па­стирства, що були висловлені вище».9

Так само І. Франко вказує на слабке, на його думку, розуміння митрополитом ставлення душ пастирства до приватної власності, як і до родинних сто­сунків. «Що в екскурсах на поле теорії автор послан­ня менш щасливий і виявляє дуже слабе познайомлен­ім з предметами, які порушує, се ми піднесли не в докір йому і не в ущерб його авторитетові, бо ж він і сам з натиском підносить, що в справах політики і науки священик (а тим самим і архиєрей) повинен виступа­ти лише, як приватний чоловік і тут він за висловлені ним погляди відповідає своїм іменем і силою своїх ар­гументів, а не авторитетом свого уряду».10

Як бачимо, вже в перші роки XX століття, на які припадає початок душ пастирської праці митро­полита Андрея, І. Франко побачив її велич і значення для майбутніх поколінь України. При цьому письмен­ник не в усьому погоджувався з ідеями, що були вис­ловлені у пастирському посланні митрополита Анд­рея « О квестії соціальній».

Дочка письменника Ганна Ключко-Франко стверджувала, що митрополит Андрей Шептицький дискутував у домі Івана Франка про низку питань, що стосувалися давньої історії християнства, а одно­го разу «митрополит зайшов до тата продискутувати деякі для нього цікаві питання (здається, тоді ішла дискусія про Йосифа і Варлаама)»."

З приводу стосунків митрополита Андрея Шептицького сучасний дослідник Михайло Шалата пише: «Розмови-дискусії між І.Франком та А.Шептицьким, безумовно, були взаємно корисними, власне були ко­рисними для всієї української культури, для націо­нального духовного розвитку. Митрополит не обра­жався, коли І. Франко висловлював думки про дея­кий клерикалізм у тодішній діяльності кліру, а такі були видно з натяків у листах письменника (Франко І. Зібр. тв.: У 50т., т.50., - С.229,425). Тактовно, як і належить пастору, А.Шептицький щось спростовував, а щось брав до уваги, усвідомлюючи, що перед ним геніальний розум, який, як ніхто в його часи, турбуєть­ся долею України. Ясна річ, що митрополит добре знав творчість Івана Франка і прекрасно розумівся на її значенні для нації, для світу».12

Осмислюючи творчу діяльність І. Франка у 1904 році, зазначимо зокрема, що найбільшою за обсягом залишається, крім художньої, праця І. Франка як літе­ратурознавця.

Психологічний підхід до аналізу твору по­мітний не тільки у літературознавчих дослідженнях Івана Франка поч. XX ст., присвячених безпосеред­ньо творчості Тараса Шевченка, а й загальнотеоре­тичним проблемам української літератури. Якщо у дослідженнях творчості Т. Шевченка, написаних І. Франком у 90-х рр., зокрема у трактаті «Із секретів поетичної творчості» найважливіша увага звернена на «глибини» поезії геніального поета, то в працях Франка з цієї проблематики початку XX століття ак­центовано на всеукраїнському та, зрештою, світово­му контексті творчості Т. Шевченка. Найбільш уро­жайним роком у вивченні творчості геніального по­ета І. Франком слід вважати 1904 рік. Навіть простий перелік шевченкознавчих праць ученого дозволяє помітити нові аспекти пошуків. Тут і аналіз німецькомовних перекладів творів Т. Шевченка («Шевчен­ко в німецькім одязі»), полемічні статті, поява яких

зумовлена досить вільним трактуванням окремих ас­пектів Шевченкової творчості («Шевченко і Єремія», «Шевченко і критики»), зв'язки Т. Шевченка з діяча­ми польської культури («Шевченко - ляхам») та ін.

Виходячи з традицій біографічного літерату­рознавства, І. Франко у статті «Михайло Старицький» говорить про вплив постаті геніального Шевчен­ка на українських поетів II пол. XIX ст. Українські поети пошевченківського періоду були епігонами Кобзаря, наслідуючи насамперед форму і зміст його поезії, намагаючись одягнути на себе маску «мужиць­ких поетів». У згадуваний період майже обов'язково було дивитись на світ і на людей очима співучого се­лянина, афектувати селянську наївність, що вело до того, що «там усі людські відносини і вся природа му­сили бути стилізовані, позбавлені реальних прикмет і деталей, більше-менше в такім самім розмірі, як у ор­наменті народних вишивок являються стилізовані квітки та листки...»3 Серед поетів-епігонів Т. Шевчен­ка І. Франко називає П. Куліша, С. Руданського, Ю. Федьковича, О. Кониського, В. Мову, Л. Глібова.

