Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail:

Відділ комплектування:
E-mail:
тел. 0342 752479

Відділ мистецтва:
E-mail:

Краєзнавчий відділ:
E-mail:

Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31

Графік роботи:

Щоденно: 10:00 - 18:00
Субота - вихідний день
Cанітарний день - останній четвер місяця

ЖІНОЧА НЕВОЛЯ В РУСЬКИХ ПІСНЯХ НАРОДНИХ



Коли се правда, що мірою культурності всякого народу може служити то, як той народ обходиться з жін­ками, то й се безперечна правда, що русько-український народ після сеї міри покажеться високо культурним у від­ношенні до других сусідніх народів. Від давніх давен всі учені люди, котрі пильно придивлялися до життя руського народу, признавали, що русини обходяться з своїми жін­ками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свобіднїше, аніж їх сусіди. Свобідна воля женщини находить тут да­леко більше пошанування, ніж, напр., у великоросів; в родині жінка займає дуже поважне і почесне становище, ба, навіть веде своє окреме (жіноче, домашнє) хазяйство побіч мужичого, до котрого мужик рідко коли мішається. Ніякого важнішого діла мужик не робить без поради з жінкою, ба, дуже часто розумна і відважна жінка уміє у всім поставити свою волю супроти мужикової. Що вже й говорити о тім, що через таке чесне й людське держання жіноцтво руське мусило й само своїм характером вийти далеко краще, розвитіше, ніж се бачимо у сусідніх пле­мен. Се також признали трохи чи не всі етнографи, не ка­жучи вже о великій щирості і ніжності чуття, котре такими чистими перлами вилилося в незлічимих чудово гарних піснях жіночих; уже сама зверхня подоба руського жіноц­тва - складна, свобідна, гарна; само його сміле та певне виступування супроти чужих людей - все то свідчить дуже корисно о поважнім, людськім становищі жінок серед людського народу.

          А прецінь же між жіночими піснями руського народу стрічаємо дуже багато так сумовитих, так жалібно болющих, розкриваючих нам таку многоту недолі, що, вдумав­шися в ті пісні і в те життя, котре їх викликало, ми не мо­жемо не вжахнутись, не можемо не спитати самих себе: невже ж се правда? Невже ж се може діятись у нас, перед нашими очима, між нашим лагідним руським народом? Особливо замужня жінка винаходить у своїй жизні чимраз нові рани і недогоди, на котрі нарікає в піснях.

       Кожний, хто звик пильно придивлятись життю народ­ному і особливо слідити його безмірно цікаві духові про­яви, мусить звернути увагу на ті пісні, на ті, сказати по правді, жіночі невольничі псалми. Особливо тим цікаві вони - крім своєї основи,- що майже всі, з виїмком деяких вандрівних, а лиш до нашого життя більше або менше приноровлених, суть новішого, майже сучасного походження, як се доказує бесіда, чиста без архаїзмів, часом зовсім локально забарвлена,- як доказують також зовсім нові сучасні поняття і обставини в них зображені. Чи не доказує нам сей факт, що доля нашого жіноцтва стоїть тепер на переломі, що нові обставини життя суспіль­ного - збільшаючася біднота і др.- заявляють тенденцію змінити становище нашого жіноцтва і, розуміється, змі­нити його на гірше! Правда, в самих піснях, обіч сього непотішного факту, ми побачимо ще й друге, противне явище - реакцію жіноцтва супроти більшаючого гніту. Маймо надію, що гніт той чимдалі буде зменшуватися і що жіноцтво наше без перепони буде поступати дорогою духового розвою в міру поступу цілого руського народу.

Розправа, котру оце подаю, основана майже виключно на матеріалах рукописних, на піснях, зібраних мною самим і моїми товаришами (особливо М. Павликом, їв. Мохом і др.) в різних околицях Галичини самими послідніми ро­ками. Деякі з тих пісень були й печатані чи то в такій формі, як тут подаються, чи в варіантах. При кінці роз­прави я подам їх порівняння з печатними відмінами. За­примічу ще, що зведені тут пісні жіночі безперечно най­кращі і щодо змісту, і щодо форми з усього (крім хіба деяких дум історичних), що коли-небудь витворила наша фантазія народна, і яко твори народної лірики многі з них можуть сміло рівнятися з найдосконалішими того роду творами всіх часів і народів. Додам єще, що й мелодії многих із тих пісень так чудово хороші, що слова станов­лять лиш половину їх чаруючої сили.

