ІВАН ФРАНКО У КРИВОРІВНІ

Гуцульщина - поетичний, казково чарівний край зелено-синіх вершин, темних смерекових лісів, дзвінких потоків. Оспіваний у піснях Черемош, по якому відважні плотарі вправно ведуть свої дараби, гуцули з поетичною душею і буйним, як полонинський вітер, характером, їх мальовничий одяг, народне гуцульське мистецтво і скарби усної творчості - все це вабило і вабить митців слова і пензля. Краса Гуцульщини затьмарила перед Коцюбинським навіть острів чудес - сонячний Капрі. А коли одного разу перед Іваном Трушем постало питання-їхати в Неаполь чи в Косів, він вибрав Косів.

         Досліджували Гуцульщину етнографи, географи, фольклористи, мовознавці. Деякі їх описи походять ще з XVIII, більш систематичні - з другої половини XIX ст. (праці І. Верхратського, Я. Головацького, Й. Коженьовського, В. Поля, І. Грегоровича, Л. Вайгля.) Але особливе зацікавлешія Гуцульщиною припадає на кінець XIX - початок XX ст., коли з'являються фундаментальні дослідження з етнографії і фольклору В. Шухевича, А. Онищука, В. Гнатюка.

         Іван Франко, як видно з його рецензії на "Гуцульщину" Шухевича, уважно стежив за всією літературою про Карпати. Ще замолоду його захопив образ легендарного опришка Довбуша; карпатський фольклор, карпатська тема цікавили його все життя. З кінця останнього десятиліття минулого віку великий Каменяр постійно проводив свої літні канікули на Гуцульщині. Село в мальовничій долині Чорного Чсремоша - Криворівня - стало своєрідною "літньою столицею" українських письменників. Криворівня не була курортом з міщанським присмаком цього слова. Не багаті нероби, не випадкові люди збиралися там. Приїжджали дихнути запашним повітрям гір змучені тяжкою працею-боротьбою найкращі сини і дочки українського письменства, такі як Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Марко Черемшина, Осип Маковей і артисти МХАТу на чолі з Станіславським. І Українською Швейцарією, українськими Афінами називали тоді Криворівню. Вона стала своєрідним центром єднання демократичних сил української культури, очолюваних Іваном Франком.

Одночасно навколишня природа, життя гуцулів ставали предметом творчих студій, і не одна перлина української літератури народилася тут. Досить згадати "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського, оповідання і поезії І. Франка, буркутські вірші Лесі Українки, "Камінну душу" і "Гуцульські акварелі" Г. Хоткевича.

         До Криворівні (Жаб'євський район Станіславської області) їдемо автобусом з Косова (можна й з Ворохти через Жаб'є). Минаємо кілька гуцульських сіл. Скрізь гарненькі дерев'яні будиночки в гуцульському стилі, багато нових. У кожному селі - просторий клуб, світла школа, медпункт, а то й лікарня. І мимоволі згадуються, як контраст, деякі картини минулого цього краю, які постають при читанні першого тому праці В. Шухевича "Гуцульщина", виданого в останній рік XIX ст. Тоді прекрасні полонини переходили в руки лихварів, господарства, обплутані павутинням банків, продавалися з аукціону, у курних гуцульських хатах разом з людьми жили телята та ягнята і масово мерли діти... Лікарської опіки не було. Треба було аж спеціального клопотання у віденському парламенті, щоб у Жаб'є приїхав лікар для боротьби з венеричними хворобами. Понад 90 процентів гуцулів було неписьменними. Кількість населення краю поступово зменшувалася...

         Перш ніж в'їхати в долину Черемоша, треба піднятись на досить високий перевал. З його найвищої точки у просвіті поміж горами видно дальші гори, вже дуже високі й круті, у довгій синій шаті смерекових лісів. А на схилах на царинках розсипалися хатки. Це і є Криворівня.

         І найкраще оглянути село з вершини якоїсь найближчої гори, тим більше, що письменники саме звідси малювали його види. Пригадаймо початок поеми Івана Франка "Терен у нозі":

 ...Ось під нами Черемош ізвився,

Як гадюка та срібно-зелена;

 Він шумить, клекоче, мов скажений,

 Під горбком гризе скалистий берег,

 Та над ним в святковому спокою

Гріється мале село гуцульське.

 Понад берегом стежки стрічками,

 По стежках то легіні купками,

 То гуцулки в горботках червоних.

 Дітвора купається край моста,

 На шкап'ятах їдуть господарі,

 Пишно їде дівчина-гуцулка,

Пишно їде і гщгаро курить...

         Ніщо так не вражає мешканців "долів", як гуцульські хати, що безстрашно піднялися на високі "ґруні" (верхи), десь аж під хмари. Захоплено дивишся на ті самотні хатини і думаєш, у котрій-то з них народилася дев'ятнадцята дитина в родині гуцула, герой повісті Коцюбинського "Тіні забутих предків".

        А ось і та дерев'яна церковця гуцульська, під якою сиділа Маруся з "Камінної душі" Гната Хоткевича. У цій же церкві бував і Олекса Довбуш. Недалеко звідси над Черемошем стояла корчма (вам покажуть те місце), в якій Довбуш уперше зустрівся з Дзвінкою, що прийшла на храм до Криворівні з Космача верхами, через Ігрець. А в 1745 р. зібрав Довбуш своїх хлопців весною на раду до Криворівні. Туг три дні відпочивали вони і раду радили перед новими трудними походами. Не дивно, що в Криворівні ще

й зараз стільки переказів і пісень про Довбуша. Вам розкажуть, хто й коли знайшов опришківські скарби, покажуть дорогу до Довбушевих комор на Синицях. Поруч з клубом у Криворівні- музей Івана Франка. Це була колись хата Василя Якіб'юка. Туг багато років відпочивав улітку Франко. На подвір'ї - пам'ятник Каменяреві (погруддя), встановлений у  1952 р. (музей відкрито на рік пізніше), та меморіальна плита з написом: "В честь Іванові Франкові Гуцульщина І916- 1926". Цей пам'ятник-плита має свою історію: на початку її було встановлено в день 10-річчя смерті письменника на скелі, яку названо іменем Франка. Це мальовничий обрив над Черемошем по дорозі до Жаб'є. З цієї скелі промовляв Франко на мітингу в 1912 р. Польські шовіністи намагалися знищити цей пам'ятник, і гуцули закопали плиту в землю до слушного часу.

         У будинку кілька кімнат. Смерекові стіни пахнуть живицею. Ось кімнатка, в якій жив Франко. Стіл, за яким працював він, топірець, з яким ходив по горах, гуцульська мальована тарілка, з якої їв. На стінах - фотографії мешканців Криворівні, сучасників Франка, і їхні спогади про письменника. Коли вперше побував Франко у Криворівні, достеменно не відомо. Постійно почав тут відпочивати з 1901 року. Саме в листах з цього літа Леся Українка згадує, що вона, їдучи в Буркут, зупинялась на одну ніч у Криворівні. Тоді вона бачилась з Франком.

         Спочатку, як згадує Олекса Волянський, приїхала до Криворівні дружина Гнатюка з дружиною Франка в 1899 р. У 1900 р. сім'я Франка відпочивала влітку у селі Криворівні в хаті Проця Мітчука. Франко з якихось причин постійно жити того літа  в Криворівні не зміг; але, очевидно, допомагав влаштувати сім'ю. Василь Гнатович Цвіленюк з Ясенова згадує, що він бачив, як Франко з дружиною й дітьми їхав на фірі селянина Миколи Джурака. Місцевий пан Баворський запропонував Франкові свій фіакр, але письменник відповів; "Я хлопський син і хочу їхати і розмовляти з гуцулами".

          Про перебування Франка в Криворівні, про його працю і відпочинок маємо свідчення одного з сучасників Каменяра, письменника Дениса Лук'яновича, який зустрічався там з Франком. "Уже четверте літо жив Франко у старого, гуцула Проця Мітчука-Цілюка на правому березі Чорного Черемоша. Мітчука назвали знахарем, він лікував людей і тварин, знав гуцульську старовину, знав давні нецерковні (апокрифічні) молитви.

Згодом (у 1906 році) Франко вже переселився на лівий берег ріки, до Якіб'юка-Івандюка. У Мітчука в 1909, 1910, 1911 роках проживав Михайло Коцюбинський.

         Крім Коцюбинського, приїздило до Криворівні чимало наддніпрянців, як Леся Українка, небіж Т. Шевченка художник Фотій Красицький, з Буковини Ольга Кобилянська. Відомий етнограф і друг Коцюбинського Володимир Гнатюк з гордістю називав Криворівню "українськими Афінами", бо це ж завдяки йому вона стала місцем відпочинку. У цих "Афінах" першою особою був Франко, оточений ореолом поега та безстрашного борця за високі ідеали та принципи. Багато відпочиваючих бажало бути у тому гурті, де перебував Франко" .

         Майже щоденно зустрічалися у Криворівні Франко і Коцюбинський. Допізна вели цікаві розмови про літературу. Коцюбинський намагався говорити гуцульським діалектом, який він рясно використав у "Тінях забутих предків". Денис Лук'янович малює в своїх мемуарах одну таку зустріч двох письменників. "...Елегантний Коцюбинський навіть у Криворівні носив твердий комірчик та краватку, хоч мусив від липневої спеки витирати лисину батистовою хусточкою. З його появою прояснів наш шановний господар Франко.

А милий гість, посміхаючись, спитав: Єк днюєте, гідний пане? Гаразд, єк ви? - запитав Франко. - Що дієте?

- Тручьив-сми днинку єдну і другу. Тепер починаю працювати, лиш боєв-сми, чи не спізнюся до вас.

-   Ви вдруге літуєте в нас і придбали славу людини, яка не спізнюється.

- А я радий вам сказати, пане докторе, що ви сьогодні, як бачу, краще почуваєте себе.

- Так, краще, нині я довше мочив руки в Мітчуковім чуркалі, а вода, каже мій Якіб'юк, дуже помагаюча.

- Хай здорові будуть ті трудящі руки, хай дужі будугь за те, що обладнали чуркало.

- А ви, бачу, тепер гарно почуваєте себе, - сказав Франко.

-  І відпочив душею,- відповів Коцюбинський.

- Вчарувала мене Гуцульщина, хочу вивезти звідси тему для повісті.

-  І вивезете, певне вивезете..." .

         Живучи в Криворівні, неначебто на канікулах, Франко не покидав пера. Більшу частину часу відводив на працю, хоч блискуче умів поєднувати працю з відпочинком. На місцевому матеріалі написав він поему "Терен у нозі"", яку присвятив своїй знайомій з цього ж села Зіновії Бурачинській, що розповідала йому цікаві гуцульські легенди. У Криворівні написане оповідати "У кузні", вірш в альбом Ользі Макаревич "У безсонну ніченьку" та ін.

         Пошта щодня привозила Франкові багато газет і книжок. Письменник не був тут відрізаним від культурного світу. Тут він готує дальші випуски "Універсальної бібліотеки", перекладає поезії Шевченка на німецьку мову, пише публіцистичні статті для преси і наукові розвідки.

          Як і у Львові, Франко в Криворівні мав свій режим дня. Вставав рано і йшов у ліс збирати гриби, потім купався, снідав і сідав за роботу. Працював до півдня. Відтак ішов на пляж, де на нього вже чекало товариство. У товаристві був дотепним, веселим. Після обіду знову працював, і тільки після підвечірку, якщо не перешкоджали якісь відвідувачі, поспішав на рибу. А потім ще працював далеко за північ. Кипучий темперамент Франка вимагав руху. Франко любив ходити пішки. У Львові завжди пішки ходив на роботу. З Криворівні йшов до Жаб'я. Він був невтомним мандрівником, витривалим туристом. Любов до природи вела його на високі гірські вершшш, звідки відкривалася краса верховини. У Криворівні побував на кожному ближчому груні, охоче йшов теж у далекі походи. "З Криворівні ми робили цілою родиною, а часом і великим товариством далекі прогулянки до далеко віддалених гуцульських хат, - згадує дочка письменника Ганна Франко-Ключко. - Раз ми відвідали 120-літню стареньку гуцулку, котра, щоправда, була вдвоє згорблена, але зате метка і балакуча. Вона була щаслива і радісна, як тато наговорив їй багато компліментів, подивляючи її здоровлю і живучості. Добра старенька відпровадила нас далеко з хати, дякуючи нам за відвідини, "що ви отеє такі добрі та чемні, що мене не лінувалися відвідти". Ходили ми до Довбушевої печери, де колись Довбуш - розбійник-оборонець і месник покривджених, герой багатьох оповідань і пісень -закопав свій великий скарб. Ми йшли вузькими стежками, переходили високі гори і темні провалля, минали бурхливі потоки і гірські озера, що таємно і зловіщо виблискували до місяця з-поміж високих смерек. Коли ми прийшли до славних печер, були помучені і голодні. Привітні вівчарі запросили нас до колиби, погостили нас надзвичайно смачною кулешею з густим молоком і овечим молодим сиром (будз). По вечері ми полягали спати. З одного боку, покрівля, з другого, огнище наповняло наш захист димом і дуже приємним теплом. Тато ще довго сидів з вівчарями, слухаючи їх оповідань. Повернувшись з Криворівні, тато привіз багато написаного, багато нових планів і з відновленою енергією брався до праці" .

         Улюбленим місцем туристів на Гуцульщині є Писаний Камінь на одній з найвищих вершин біля Ясенова, названий так від численних написів - прізвищ тих, хто там побував. Син Франка Петро згадує, що "батько раз чи два рази був на Писанім Камені і залишив там свій підпис" . Про гірські походи, зокрема на Писаний Камінь, докладно пише другий син Франка Тарас: "Тривалішу подорож з чималим товариством зробив Іван Франко на Писаний Камінь коло Ясенова. Ми, діти, раз у раз просили маму, щоб якнайчастіше спочивати по дорозі і, де тільки можна, освіжатися холодною водою. І якраз ці два заходи не були по нутру Франкові, як правдивому туристові. Він запевняв, що, йдучи на високу гору, не треба робити багато коротких відпочинків, але один довший. І поки ми сиділи або лежали, відпочиваючи, тато сновигав по лісі або "дзьобав" на полонині сунички чи "доїв" малиновий кущ. Мандруючи, батько ніколи не припадав до джерела з холодною, як лід, водою, вважаючи це шкідливим для здоров'я. Вважав теж за краще нести харчі на плечах, ніж переобтяжувати ними шлунок.

         Але й добившись мети мандрівки, Франко не гаяв часу. Пам'ятаю, коли ми вийшли на Писаний Камінь, названий так від численних написів, що видніли на мальовничих скелях, тато підкріпив сили, потім подрався на найвищу скелю.

         Вилазячи на гладку стіну, шукав чогось, знайшов і почав із щілини висмикувати якесь зілля, - яке саме, знизу не було видно, - і клав собі в кишеню. Коли ж зліз, витягував пару корінців карлуватої папороті. - Ану, жінко, і ви, діти, покуштуйте кореня цієї папороті, який він солодкий! Не бійтеся, він їстивний і навіть дуже поживний.

         Ми їли і смакували і відірватися не могли, а тато за той час прочитував написи, оглядав чудову околицю, вивчав географічну карту, яку мав із собою один із знайомих туристів, розмовляв з товариством і оповідав щось веселе, бо туристи раз у раз сміялися".

         Про один такий похід на Писаний Камінь згадує Фіголь, племінниця попа Волянського з Криворівні. "В році 1903 -1904 я була в Криворівні у своїх Волянських на вакаціях. Приходив Іван

Франко щоденно до моїх вуйків у вечірній порі або порі підвечірку... Як я собі затямила, то Іван Франко був усе веселий, усміхнений, дуже любив дітей і любив з ними розмовляти. Був зодягнений у вишивану сорочку з низеньким комірцем... Одного разу, я тямлю це дуже добре, уладили прогулку на Писаний Камінь. З Криворівні вийшло тоді вісім осіб, а в Ясенові прилучилося ще вісім. Всі ми йшли пішки.

         На всі наші чемодани був лише один віз, а як хто дуже втомився, то сідав на нього і то лише під гору, але Іван Франко ішов цілий час пішки навіть під самий Писаний Камінь на самий верх гори. Вийшли ми о сьомій годині рано, а вернулися о сьомій вечора. Цілу дорогу Іван Франко був дуже веселий. Ішов з нами, молодими, тішили його всі дерева, яка-небудь річка чи квіт і ми своєю молодістю зі своїм сміхом і співами. З Писаного Каменя подивляли ми чудовий краєвид. Здалека майорів Снятин, а перед нами гори, гори, а далі ціле Поділля. Все це допомагав нам розпізнавати Франко".

         Перебуваючи в Криворівні на фольклорній практиці зі студентами Львівського університету, ми вирішили побувати на вершинах Писаний Камінь і Піп Іван, на яких бував Франко.

          Не доходячи до Ясенова, ми повернули праворуч, поступово піднімаючись на безлісну гору. Тільки на самій вершині ростуть ще смерічки. За лісом - колосальна кам'яна брила з тріщиною посередині, списана різноманітними прізвищами. Під навислою скалою неглибока печера, що може служити захистом від дощу. Види з Писаного Каменя справді чудові. Звідти видно навіть Чорногору з білими цятками снігу.

          У веселому настрої сходили ми з гори на протилежний бік від того, з якого прийшли, щоб вийти у Ясенів Горішній. Стежка бігла через дрімучий смерековий ліс над урвищем. Глибоко внизу шумів по камінні потік, спадаючи до Черемоша.

         Трудніший похід на Попа Івана. З Криворівні до Жаб'я йшли пішки. З Жаб'я до Явірника їхали на вантажній машині, потім, закинувши рюкзаки на плечі, повернули вздовж допливу Черемоша. Дорога вела лісом, спочатку вздовж ріки, далі схилом гори, порослим велетнями-смереками. Темно у тому похмурому царстві смерек, як уночі. У напівтемряві ніщо не росте, лише валяються спорохнявілі стовбури. За лісом - полонина. Там ми ночували у колгоспній колибі. Навіть тут, на безлюдній полонині, куди часто навідуються ведмеді, пастухи не відчувають себе відрізаними від світу. В колибі радіоприймач. Вівчарі за столом грали в шахи. Як і в кожній колибі, цілу ніч горіла ватра. Неописано гарні види з високої полонини, особливо ввечері і рано-вранці, коли на гори падає туман. Здається, що ти серед велетенського океану на невеличкому острові. А навколо, скільки оком глянь, застиглі сизі хвилі -гірські хребти.

         Наступного дня раненько вирушили в дорогу. Минаємо цілі поля рожевих запашних рододендронів, що вкривають схили, і сходимо на вершину. Усі в захваті. Куди око бачить - гори, гори і синь... В недалекій ущелині залягають сніги. Приємно погратися в сніжки липневого дня!

         І тут ступала нога Каменяра. Бував на вершині Піп Іван і М. Коцюбинський. Про похід Івана Франка на Чорногору пише син письменника Тарас: "Вибралося більше товариство, взяли з собою багато харчів, запросили провідників з місцевих бувалих гуцулів.

Вирушили з Криворівні раненько. Жінки і діти їхали на конях. Перший "попас" був у Жаб'ю, дехто накупував там в крамницях ковбаси, консервів, шоколаду, цукерок. Батько йшов легко, майже не втомляючись, але на сонці потився. По рівному ідучи, розмовляв, коли ж піднімався вгору, ішов мовчки, навіть осторонь товариства, щоб не морочили йому голову питанням. Палиці звичайно не носив з собою, взуття мав легке, як гуцульські постоли, на травистих стежках і в лісі йшов босоніж.

         Минули ми Дземброню і зробили довгий відпочинок на греблі, що здержувала голубі води величезного озера Шибеного. Озеро було оточене вінцем лісистих гір і своїм плесом відбивало синяву погідного неба. Спочивши, ми почали знову підніматися вверх стежкою, що чимраз ставала крутішою і важкою. Минали численні стада худоби на полонинах і рідкі колиби вівчарів. Лютим гавкотом зустрічали нас кудлаті собаки, коли ж бачили, що ми не займаємо скотини, - втихомирювалися, але до ноги ніколи не йшли і хліба, киданого їм, не їли.

         Коли ж підходили до верхів'їв, швидко почала западати ніч. Ми зупинилися над невеликим гірським озером, що мало дивно чорну і страшенно зимну воду, ні до купелі, ні до пиття не придатну. Прийшлося заночувати просто неба. Ми повечеряли і шукали зручного нічлігу. За постіль служив мох, за накриття - коц. Молодь не скоро поснула. Любувалися зорями; розіклали велику ватру, співали пісні, заважаючи спати старшим. Кому з туристів не доводилося всього цього переживати? На другий день при сходженні на шпиль, досить крутий, у декого з товариства пішла кров носом, і ті не могли йти далі. На самім шпилі стоїть дивної форми скеля, мов постать попа в рясі - звідси й назва гори. Там уже всі добре відпочили і намилувалися видами довколишніх гір".

         Як свідчить О. Волянський, Іван Франко з цілим товариством вибрався одного разу до Берегемота на Буковині, де ловив рибу в ріці Серет, придивлявся новому способу ловлі петругів. "На цій прогулянці, - згадує О. Волянський, - здибав був Франко на горі Ватанарці рідкий вид дуже ядовитої чорної гадини, яку вдалося йому забити, причому оповідав цілому прогулянковому товариству про різні роди вужів та гадин, які він подибував у різних сторонах Карпат, як не менше про різні народні повір'я, чим немало заінтересував ціле товариство, та пояснив і опрокинув навіть між інтелігенцією деякі закорінені повір'я про цей вид плазунів.

         Взагалі Франко умів вести товариську бесіду та надавати їй такий напрям, що не тільки бавила, але й учила, а своїм інтересним викладом зацікавлював навіть найбільш на все байдужих людей".

         Найбільше любив Франко вступати в розмову з простими людьми, з селянами. Селяни Криворівні і досі добре пам'ятають Франка, добре знають його твори і свято бережуть його пам'ять. Насамперед ми звернулися до сторожа клубу і сільради Івана Онуфрійовича Плитки, дідуся у гуцульській крисані і киптарі. Дід бувалий, з нашими студентами розмовляв не тільки українською, але й мадярською, чеською, німецькою мовами.

-   Ви бачили Франка? - питаємо Івана Онуфрійовича.

- Так бачив, як вас бачу. Я з 1893 року, а тоді ще до школи ходив, як Франко в Якіб'юка проживав, а одно літо в Потяка Петра. А Коцюбинський жив у дяка на Заріччі, в Михайла Мойсейчика. Є ще та хата, старенька вже. В ксьондза теж бував. Жив і в Мітчука, а там Гнатюк був. Пам'ятаю, Франко ходив по лісі з своїм сином і шукав грибів. Як знайшов гриба, то кричав: "Гоп, гоп!". Ідіть до Харючки, вона вам найбільше розкаже, бо вона найстаріша в селі.

Переходимо через високу кладку з поруччям з обох боків через Черемош на Заріччя, де живе Параска Миронівна Харюк, найстаріша жінка в Криворівні. Не тільки господарка, але й її хата має поважний вік, може сотень зо дві. Ще в Коломийському музеї нам порадили оглянути хату Параски Харюк - тин старовинної гуцульської архітектури. Різні господарські будинки і хата оточують щільно подвір'я чотирикутником, утворюючи своєрідну фортецю, яка колись, мабуть, була надійним захистом від звіра і лихої людини.

         Вітаємося з столітньою бабусею з поораним зморшками часу благородним обличчям. Очі світяться привітно й добродушно. - Мені вже більше як сто літ, - каже Параска Миронівна. - Опришки мене на руках носили. Аби кілько жив - кортить жити. Банно за світом, за горами, смереками. Абисте жили двісті літ!

         Бабуся виходить з присмеркуватої хати на подвір'я, сідає на призьбі і, гріючись на сонечку, починає оповідати те, що заховала її столітня нам'ять. Вона пам'ятає Франка. "Сидів зо мнов, розпитував про гори, про життя людей. Любив пересиджувати на камені недалеко моєї хати, а в "цюркальці" мочив свої хворі руки". Оглядаємо "цюркальце". Це сильне джерело, що витрискує зі схилу гори, утворюючи швидкий потічок, який біжить, плутаючись між травами, до недалекого Черемошу.

         Розповідала бабуся, що Франко любив сидіти в лісі сам, щось читав і писав. Не раз зварить вона яєчок або ж і прості гуцульські страви візьме - бриндзи, кулеші, гуслянки - і несе йому в ліс. Миску, з якої їв Франко, подарувала в музей. Часто приходив з Франком і Коцюбинський. Сідали біля її хати і розмовляли з селянами.

         Та найбільшим приятелем Франка в Криворівні був Василь Якіб'юк, у хаті якого письменник довгі роки жив під час літніх канікул. Деякі збережені листи Франка до Якіб'юка і Якіб'юка до Франка свідчать, що приятелі ділилися думками з приводу багатьох питань. Василь Якіб'юк був людиною розумною, умудреною досвідом, знанням життя і природи. Це був народний тямущий лікар і різьбяр. Спогади про Франка від дочки Якіб'юка Олени записала Любов Забашта , а від його сина Миколи - Дмитро Осічний .

         Приїзд Франка до Якіб'юків був завжди великим святом. Усі щиро раділи. Він завжди привозив подарунки. Франко був невсипущим, вставав рано-вранці, а лягав пізно ввечері. З великими труднощами вдавалося йому перегорнута сторінку хворими руками. Ще трудніше було писати, а писання було багато. Допомагав йому син Андрій, а після його смерті Микола Якіб'юк, який був тоді учнем Вижницької гімназії. Франко диктував йому статті, вірші, повісгь "Великий шум", безліч листів. У погожі дні любив Франко сидіти на своєму розкладному кріслі за хатою під горою, серед буйної зелені, під крислатим явором. Недалеко від явора ще й досі є криничка, з якої Франко пив воду. Або ж ішов на недалеку скелю, де була для нього зроблена лавка. Там сидів він, читав і снував свої великі мрії, заслухавшись у шумливий Черемош. Тут його відвідував Михайло Коцюбинський.

         Інколи йшов Франко нелегким плаєм високо в гори, на Ігрець, в ліси, звані "Осіками". За ним радо йшла дітвора, що допомагала йому збирати гриби. По дорозі розповідав Франко гуцульським дітям прекрасні казки.

         Микола Якіб'юк пригадує і зміст деяких розмов з його батьком: "Коли батько закінчив якусь роботу, зараз вони у вільні години сходяться, посідають перед хатою і говорять дуже багато, говорять про всячину. Батько був різьбярем і не раз дуже любив чванитись перед Франком і перед іншими гостями своєю різьбярською роботою, яку брали у нього віденські пани на висгавки до Відня. Навіть цісар Франц-Йосип прислав був батькові в подарунок за різьблені топір і рами кільканадцять соток гульденів і листа з подякою, через що батько і вихваляв Відень. Таке батькове вихваляння Відня не подобалось Франкові, і він на це гнівався й говорив батькові: "Ломимо ваших добрих відносин до Відня, скажу вам, що русинам нема чого доброго сподіватися від Відня, бо там, у Відні, зовсім чужі для нас люди -наш погляд повинен бути звернений на Схід, до своїх рідних, бо свій своїм як не заплаче, то бодай скривиться". Така була проста, але глибоко правдива відповідь на батькові захвалювання Відня. Батько цю відповідь Франка прийняв до серця, вже ніколи про Відень не згадував.

         Багато часу у Франка забирали гості, яких у нього ніколи не бракувало. Одні приходили, щоб про дещо порадитись, а інші, щоб його бачити. Відвідувала його часто інтелігенція, та найбільше селяни, які з ним дуже зжилися. Коли восени Франко від'їжджав, то з сумом його проводжали, а навесні з нетерпінням чекали його приходу, все питали Якіб'юків: "Коли Франко приїде?". Так у

постійному єднанні з народом у цій гірській околиці на Гуцульщині прожив Франко літні місяці понад десять літ".

         Як іти на гору Ігрець, високо на схилі хата Миколи Івановича Потяка. Стара гуцульська хата. Сюди, йдучи по гриби, часто заходив Франко. Не раз сідав па призьбі і заводив розмову з господарем. Микола Потяк - освічений селянин, член радикальної партії, вів з Франком бесіди про життя, питав, чи покращає воно. "А може, треба шукати щастя за океаном?" - питався Потяк. Франко не радив туди їхати. Казав, що прийде час, коли щезнуть межі, що помежували чужі між собою, згорне мати своїх діток теплою рукою...

         Потяк розповідає, що Франко завжди ставав в обороні бідного селянства. Коли під час виборів до австрійського сойму місцева влада відібрала право голосу в 200 селян, Франко відстояв їх право брати участь у виборах.

         Пилип Григорович Якіб'юк (1880 року народження) теж добре пам'ятає Франка, бо Франко заходив і до їхньої хати, а часом ночував у них. Ліжко, на якому він спав, збереглося й досі. Пилип Якіб'юк розповідає, що часто бачив Франка на скелі біля дороги на Жаб'є. Франко любив теж ходити в присілок Суха і ловити там у потоці рибу. Потік і присілок Суха знаходиться за горою, що за музеєм Ів.Франка. За тією горою скривається казковий за красою закуток - долина, оточена стінами гір, порослих лісами, йдучи туди, ми зустріли Федора Ільковича Харюка (1887 р. народження), який теж пам'ятає Франка. Він ходив з Франком по гриби в Громове і Довге. Франко подарував йому портрет Шевченка. Сільським дітям Франко любив читати книжки, розповідати казки. Микола Ількович Тарновецький (1882 р. народження) говорить, що селяни поважали Франка за його розум. Часто вечорами біля хати Франко слухав їхні казки та легенди, різну бувальщину. Потім розмова переходила на сучасні теми. Говорили про землю, про майбутню долю. Іван Франко був упевнений, що життя складеться інакше, що настане час, коли земля належатиме тим, хто її обробляє.

         "В останні роки свого життя, - пригадує Василь Гнатович Цвіленюк, - Франко не раз, бувало, сидів он там, на лівому березі Черемошу і дивився на Довбушанку, на гори Кобилини, де містяться легендарні Довбушеві печери. Любив слухати розповіді про те, як сотні людей вергли там камінь і рили землю, шукаючи скарбів Довбуша. Ходили в народі легенди, що дванадцять віслюків, навантажених золотом, пригнав туди Довбуш, і заховані ті скарби в печерах. Франко тому не дуже вірив, але легенди слухав охоче... Франко часто розмовляв з людьми про те, що діється в світі, читав їм книжки й газети, вислуховував розповіді про їх злиденне життя. Говорив бувало: "Колись прийде така хвиля, що загріє сонце і в наше віконце". Одного разу Франко передав мені вірша, якого він написав тут же, над Черемошем, коли сплавляли дараби. Вірш пропав під час війни, але одну співанку я й досі пам'ятаю:

Габи гудуть, габи шумлять,

А керманич чує,

Та все далі, та все далі

 Дараби кучує".

         Востаннє приїхав Франко до Криворівні влітку 1914 року. Але почалася війна, і письменник поспішив до Львова. У Якіб'юка залишилось багато рукописів Франка (а також Г. Хоткевича), та вони загинули вже після Другої світової війни.

         Щороку на Гуцульщину приїжджає багато туристів, художників та письменників, які милуються красою і розквітлою культурою цього краю. Люблять відвідувати місця, з яких вони родом, поети і прозаїки Юрій Мельничук, Дмитро Павличко, Роман Іваничук. Не забував Гуцульщини Платон Воронько. У Криворівні, в будиночку над Черемошем, жив автор повісті "Над Черемошем" Михайло Стельмах. Оповідання про долину Черемоша написав Яків Стецюк. У 1956 р. стежками великого Каменяра мандрували поети Андрій Малишко та Любов Забашта, результатом чого з'явилась низка віршів і нарисів Л. Забашти та поема А. Малишка "Франко в Криворівні".

Денисюк І. Іван Франко у Криворівні / І. Денисюк // Гражда. - 2006. - № 14. - С. 26-32: фото.