Для І. Франка-літературознавця не є важливим тільки те, що існують переклади творів Т. Шевченка чужими мовами, а й те, як вони виконані, як «хоч при­близно передати мелодійність і враження оригіналу».

Особливого значення сьогодні, через 100 років після їх появи, набувають слова І. Франка про небез­печний симптом, що «легкомисленне поводження з прилюдним, говореним чи друкованим словом зачи­нає входити в моду не лиш у нас. А разом з тим іде кокетування з певними окликами, що в певних висо­ких та впливових сферах усе знаходять радий послух, іде парадування якимось модним sui generis католи­цизмом, що рад би сполучити в собі засга сит ргоГагш, середньовічну схоластику й новочасну думку, а на-правду фальшує характер одної й другої»14.

«Бісер риторики», про який говорив І. Франко, на жаль, часто звучить на Шевченківських вечорах і сьогодні. Ставлячи поруч такі імена, як Ісаія і Бай-рон, як Єзикіїл і Данте, як Єремія і Шевченко, В. Щурат припустився помилки - помилки, яка виражає певну тенденцію у літературі: «Хіба ж то не Тарас був тим пророком, що, зігрітий палким огнем для вищої цілі, вказував нам кращий шлях, все той же сам, лише віднайдений наново?»15

І. Франко вважає, що саме порівняння Шевчен­ка з Єремією є кульгаве: «Адже справді, що таке Єре­мія? Се відгук важкого конання юдейської держави, одна з найтрагічніших фігур, які знає людська істо­рія, чоловік, що гаряче любить свій народ, не менше гаряче ненавидить Вавілон, а все-таки всю свою проповідь, усю свою агітаційну діяльність концентрує в тім, щоб голосити своєму народові конечність - піддягати, коритися його найбільшому ворогові - Вавилонові. Се голоситель непопулярних думок, віщун руїни й кари, вислів безвихідного положення народу, засудженого на загибель. Він чує се і клене сам себе й свою долю, але не може говорити інакше. Його нена­видять, лають, висміюють і б'ють, Його писання дере і палить власноручно сам король. І сей гарячий патрі­от до кінця життя грає сю незавидну роль ворона, що накрякує рідному народові нещастя і руїну. Яке ж тут порівняння з Шевченком, віщуном і діячем народно­го відродження і братолюбія?»16

І. Франко закликає почитати гл. 27 і 28 з Біблії, особливо «епізод із ярмом, яке носив Єремія на шиї, і з пророком Ананією, що розламав те ярмо, або гл. 36 про те, як цар Йоаким спалив книгу пророцтв Єреміїних, то побачите виразно, як мало схожого виявляє постать Єремії з Шевченком. Додайте до того ще, що вся проповідь Єремії має тло не етичне, а національ­но жидівське, що основна нота його промов - гли­бокий песимізм, який іноді доходить до розпуки, то й зрозумієте, як мало відповідне було порівняння д-ра Щурата»."

Психологічний підхід до аналізу характерний і для Франкової шевченкіани початку XX століття. Дослідник виступає проти того бронзування постаті Т. Шевченка, що було характерне передусім для га­лицького шевченкознавства II пол. XIX ст. і продов­жувалося на початку XX століття. Для І. Франка гені­альність Т. Шевченка, вибухова сила його творів є величезними, водночас геніальний поет був простою людиною і мусив помилятися: «його (Т. Шевченка. - М. Г.) «Кобзар» для нас не «Коран», не Євангеліє і навіть не підручник історії, чи політики, чи філософії, І виказання одної-другої помилки нічогісінько не вхи­бить його вартості, бо його вартість у тім гарячім, чистім, щиролюдськім почутті, яке ніколи не поми­ляється і, лежачи в основі всіх поступових і лібераль­них програм, лишається безсмертним, хоч і як би змінилися побудовані на нім логічні програмові кон­струкції».18

Порівняльний метод аналізу, культивований у низці статей початку XX ст., присвячених польсько-українським літературним зв'язкам, веде І. Франка до висновку, пов'язаного з символікою образного мис­лення, характерного для Франка-літературознавця того часу, коли І.Франко-критик однією влучною метафорою може досягти того ефекту, якого професій­ний літературознавець домагається за допомогою кількох логічних операцій. Таким чином, виходимо на проблему письменницької критики, яка від часу І. Франка у нашому літературознавстві одержала по­тужний імпульс.