        В батьківськім домі до заміжжя дівчині досить свобідно жити. Правда, працювати вона мусить тяжко, як і кожне в родині, але зато погуляти матуся не боронить.

                                                                        Гуляй, доню, не бороню, тепер маєш волю,-

                                                                        Зажене тя лиха  доля,  заплачеш за   мною.

 

                                                                                                                     (Ценів,   Колом.).

 

        Порівняння життя при матері а при свекрусі виходить дуже на некористь посліднього:

                                                                        Ой на горі виорано,  пшениці  не буде,

                                                                        У чужої матіноньки розкоші не буде.

                                                                        Своя мати  кладе спати,  постіль  постелила,

                                                                        А свекруха  нарікає:  ще-с не заробила.

                                                                        Своя мати й а в полудень та й ще прикриває,

                                                                        А в свекрухи спати трохи, та й ще нарікає.

 

                                                                                                                      (Березів, Колом.).

 

        Зате ж, як сказано, мати дає волю дочці, «щоб мала по чім згадувати молодість», вбирає і строїть її по своїй спро­мозі, «щоб не встид їй було показатися між люди», і хоч привчає до роботи і до домашнього порядку, то все-таки не надто настигає на неї, не надто натужує її молоді сили. І дівчина чує се, чує свою волю, але заразом чує, що воля тота коротка і швидко мине, що замужем ожидає її далеко не таке життя,- і вона спішить покористуватися своїм золотим віком, спішить нагулятися й наспіватися.

 

                                                                         Тепер я си заспіваю,  коли ми ся хоче,

                                                                         Коли  мої  головоньки   ніхто не клопоче.

                                                                         Тепер мені і світ милий,  і вольненька днинка,

                                                                         Доки мене не морочить маленька дитинка.

 

                                                                                                                        (Нагуєвичі, Дрогоб.).

        Вона спішить зазнати й любові, не питаючи, чи буде що з неї, чи доведеться їй жити з тим, кого вона полюбить. Ба ні, вона наперед знає, що

 

                                                                           Не всі тії сади родять, що порозцвітали,

                                                                           Не всі  тії  шлюби беруть, що ся покохали,

                                                                           Вой  но тії  сади  родять,  що рідойко цвіли,

                                                                           Вой но тії шлюби беруть, що ся не любили.

 

                                                                                                                        (Кунин,  Жовк.)

 

       Звісна річ, в послідній стрічці значна часть пересади, і вже далеко ближчий правди той варіант сеї пісні, що каже: «Половина побираєсь, що вірненько покохаєся»,- але все-таки дівчина не певна, до котрої половини дове­деться їй належати, і для того спішить зазнати любощів без ніяких практичних взглядів, чисто за поривом моло­дого гарячого серця.

       Але мати уважно наглядає за коханням своєї донечки. її стара розважлива голова, котра має так багато досвіду з життя, але не знає лиш того, «що кохання може», укла­дає наперед, яке має бути життя її дитини, вона вишукує їй жениха по своїй уподобі, а бодай відклонює доньку від любові з таким парубком, котрий їй не рівня. Мати більше глядить на то, чи жених заможний, чи «є у нього воли та корови», а дівчина глядить «на стан хороший та на чорні брови»,- відси стара як світ суперечка між чуттям а ро­зумом, між надто гарячою молодістю а надто холодною старістю.

      Случаїв дійсного силування, де дівчину мимо її волі віддають заміж за їй нелюбого чоловіка, серед руського народу взглядно мало. Здаєсь, що послідніми часами їх стає чимраз більше, а особливо між біднішими людьми. Се й зовсім конечно, і сього не можна класти на карб ха­рактеру народного, не можна вважати силуванням добро­вільним (зо сторони родичів дівчини), усвяченим звичаями, опертим на цілім світогляді народу. Се силування приму­сове, т. є. родичі тут примушені не ушанувати волі своєї дитини. Коли у бідних родичів лучиться донечка гар­на, робітна, вдатлива,- то віддати її за багатого, хоч би й нелюбого жениха (вдівця, старшого чоловіка) становить не раз для родичів єдиний рятунок від економічної заги­белі,- і чи ж диво, що вони хапаються за нього, що воля і наклони їх дитини мусять уступити переможній силі еко­номічного і суспільного інтересу та самозаховання?

      Зате як же то глибоко почуває, як живо протестує дівчина проти всякого силування! Ніякі економічні ко­ристі не заступлять їй сердечної любові. «Чи тонкий, чи' грубий, аби серцю любий!» Вона не то що не може взяти над собою стільки сили, щоб полюбити нелюба,- ні, вона навіть слова доброго не може йому проти свого серця сказати.

 

                                                                              Чому, ненько, не раненько сокіл вилітає?

                                                                              Дай  му, донько, принадоньку,   няй  тут  привикає.

                                                                              Посади го, моя донько, за тисовий столик.

                                                                              Скажи йому,   моя донько: «Сивенький соколикі»

                                                                               - Воліла би-м, моя мамко,каменя глодати,

                                                                              Ніж би-м мала нелюбові  «соколе»  казати;

                                                                              Воліла би-м, моя мамко, гіркий полин їсти,

                                                                              Ніж би-м мала із нелюбом обідати сісти.

 

                                                                                                               (Лолин, Стрийське).

         Такий гарячий і живий протест проти силування свід­чить іменно о тім, що силування те серед нашого народу - случай рідкий, що у наших дівчат дуже живе й сильне почуття свободи власної волі, що вони не уважають, так як великоруські женщини, своїм першим обов'язком - у всім покорятися мужчинам і у всім відречися власної волі. А хоть не раз протест сей і мусить остатися безплодним, хоть воля дівчини не може остоятися супроти пере­важаючих обставин, то вона все-таки не піддається пасивно, вона скидає з себе відповідь за те нечесне і нелюдське діло.

 

                                                                                 Ой  коли-сте наважили, то дайте мя, дайте,-

                                                                                 А як мені лихо буде, самі себе  кайте!

 

                                                                                                                     (Куннн, Жовк.).

 

         Ба, що більше - не раз дівчина волить смерть собі заподіяти, ніж по силуванім шлюбі жити з немилим їй чоловіком.

 

                                                                                Ой  на  горі-горі  церква  мурована,

                                                                                Ой  там   дівчинонька  з  примусу  шлюб брала.

                                                                                Ой шлюбе мій,  шлюбе,  примушений шлюбе,

                                                                                Ой  чи  добре  мені  за  нелюбом  буде?

                                                                                Як  ми  буде  добре,   буду  го любити,

                                                       Як ми буде лихо, піду ся втопити.

                                                                                Втопила ж би я ся, але ж бо ся бою,

                                                                                Щоби-м не вдарила в камінь головою.

                                                                                Як я в Дунай втону, то в морі спочину,

                                                                                А за тим нелюбом марне з світу згину.

 

                                                                                                                     (Ценів,  Колом.)

 

         Майже так само аргументує й подолянка в гарній, хоч і з давніших, очевидно, козацьких ще часів, походячій пісні. Знаємо, що козаки-запорожці дуже низько ставили жінок і покидали їх частенько, щоб вступати на тодішні незлі­чимі війни. Бути жінкою козака представляється подо­лянці вершком всякого лиха, гірше самої смерті.

 

                                                                                Ей вийшла, вийшла  подолянка по воду,

                                                                                Ей сподобала козаченька на вроду.

                                                                                В одній стороні козак на дудку  грає,

                                                                                В другій стороні  подолянка гуляє.

                                                                                Ей а перестань, козаче, в дудку грати,

                                                                                Ей   перестане   подолянка   гуляти!

                                                                                Ей і перестав козак на дудку грати,

                                                                                Ей перестала подолянка гуляти,

                                                                                -  Ей ти, козаче, є зрада надо мною,

                                                                                Ей возьми ж мене й а в той човен з тобою!

                                                                                -  Ей подолянко, ти сивенькая  утко,

                                                                                Ей ступай, ступай а на той  човен  хутко!

                                                                                Ще й подолянка на човен не ступила,

                                                                                Вже подолянку бистра вода  піймила.

                                                                                - Ей ти, козаче, та рятуй  же мя рятуй,  -

                                                                                Ей будеш мати від матінки заплату!

                                                                                - Ей  не хочу ж я від матінки  заплати,

                                                                                Ей лиш тя хочу за миленькую взяти.

