\"ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ\" СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА Й ІВАНА ФРАНКА

Вивчення стосунків В.Стефаника з І.Фран­ком має давню історію з-поміж найпомітніших праць, спеціально присвячених цій темі, назву деякі: [4; 8, 82-92; 9]. Та один із аспектів їхніх взаємин досі залишається поза увагою дослід­ників: їхні контакти на суспільно-політичному поприщі. Таке мовчазне ігнорування пояснюють зазвичай певною пасивністю В.Стефаника як політика, його нехіттю і навіть відразою до політичного "комедіянства". І в принципі таке твердження має під собою поважні підстави. Але стосується воно тих етапів творчого посту­пу новеліста, коли вже твердо став на шлях красного письменства. Хоча був час, коли він покладав певні надії на своє, сказати б, політичне майбутнє. Поза всяким сумнівом, це була виму­шена, викликана цілою низкою факторів сторінка в його внутрішній біографії, що суперечила його духовній сутності, та все-таки вона була порів­няно тривалою і дозволила чіткіше визначитися зі своєю "дорогою", її характером і художньою самобутністю [детальніше див. 10]. Природно, що перебуваючи в епіцентрі подій, зв'язаних із внутрішньопартійними суперечками в таборі галицько-руських радикалів, із конфліктом І.Франка з польською суспільністю й україн­ською інтелігенцією, а також маючи гостру інту­їцію, зумів збагнути їхню сутність, природу і логіку. Відтак і в Франкові на початках їхнього знайомства більше приманювала його активна громадська позиція і суспільно-політична діяль­ність, а не "естетика". Художні концепти, літе­ратурно-естетичні й літературно-критичні по­гляди автора "З вершин і низин" вважав похід­ними від його суспільно-політичних настанов і пріоритетів. Іншими словами, він сприймав І.Франка до пори до часу передовсім як громад­ського діяча й суспільно-політичного активіста, власне, Каменяра, "вічного революцйонера". І на його літературно-творчу практику дивився головним чином як на могутнє джерело револю­ційних ідей і оцінював художні структури пись­менника першим ділом як суспільні документи, як соціальний протест, як заклик до боротьби, до чину. Це тривало, по суті, аж поки той не "вижбухнув" із себе "Мойсея". Не дивно, що ім'я І.Франка асоціювалося в нього здебільшого з такими творами чи виданнями, як "На дні", "Каменярі", "В поті чола", "Дзвін", "Молот" і т. ін., а складніші з погляду художньої семанти­ки, заглиблені в філософсько-концептуальні сутності речі, як, скажімо, поема "Похорон" по­первах викликала нерозуміння. Тому й побивав­ся, коли під загрозою постало проведення Пер­шого народного віча селян-радикалів, що богато людий зголошуєся на віче", що "вертатися назад не можна, оже Ви таки скликуйте віче і старайте салю та нічліг" [ 15,36]. Останні слова з його листа до письменника дечим нагадують уже доручення чи розпорядження.

           Отож, стосунки В.Стефаника з І.Франком становлять цікаву сторінку в творчій долі обох авторів і в інтелектуальній історії Галичини кінця XIX - поч. XX ст. Тому актуальність досліджен­ня цього аспекту їхніх взаємин не викликає сумніву.

           Навчаючись у Краківському університеті, В.Стефаник у листопаді 1893 р. був присутній на вічі мазурських селян-поляків, що організу­валися в "партію хлопську". Ініціатором полі­тичного освідомлення селян у Західній Галичині виступив ксьондз С. Стояловський. В організо­ваному його політичною силою вічі В.Стефаник побачив багато ознак "дитячої хвороби", та все-таки вітав його проведення, зокрема тен­денцію до зближення "на політичному полі" селян з обох частин краю [див. його кореспон­денцію "Віче хлопів мазурських у Кракові": 16, 303-304]. Задля цього й приїздив у Краків і виступав від імені Русько-української ради­кальної партії. Франко. У січні наступного року подібне віче відбулося у Ржешові, організоване партією "Рolskie stronnictwo ludowe" (РSL) на чолі з Я.Сталінським. На ньому І.Франка вже не було, хоча він брав безпосередню участь у заснуванні цієї політичної сили й виробленні її програмових засад. При цьому виходив із на­станови, що польські й українські селяни Гали­чини однаково потерпають від шляхетських утисків, отже ворог спільний і їхні цілі в багатьох моментах збігаються. В.Стефаник у принципі погоджувався з цим. Сподівань на спільну бо­ротьбу населення обох частин Галичини побіль­шало, коли на Першому народному вічу селян-радикалів у Львові 16. XII. 1894 р. галичани-русини "зійшлися з мазурами і соціалістами" [15, 37]. Та зробити щось більше й конкретніше в цьому напрямку не вдалося. Насамперед тому, що І.Франко відійшов від керівництва "Народ­ною волею" і став приділяти суспільно-політич­ним справам порівняно менше уваги. Він навіть не брав участі в згаданому вічі і в роботі черго­вого з'їзду РУРП, що відбувся наступного дня. Це викликало деяке невдоволення і навіть роз­дратування у В.Стефаника, бо мусив "один про­тестувати" проти намагань К.Трильовського й С.Даниловича консолідуватися з народовцями й москвофілами і "впхати в організацію чи програму" деякі нові положення, зокрема сто­совно національного питання. Усе ж він розумів письменника й цінував його за щирість, вва­жаючи, що той "стараєся о катедру'" [15, 38].

         У РУРП вони належали до різних, умовно кажучи, регіональних ("львівські" й "краківські") і вікових ("старші" й "молоді") груп, хоча в багатьох моментах погляди їх збігалися, особливо після того, як В.Стефаник розійшовся з "товаришами" [детальніше про це див. 10]. Між представниками різних поколінь у радикальному русі точилася гостра боротьба, переростаючи нерідко у внутрішньопартійні чвари, взаємні звинувачення й образи. Уже на першому партз'їзді (початок жовтня 1890 р.) спалахнула дискусія навколо таких програмових положень, як класова боротьба пролетаріату з капіталом, соціальна опора радикального руху і вимога створення власної національної держави. "Молоді" радикали, засліплені марксистськими догмами, головною силою революційного руху вважали робітничий клас і батраків, а оскільки в умовах Галичини цього "матеріалу" не вистачало, домагалися усунути будь-які перешкоди на шляху розвитку капіталізму й зубожінню селян. Цьому рішуче перечив І.Франко, якому пропаганда подібних ідей бачилася не просто неприйнятною, а навіть страхітливо дикунською і сприймалася не інакше, як атавізм допотопних віків чи якась фантасмагорична вигадка [20, 273]. Він переконував своїх молодших партійних колег, що "з Lumpenproletariat-у не створимо партії" і що радикальна партія повинна правити "за організацію в першій лінії культурну і політичну", а тому повинна опиратися в своїй діяльності перш за все на "освічені і економічно сяк-так незалежні елементи нашого села" [26,29].

Стосовно цих питань пізніше знаходив цілковиту підтримку В.Стефаника. Особливо не могли знайти відгуку в його душі пропаганда курсу на пролетаризацію селян і бажання опира­тися в політичній діяльності лишень на малозе­мельне селянство. Відповідаючи А.Шмігельському на питання про ставлення радикалів до різних соціальних станів, він розвиває свої погля­ди на соціальну структуру галицького села. Во­но, як і галицько-руське суспільство загалом, не знало такого чіткого поділу на "бідних" і "ба­гатих", як це було в розвинутих країнах Західної Європи і як його зазначили теоретики наукового соціалізму ("по сім боці богатирі, котрим навіть без їх волі йде щораз більше богаство, а по тім бідні - вічні робітники"): "І одні працюють і другі працюють, і один і другий жиє по-свински, і один і другий ніякого просвітку в голові не має, і одного і другого, хто не хоче - не вскубне!" [13]. Хоча в цьому твердженні після слів "і одні і другі" годилося б додати "і треті", оскільки галицьке село складалося, згідно з його уявленнями, з трьох соціальних категорій: "богатирі", "богаті мужики" і "наймити". Відмінність між першими і другими була лише в тому, що "богатирі" могли дозволити собі гарно вдягатися, належно харчуватися і задовольняти при тому ще деякі, принаймні елементарні, духовні потреби, а просто "богатий" селянин на останнє вже не був спроможний. А єднало їх усіх те, що "бідні (в більшій або меншій мірі) і що дурні". Тому й декларована ортодоксальними соціалістами не­минучість класової боротьби між ними була неможлива: ані "відбиранням ґрунтів", ані страй­ками за таких умов справу важко було поліпши­ти, а погіршити можна, "знищивши" порівняно кращі форми життя. "Нація наша, - доводив далі,- се сами робучі мужики. По сему прийдемо до заключення, що економічно ми, русини, усі май­же рівні. На сій точці усім нам рівна і та сама дорога: добиватися такого житя, аби воно було житє повне таке, до якого нас цивілізація довела. Межи самими русинами ще такої борби не може бути, бо немає один одному що відбирати. Мо­жемо боротися, але з нацією другою - у нас пануючою, бо серед неї вже маємо справдішних богатирів та ще й таких, що ніколи в житю їм краплина поту не потекла, хиба за танцьом або їдою. Се менша річ, чи вони поляки, чи татари - доста того, що вони богатирі" [там само].

У поглядах на національні питання В.Стефаник теж здебільшого був прибічником І.Франка, розходячись із "молодими" партійними со­ратниками. Ні один ні другий не заперечували

побудови самостійної Української держави. Ще на початках радикального руху (1891) в одній із редакційних статей "Народу" І.Франко разом з М.Павликом заявляли, що "самостійність русько-укр[аїнського] народу від польського і велико­руського" - "се факт, котрий ми признаємо елементарним" [18, 38], але виступали проти завчасного введення цього постулату в програ­мові документи, оскільки вважали, що створен­ня самостійної держави саме по собі не вирішує проблеми, а "посередньо" такий крок міг би на­віть зіграти на руку деяким байдужим чи воро­жим до інтересів народу силам. Так само В.Стефаник був переконаний, що акцент лише на "національности" не вирішує завдань, які поставили перед собою радикали: "Національ­ність сама в собі - нічо, бо форма чи торба нічого не вартує, як пуста всередині. Тим одним наш мужик не проживе, що він русин, бо чоловік не лиш словом, але і хлібом жиє" [15,33]. Тому й на позачерговому з'їзді РУРП на початку грудня 1894 р. перечив проти пропозиції С. Даниловича "впхати в організацію чи програму національність" [15,38]. Лише вирішення всієї сукупності проблем, що хвилюють русинів, здатне було наповнити "торбу" національності реальним змістом. І заходячись навколо злобо­денних потреб селянства, організовуючи народні маси в свідому себе політичну силу, "старші" радикали робили націоналізм дієвим і наступаль­ним чинником суспільно-політичного життя, тим самим перетворюючи його з "голої абстракції" в могутню силу і зброю. Подібну думку не раз відстоював І.Франко, доводячи, що "націоналізм є остаточно сумою прикмет і потреб нації". "І ... коли ми в своїй програмі старались узгляд­нити всі ті прикмети, обняти та вдоволити всі ті потреби, то ми тим самим поставили націона­лізм не назаді, ані напереді, але в основі всієї нашої програми" [ 18,3 8]. У його розумінні на­ціоналізм - це не галасливі заяви, не вип'ялювання українофільських гасел і лозунгів, не клятьба у своїй любові до України, а передовсім робота, важка, щоденна, напружена, почасти й невдячна - у всіх напрямках суспільно-полі­тичного, економічного, культурно-освітнього і т. ін. життя. Крім того, належалося готувати народ до адекватного сприйняття цієї ідеї, як і вихову­вати свою національну еліту, яка б змогла взяти владу в свої руки, як до цього дійде справа, а також турбуватися про становлення своєї, націо­нальної адміністрації. Та насамперед на порядку денному стояло питання обґрунтувати доко­нечність державно-політичної незалежності України. І коли це сталося, нехай догматично, нехай примітивно з багатьох поглядів ("Україна iredenta" Ю.Бачинського), І.Франко оцінив це як подію непересічного значення. Радо вітав рішен­ня історичного, IV з'їзду РУРП наприкінці груд­ня 1895 р., на якому вперше в політичній історії України в програмові документи партії було введено постулат політичної самостійності, й В.Стефаник [15, 52].

З іншого боку, І.Франко розумів усю складність досягнення державної незалежності для українців, тому навіть на початку XX ст. усе ще вважав цей ідеал "поза межами можли­вого", а також був свідомий небезпек, немину­чості жертв, трупів і крові, тобто всього того, що називається потребою "сокири". Тому з "ви­ходом" "на порядок денний політичного життя Європи" постулату державної самостійності України неминучим і вкрай потрібним вважав наростання національного сепаратизму і шовінізму, войовничості політичної думки [24, 291-292].

Неминучість, а навіть потребу жертв і крові задля завоювання своєї державності розумів і В.Стефаник. Особливо чітко ідеологема жертви як принципу постання нового загалом і самостійної української держави зокре­ма проступає в його оповіданнях і новелах дру­гого періоду творчості - з часів визвольних зма­гань ("Вона - земля", "Марія", "Сини", "Роса"). Та зродилася ця ідея у творчій свідомості нове­ліста ще раніше. У раціональній формі висловив її, тоді вже посол до австрійського парламенту, у промові на зборах селян с. Задубрівці, що на Снятинщині, 31 липня 1909 р., говорячи про трагічні події у стінах Львівського університету й загибель А.Конка ("добрий знак, що той молодий чоловік загинув на барикаді"): "На такій могилі, як могила Адама, зростуть великі цвіти, за якими підуть всі і встелять дорогу тим цвітом і здобудуть свої права" [16, 295]. А зродилася ця "твердість" під безпосереднім впливом І.Франка ще наприкінці XIX ст., коли картав нещадно галицько-руську інтелігенцію за її пасивність й апатію до політичної боротьби, зрадливість і дволикість, боязнь крові й рішучого протесту, ставлячи в приклад польських борців за волю своєї держави [15,109-110]. Показово, що майже тоді ж І.Франко, полемізуючи з Лесею Українкою на сторінках журналу "Житє і слова", "посилав і посилаю українських радикалів учитися практичної агітації до поляків, литовців, латишів, грузин і інших недержавних народ­ностей Росії" [23,123].

Не  могли імпонувати В.Стефаникові й надмірно-догматичні захоплення його "товари­шів" науковим соціалізмом. У цьому плані ближ­чою була позиція "старших" радикалів (насам­перед І.Франка), що становили перше покоління галицько-українських соціалістів. Вони теж зазнали потужного впливу марксистської ідео­логії, що "розпалювала людей до фанатизму" [25, VI], але змогли швидко побороти запа­морочення подібними ідеями шляхом критич­ного ставлення до теоретичного набутку К.Маркса й Ф.Енгельса. Погляди І.Франка й В.Стефаника на соціалістичну доктрину починають збігатися десь із середини 1890-х р., і навіть означення в них деколи однакові. Так, у передмові до зб. "Мій Ізмарагд" (1898) автор називає ортодоксальний соціалізм "формаль­ною релігією", а В.Стефаник у листі до О.Гаморак (лютий 1899) вживає вислів "соціалістичний буддизм". І справа не лише в близькості озна­чень. Говорячи про "соціалістичний буддизм", автор мав на увазі не тільки і навіть не стільки конкретну ідеологічну парадигму, скільки деякі її основоположні тези: "затрату особистости", "загибіль чоловіка яко такого" [15, 173]. Як знаємо, І.Франко найбільшою вадою "народної держави" називав якраз те, що вона претен­дувала опікуватися всім життям, думками й волею кожної людини від колиски аж до могили засобами диктату й деспотизму ("воєнної дисципліни"), тому грозила стати убивцею й могильником людської особистості ("Що таке поступ?", "Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова" та ін.). Цю небезпечну тенденцію ("всеможна сила держави", "нищення душі") ідеологічної доктрини К.Маркса й Ф.Енгельса, В.Стефаник помітив, здається, ще раніше. Тор­каючись у листі до О.Гаморак (II. 1896 р.) питання про становище жінки в суспільстві, він відзначав, що, порушуючи зв'язані з ним пи­тання, соціал-демократи не зважають на ба­жання самих жінок; тобто "жінок вони не питаються, чи хотя вони сього права, чи може іншого", як і не дуже прислухаються до голосу пролетаріату [11, 10-11], - в усьому панує диктат сили й політичної доцільності, а власна воля й бажання людини сходять нанівець.

Обидва завзято перечили також проти спроб "молодих" радикалів "синхронізувати" свої дії з польськими соціал-демократами. І.Франко вважав будь-яке підпорядкування політичних рухів "загальнореволюційним" інтересам пануючих націй не просто безплідною і марною тратою сил, а й згубною для націо­нально-визвольних змагань справою. У цьому переконала кількалітня співпраця зі створеною в 1890 р. як Галицька робітнича, а в 1892 пере­йменованої в соціал-демократичну партією. Польські соціал-демократи намірилися посту­пово й неухильно, підступом і хитрощами, "за­володіти" українським політичним рухом, підпорядкувавши його власним інтересам: шляхом злиття обох партій, боротьби за "сфери впливу" (серед українських фабричних робітників і сільського безземельного пролетаріату) або навіть відстоюючи потребу створення галичанами-українцями своєї власної, "самостійної" пар­тії, але обов'язково на платформі польської (а не австрійської) соціал-демократії, що фактично означало асиміляцію й нівелювання українського робітничого руху, позбавлення його національно-визвольного характеру й спрямування, а рівно­часно й знищення РУРП.

Остаточно утвердили обох наших героїв у думці про безплідність й шкідливість співпраці з польськими соціалістами задля вирішення українських державно-політичних питань "криваві" вибори 1897 року до Державної ради у Відні. Тоді багато-хто з "молодих" радикалів агітував "против ... Франка за польсько-соціалістичними кандидатами" [15, 87], зриваючи передвиборчі мітинги з його участю, і навіть брав участь у побитті його довіреної особу. Тому І.Франко й заявив невдовзі після них, на УІІ партійному з'їзді радикалів 30. X. 1898 р., коли з усією очевидністю перед їхньою партією поста­ла загроза бути поглинутою соціал-демократичною - нехай і українською, однак такою, що схилялася в бік польських соціал-демократів: "Розваживши всі за і проти, мусимо признати, що так як тепер річ стоїть, - польські соціал-демократи є наші найтяжчі вороги. Розбивають нам віча, шкалюють наших працівників, віддерають молодіж, котра в нас видить всі неконсеквенції, в них - одні консеквенції. Може, ми вступленням до соціал-демократів спаралізу­вали тоту шкідливість, але то ще квестия. Пев­на річ лише те, що кроком тим ослабимо себе наново" [цит. заст.: 5,100].

В.Стефаника теж мало приваблювали а навіть відштовхували бажання "молодих" радикалів відстоювати національно-політичні інтереси українців спільно з польськими соціал-демократами. Живучи в Кракові, в самому осерді польської соціал-демократії, міг ближче приглянутися до їхньої сутність. Наслідком, а в певному сенсі й своєрідним підсумком таких спостережень стала стаття "Польські соціа­лісти як реставратори Польщі od morza do morza " (1895). Написана вона була відразу після зборів, присвячених пам'яті М. Драгоманова, на яких були й чільні представники ГСДП, в т. ч. їхній лідер І.Дашинський. Багато моментів у діяльності польських соціалістів викликали в молодих краківських радикалів (українців) по­див й обурення, тому В.Филипович звернувся до них за роз'ясненнями. Більша частина статті побудована, властиво, у формі його виступу, та очевидно, що В.Стефаник цілком солідаризу­вався з ними. Можна припустити, що такою була "колективна" думка радикальної групи україн­ської молоді в Кракові. Теоретично польські соціалісти начебто допускали право українців мати свою державу ("можуть собі творити осіб­ні республіки" - "якби... не схо­тіли" ввійти у склад "історичної" Польщі), а на ділі виступали за посилення організаційно-пропагандистської роботи серед українського населення, намагаючись, таким чином, будува­ти Польщу в її "історичних кордонах" руками не лише польського, а й міжнародного пролетаріату, в т. ч. силами самих русинів, завперше деяких "молодих" галицько-українських політиків, які ратували за перехід радикальної партії на соціал-демократичні (а отже - і на означені вище) позиції. Відповідь І.Дашинського (типово демагогічна навіть за своєю фразео­логією) не задовольнила. Потребу пропагандистської роботи серед східних галичан він пояснював "некультурністю" і недостатньою організованістю останніх. Стосовно інших моментів відбувся ухильними відповідями. "Одне тверде слово лиш сказав, що поки русини не поставлять такої сили у себе, як його партія, то вони мусять і будуть брати руську бідноту в свою організацію", -  закінчував В.Стефаник свою статтю [12,289-291]. Насправді це озна­чало солідаризацію чи навіть єдність краківсь­ких соціал-демократів з усім польським соціалістичним рухом стосовно "руського питання". Єдність робітників різних націй і право русинів на самовизначення відходили на задній план, коли йшлося про "великопольські" інтереси. Таким чином, стаття "Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza " була спрямована проти дволикості й великодер­жавних зазіхань польських соціал-демократів. І в цьому сенсі вона стала суголосною, а в де­яких моментах навіть передувала публіци­стичним виступам І.Франка, зокрема, його скандально відомій статті "Поет зради". Не дивно, що на початку виборчої кампанії 1897 р. він готовий був дорікнути навіть І.Франкові, що той необачно "залюбився у польских людовцях", "возиться зі Стапіньским і каже себе припоручувати виборцям через такого чоловіка" [15, 88].

1897 рік став переломним з різних поглядів у житті і внутрішній суб'єктивності В.Стефаника. Насамперед тому, що відтепер він твердо став на шлях літературно-творчої діяльності. Водночас цей рік позначився кількома значи­мими подіями, втім взаємозв'язаними, у стосун­ках його з І.Франком. Перша з них - підтримка письменника в березні на виборах до австрійсь­кого парламенту в Добромильському повіті.

Ці вибори були для Івана Франка склад­ними подвійно, бо взимку 1896/1897 рр. переніс захворювання слизової оболонки очей. Тому й Стефаникові, який відвідав тоді поета вдома, він здався "хворим чи запрацьованим" [15, 83]. Водночас виникли непорозуміння, що вкрай загострили його стосунки з наддніпрянцями, які надавали певну фінансову допомогу галицько-руським виданням (відома його полеміка з молодою Лесею Українкою). А самі вибори ввійшли в історію як "криваві баденські": у Схід­ній Галичині було вбито 9, поранено 29 й арештовано 800 чоловік. Вороги І.Франка не гребували нічим, в т.ч. й силою, сваволі й безчинствам не було меж. Відтак В.Стефаникові, як й іншим його "агентам", доводилося постійно ризику­вати, без перебільшення, власним життям. Вибори на Добромильщині були особливо бру­тальними, з використанням, сказати б, брудних технологій й адміністративного ресурсу. Із першого ж дня перебування в місті відчув на собі шалений тиск: підкуплена юрба селян разом із жандармами взялася його тероризувати за агітацію на користь "мужицького кандидата". Всупереч подібним заходам вдалося організувати "бюро інформаційне", що поклало собі за мету давати поради виборцям і проводити необхідну роботу на час виборів. Ще більш моторошну й страшну картину являли собою села Добромильського повіту, куди до своїх "приятелів-мужиків" подався на другий день. Там стояли військові частини, доходило до сутичок із жандармами й арештів, зусібіч гро­зила небезпека кривавої розправи. Звідси в листах часті згадки - практично в кожному, написаному в цей період, - про кров, шаблі й багнети [пор.: 15, 94, 97, 96]. Найважливіше в такій ситуації було не зневіритися в своїй ідеї й навчитися долати страх, на що й були спрямо­вані зусилля агітаторів І.Франка. Тоді В.Стефаник був навіть заарештований, однак через безпідставність звинувачень власті змушені були його відразу звільнити, а якось від розправи врятувала церква [15, 97].

"Шляхетська знать під проводом графа Бадені" [1,402] усе зробила, аби побороти І. Фран­ка й "провалити" його кандидатуру на тих ви­борах. Та водночас вони спричинили величез­не піднесення й активізацію селянського, а відтак і національно-політичного руху. І в цьому був незаперечний успіх балотування І.Франка та його "команди".

Вибори 1897 р. і поведінка на них польсь­ких демократичних кіл (перш за все "людовців" і соціал-демократів) примусили І.Франка "поки­нути навсіди експериментувати з працею на двох загонах і дати собі слово присвятити свою працю своєму рідному народови" [27, 158]. Вражений численними прикладами "патріо­тичної зради" й відступом польських начебто друзів й начебто ідейних соратників, він надрукував на сторінках віденського часопису "Die Zeit" статтю "Еin Dichter des Verrathes", в якій не просто назвав "національного святого" поляків А.Міцкевича "поетом зради", а й по­клав на нього найбільшу вину за "моральну деправацію" (зіпсуття й розтління), що панувала в польському суспільстві. Хоча публіцистика ("Селянський рух у Галичині", "Дещо про польсько-українські відносини", "Зміна си­стеми" та ін.) й художня спадщина ("Основи суспільності") І.Франка середини 1890-х рр., що стосуються українсько-польських взаємин, переконують, що на весну 1897 р. він цілком "визрів", аби зробити подібний крок. Подібне враження склалося і у В.Стефаника, що в розпал скандалу відвідав "трохи хорого по операції" письменника. "Треба єму було покидати докон­че "Кurjera" (залишати "наймитування" в сусі­дів. - Р.П.), оже аби було вже за що, то написав "D[ісhter] d[еs] V[еrrathes]", - ділився вра­женнями з О.Гаморак" [15, 104].

         Реакція польського громадянства була негайною і войовничою, хоча прогнозованою і, треба гадати, передбачувана самим І.Франком. Та він не міг собі уявити всього масштабу вакханалії. Одного разу над головою І.Франка навіть прогримів постріл, і лише дехто з польсь­ких друзів, як, наприклад, Г.Бігеляйзен чи Я. Каспрович, не відступилися тоді від нього.

          В.Стефаник перебував мало не в самому серці антифранківської істерії. Характеристики його стосовно неї стислі і влучні: "Кампанія проти него зі сторони поляків скажена"; "Чи будуть бити, чи не будуть, то ще в руках Господ­ніх"; "Уся Польща остікаєся на Франка" [15, 105]. Це при тому, що краківська поступова сту­дентська молодь, у т. ч. поляки за походженням, попри певні незгоди з автором статті, виявила симпатію до нього й засудила польську пресу, що вдавалася до брудної полеміки. Тому дово­дилося "боронити" письменника перед розлюче­ними поляками. Він теж не погоджувався з багатьма положеннями статті "Dichter des Verrathes", зокрема з оцінкою постаті А.Міцкевича, про що відверто сказав авторові під час однієї з їхніх численних зустрічей, як і не схва­лював подібних методів боротьби, проте гли­боко розумів і підтримував політичні мотиви його виступу. Суть його висловлювань на цю тему зводиться до того, що поляки поводилися в краї як "рабівники". І з цього погляду поступок І.Франка був хоча й не адекватним і вимуше­ним, та прогнозованим, а в певному сенсі й неминучим: "Я розумію, що так мусить бути. Напад на найкращі цвіти у городі доконує грабо­ваний і є для себе оправданий". Будучи "ротом" русинів, І.Франко "сказав за них то, що вони собі гадають" [15, 104]. Говорячи про заподіювані русинам кривди, В.Стефаник вживав узагаль­нене означення "поляки", а не "польська шлях­та", із чого напрошується висновок, що, подібно як й І.Франко, вину за такий стан покладав до певної міри на всю польську суспільність і на­самперед на її еліту. Таку свою позицію висловив у листі до В.Морачевського (V. 1897) й у виступі 28. V. 1897 року на зібранні демократичної орга­нізації "Вratnia pomoc " у Кракові, що об'єдну­вала поступову студентську молодь. Зокрема, у виступі на зборах аргументи його були подібними до тих, що пізніше наводив сам І.Франко, пояснюючи причини свого вчинку (стаття "Русько-польська згода і українсько-руське братане": 27), із чого напрошується ви­сновок, що на зустрічі з письменником у Львові вони обговорювали ці питання. І один і другий сходилися на думці, що "той скандал" стався внаслідок "згущення" принципово важливих чинників суспільно-політичного життя (в І.Франка: "було льоґічним випливом фактів, сильнійших від мене"; у В.Стефаника - "квестії ... польско-рускої"). А каталізатором і своєрід­ним "пусковим механізмом" такого рішучого кроку стала "різня виборча" й реакція на них польської суспільності. Обидва при згадці про це покликалися тільки на два "не дуже голосні, але характеристичні", за словами І.Франка, при­клади. Перший стосувався поведінки під час виборчої компанії тих політичних сил з польсь­кого боку чи їх конкретних представників, з якими чільні діячі РУРП домовлялися про вза­ємну підтримку своїх кандидатів і які начебто з розумінням ставилися до національно-визволь­них бажань українців. І.Франко їх конкретно не називав, вдавшись до узагальнююче-неозначеного виразу ("в ту саму пору я зазнав іще важкійших ударів від людий і груп близьких і дорогих мені серед польської суспільности"), тим самим ніби натякаючи, що подібним було ставлення переважно більшої частини польського грома­дянства та його політичної еліти, в т. ч. й тих, з ким доля поєднала приятельськими узами. На­томість В.Стефаник чітко й недвозначно іден­тифікує ту політичну силу, яка своїми діями завдала найболючішого удару: "Се соціалісти польскі. Як ся партія вийшла на політичну арену при послідних виборах парламентарних, то з тої справедливости не лишилося нічо. Проти наших кандидатів радикальних ся партія поставила своїх. Видко, що стан посіданя не так легко може скинути з себе навіть поляк-соціаліст" [15,106].                                              Інший із "характеристичних" фактів тор­кався зловживань поляками свого домінуючого в уряді й суспільстві становища: міністр внут­рішніх справ граф К.Бадені переконував світову громадськість, що "Wybory w galicyi odbywaja sie calkiem legalnie ", а лідер польських соціал-демократів і тоді вже посол до австрійського парламенту І.Дашинський спробував було перекласти вину за "криваві вибори" на саму галицько-українську суспільність. Відмінність щодо аргументації була лише в тому, що І.Франко наводив цинічне твердження офіційної особи, а В.Стефаник покликався на брехні чільника ГСДП. Та суть висловлювань обох польських діячів про виборчі процеси в Східній Галичині зводилися до одного: ніяких зловжи­вань владою, терору чи будь-яких інших пору­шень не було і бути не могло.

         Названі факти були лише частковими виявами тієї "оbjawa deprawacji moralnej" (явища морального зіпсуття, розтління. - Р.П.) й "рjdwona mjara etyczna" (подвійна етична міра. -Р.П.) польської суспільності та її національної еліти, що про них писав Бодуенові де Куртене автор статті. "В усьому цьому мене цікавило лише одне питання - психічна організація тієї нації, яка є такою вразливою на найменшу власну кривду, а одночасно може кривдити іншу з таким виглядом, немов би це найприприродніша річ у світі. Цю подвійну етичну міру - одна для себе, а інша для других - я знав уже раніше в євреїв, тепер боляче пізнав і у поляків. Звідси простий висновок - і одні, і другі - це народ вибраний, вони вважають себе вищими від іншнх"[19,105]. У пошуку причини такого стану речей чи радше -"джерела" цього особливого "національного виховання" І.Франко й прийшов до таких польських геніїв, як З.Красінський й А.Міцке-вич.

        Постійна й ненастанна потреба "боронити Франка" від чужих і своїх, рідних недругів наскільки органічно тоді ввійшла в єство В.Стефаника, що він навіть поступову універси­тетську молодь готовий був винуватити в недо­статній увазі до автора "На дні". Довідавшись, що почалися приготування до відзначення роковин літературно-творчої діяльності пись­менника, він зізнавався в одному з листів до О. Гаморак; "Мене лють бере на молодіж, що хоче 25-літній ювілей Франка святкувати і донині негодна видати нічо" [15, 110]. Хоча в цьому В.Стефаник навряд чи мав рацію, адже саме завдяки і передовсім зусиллям студентської молоді сталося так, що І.Франко "замість пони­ження в публічній опінії українців став значно підвищений" [3,222]. Зрозумів несправедливість свого осуду й безпідставність закидів у бік молоді сам В.Стефаник, коли отримав від Юві­лейного комітету програму заходів. Зі свого боку взяв у них посильну участь, виголосивши перед селянами Снятинщини низку рефератів про сподвижницький шлях письменника.

         Десь із весни 1897 р. в свідомості В.Сте­фаника починає складатися образ "вибраного", "особливого" для України та її національно-ви­звольного руху І.Франка, а рівночасно прихо­дить розуміння його "страшної" внутрішньої трагедії. Стосовно цього другого моменту по­дібні уявлення закрадалися й раніше - почи­наючи з осені 1896 р., коли, перебуваючи у Львові на черговому з'їзді РУРП, гостював у письменника вдома. Глибоко вразив тоді трагізм, що проглядав із його постаті, з кожного руху і слова. Втомлена, зі слідами нервового напруження на лиці і в усьому тілі постать викли­кала жаль і співчуття. І ще щось, чого він конкретніше поки ще не міг окреслити і що з усією очевидністю постане перед ним після драматичних колізій весни 1897. Це чи не вперше за час їхнього знайомства кинулась в око ця риса Франкової істоти. Відтоді аж до появи на шпальтах ЛНВ (1899. - Кн,6) статті "Поети і інтелігенція", що стала внаслідок осмислення комплексу питань, зв'язаних зі стосунками І.Франка з русько-українською громадськістю в Галичині і передовсім - з її елітою, постать письменника не виходитиме з його поля зору. "Франко. Ви не можете уявити собі, як він мені вліз у мозок за послідний час", - писав О.Гаморак у червні 1897 р. [15, 110]. На передній план виступили тепер, щоправда, його стосунки з галицько-українською інтеліген­цією, поштовхом до чого стала поява в друці автобіографічних нотаток "Дещо про себе самого" й реакція на неї ідейних опонентів пись­менника, які знову заповзялися будь-що-будь елімінувати його з українського громадянства.

        Обидва автори сходилися не тільки в оцінці й своєму ставленні до "Русі" й "русинів" (галицько-руської інтелігенції), а й у баченні соціальної сили, здатної на благородні почуван­ня, любов і повагу - селянський світ. Селяни, що становили основу українського народу, вва­жав І.Франко, теж не позбавлені були вад і не бездоганні: вони "гноблені, затемнювані і демо­ралізовані довгі віки", вони "сьогодні бідні, недо­лугі і непорадні". Та вина за таке їхнє становище лежить саме на національній еліті. І не завдяки їй, а може навіть - всупереч, ця сила почала "все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для свого народу й ніяка чесна праця не піде намарне" [21,31]. Подібної думки про селянство (в обох - "руський народ") був і В.Стефаник. Він теж уважав його за "силу ще не урівноважену, що не дійшла до енергійних чинів, але вона дійде. І треба любуватися нею, любити єї або ненавидіти і шукати в ній сили для безсильної душі. Се є наша культура і сила" [15, 177-178]. "Освічена верства" повинна б всіляко сприяти цим процесам. Та навіть та її частина, що приєдналася до радикального руху, була не на висоті свого покликання і своїх завдань.

        І Франко й Стефаник, таким чином, хоча й з різних боків, доходять, по суті, до подібних уявлень про "мужиків" як основу українсько-руської нації, що в часи лихоліть узяли на себе основний тягар випробувань і саме їх позиція дозволила вижити Україні. "Мені одному з того випливає одна правда: лиш рускі мужики тепер двигають цілу вагу посвяти, кроваву і невольничу, за поступ цілої нації", - зазначав із цього приводу В.Стефаник [15,109]. Не позбав­лена вад, ця сила здатна на "енергійний чин", тому в єднанні з нею треба шукати "сили для безсилої душі", в т.ч. й своєї власної, і за нею - майбутнє української нації і держави. Саме тому І.Франко в цей час так наполегливо утверджував думку про себе як селянського сина, хоча насправді був шляхетсько-ремісничого роду.

В.Стефаник розумів, що, як і в випадку з А.Міцкевичем, "поступованє" І.Франка щодо національної еліти "не є нормальне", та воно зрозуміле й "оправдане" [15, 110-111]. Це "мучило" чи не найбільше, тому намагався до­шукатися мотивів (соціальних, суспільно-полі­тичних, культурних тощо) вчинку письменника. Для нього ті чинники були в головних рисах зрозумілими, та хотів оприявнити їх для своїх друзів і для всієї галицько-української громади. А для кращого зрозуміння й можливості унаоч­нювати думки, він навіть О.Гаморак прохав надсилати йому ті газети й журнали, "де пишуть про Франка і де описують процеси політичні наших хлопів" (Ш, 111). При цьому не приховував і своїх намірів: "Треба раз плюнути інтелігенції нашій в очі зіставленєм роботи Франка між мужиками і інтелігенцією і єї наслідками". На проблему взаємин І.Франка й галицько-руської інтелігенція він дивився з погляду ширшого і, так  би мовити, вищого: "двигачів життя" і "партачів життя" (О.Теліга).

         У своїх судженнях стосовно останніх новеліст схильний був до перебільшень і крайніх, "загострених" оцінок, вважаючи, що своєю поведінкою, публічними виступами й ділами, усім своїм способом життя представники цієї соціально-політичної сили негативно діяли не лише на І.Франка, а й на кожну справді визначну творчу особистість, пригнічуючи й притлумлю­ючи її сили, лишаючи веселості й активності, вбиваючи живий дух [див. 15, 165-166]. Вражений ставленням інтелігенції до І.Франка й тією прикрістю, що вона завдавала авторові "На дні", допускав подеколи суб'єктивні, не згідні з життєвою правдою судження й оцінки: дещо штучний поділ творчості письменника на дві групи ("для мужиків" і "для інтелігенції"). Перша група була незмірно меншою, одначе вона дала свої, позитивні результати, а друга, тобто "робота Франка між... інтелігенцією", не мала відчутних наслідків, хоча в кількісному плані цей аспект його творчої діяльності перева­жав. "19-та частина писань Франка призначена для мужиків, і вона принесла хосен, 18/19 було писане для інтелігенції, - і не принесли майже хісна", - узагальнював він і з сумом додавав: "Се є утрата для живого писателя" [15, 111]. Торкаючись питання про причину такого "страшного непорозуміня чоловіка одного з оточенєм", В.Стефаник схильний був, списувати все на кволість і незрілість інтелігенції, відсут­ність у неї "дійсно великих" прагнень та ідеалів.

         По суті, кожна згадка про І.Франка в епістолярії В.Стефаника відтоді так або інакше супроводжувалася характеристикою галицько-руської інтелігенції. Уже в перших листах, де порушується ця проблема (до О.Гаморак за червень 1897 року) дано нищівну критику галицької суспільності та аполітичного істебліш­менту як сили назагал пасивної, нездатної на рішучі дії, далекої від народу й байдужої до його турбот-через зіставлення з польською елітою, дієвою й "правдивою" в своїх політичних дома­ганнях. "Зрозумійте Франка і єго критику на руску суспільність тепер, - кидав окремі штри­хи, що функціонально, а деякі - і за внутрішньою структурою більше нагадують риторичні питан­ня, до цієї проблеми. - Відчуйте тепер напади на него зі сторони рускої інтелігенції і то, що мусить відчути Франко! Чи не має той чоловік жалувати, що доля кинула єго працювати у такій суспільности 25 років!" [15, 110]. У наступному листі до тієї ж адресатки він ніби резюмує такі свої міркування: "Ото Франко с чоловік такий культурний, що він не може видержати серед рускої суспільности. То є страшне непорозумінє чоловіка одного з оточенєм, котре не має аспірацій, дійсно великих" [15,111]. В останніх словах навіч постає причина конфлікту: власне те, проти чого виступав сам І.Франко в статті "Дещо про себе самого". Тому природно, що надалі В.Стефаник більше зупиняється на характеристиці тієї сили, що цькувала й паплюжила свого Мойсея.

         Найповніше свої думки стосовно неї самої та її "болячок" звірив О.Кобилянській (П. 1898) та В.Гаморакові (29. III. 1899). У кожному разі в посланнях цим адресатам судження подані найбільш повно й цілісно, бо, скажімо, в листу­ванні з О.Гаморак вони ніби розкидані сторін­ками і рядками. В обох випадках сутність і характерні ознаки галицько-руської інтелігенції розкриваються через зіставлення з селянством. У В.Стефаника ці соціальні сили набували зна­чення опозиційних і протиставлялися як високе і низьке, велике й мале. Єдиним "містком" між цими силами можуть бути хіба жалощі "нашої інтелігенції" до "простолюдина". Йдеться аж ніяк не про справжні почуття, а про фальшиво-декларативні заяви, "сни патріотичні" і культурні ролі "селянолюбців". За балаканиною про "жа­ління мужиків" стояло, на погляд автора, ба­жання приховати справжнє життя "подлої душі рускої", її ницість, брак сили й гарту [15,177].

         Причину такої "атмосфери жалісливої" В.Стефаник схильний був розглядати насам­перед у площині психічних комплексів - як механізм приховування своїх справжніх намірів і почуттів, своєї сутності врешті-решт, як своє­рідний психотерапевтичний засіб і засіб само­збереження ("свою власну безсильність ... покривають"). Та був ще інший бік проблеми, як вона бачилася В.Стефаникові. У двох листах до О.Гаморак за лютий 1899 р. (один із них досі не друкований) він чи не єдиний раз його торкається. Коротко кажучи, суть його вислов­лювань зводиться до того, що, як і в багатьох інших випадках, у стосунках з галицько-руською інтелігенцією І.Франко став жертвою, фігураль­но кажучи, того світу, який сам сотворив. Вину за таке становище покладав і на самого пись­менника. Та безмірно значимішою вважав ту "особисту трагедію", до якої привели його "труди і дні". Вона бачилася наскільки "страшною", що навіть не наважувався згадувати про її причини. "Тайну з його особистого життя я не можу тепер подати до відома читаючим українцям. Це тичиться його страшного особистого пережи­вання, - писав 9. її. 1925 р. К.Студинському. -Я лишу то написане в своїх паперах, а друкувати цего ще довгі роки не можна" [17, 471]. А ще прийшло розуміння чи, може, почув це від самого автора "Мойсея", що така жертва була свідомою з його боку й неминучою на шляху формування модерної, європейського типу української нації. Тому й дорікав інтелігенції, що не сприяє йому в цьому напрямку, а лише заважає.

         Концепція "песього обов'язку", "любові з обов'язку" прийшлася не до душі В.Стефанику. Отримавши листа від О.Гаморак, у якому прохоплювалися "шматочки" внутрішнього болю, однак понад усім панувало бажання притлумити їх і заховати, "замістити" турбота­ми про громадські справи, він побачив у такому "приховуванні" себе і своїх почуттів вплив "школи рускої", "тої умисловости нашої, котра наказує всі свої сили і болі і радости ставити жертвою на трапезі відродженя "нашого селяньства" [14, 1]. Небезпеку такого "поступовання" бачив у тому, що суспільні мотиви, "обов'язки" поглинали справжні цінності, без яких втрачалася людина як така, гублячись чи зростаючись зі своїми "соціальними ролями". За тими "масками" гинули живі почуття насамперед болю й любові, що їх вважав най­тісніше пов'язаними й залежними. Відтак і справжньої відданості, справжньої "служби" тій справі, якій людина воліла себе присвятити, було дуже мало, - все зводилося до "декламації" й афішуванню своєї любові й своїх обов'язків. Подібна практика набула масового, тотального характеру, утворилася, власне, ціла "школа". Тому так багато розмов, на думку новеліста, в нас точилося про "службу селянинови", а прав­дивої любові до нього обмаль, тому й широко декларовані почуття до нього оберталися нех­туванням реальних бажань і потреб, зневаж­ливим ставленням до нього самого чи до його "інтересів", кривдами і грабежами.

         Саме І.Франко, на думку автора листа, спричинився найбільше до формування в українському суспільстві подібної "школи" та вироблення її головних ідеологічних постулатів. І хоча звинувачення письменника стосувалася начебто лише літературного боку справи ("А в літературі Франко проводить той прінціп "песього обов'язку взглядом мужика"; "І Франко як критик здусив би, коби міг, і Мопасана і Кобилянську"), та узагальнення охоплюють більш широке смислове около. Пор.: "Виховав ціле поколіня рівно ж кастратів, що на універзітеті чують песій обов'язок, а в житю той песій ідеал затрачують"; "А в житю робиться з того деклямація, або той страх чуткійших людий, аби хто не підслухав їх крику з терпіня надмірного, бо вийде декадентом, або надчоловіком, або [нрзб.], або чимось подібно вритним. А в політично-суспільнім житю вийшла деклямація любови до селяньства". Звідси й висновок напрошується сам собою: "Сі рами, що нас тиснуть, що каструють, що роблять з нас декляматорів, треба розбити, хотя би їх робив і такий майстер, як Франко" [14, З, 5, 6]. Таким чином, авторові "Каменярів" новеліст відводив роль провідного "діяча", що не лише теоретично (заклав "підмурівок"), а й практично приклався найбільше до вироблення згубної для людської сутності концепції суспільного обов'язку, а також до її домінування в галицько-руському соціальному, політичному і культурному просторі (тоді це видавалися авторові листа тісними "рамками"). Але він же, тобто І.Франко, першим впав жертвою свого "вчення", оскільки "нехтованє чоловіка яко чоловіка і роблене з него машини патріотичної чи хлопоманьскої" неминуче привело до затрати не лише всього того комплексу чинників, що визначають сутність людини, а й позначилося на ставленні до "вчителів". Тим паче, що І.Франко був з категорії тих, хто сам віддавався щиро, до останку і до самозабуття служінню загально­народним ідеалам і вимагав подібного ставлення "до справи" від інших. Це був, власне, "песій обов'язок". А крім того, що систематично вбивав, знищував у собі живі почуття, він ще наражався на небезпеку тих, хто не хотів жертвувати собою, ситим і розкішним життям, воліючи лише прикритися, як фіговим листком, декламаціями про любов до селянина, до народу, до нації. "Отак висушували діячі "осві­чену верству" і отак верства сушила діячів", -з сумом констатував [там само, 2-3].

         Навряд чи такий осуд можна було вва­жати справедливим. Тому й О.Гаморак, яка внутрішньо десь погоджувалася з оцінками й судженнями В.Стефаника стосовно домінуючої в галицько-руському суспільстві тенденції зводити все і вся до "селяньскої служби" і сто­совно своєї особи й себе загалом як типової представниці тієї "школи рускої", не могла прий­няти аргументів про відповідальність І.Франка за таку ситуацію і про його нібито занадто жорстку й однолінійну позицію в оцінках літера­турного декадансу. Тому й узялася боронити свого улюбленого письменника. "А ще, може, найбільше Вас злостить Франко, що консек­вентно домагаєсь тенденції і агітації, - писала у відповідь. - Франко двигає в нас сим і науку, і літературу, і критику, а часом мусить бути і агі­татором, і політиком, то, може, тому й поети. котрі граються чувствами. видаються єму чи­мось неповним, не достаточним". Та це, вва­жала вона, не вина І.Франка, а суспільства. Бо "в нас ще, відай, довго так буде, що оден чоловік буде мусів всім бути". І насамкінець рекомен­дувала своєму сердечному приятелеві не гарячкуватися і не робити поспішних виснов­ків, а, "як будете мати час", аргументовано, з фактами в руках стати "до борби з Франком і упімнетеся о право поетів" [2,2-3].

         Зрозумів несправедливість свого осуду І.Франка в багатьох позиціях і сам В.Стефаник. Його докори були викликані, скоріше за все, надмірним нервовим збудженням й образою - не за себе, а за тих, на кому безпосередньо по­значилася така "любов з обов'язку", а також хто потрапив у полон подібних ідеологічних настанов, щиро й до кінця віддавшись "службенським" ідеалам. А коли пристрасті вляглися, постать І.Франка в свідомості новеліста набула свого "звичного" вигляду. У перших числах березня 1899 р. він написав статтю "Поети і інтелігенція", що стала своєрідним публічним "розгортанням" теми І.Франко й "провідна верства" в Галичині. У ній думки, образи, навіть фразеологія, що раніше траплялися в листах, отримали своє продовження й завершення (своєрідний епанод). Висновок автора очевид­ний: інтелігенція не може бути предметом літератури через її "маленькість" і негідну пове­дінку, а відтак і не може народити "свого" авто­ра. І якщо це все-таки станеться, то, "відай, буде Гоголь, а його твір - будуть "Мертві душі" [16, 325]. У листах В.Стефаника з цього часу образ

письменника теж міняється. І на загальному тлі "браку людий навколо себе" один він бачиться "якийсь люцкий" [15, 185]. А те, що закидав у лютому 1899 р. І.Франкові, з відстані часу й прожитих літ трансформувалося в "достоїн­ство". У кожному разі в 1931 р. він вітав М.Рудницького, що той "перший з молодих поетів осмілилися зблизитися до гігантської праці мо­його приятеля Івана Франка". У заслугу вченому ставив зокрема те, що той "зважилися раз скінчити з молодими недогарками літературної кав'ярні, з модою маленьких людий нехтувати великими", і зумів "так високо глянути, аби поба­чити велику голову Франка в правдивому світлі" [15, 251]. Під "молодими недогарками літера­турної кав'ярні" і під "маленькими людьми", що взяли собі за "моду ... нехтувати великим", мав на увазі, зрозуміло, не Мопассана й не Кобилянську, бо не вони, як з'ясувалося з часом, ви­значали обличчя декадансу. Тому слід пого­дитися з думкою наймолодшого сина новеліста, що у висловлюваннях батька є "інколи і критика деяких вчинків Франка, але є і виправдання, а також гаряча оборона" [8, 88].

         Своєю "острою статейкою" В.Стефаник був невдоволений від часу її написання. Зреш­тою, писалася вона для ЛНВ, про "цивілізаційну відвагу" редакції якого мав невисоку думку, називаючи це видання не інакше, як "філістерским", "газетою філістерско-золівскою" [15,176]. Були навіть побоювання, чи "Вісник" наважиться статтю друкувати у такому її "за­слабому" вигляді [15, 174, 176]. Однак саме в цьому часописі заробляв на хліб І. Франко (йому й була надіслана стаття "Наші поети і наша суспільність" - так вона називалася в автор­ській редакції") і саме він ніс на собі головний тягар видання - аж до технічної роботи, отож його праця в редакції була складовою проблеми стосунків письменника з галицько-українською інтелігенцією. Тому В.Стефаник вирішив саме тут друкувати свій матеріал, виправдовуючи себе, що "се був перший стріл до нашої інте­лігенції"". Хоч і розумів, що "стріл заслабий і хиблений. Отим панкам руским треба по-капральски - бити в зуби" [15,175-176].

         Образ "вибраного", а отже трагічного в своїй внутрішній сутності І.Франка формувався в свідомості В.Стефаника не лише з означених "смислів". Були в цій ланці ще інші моменти, на яких новеліст не вважав за потрібне акцентувати, але напевно мав на оці. Та саме події 1897-1899 рр. вплинули на становлення його "центрального змісту". Тим паче, що 1898 р. проходив у Гали­чині, так би мовити, під знаком святкових урочи­стостей, головна роль у яких належала саме І.Франкові.

         Він був, як завше, активним гравцем у суспільно-політичних баталіях; відтак складні й неоднозначні події 1898-1899 рр. позначилися принаймні двома "зламами" в його долі: один мав суспільний резонанс, а другий - більше приватного характеру. Цей останній зв'язаний зі змінами в ставленні до нього, величанням його "найбільшим сучасним письменником в Галичині, каменярем поступу і вічно револю­ційним духом" (М. Євшан). Досить сказати, що на ювілейні святкування з нагоди 25-ліття творчої праці І.Ф ранка прийшли навіть такі його політичні опоненти й, здавалося, одвічні вороги, як О.Барвінський та Ю. Романчук. Частково лояльнішим до нього зробилося й духовенство. Почалася, за словами М.Євшана, "шмонізують ювілянта на батька народу" [6,475-478]. В.Сте­фаник розумів вимушеність, облудність і нещи­рість таких кроків політичного бомонду (інтелі­генції). У листі до О.Кобилянської він називав таку поведінку галицько-руської інтелігенції "хитрійшою". "Краде Франкови голоси при ви­борах і рівночасно святкує его 25-літну працю, хоче Франкови конче закинути, що б'є мужиків по лици, і радуєси єго прологом на представленю Наталки Полтавки", - аргументував свою дум­ку [15,155].

          Більш драматично й напружено в цей час виглядали внутрішні катаклізми І.Франка як "громадського чоловіка". Його ніколи не поки­дала думка, що аби домогтися втілення в життя державно-соборних гасел, треба було найперше об'єднати досі розрізнені політичні сили галиць­ких українців навколо національної ідеї, а для того неминучою поставала потреба формуван­ня нової політичної структури з новими цілями й завданнями. Тим більше очевидним постало завдання створення загальнонародної центрист­ської партії національно-демократичного спря­мування після згадуваного калейдоскопу святкувань 1898 р. й викликаної ними хвилі державно-самостійницького піднесення. РУРП через її організаційні недоліки, слабку внутрішньопартійну дисципліну, обмеження соціаль­ної бази (а отже - й поставлених перед собою завдань), а також превалювання соціального інтересу над національним не могла впоратися з цим завданням. Тому І.Франко заходився біля організації УНДП (був задіяний у вироблені її статутних документів, написав кілька програ­мових статей у "Ділі", а також популяризував програмові засади УНДП на сторінках її офіцій­ного органу - газети "Свобода").

         В.Стефаник не схвалював цього кроку. Щойно довідавшись про заходи навколо органі­зації нової партійної структури і участь у ній письменника, допитувався в М.Павлика, "кілько є правди в тім, що Франко з Романчуком і Грушевским нову партію розчинають. Чи вже ж?" 15,195]. Важко допустити, щоб він не приймав національно-державницької ідеології, бо інші факти й свідчення цьому перечать. Та, мабуть, надто гостро вразив його, схильного до "чорно-білої" колористики, компроміс поета з його учо­рашніми супротивниками й одвертими воро­гами, партійне і суто людське єство яких інтуї­тивно збагнув ще раніше, або ж розумів тісноту для нього будь-яких партійних рамок чи обмежень.

         На загальному тлі боротьби за "почести і кар'єру", "дикої хапатні руских патріотів" [15, 164], до чого здебільшого зводився смисл існу­вання політиків, радикальна партія дещо відріз­нялася в кращий бік. Зате в ній не вщухали внутрішньопартійні чвари й гострі суперечки, що відволікало від вирішення нагальних завдань й мало сприяло припливу нових, молодих й "інте­лігентних" сил у ряди радикалів. У цьому пере­конала участь у засіданні "заряду" (керівного органу) партії в січні 1899 р., болючими вра­ження про яке ділився "по живих слідах" з О.Гаморак [15, 163-165]. Ім'я І.Франка в Стефаниковій свідомості пов'язувалося в нерозривну сув'язь із радикальною партією (у згаданому листі його ім'я згадується п'ять разів), тому надії на покращення справи пов'язував лише з ним. І коли цього не сталося, а тим паче коли письменник покинув табір радикалів і перейшов на позиції національних демократів, це викликало спротив і протест.

         Можливі й інші пояснення негативної реакції В.Стефаника на вихід І.Франка з РУРП, причому напрошується їх відразу ціла низка. Нагадаю, що В.Стефаник тоді відійшов від громадської активності, зосередившись цілко­вито на красному письменстві, і слабо був обіз­наний із суспільно-політичною ситуацією в Галичині. А ще - хвороба матері, біля ліжка якої тоді днював і ночував. Додалося також упереджене ставлення до вчинку свого давнього партійного соратника М.Павлика, зі слів якого отримав відомості про всю ту справу. Визна­чальним, мабуть, усе ж стало в цьому випадку те, що автор "Новини", як стверджував його син Юрко, був консерватором за своїм характе­ром. Тому й до кінця днів не поривав із ради­калами. А ще - "гидував усяким партійним чи груповим перебіжництвом, гидував людьми, що за гроші чи почесті зміняли свої переконання. І саме цьому його пуританству радикальна партія може завдячувати, ще він від неї ніколи не відмовився" [8, 38].

         Надалі ставлення до такого кроку І.Фран­ка змінилася, тим паче що РУРП і УНДП тісно співпрацювали, зокрема в часи "парламент­ської" одіссеї В.Стефаника, й основи цього за­клав саме автор "Каменярів". Тому був глибоко вдячний йому й за цю послугу і сприймав її як одну з численних безкорисливих "служеб", які письменник робив не лише йому особисто, а й галицько-руській та українській загалом суспіль­ності, -усе життя, жертвуючи собою і власним щастям задля блага "громади". Уперше ця думка закралася в свідомість ще наприкінці 1896 р., коли по дорозі в Краків відвідав І.Франка вдома. Побачивши його хворого чи "запрацьо­ваного", відзначив для себе важливе спостере­ження чи радше висновок. "Робить він на мене вражі не нашого сільського дуки, що сам богатий і міг би жити добре і роздає богато на церкву та житє єго не стоїть ані одної гарної хвилі, ні одного ясного промінчика", - ділився вражен­нями з О.Гаморак, а всю розповідь про це закінчив стилістичною фігурою апострофи: "Такий Франко бідний богач!" [15,83]. Подібну думку він уже чув від матері його гімназійного товариша в Дрогобичі Тіґерманової, коли дуже бажав особисто познайомитися зі славним письменником. Тому щойно цитовані слова з ли­ста до О.Гаморак за грудень 1896 р. можна сприймати як своєрідну парафразу або підкріп­лену власними спостереженнями і "вживанням" у неї тієї думки, що колись чув у Дрогобичі. Тоді "добра Тіґерманова" говорила: "Боже, як шкода цего чоловіка, такої голови нема в цілій Австрії. Він уже тепер повинен бути міністром, а тепер сидить по криміналах, ходить обдертий, а жандарми не дають йому ані одного дня спо­кою" [16,279]. Ті слова були виголошені іншою людиною, і чомусь не застановився над їх змі­стом. Так само наприкінці 1896 р., навіть після побаченого, ще лише почала викристалізуватися в свідомості концепція образу І.Франка. Події 1897-98 рр. не просто допомогли дійти смислу подібних слів, а й стали зрозумілими їх глибинна сутність і причини.

         Вимальовується, отож, така "крива" розу­міння ролі й місця І.Франка в галицько-укра­їнському суспільстві: велика і світла "голова", якої "нема в цілій Австрії", що мало б гаранту­вати йому посаду міністра, натомість мусить поневірятися по тюрмах і зазнавати пересліду­вань через свої переконання -> "бідний богач", що "сам богатий і міг би жити добре і роздає богато на церкву та житє єго не стоїть ані одної гарної хвилі, ні одного ясного промінчика". І якщо вперше подібну характеристику почув із вуст старої дрогобицької єврейки, коли ще доводилося сприймати на віру її слова, то наступні п'ять років знайомства не просто переконали, що так воно насправді й є, а доповнили картину деякими новими деталями, зв'язаними, зокрема, з безкорисливим, аж до зовнішніх ознак хвороби, служінням своєму народові і з драматичною долею письменника ("громадського чоловіка") в суспільстві, що, окрім заздрощів, цькування й оббріхувань, нічого взамін не отримує, через що життя його перетворилося на суцільну низку драм, випробувань і боротьби за виживання.

         Наступні роки, попри окремі хвилини зле­ту й тріумфів "українського Мойсея", не просто не змінили подібного враження, а лише утвер­дили в неминучості саме такого розуміння. Яскравіше виступив хіба момент служіння національно-державним інтересам українців та ще посилилися трагічні нотки. Зокрема, висту­паючи в 1909 р. на черговому з'їзді РУРП в Тернополі, він звернув увагу його делегатів на "найкращих синів України, які ціле своє життя, найкращі свої скарби присвятили своєму народові". Серед них виділив ім'я І.Франка, "велета, стовпа у нашій літературі", "що своїм мозком кормив українську суспільність, котрий свої найкращі, юні літа посвятив радикальній справі", а "тепер лежить на смертельнім ложу, затроєний випарами рутенського багна й невдяч­ності". "Се той, - додав, - що з надмірного напруження ума стратив власть нормального думання" [16, 487]. Гадаю, акцент на мозкові письменника в момент його психічної недуги був не випадковим: він фіксував чи не головний болючий контраст нашого суспільно життя, бо замість віддяки за ті ідеї, що продукував той мозок для суспільства, замість бути щасливим і шанованим, що повинно б бути саме собою зрозумілим, - "з надмірного напруження ума (і не лише це. -Р.П.) стратив власть нормального думання".

        Приблизно за такою, сказати б, міфо­логічною схемою відбувалося становлення у внутрішній природі В.Стефаника "смисло - образу" І.Франка як людини "вибраної" для нього особисто і для України, величної й трагіч­ної водночас. На 1908 рік формування такої концепції в головних моментах сталося. Надалі картина мінялася хіба в бік "одностайності" сприйняття постаті І.Франка в історії української культури й духовності загалом та розуміння його місця в суспільно-політичному просторі Гали­чини. Разом із тим ця тенденція набуває деяких ознак "обожнення", про що писав той-таки Юрій Клиновий [8, 82]. Втім, це набуде видимих обрисів уже після смерті І.Франка. Апофеозом же стали слова зізнання новеліста в його автобіо­графічних замітках про те, що з І. Франком він "удержував ціле життя найдружніші взаємини" і його, "може єдиного з українських великих письменників, найбільше любив" [16,273].