«Це якийсь диявол, а не жінка. А чи знаєте чим притягує?»
Сердечні страждання молодого Франка
Дорога вирвалася з метушливого вокзалу й чимдуж побігла широкою стрічкою по вулиці Лепкого. По обидві сторони виструнчились дерева, розлогими крученими вітами у верхів'ї нахилились одне до одного, залишивши посередині рівну смужку для неба.
В кінці вулиці, за якийсь десяток метрів від великого пам'ятника Іванові Франкові, зупинилася. Мить, наче роздумувала, а потім безсило розкинула свої довжелезні руки в обидві сторони: одну - на «стометрівку», другу - до тисменицького мосту.
Рівно десять років тому, 26 серпня 1995 року, в нашому місті урочисто відкрили пам'яник Каменяреві.
Треба віддати належне тодішньому міському голові Богдану Боровичу та його команді: це був найкращий вибір місця для встановлення пам'ятника великому поетові, іменем якого назване наше місто і яке в житті Франка так багато значило...
Той червневий день 1880 року був дуже спекотним. Дорога з Коломиї вимучила молодого Франка. Далося взнаки тримісячне ув'язнення в коломийській тюрмі.
Він йшов Станіславською вулицею Сапєжинського (нині вулиця Незалежності) у супроводі австрійського жандарма. З голови не виходила Ольга. Ще більше забилося серце, коли подумав, що за якихось два-три кілометри звідси розкинулося село Угорники, в якому вона народилася.
З Ольгою Рожкевич познайомився в селі Лолин, поблизу Долини, де він давав приватні уроки її брату Ярославові. Молода попівна зачарувала його. Була «...несміла, як лілея біла, з зітхання й мрій уткана, із обснов Сріблястих, мов метелик, підлетіла. Купав її в рожевих блисках май, на пурпуровій хмарі вранці сіла і бачила довкола рай і рай! Вона була невинна, як дитина. Пахуча, як розцвілий свіжо гай...»
Здається, у них все так добре складалося. Вони любили одне одного, мріяли про одруження. Не мав нічого проти свого майбутнього зятя і провінційний священик Михайло Рожкевич. Та коли в 1877 році Івана Франка вперше заарештували, з батьком Ольги наче щось трапилось. Він заборонив дочці зустрічатися з Франком, а в 1879 році видав її заміж за Володимира Озаркевича.
Ольжине заміжжя, розлука не змогли згасити ті глибокі почуття, що тривожили її серце. Вона мріяла про зустріч з Франком. Їй так багато хотілося йому розказати і вона наважилася йому написати листа з проханням зустрітися в Коломиї, де їх майже ніхто не знав.
Вони зустрілися 1 березня 1880 року.
«...не тямлю, чи коли було мені так легко на серці, як того вечора... Як хороше жінці любити!» - написала вона йому в листі зразу після від'їзду.
Франко його так і не прочитав. На другий день після зустрічі з Ольгою він разом з Кирилом Геником (в якого був репетитором) вирушили з Коломиї в Нижній Березів. Та в селі Яблуневі їх заарештували.
Початок вісімдесятих років дев'ятнадцятого століття у житті Франка був складний. Перебивався випадковою роботою. Часто працював у селі. Не давали спокою жандарми, інколи приходили додому, чим дуже дратували вітчима. Той дорікав Франкові: не захотів утриматись між панами - бери ціп і працюй.
М.Павлик запропонував організувати спільне господарство. Зі Станіслава дався знати товариш Франка по навчанню в Дрогобицькій гімназії Гнат Дашинський. Його добрі знайомі Дзвонковські якраз хотіли здати свій невеличкий маєток в оренду.
У вересні 1883 року Франко приїхав до Станіслава. Зупинився у брата Гната Дашинського Фелікса, який проживав на Лисецькому передмісті (зараз вулиця Мазепи, 66).
Ще один знайомий Франка зі студентських літ Владислав Дзвонковський виявився сином тої господині, яка хотіла здати в оренду свій маєток.
Одноповерховий будинок Дзвонковських знаходився за Тисменицькою рампою, при самій дорозі, що вела через Бистрицю на Коломию. На подвір'ї милували око доглянуті квіти.
Франкові сподобалося тут. Він хотів переїхати до Станіслава, купити клаптик землі й разом з Михайлом Павликом заснувати рільничу спілку.
Та найбільше враження на поета справило знайомство з рідною сестрою Владислава Дзвонковського Юзефою. «Бліде, ніжне личко з буйними золото-жовтими косами, з глибокими очима, з калиновими губами». Так згодом Франко змалював Юзефу в образі Густі Ткацької в незавершеному романі «Не спитавши броду».
У яких Станіславських компаніях не бував Франко, він всюди чув розмови про Юзефу. Здавалося, всіх хлопців Станіслава зачарувала її краса, і вони були закохані в цю тендітну загадкову полячку. Але Юзефа нікому не відповідала взаємністю.
Франко закохався. Йому здавалося, що після Ольги Рожкевич Юзефа саме та жінка, яка може бути йому дружиною. «Явилась друга - горда княгиня. Бліда, мов місяць, тиха й сумна, таємна й недоступна, мов святиня...!»
Поет звернувся до матері Дзвонковської з проханням «руки та серця» її дочки. Але йому відмовили. Він мучився. Навіть здалося, що причиною відмови була «благородна кров» його коханої. «Я й забув, що то смерті пора, Я й забув, що ти кров благородна, Що між нами безодня стара, Що між нами народнії сльози, Що любиться нам зовсім не слід; Я й забув, що столітні погрози Відлучили від мого твій рід... О, забув я про тин той спижевий, Що між нами границею став, І тебе я, цвіте рожевий, Як лиш міг, як умів - покохав!..»
Станіславські порубки охоче спостерігали за стражданнями молодого Франка. Одні - співчували йому, інші - яким Юзефа відмовила - зло втішалися.
Здається, краще всіх розумів Франка його близький знайомий Фелікс Дашинський. Він був безнадійно закоханий у Юзефу.
В одному з листів до Франка Фелікс писав: «Перед такою красою треба впасти і молитися на колінах. Вона як Дантова Беатріче. Хто тільки не був закоханий у неї?..
Це якийсь диявол, а не жінка. А чи знаєте чим притягує? Величезним тактом - тримає людей на поводку - нічим не ділиться і нічого не говорить і тим доводить людину до шалу... Вона суцільне мовчання. Вона, як та стіна, на котрій люди малюють ідеали, - найрізноманітніші взори дівочих чеснот. Прекрасне мовчання. Ангел доброти, розсудку, невинності...»
Франко продовжував зустрічатися з Юзефою. Вони листувалися. Вона прочитала його повість «На дні» - щось наче змінилося в ній. Цього не могли не помітити її Станіславські друзі.
В лютому 1884 року Фелікс Дашинський писав Франкові: «... не було ще досі людини котра б зуміла розбудити в ній ... певні суспільні інтереси, хоч би найслабші, як це зробили ви... Їдьте негайно в наш тихий Станіслав і відновте перервані нитки».
Одного разу Юзефа розказала Франкові те, про що не говорила ще нікому. Дівчина була важко хвора туберкульозом. Ця підступна хвороба вкорочувала віку людям. Юзефа про це знала. Тому й не давала волі почуттям, не хотіла стати його дружиною, щоб не бути тягарем. Свій хрест воліла нести сама. «...Мене рукою зимною вона Відсунула і шепнула таємно: «Мені не жить, тож най умру одна!» І мовчки щезла там, де вічно темно...»
Після цього зізнання Юзефа стала ще ріднішою для Франка. Він все частіше зустрічався з нею, виливав біль свого серця на папір. «Не схиляй своє личко прекрасне. Не затулюй повіками віч, Із котрих то мигоче, то гасне Промінь світла в життя мого ніч...»
В неповних тридцять літ Юзефа Дзвонковська померла. Під час будівництва обласного драматичного театру на старому Станіславському цвинтарі знайшли могильну плиту, на якій були написані дати народження і смерті Юзефи Дзвонковської: 21.10.1862 - 05.05.1892 рр.
Важкохворий Франко в останні дні свого життя часто згадував Юзефу. навіть хотів зібрати вірші, написані про неї, і видати окремою книжкою. Тільки тоді, здається, він зрозумів її до кінця. Вона жила в іншому світі, щодня чекаючи смерті. Вона надто любила Франка, щоб стати його дружиною...
Вдосвіта тут тихо. Одинокі проїжджі машини обережно тривожать тишу, напоєну процідженим крізь сито Бистриці прозорим повітрям. В таку пору з висоти постаменту Франко здається ще загадковішим. Закладені за спину руки. Замріяний погляд глибоких очей. Про що він думає, дивлячись на те широке трикутне роздоріжжя?..
Можливо, про той червневий день 1880 року, коли повертався цією дорогою з коломийської тюрми, чи, може, про ту «гордую княгиню», до якої бігав на побачення за тисменицьку рогачку, і яка зараз, за якихось ста метрів за його спиною, спочиває вічним сном на старому цвинтарі?..
За рампою сходило сонце...
Михайло Верес