Найбільший знавець глибин Шевченкової твор­чості на початку XX століття відгукується на всі ро­боти, які так чи інакше стосуються творчості Т. Шев­ченка. Особливе задоволення викликали у дослідни­ка переклади творів геніального поета чужими мова­ми, як і бібліографічні описи його творів. Відгукую­чись на покажчик відомого українського бібліогра­фа Михайла Комарова «Т. Шевченко в литературе и искусстве» (Одеса, 1903), І. Франко цілком резонно зауважував, що величезну літературу про Т. Шевчен­ка годі охопити одній людині та ще й в умовах суво­рої царської цензури. «Його (М. Комарова. - М. Г.) книжка, хоч і як ще далека від того, щоб могла бути повною і всюди докладною бібліографією Шевченка, все-таки важна тим, що показала нам перший раз літе­ратуру, належну до нашого поета в її повнім об'ємі, і заразом вивела перед наші очі ті дезидерати, яких тре­ба для її повного опанування»."

Для І. Франка-літературознавця особливого зацікавлення набуває справа поширення творчості Т. Шевченка серед європейських народів. Надруковані у журналі «Ruthenische Revue» (1903) власні німецькомовні переклади Шевченкового «Заповіту» та «Над Уральським озером», поезії М. Некрасова «На смерть Шевченка» приводять І. Франка до важливих думок про збірки перекладів німецькою мовою, здійснених С. Шпойнаровським (1904), пізніше Ю. Віргінією (1911).

Добрий перекладач, І. Франко розумів небез­пеку, яка підстерігає кожного перекладача творів Т. Шевченка чужими мовами: «Незвичайна простота Шевченкового вислову, його мальовничість та натуральність ваблять перекладача, але заразом доводять його до розпуки, коли він хоче своїм перекладом пе­редати не лише механічно значення українських віршів, але хоч приблизно українську мелодійність, враження, яке робить оригінал».20

Відзначивши невдалий переклад Шпойнаровського, І. Франко говорить про те, що його мова нагадує страховинний німецький жаргон, який вик­ликає нехіть до великого поета, зрештою показує і слабкі знання німецької мови і версифікації.

У зв'язку з німецькомовними перекладами цілком іншого значення набуває переклад творів Т. Шевченка, здійснений Ю. Віргінією, що вийшов у Ляйпцігу у 1911 році. Незважаючи на низку фактич­них помилок, які вкралися у переклад та передмову до творів Т. Шевченка, здійснених Ю. Віргінією, І. Франко підкреслює намагання авторки скрізь додер­жувати розміру оригіналу, «хоч при додержанні сьо­го її змагання німецький вислів не раз мусив вийти твердий та неприродний і більше або менше віддалю-ватися від українського тексту».21

Сьогодні, через століття говоримо про особли­во плідну роботу Івана Франка у 1904 році, коли діяльність вченого і письменника, громадського дія­ча набуває свого апогею, який триватиме ще кілька років і почне згасати після 1907-1908 рр.

Михайло ГНАТЮК

м. Львів

 

_____________________

 

1.   Денисюк І. Любовні історії української белетристики // Український Декамерон. - Київ, Довіра, 1993, С.387-388.

2.  Франко І. До історії соціалістичного руху // Франко І. Мозаїка. - Львів: Каменяр. 2001.  - С.404.

3.  Див.: Франко І. До історії соціалістичного руху // Франко І. Мозаїка. -   Львів: Каменяр. 200І. - С.405.

4.  Там само. - С. 407.

5.  там само. - С.408.

6.  Див Франко І. До історії соціалістичного руху // Франко І. Мозаїка. -Львів: Каменяр; 2001.  -  С.423.

7.  Франко І. Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм. Над пастирським посланням митрополита А. Шептицького «О квестіїсоціальній» // ЛНВ, 1904, кн. ЛО.     С. 4.

8.  Там само. - С. 8.

9.  Там само.   - С. 23.

10.  Там само. - С. 23.

11.  Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини.     Торонто, 1956 - С.35.

12. Шалата М. «Ще раз підкреслюю: я людина вірую­ча!» // Франкознавчі студії: Вип.2. - Дрогобич. Вимір. 2002. - С. 120.

13.  Франко І. Михайло П(етрович) Старицький // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти тт., т. 33.     С. 245.

14. Франко І. Шевченко і Єремія // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти тт., т. 35. - С. 188.

15. Там само. - С. 186.

16. Там само. - С. 187.

17. Там само.--С. 188.

18. Франко І. Шевченко - ляхам // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти тт., т. 35. - С. 183.

19. Франко І. М. Комаров «Т. Шевченко в литературе и искусстве». Одесса, 1903 // Франко І. Зібр. творів: У 50-титт.,т. 35. - С. 171.

20. Франко І. Шевченко в німецькім одязі // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти тт., т. 35. - С. 189.

21.  Франко І. Шевченко - по-німецьки // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти тт., т. 38. - С. 526.

 

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка