У ПАМ\'ЯТІ НАЩАДКІВ
Все менше часу залишається до знаменної дати: 150-річчя від дня народження Івана Франка. Цю подію широко відзначають співвітчизники, українці, які проживають за кордоном, всі, кому дороге ім'я титана праці і велета духа.
Ми, івано-франківці, пишаємося, що життєві дороги І. Я. Франка багато разів приводили його в наше місто. Перегорнемо сторінки біографії Великого Каменяра, пов'язані з Станиславовом (таку назву мав у минулому Івано-Франківськ).
Восени 1883 року до міста у межиріччі двох Бистриць його запросив університетський товариш Владислав Дзвонковський. Про ті часи Іван Франко згадував пізніше в „Нарисі історії української літератури": „Дзвонковський ввів мене в дім Броніслава Дескура, де під проводом старого і дуже симпатичного господаря відбувалися оживлені розмови молодіжи, що шукала нових доріг для суспільнокорисної праці".
Броніслав Дескур був неординарною особистістю. В минулому заможний поміщик, він за участь у повстанні 1863 року зазнав репресій, емігрував до Галичини і поселився в Станисла-вові. Тут були його політичні однодумці: сестра Антоніна та її чоловік Владислав Дзвонковський, також активний учасник визвольних змагань за незалежність Польщі. Переслідуваний урядом царської Росії, останній змушений був залишити Польщу. Спочатку виїхав з дружиною, донькою Юзефою і сином Владиславом до Франції, а потім доля закинула його до Станисла-вова.
В „оживлених розмовах" молоді в помешканні Б. Дескура брав участь також Фелікс Дашинський, колишній учень Станиславівської гімназії, звідки був виключений за пропаганду соціалістичних ідей. Пізніше, під час навчання в Дрогобицькій гімназії він познайомився з І. Франкам, і це знайомство переросло в щиру дружбу.
Отже, в Станиславові Іван Франко тісно спілкувався з представниками прогресивної польської інтелігенції. Це спілкування дало поштовх літературній творчості, зокрема, для написання повісті „Не спитавши броду".
Була ще одна важлива чи не найголовніша причина частих відвідувань І. Франком Станиславова. Тут він познайомився з сестрою Владислава Дзвонковського, Юзефою, вродливою, духовно багатою дівчиною, яку щиро покохав. З нею прагнув поєднати своє життя. Просив у матері Юзефи, Антоніни „о руку і серце її дочки", пропонував спільними силами вести господарство. Одначе, одержав відмову.
Гірка образа залягла у серці Франковім. Причину відмови він вбачав у тому, що Юзефа походила з аристократичної польської родини, а його, селянського сина зневажала. Ці думки знайшли відображення в його поезії:
Я й забув, що то осінь холодна,
Я й забув, що то смерті пора,
Я й забув, що ти кров благородна,
Що між нами безодня стара.
Що між нами народнії сльози.
Що любитись не мож нам, не слід,
Я й забув, що столітні погрози
Відлучили від мого твій рід.
Однак, була інша причина, яка унеможливлювала заміжнє життя Юзефи Дзвонковської. Вона хворіла на сухоти, невиліковану на той час хворобу. Про це Франко дізнався пізніше. Своїй коханій він присвятив ряд прекрасних поезій, сповнених смутку і безнадії.
В Станиславові Франко не раз виступав на літературних вечорах, присвячених пам'яті Т. Г. Шевченка. Ось як повідомляла львівська газета „Діло" про один з таких вечорів, який відбувся 31 березня 1890 року: „Найбільшої, безперечно, ваги був відчит пана Франка про Шевченкову „Тополю". Доповідач дуже основно розказав про легенди всіх народів, про ті легенди, в котрих ще і нині спочивають могучі семена творчості поетів. І Шевченко радо сягнув до того скарбу всієї людськості. Відчит вислухано з великою увагою хоч був написаний дуже науково".
Того дня жителі Станиславова могли осягнути велич двох титанів: Тараса Шевченка та Івана Франка, який, популяризуючи творчість Кобзаря, ішов його тернистим шляхом.
В 1914 році хворий Іван Франко виступав перед інтелігенцією Станиславова в приміщенні культурно-освітнього товариства „Руська бесіда", де читав уривки із своєї філософської поеми „Мойсей". Натхненно звучали слова поета, звернені до співвітчизників:
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той, на роздорожжу,
Твоїм будущим душу я тривожу...
Та прийде час і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Шкода, що ідеєю державотворення, яка була так близька Франкові, не переймаються сьогодні більшість наших політиків.
Нині пам'ять Франка увічнена в місті, яке носить його ім'я. Про перебування поета в колишньому Станиславові нагадують меморіальні дошки, барельєф, що прикрашає фойє музично-драматичного театру ім. І. Франка. Пам'ятник Великому Каменяреві відкрито в 1996 році на вулиці Незалежності. З кам'яного постаменту між уламками скель він пильно вдивляється в своїх нащадків. Для них Франко тяжкою працею торував дорогу до нового життя.
0. ШЕРЕМЕТ