                                                                                - Ей волю ж бо я в тім Дунаю втонути,

                                                                                Як козакові за миленькую бути.

                                                                                Я в Дунай втону, то й у морі виплину,

                                                                                Як за козака піду, то навіки загину!

                                                                                Ей хлопці, хлопці, подолянка  втонула,

                                                                                Ей лиш червона  китайочка  сплинула,

                                                                                Ей закидайте та  дрібненькії  сіти,

                                                                                Ей будем, будем  подолянки глядіти.

                                                                                Ей то гляділи штири дні і три ночі,

                                                                                Нема подолянки, лиш  чорненькії очі.

                                                                                Ей  ударили  по подолянці в дзвони,

                                                                                Ей заплакав козак, аж го головка болит.

                                                                                Ей викопали  на  подолянку  яму,

                                                                                Ей заплакав  козак, як за  ріднойов  мамов.

                                                                                Ей  ізробили на подолянку трумно,

                                                                                Ей заплакав  козак, аж усім людім сумно.

 

                                                                                                                      (Рогатин).

 

        Пісня сеся не належить властиво безпосередньо до на­шої речі,- се пісня більше історична, ніж сучасна, і пред­ставляє крім того доволі   скомплікова-ний мотив. Подо­лянка, може, і любить потроха козака, але не хоче за нього йти для того, що він козак, боїться його задля його непевного і кочового способу життя.

        Особливо жахається дівчина - свою молоду свіжу красу віддати вдівцеві.

 

                                                                                Не йди, дівко, за удівця з людської  намови,

                                                                                Бо ти буде кровця течи з твойої  голови.

                                                                                Ой буде ти  кровця течи,  буде поцяпати,

                                                                                Буде тобі першю жінку все віпоминати:

                                                                                Ой  чому ти не такая, яка була  перша?

                                                                                Перша була, як фіявка, ти, бідо,  як мершя!

                                                                                Першя була, як фіявка,  як маковий  цвіт-цвіт,

                                                                                А ти, друга, бідо, така,  як бобовий сніп-сніп,

 

                                                                                                                    (Лолин, Стрийське).

 

        Той сам мотив, хоч більше гумористично оброблений (очевидно, з становища мужчини, а не женщини), стрі­чаємо в слідуючій польській пісні, котра співається де­куди й нашим народом:

 

                                                                                 Zielona ruta, jalowiec;

                                                                                 Lepszy kawaler, jak wdowiec!

                                                                                 Bo wdowiec bedzie narzekal,

                                                                                 Ze pierwsze zone lepsze mial.

                                                                                 Za pierwszej zony nieboszki

                                                                                 Plywaly w masle pierozki,

                                                                                 Hej a za drygiej niebogi

                                                                                 Plywaja w barszczu stonogi

 

                                                                                                                    (Рава  Руська).

 

1 Зелена рута,  яловець;

Краще парубок, як вдовець!

Бо вдівець буде нарікав,

Що   першу   жінку   кращу   мав.

За  першої  жінки небіжки

Плавали  в  маслі   пиріжки,

Гей,   а  за  другої  небоги

Плавають в борщі стоноги (польськ.).

 

        Що дівчина нерадо віддає свою руку вдівцеві, се річ зовсім природна: сили вдівця вже зужиті, надломлені, чуття застигло, з першою жінкою в'яжуть його споминки хоч не многих щасливих хвиль, а з другою нічого, крім церковного шлюбу,- чи ж диво, що тота друга не може йому бути така мила, як перша? Але що найважніше: у вдівця звичайно є діти по першій жінці, а котрій же то дівчині мило бути мачухою? От тому-то дівчина так гарячо проситься у своєї матері, щоби не давала її за вдівця з дітьми:

 

                                                                           Ой не дай мі, мамунцуню, не дай мі, не дай мі,

                                                                           До нової   комороньки  сховай   мі,  сховай  мі!

                                                                           А  я  буду  в  комороньці  сидіти,  сидіти,

                                                                           Лиш не  дай мі,  мамунцуню,  меже дрібні   діти!

 

                                                                                                                                   (Нагуевичі).

 

        А от як жалібно плаче дівчина, котру мати віддала за нелюбого чоловіка:

 

                                                                                 Ой дала-с ні моя мати, ой дала-с  ні дала,

                                                                                 Так як тоту  колопеньку  в болото втоптала,

                                                                                 Ой та як тій колопеньці й у болоті гнити,

                                                                                 Ой так мені молоденькій за нелюбом жити.

