Видавничі ідеї Івана Франка

Славне місто Коломия над Прутом віддавна має таки справді славні і своєрідні видавничі традиції серед інших малих і великих міст України. За винятком хіба що Києва та Львова. Ще 1865 р. тут започатковано мирське чи світське українське книгодрукування, 1865 - газетярство.

За Франкових, наприклад, часів, тобто протягом другої половини 19 і початку 20-го століть, у місті над Прутом діяло 32 друкарні, що випустили у світ понад З тисячі назв книгопродукції, а періодика мала близько 140 найменувань. Роль Коломиї і коломиян у видавничій сфері та у ствердженні української національної ідеї протягом цього періоду важко переоцінити.

У Коломиї 1903 року вийшла зна­менита Франкова праця "Що таке поступ?", тут надруковано твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Драгоманова, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Юрія Федьковича, Дмитра Донцова, також твори Шекспіра, Байрона, Шіллера, Ла Фонтена, Ніцшє, Л.Толстого та багатьох інших класиків української і зарубіжної літератури, теперішніх письменників.

На сьогоднішній день місцеві літе­ратори активно продовжують працювати над виданнями, зокрема, пропонуючи читачам, наприклад, тритомник лауреата Національної премії ім. Т.Г.Шевченка - Тараса Мельничука (Друкарня ім. Шухевича), масу інших потрібних книжок, газет і журналів.

Особливим унікальним виданням є Енциклопедія Коломийщини. Подібного немає в жодній області, за винятком енциклопедичних довідників «Київщина», «Полтавщина», «Чернігівщина». Та хіба що філадельфійське видання у США «Коломия і Коломийщина».

Маючи намір видавати літературно-мистецький і звичайно суспільно-політичний журнал «Діл», видавці, журналісти, письменники Коломиї не можуть ігнорувати Великого Каменяра щодо його думок і праці над виданнями, які мають слугувати народові.

Франкові ідеї стосовно видавничої та редакторської справи і його зусилля на цім терені для нинішньої і майбутньої читацької аудиторії, науки і громадсько-політичного та суспільного життя не менш актуальні і в наш час. Його, наприклад, стаття «Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва» стосується не лише специфічно видавничих питань чи просвітництва, а й філософської постановки питання - ознайомлення з передовими світовими й вітчизняними думками. Недарма ця стаття надрукована у філософських творах академічного видання (1) І.Франко І. Зібр. творів у п'ятдесяти томах. К.: Наукова думка, 1984 -Т.45.С-187).

Злободенність теми українського питання, української національної ідеї та втілення її в життя за допомогою друкованого слова, особливо часописів, які протягом всього свого творчого життя видавав Іван франко, цілком очевидна. Адже журнал - це пропагування ідей, показ життя, дорога, якою має простувати народ. Та й народ без власної ідеології мертвий. Актуальність її реалізації ставив Великий Каменяр у свій час визначальною, але водночас у єдності з турботою і працею над освіченням українського народу, розбудженням приспаних українських сил у боротьбі за людське життя. Він знав, що саме для початку потрібно робити, як діяти - дати народові знання життя. Через книжку, часопис, слово написане, закарбоване, надруковане.

Сучасні деякі вітчизняні і зарубіжні псевдовчені визначають національну ідею як світогляд. Національна ж ідея у Франковому розумінні - це не лише світогляд, а й мова, етнографія, фольклор, а головне, - це питання економічної незалежності і державності. Політична воля, економічна рівність та соціальна справедливість - це прикмети Франкової української національної ідеї. Це має бути принципом державно-громадського думання і реалізації її через слово, зафіксоване на папері. І насамкінець - втілення в життя.

Взагалі ідея, пропагована в часописах має значення й силу дії тоді, коли вона органічно сполучена з живою істотою, коли вона є згустком енергії особи, яка виконує її постулати. Відірвана від людини і справи вона стає недієвою.

Багато хто з оточення літературного, політичного, громадсько-суспільного не витримав стійності в цім питанні. І.Франко ж витримав на позиції працюючого на український народ, був справжнім приятелем його, адже для нього це було головне. Ні різноманітні утиски й перешкоди, ні крайня матеріальна біда, ні тяжкі моральні прикрощі та поне­віряння, ні в'язниці не відібрали в його сили духу і праці для рідного народу.

Тому часописи, видавничу та редакторську справу І. Франко вважав головним у пропагуванні і реалізації народолюбних ідей. Адже лише оприлюднивши свої думки, поширивши їх у народі можна мати певні обнадійливі здобутки.

Нині це не просто теоретико-філологічне, філософсько-політичне чи наукове питання у вивченні творчості, видавничої та редакторської діяльності Великого Каменяра. Це суть і зміст побудови чи розбудови української національної держави, освідомлення українського народу, так, як це сьогодні бачимо в розвинутих національних, політичних та сильних економічних країнах світу.

У практичному застосуванні Франкова ідея видання часописів і книг для освічення українського народу повинна слугувати теперішньому і майбутньому України. Освіта народу - це духовність народу, його творча будівнича енергія. Це боротьба, якій Іван Франко присвятив своє життя. Власна українська книжка, українське слово до народу через газету, журнал.

У статті "Поза межами можливого" він говорить: "Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його, вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам, а розвій мате­ріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина" (2) 2.Франко І. 3. т. у 50 т. - Т. 45, - С 170).

І.Франко увійшов в історію української і світової літератури не лише як геніальний письменник, а й як мислитель і будитель свідомості свого народу глибоко пізнавальними творами, своєю науковою творчістю і, що головне, власною видавничою діяльністю. Правда, коли його називали геніальним письменником, то він відповідав, що геніальний це Тарас Шевченко, а він лише працівник на літературному полі - працьовник на полі літерацькім. Великий Каменяр був і лишається дотепер для обізнаних та свідомих поколінь українства визначним діячем національного визвольного руху, що обов'язково включав видавничу справу. Хоч сам підкреслював, що працювати, освідомлювати і все робити для бідного селянського люду його собачий, казав, песій, обов'язок.

Своєю невтомною працею він створив не лише цілу епоху в історії українського письменства, культури, літератури, філософії, видавничої справи а й став ідеологом, навчителем і провідником більшості, як мовиться, прогресивних письменників, інтелігенції, селянства, що бодай частково збагнули свою особисту й суспільну роль у творенні української нації і самостійної власної держави. Каменяр був не тільки поетом і прозаїком, драматургом і літератором, фольклористом і критиком, філософом та істориком, економістом і публіцистом, а й найактивнішим видавцем того часу і блискучим   та видатним редактором.

Про це також стверджував публіцист, політик і патріот Трохим Зіньківський 1890 року. Українці мусять поперед усього поратися коло справ чисто формальних -  саме національних, зазначав він, видаючи вдосталь друкованої продукції, насамперед газети, журнали.

Найрезультативніша дорога на цій світовій праці - це праця для свого народу: "Наш націоналізм, - писав Зіньківський, - оборона свого національного життя волі... Самостійна держава -   найкраща і найпевніша запорука національного життя". (3) 3.3іньківський Т. Молода Україна, її становище і шлях / / Політологія. Кінець 19 - перша половина 20 ст. - Львів. 1996. - С. 37- 40).

І.Франко зазначав у праці «З останніх десятиліть Х1Х віку», що «брак сильного національного почуття в масах народу і в рядах інтелігенції був причиною всіх отих хитань, роздвоєнь, «нових ер», «нових курсів» і різнорідних консолідацій. Не маючи опори в економічно незалежних, національно свідомих масах народних, інтелігенція мусила хитатися, як тростина на вітрі: одні ждали собі підмоги з Московщини, другі від міжнародної соціальної революції, вкінці треті почали шукати помочі у поляків, деякі в Австрії. Гноблені економічно і упосліджувані соціально та політично, маси народні кинулись емігрувати... Роздвоєна політично «новою ерою» і «новим кур­сом», народолюбна інтелігенція, не здобувши ані незалежності, ані політичного впливу, могла тільки заламу­вати руки, накликати до згоди або разом із радикалами йти в народні маси і піднімати їх словом та письмом до руху, до організації, з метою завоювання в своїй хаті своїх прав - хоч для потомків, коли не для себе» (4) 4. Франко. Зібр. тв. у 50 т. - Т.41. - С. 508).

Такий аналіз суспільно-політичної ситуації зробив Каменяр та вказав напрям діяльності для свідомої свого обов'язку частини українців, що працювали на літературному поприщі, видаючи журнали, газети, книжки. Потрібна була така література, часописи, що пробуджували б народ до боротьби за свої людські права і людське життя.

А видавничо-літературна праця насамперед приносила ідеї, знання та розуміння ситуації, з якої потрібно знайти вихід. Книжка освічувала долю народну, вказувала шлях до виходу з темряви й бідності.

Насамперед І.Франко науково виснував думку та вважав, що видання має свої народолюбні ідеали, свою програму діяльності, видання має бути ідейно спрямованим. І.Франко мав в основі своєї видавничо-редакторської діяльності високі ідеали служіння народу.

На нашій мові виходить стільки-то часописей, - зазначав І.Франко у листах до редактора «Зорі» 110 років тому, - друкується стільки-то книжок, подається науку із стількох то кафедр універ­ситетських: «Руське життя національне і товариське купиться у стількох-то товариствах і інституціях, проявляється в вічах і зборах, в агітації і житті партійнім. Значить - чого ж іще більше? А тим часом, приглянувшися ближче сьому всьому, бачимо на дні дуже сумне явище, бачимо велику духову безплодність, sterilitet, - велику неспроможність до дійсного програму, брак творчості, брак свіжих думок, брак не раз віри в себе самих і в своє діло» (5) 5. Франко І. - 3. т. у 50 т. - Т. 29. - С. 16). Наше літературне життя в 1892 році (Листи до редактора „Зорі").

І.Франко висловлює думку, що вироблення сильних і ясних переконань у людей є першим і дуже важливим кроком до поліпшення їхнього життя. Зрозумівши один раз, що для неї є поганим, а що добрим, людина без особливого примусу не захоче прагнути першого і відштовхувати друге. А на вироблення таких переконань, що ж може зараз більше вплинути, ніж часопис, «який на кожному кроці виявляє вади даного устрою», вказує на даний клас і його життя, а разом з тим кожного разу вказує на головну мету діяльності? Вироблення у своїх читачів певних переконань є завданням кожного часопису.

"Скарби знання і освіти, нагромаджені в головах наших, ми повинні вважати не підставою для гордості і погорджування нашими простими, неосвіченими братами, а радше затягненим від них довгом, котрий  ми їм обов'язані  з лихвою сплатити. А тямуючи се, ми не будемо нашу просвітню працю вважати добродійством та ласкою для народу, а тільки нашим обов'язком, котрого несповнення було б попросту тяжкою провиною, рівно тій, як коли б ми обдерли бідних і об^"їли голодуючих" (6) 6. Франко І. 3. т. у 50 т. - Т. 45 - С. 190). Цебто він мав на меті використовувати видавництва як засіб для просвіти народу.

Ось так він окреслював завдання для національно й соціально свідомих чільних представників народу, освічених людей, які займалися виданням часописів.

Для нього це було не просто обо­в'язком, про який він говорить із серцем, а наукою, котра "мусить відкинути віру, а опертися на критиці, мусить відкинути одкровеніє, а опертися на пам'ятниках життя і культури, мусить відкинути двоїстість в природі, а стояти на єдності (монізмі), т. є. мусить признати, що матерія і сила - одно суть, що дух і тіло - одно суть" (7) 7. Франко 1.3. т. у 50 т. - Т. 45. -С. 189).

Цілком зрозуміло і ясно висловлюється Каменяр у статті «Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва», що потрібно "говорити народові всю правду, не щадити ніяких пересудів чи вони боязко криються під сільською стріхою, чи з парадою проповідуються з амбон та трибуналів" (8) 8.Франко І. 3. т. у 50 т. - Т.45. - С. 189).

Саме питання правди для нього було надто болісним. Він у головні принципи популярних видавництв і часописів вкладав свої і загальнолюдські поняття "коли вони мають осягнути свою ціль, т. є. правдиво просвітити народ" (9) 9. Франко І. 3. т. у 50 т.-Т. 45.-С. 191).

Цілком і повністю можна погодитися з думкою нинішніх дослідників світогляду Франка як письменника-народовладця, що у час написання статті про упорядкування і впровадження людових видавництв, Каменяр перейшов від просто радикальних позицій на позицію радикального націонал-демократизму (10). 10. Якимович Б. Книга. Нація. Просвіта - Львів. 1996 - С. 105).

За Франковою настановою, не лише літературні працівники, письменники, а й кожний українець, гаряче бажаючий добра своєму народові знищення всякої темноти та всякої кривди на світі, кожний щирий народолюб і народовець так само нетерпеливо, як і Великий Каменяр, почувши лише перший поклик до націо­нальної справи, стане без оглядки в ряди цих робітників з окликом: "Ось і мої руки!"

Таким був наставником та ідеологом народної справи І.Франко все своє життя, борючись за кожне видання, якщо в ньому була спочатку бодай частка народної правди і справедливості.

Він навіть у передмові до «Апокрифів і легенди з українських рукописів» писав: «Чуючи себе нацією суцільною і солідарною в духових і економічних інтересах, ми знайдемо тоді і собі самих, в нашій солідарності той огонь і запал, котрого нам тепер так часто нестає, знайдемо, і всі цілою суттю відчуємо той спільний ідеал, котрого брак так многих з-поміж нас гонить на поклони чужим богам (11) 11 Том 1. Апокрифи старозавітні" Львів, 1896. - С. 8 ).

А "говорити народові всю правду" І.Франко застосовував незмінно тоді, коли аналізував, оцінював художні твори подані до редакції чи просто йому особисто. У його вустах це означало нести в народ "вольності слова", проповідувати бла­городні ідеї національної, соціальної рівності й справедливості.

І в цім питанні він відчував і був націонал-радикалом, як зазначав у листі до М.Павлика наприкінці січня 1900 року: «І правдоподібно, не перестану до смерті чути себе ним і працюватиму для радикалізму. В інтересі національнім може лежати боротьба проти усякої кривди».

Те ж саме він писав про Івана Нечуя-Левицького: "Його не можна було зачис­лити ні до якої партії. Правда, дещо у нього весь час стояло непохитне і незмінне, але се не були ніякі партійні програми, ані тези, се було його зовсім сказати так, елементарне, не підлягаюче ніякій дискусії становище національне, українське... Він був українцем і українським, виключно українським письменником тоді, коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціалізм знищить швидко всі національні різниці, і завдяки тим ніби ідеалам залюбки робилися - москалями... Іван Левицький, мов нічого не бувало, творив... для всесословної української нації... Левицький був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють - був артистом, творцем живих типів". - Іван Франко називав письменника "духовним велетнем": "Ів. Левицький - се великий артист зору, се колосальне, всеобіймаюче око тої України", (12) 12. Франко І. 3. т. у 50 т. - Т. 28. - С. 370).

Книжка І.Нечуя-Левицького "Україн­ство на літературних позвах з Мос­ковщиною", як і вся його творчість та йому подібних українських письменників-класиків, - це підтвердження Франкової думки, що потрібно працювати для України насамперед і незважаючи на умови, в яких ми живемо й працюємо.

У радикальній статті "Поза межами можливого", видрукуваній 1900 року в ЛНВ, він також наполегливо наголо­шував: "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтер­національними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сенти­менталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації" (13) 13. Франко І. 3. т. у 50 т. - Т. 45. - С 284).

Він був переконаний, що не маючи в душі цього національного ідеалу, «найкращі сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому фунті, попадали в зневіру і апатію" (14) 14. Там само. - С. 283.

Певно, що й сьогодні, на другому десятиріччі Незалежності України ми цілком можемо ствердити ці слова нашого генія. Правда не всі. Тільки той, хто почуває себе сином цієї української землі. А особливо це стосується часописів, які нестимуть чи несуть слово правди і справедливості, а не займаються словесною еквілібристикою.

Відомий історик і політик Михайло Драгоманов ще раніше звернув увагу на питання українства, пишучи працю "Українство 1866-1873 років": "На думку Нечуя, джерело всіх бід українського народу в тому, що жителями його країни не орудує ідея української народності. Через се буцім-то нарід обдирали та давили пани й урядники, яких автор називає "поляками" і "москалями" (15) 15. Літературно-науковий вісник (Далі - ЛНВ). - Львів, 1902. - Т. 20, № 10-12).

А чуже, як і своє панство обдирало й обдирає той народ український тепер, сьогодні на чотирнадцятій річниці незалежності України. І в Франкові часи й тепер головне лихо, на його думку, все-таки Московщина і так звана п'ята колона на українських землях.

"Москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація, - наголошує Франко у замітці "Дещо про польсько-українські відносини", - це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним" (16) 16. Франко І. Зібр. Тв. У 50 т. -Т. 46, кн.2.-С. 261).

А в праці "Українські "народовці" і радикали" стверджує думку про те, що "москвофільство в суті своїй вороже ідеї самостійності України і її національному розвою в Галичині" (17) 17. Франко і. Зібр. тв. У 50 т. - Т. 28. С. 205).

Не лише в Галичині вороже, а й по всій тодішній і теперішній Україні. А ще ж до всього міжнародне явище, гідне осуду і боротьби з ним.

Іван Франко наводить приклад із життя й творчості, без сумніву, талановитого, енергійного і невтомно працьовитого чоловіка Івана Наумовича. Правда, він був з малою освітою, при тім сильно вразливий, став жертвою найрізно­манітніших сугестій і скакав з однієї суперечності в іншу.

"Одиноким якорем рятунку для такого чоловіка, обік основної освіти, -підкреслює Іван Франко, - могла бути гаряча і непохитна любов до рідної мови і до рідного народу. Вона давала б його хиткому човну той доконче потрібний баласт, без якого нема рівного і певного курсу. Що відірвання від рідного грунту, поперед усього від рідної мови, мало фатальні наслідки на весь психічний устрій і на всю літературну працю Наумовича, на се маємо класичне свідоцтво його самого" (18) 18. Франко І. Мозаїка.- Львів. Каменяр. 2002 - С. 266).

Проаналізувавши життя і діяльність Наумовича, наприкінці статті Франко пише: "побачивши там (у Московщині - авт. М. В.), що його мрії про російський рай полягали на ілюзіях, відкликав усе своє життя - зажив отруту" (23) 23. Франко І. Там само. - С. 277).

Критичне вістря Івана Франка як письменника, політика і вченого спрямоване також проти всього соціал-демократичного, соціалістичного й кому­ністичного руху. До такого переконання він дійшов вивчивши основні догми і постулати цих ідеологій і рухів.

Соціал-демократичний рух, зокрема, оформився на теоретичних працях відомих діячів комуністичного руху, агітаційної діяльності соціалістів-революціонерів. Іван Франко пише, що "проклямований зразу як філантропія, як постулат християнської любові і спра­ведливості супроти бідних та покрив­джених, соціалістичний рух у 19-му столітті робиться світоглядом цілих поколінь учених, релігією мільйонів мас, могутнім двигачем політичного та соціального розвою, окликом боротьби, для одних - найвищим ідеалом, метою поступу, з якої осягненням кінчиться властиво історія, а для інших - грізною небез­пекою, синонімом перевороту та перемоги варварства й нового дес­потизму, найбільшим ворогом індивідуальної свободи та загального поступу" (24) 24. Франко І. Там само. - С. 400).

Про це всім нам не можна забувати. Адже сам Іван Франко всебічно і ретельно простежив та проаналізував названі ідеї. У праці "До історії соціалістичного руху" пише про те, що "більша часть думок "Комуністичного маніфесту" (1848 р. - авт. М. В.) Маркса й Енгельса запозиченна без подання джерела, а по думці д. Черкезова (теоретик-соціаліст, учень Сен-Сімона ~ М. В.), навіть перепсована та баламутно передана з іншого маніфесту, написаного 1843 р. ученим фур'єристом Віктором Консідераном" (25) 25. Франко І. Там само. - С. 407).

«Програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним дес­потизмом та уніформізмом, - наголошує Каменяр, - що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій» (26) 26. Франко І. Там само. - С. 422).

«Та й загалом  всевладність комуністичної держави, - підсумовує Іван Франко, - в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовим життям» (27) 27. Франко І. Там само. - С. 423).

Тому українське діло в українськім народі потребує сміливих і рухливих щук та кленів, давав пораду Каменяр у листі до Агатангела Кримського 7 жовтня 1893 року, котрі б усюди плавали, усюди виявляли життя і будили других до життя. Свідомого діяння і, як відомо з історії створення Франком радикальної партії, - радикальних дій на кожнім терені нашого дійства, буде то в дитячих яслах, школі, церкві чи будь-де.

Дещо пізніше про це наголошувала велика буковинка, блискуча письменниця Ольга Кобилянська. Своє подібно-радикальне й повне переконання впевнено й однозначно висловила у повісті "За ситуаціями" - аби український народ став великий, свобідний і дужий, то треба, щоб ідеалом був не терплячий мужик, а нетерпеливий войовник, котрий був би згоден орудувати в потребі більше мечем як плугам. Хоч сьогодні і плуг і шабля вже відійшли в минуле. Лишається клопітка і копітка праця над воздвиженням і воскресінням нашого духу...

Можливо, і недарма, та цілком символічною є в Коломиї гора Воскресінецька. Автори, пишучі до часопису "Діл", та й не лише до нього, мають пам"ятати ці слова великих наших класиків і взяти подібні переконання як керівництво до дії.

Ось тому необхідно виставляти своє не через те, що воно, хай поки що І не краще, але через те, що воно своє. Як будемо працювати для себе, стане кращим все. Але все що не українське на Україні - чуже й вороже українській душі, духові, державності. Ми станемо людьми без світла любови до рідного україн­ського народу І своєї природи - заблу­каємо І втратимо себе в чужині, пода­ючись  манівцями,  загубимося,  по Франковім визначенню,  в сітях   пере­хресних стежок...

Без пізнання народного духу й душі, його пісні, звичаїв, поглядів на життя, мови неможливий поступ не тільки в сфері однієї нації, одного народу, а й всієї людськості. Загальнолюдське немає аніякої цікавості без національного. Тільки знаючи народне, можна зрозуміло сказати, чого й якій мірі потребує народ. Етнографія та фольклор є одним із засобів пізнання рідного народу. Причому народність, національність виявляється в різних формах. Як мовиться, фольклор - це саме життя. В народнім слові і пісні, музиці знаходиться джерело всіх наших виразів життя і творчості. Національність мусить стати принципом громадського думання і поводження, дії думки і праці... Постійної праці і дійства. Згадаймо Франкове: "Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живуть глибині, Духу, щоб в бою стояти, Дай і мені!".

Ідея народного виховання словом, часописом, книжкою виходить із прав­дивого природного духу всякої нації, творчості народу, його пісні і слова, мови. З інстинкту самозбереження і само­охорони. Із змагання до природного обе­рігання народного здоров'я і духу. Тут навіть проста зміна мови вже змінює характер і напрям думки, отже діяння, як застерігав нас І.Франко в статті «Двоязичність і дволичність».

Характерним для політичної міжпартійної боротьби в наш час чи перипетій (а цього будь-якому часопису не уникнути) є Франкове узагальнення, що він вклав у вуста селянського захисника Рафаловича з повісті "Перехресні стежки": "Наш селянин - жебрак, слуга панський, жидівський, чий хочете. Що тут балакати про політику?.. Які вибори ви переведете з людьми, для котрих шматок ковбаси або миска дриглів - лакома річ і при тім більше зрозуміла від усіх ваших соймів і державних рад?" Не до політики, не до книжки, коли немає чого їсти й пити, зодягнутися бідній людині.

Тому це ще є одне із головних завдань часопису як пропагандисту й агітатору Франкових ідей. Без цього, здається, не видно буде славетної Коломиї навіть із Воскресінецької, тим паче, всеукраїнської гори.

Стверджуючи цей вид діяльності, І.Франко наголошував у статті "Формальний і реальний націоналізм", що його сторона далека від того, щоб нехтувати вагу національного питання, тобто розвитку народності у всіх її питомих формах (мові, звичаях, одягу і т. ін.). "Розвій народності без розвою живого народу, його добробуту, освіти, рівності громадської і прав горожанських є або пустою мрією, доктриною або штучним, тепличним витвором... Нація, котра помирає з голоду, в котрої 90 % людей не вміє ні читати, ні писати і не має де факто ніякої політичної волі, - така нація потребує хліба, азбуки і конституції; театрами, концертами "національними", романами й поезіями дуже мало їй можна прислужитися".

Іван Франко був справді сумлінням нації та її найвищим чільним духовним проводирем. Якщо Тарас Шевченко - дух народу, то Маленькою краплиною, в якій віддзеркалювалася доля його народу, бідного, недолугого, віками гнобленого і віками деморалізованого буде Каменяр. Йому було достатньо за всі кривди, образи та страждання бачити, як цей народ поволі підноситься, відчуває щораз більше жадобу світла, правди і справедливості та шукає до них шляхів.

Отож коли будемо чітко слідувати ідеям Івана Франка, його самовідданій праці на ниві любові до свого народу (а як же інакше!), "Діл" не лише з честю виконає свою місію, але й стане чільним всеукраїнським провідником у цій благородній національно-державній справі. Та й слава Коломиї та коломиянам пребуде, вивинеться помітно на все­українському небосхилі.