                                                                                 Колопеньку-с утоптала, та й за ню згадаєш,

                                                                                 А за мене молоденьку і не споминаєш.

                                                                                 Колопеньку-с утоптала на дві-три неділі,

                                                                                 Мені-с  жите відобрала  на віки вічнії.

                                                                                 Колопеньку-с утоптала та й знов ї обсушиш,

                                                                                 А вже мене молоденьку з бідов не розлучиш.

                                                                                 А вже мене не розлучить ні  піп, ні владика,

                                                                                 А вже хіба ні розлучить рискаль та й мотика,

 

                                                                                                                     (Березів, Коломийське).

 

        Так само небагато значить для дівчини багач з своїм багатством, котре не може їй заступити щирої любові.

 

                                                                                Ой що ж мені по худобі, що й обору заляже?

                                                                                Ой що ж мені по нелюбі, що мені світ  зав'яже?

 

                                                                                                                      (Косів).

       Противно, дівчина волить піти за наймита, котрого любить, аніж за пана, у котрого є всякі достатки, але нема серця.

 

                                                                                Ой піду ж бо я тов гребленьков до ставу;

                                                                                Сама  не знаю,  кому  я ся  дістану:

                                                                                Ци тому пану, що коні воронії,

                                                                                Ци єго слузі, що очка чорненькії?

                                                                                Коні вороні вовки в полі  поїдять,

                                                                                Очка чорненькі ніколи ся не змінять.

 

                                                                                                                     (Нагуевичі).

 

          Зато як сумно малюється доля дівчини, котра з власної охоти пішла до пана в двір служити і там стратила свою честь:

 

                                                                          А в горі, в горі ґаночок мурований,

                                                                          А в тім ґаночку паночок мальований.

                                                                          -  Пусти ж ми, мати, ой до двора служити,

                                                                          А як не пустиш, то буду рік тужити.-

                                                                          «Ой, доню, доню, в дворі би рано встати».

                                                                          -  Я буду, мамко, дорогі сукні мати,-

                                                                          «Ой, доню, доню, в дворі двораків сила».

                                                                          -  Кожному, мамко, своя честонька мила.

                                                                          Не служила рік, не служила півтора,

                                                                          Несе вна собі мале дитя зо двора.

                                                                          Ой іде вна, йде по полю думаючи,

                                                                          А за нев братчик, шабельков звиваючи.

                                                                          «Ой сестро, сестро, є в тебе грошей много,

                                                                          Ой лиш не маєш віночка рутяного».

                                                                          -Ой люлю, люлю, мале дитя зо двора!

                                                                          То мя побили меї матінки слова.

                                                                          Як ми бог тя дав, буду тя годувати,

                                                                          Як сваволенька, буду тя проклинати.

                                                                          Ой піду ж, піду, попід гай похилюся,

                                                                          Та послухаю, чи співає Маруся.

                                                                          Ой співат, співат, а я вже не співаю,

                                                                          Мале дитятко на рученьках хитаю.

                                                                          Ой люлю, люлю, нещаслива дитино;

                                                                          Ніхто не скаже: «На добрий день, дівчино!»

 

                                                               (Лолин, від Федя Довжанського зап[исав] М. Павлик).

 

           Що вже й говорити про сумну долю тих дівчат, котрі дали волю нерозважливій любові; їх ждала ганьба перед цілою громадою, декуди на зарінку за церквою або коло корчми били їх прилюдно шнурами від дзвонів, котрі перед тим на кілька день намочені були в соляній ропі (Дрогобич). Але ще тяжча бувала доля тих нещасливих, котрі з боязні перед ганьбою вбивали своїх дітей. Хто не пригадує собі прекрасної, з переказів народних виспіваної пісні Шевченка «У неділю у селі», в котрій Титарівну, що втопила свою дитину, закопують живцем в яму враз із трупом тої дитини? Суд громадський в таких справах бував безжалісний, а громадяни й не бачили того, що обертаються в блуднім колесі, що строгість кар за менші проступки іменно родить більші проступки.

                    (Повністю ознайомитися із змістом статті Ви зможете в ОУНБ ім. І.Франка)

 

Оновлено 28-03-2024
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка