Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

СЛІДАМИ ІВАНА ФРАНКА НА БОЙКІВЩИНІ



Почну з того, що на початку 1956 року недавно створене Товариство "Знання" одержало вказівку організу­вати читання лекцій до 100-річчя від дня народження Івана Франка, позаяк ця ювілейна дата була затверджена Все­світньою Радою Миру. До участі були залучені й студенти-старшокурсники Дрогобицького педагогічного інституту, у тому числі і я, що хоч і навчався на російському відділенні, але брав участь у науковому гуртку з української літе­ратури й навіть написав роботу про роман Івана Франка "Перехресні стеж­ки", яка була відзначена другою пре­мією на республіканському конкурсі студентських наукових праць.

Усім роздали розмножений текст лекції, яку написав викладач інституту Микола Іванович Домницький. Цей текст мені не сподобався, бо в ньому було мало сказано про Франка-письменника, і я написав свій. Мій варіант доповіді, у свою чергу, не сподобався Миколі Івановичу, якому дали її на рецензію, і я був від читання лекцій усу­нутий. Та коли до дрогобицького відді­лення товариства "Знання" звернулися з Донбасу з проханням прислати їм допо­відачів із франківської тематики, а ви­кладачі чомусь їхати туди не хотіли, у товаристві згадали про мене й запро­понували поїхати, дозволивши читати те, що написав я. І от на початку літніх канікул я поїхав у Ворошиловградську (нині - Луганську) область на два тижні: виступав на шахтах перед змі­нами й перед учнями ФЗН чи ПТУ (уже не пам'ятаю, як вони тоді називалися), переважно українською мовою, яку, до слова, там тоді можна було почути час­то, і заробив собі на костюм, туфлі й сорочку. Я навіть увійшов у смак і, по­вернувшись додому, попросився поїзди­ти з лекцією про Франка ще по області.

І тут у мене виникла ідея пройти пішки тими місцями мого рідного Турківського району, де бував Іван Франко. Пішки. Бо, власне кажучи, іншого спо­собу пересування по селах тоді й не бу­ло. У Дрогобичі за сприяння товариства "Знання" мені видали дозвіл на в'їзд у заборонену зону, бо ті села, де я мав намір побувати, мали статус прикор­донних і вільного в'їзду до них не було. Мені дуже хотілося потрапити в ті села, в яких бував Франко, особливо в село Дидьова, де він гостював у священика Івана Нузіва разом із київськими сту­дентами Сергієм Дегеном та його сест­рами Наталією й Марією, а пізніше збирав фольклорно-етнографічні мате­ріали. Села цього вже не існувало, там проходив польсько-радянський кордон.

На прикордонній заставі мене прийняли дуже прихильно, попросили розповісти про Івана Франка солдатам-прикордонникам, а потім навіть дозво­лили скупатися в ріці Сян, не раз оспі­ваній поетом.                           

Навколо стояли високі трави, на­поюючи простір духмяними пахощами зрілого літа. Місцями вони були ско­шені: ближнім колгоспам дозволяли за­готовляти сіно, а воно ці пахощі ще посилювало. Але ось пролетів літак і - розсипав білі летючки. Я підняв одну. Не пам'ятаю, якою мовою і що там було написано, але в пам'яті чітко відбився малюнок: повішене тіло на жерлі гар­мати. 1956 рік був неспокійний: події в Угорщині відлунали в Польщі та Схід­ній Німеччині, яка мала назву Німецька Демократична Республіка.

Чи не в селі Лімна я випадково ді­знався, що в одній хаті біля кордону живе ще бабуся, яка була служницею в о.Кузіва в ті роки, коли там бував Фран­ко. Господарі почастували мене хлібом і пахучим гірським медом із полонинського різнотрав'я. Але від бабусі я не довідався нічого: вона вже погано чула, та й, по правді, хіба могла служниця запам'ятовувати священикових гостей. Щоправда, переказували, що десь є по­значений камінь, де любив сідати Франко, коли ловив рибу, але де його тепер шукати, не знав ніхто. Та ще згадували прізвище селянина Кубая, від якого поет записував коломийки.

Про перебування Івана Франка в Дидьовій докладніше я дізнався значно пізніше з його праці "Етнографічна екс­педиція на Бойківщину", яку в 1972 р. опублікував журнал "Жовтень" (сьогод­нішній "Дзвін") у перекладі з німецької мови. Цей давній, ще з 20-х років, пе­реклад довелося грунтовно редагувати (у 36 томі п'ятдесятитомного зібрання творів Франка ця стаття надрукована за тодішньою публікацією "Жовтня").

Отож тут читаємо: "Другою вели­кою зупинкою було розташоване над Сяном [...] село Дидьова, де парох Іван Кузів також є видатним етнографом і добрим знавцем бойків. На жаль, погана погода перешкодила нам зібрати тут колекцію і провести такі ж дослідження, як у Мшанці (недалеке село теперішньо­го Старосамбірського району. - М.І.). Незважаючи на це, тут теж зроблено вимірювання та фотографічні знімки, оглянено селянські хати і закуплено в сусідньому селі Локоть декілька музей­них експонатів". У публікації подано світлини зразків чоловічого й жіночого одягу з Дидьової.

Але селянам запам'яталися не ці, а попередні Франкові відвідини Дидьової, коли він із сестрами Дегенами гостював в о.Кузіва, бо тут із ними трапилася прикра пригода, про яку мені розпо­відали і в Лімній, і у Вовчому. Річ у тому, що поліція постійно стежила за Франком, а студентів із Росії вона потрактувала як шпигунів. Тому вирішили зробити у священика обшук. Але коли жандарм добирався до села на селян­ському возі, з осі випала затичка і поки її знайшли, хтось дав знати священикові про візитерів, і пошук нічого не дав.

Я гадав, що це одна з тих легенд, які народ часто створює про великих людей. Але через багато років випад­ково натрапив у журналі "Літопис Бойківщини" (1933 рік, ч.2), який видавався в Самборі, на цікавий матеріал письмен­ника Івана Филипчака "Справа арештування Франка в Дидьовій у прав­дивому світлі", який засвідчує реальну основу того, що я почув від селян. Основу цього матеріалу становить роз­повідь колишнього жандарма в сЛімна Прійми, який спростовував замітку ін­шого священика, о.Флюнта, надруковану в газеті "Діло" (1927, ч.117), нібито І.Франка заарештували після того, як він із Дегенами повернувся до Львова. Прійма стверджував, що він сам ареш­товував Франка і його супутників у Дидьові. Розповідь Прійми настільки коло­ритна, що хоча вона вміщена у книзі "Спогади про Івана Франка" (Львів, 1997), я наведу їх так, як записав І.Филипчак, який спеціально поїхав до Турки і, взявши за свідка директора тамтешньої школи п. Шеремету, письмово зафіксував спогад Прійми, який тоді вже був пенсіонером і проживав у Турці.

Отже, розповідь Прійми: "Було це в літі 1890 року. До мене, як до комен­данта постерунку в Лімній, приїхав перед полуднем комісар староства з Турки п.Альберт. Мене всі урядники знали, бо у мене в Лімній була добра кухня, добрі угорські вина, і тому всі урядники до мене заїжджали, часом навіть сам староста. З комісаром Аль­бертом я жив дружньо. Він приїхав з Турки кепськими кіньми. Просив мене о зміну коней і заявив, що поїдемо оба до Дидьової до Кузія, в домі котрого живе якийсь російський письменник і дві панни з Росії. Щодо цих осіб є підозрін­ня, що управляють шпигунство. Доніс про це дідич-поляк, власник села Ліктя і частини Дидьової - п.Раціборскі. Вислу­хавши цього, лишив я комісяря у своїй канцелярії, а сам пішов до жандармської станиці, щоби дати відповідні заряджен­ня й зажадати добрих коней. Я Франка не знав і про нього нічого не чув - хто він такий. Я був собі русин, але не пат­ріот, я був жандарм, службіст, а з о.Кузієм жив у приязни. Мені жаль було о.Кузія, бо це чесна була людина й я постановив його про це упередити. В тій цілі я написав на станиці письмо до о.Кузія, приклякав жидка - Мордка Каца, що стояв на послузі жандармерії. Дав я йому письмо й сказав, щоб на свойому коні якнайскорше поїхав до о.Кузія й передав моє письмо. "Якщо б ми тебе, жиде, дігнали, не кланяйся нам - вдай, що мене не знаєш, а їдь скоро!" Жидок поїхав. Ми з комісаром з'їли добрий обід, випили угорського та за яку малу годину, після від'їзду жида, вибралися в дорогу. Коні, як кати, гнали скоро. Я потерпав, щоб ми жидка не випередили.

Уїхавши 8 км., приїхали ми до села Боберки й затрималися перед коршмою. Я післав візника до коршми по тютюн, хоч мені його не треба було. Сам я перепросив комісаря, зліз з воза й непомітно витягнув залізну затичку з осі заднього колеса. Візник заговорився трохи з людьми. Комісар почав злости­тися, що так довго не вертає. Я побіг до коршми по візника. В сінях дав я йому цю затичку та приказав, щоб - як колесо злетить з воза - він зліз і пішов її шу­кати та щоб він нароком шукав її довго. Так опісля сталося. Але поки що ми їдемо, а колесо не злітає. Я потерпаю, щоб ми не заїхали скоріше до Дидьової, як цей жидок - мій тайний післанець. Щойно за яких 15 хвилин колесо злеті­ло. Комісар почав проклинати. Візник наш пішов ніби шукати затички, а в міжчассі комісар помстував. Я успокоював його як міг, а візник пішов шукати затички й ми стратили його з очей. Вкін­ці вернув урадований, що її найшов. Минуло доброї півгодини. Я сподівався, що жидок все-таки скорше буде в Дидьовій, як ми.

Жидок, прибувши на приходство в Дидьовій, віддав письмо тещі о.Кузія. Отця пароха не застав дома, бо ціле товариство вибралось над Сян ловити рибу - досить далеко від дому. Госпо­диня дому, прочитавши письмо, наляка­лася дуже. Якраз палила в печі на хліб. Тоді теща о.Кузія, зі страху перед реві­зією, вкинула цілу масу паперів і кни­жок до печі. З нашим приїздом не заста­ли ми дійсно о.Кузія й він в кілька хви­лин опісля прийшов з великим това­риством.

Почалася ревізія. Війт, комісар і я переглянули дещо поверховно й нічого не забрали. Годиться підчеркнути, що комісар обійшовся зі всіми дуже чемно. Перепросив і заявив о.Кузієві, що ста­роство дістало наказ з намісництва, щоб обі панни Дегенівні й Франка арешту­вати й відставити до Львова.

Я на Франка не звертав більшої уваги, бо видавався мені якимсь мало­важним. Більше я говорив з гарними паннами, бо ці робили вражіння підозрілих.

О.Кузій дав підводу, комісар сів з паннами й Франком і через Дзвіняч, Тарнаву й Шандровець виїхали до Турки. Звідси відставив він їх до Львова, а я вернув з візником на свою станицю".

Далі йде ще дописка, що "п.Прійма вже опісля прочитав кілька повістей Франка, вони йому дуже сподобалися і що йому навіть на думку не спало, що йому довелося арештувати таку визнач­ну й водночас скромну людину".

Ось такими були мої молодечі мандри слідами Івана Франка, що про­довжилися мандрами по книжках.

Важко сказати, чи все в цій роз­повіді колишнього жандарма було правдою чи додано трохи фантазії: розповідь записана  15 липня  1930 року, понад сорок років після арешту письменника. Неточно названий рік арешту - це тра­пилося з Франком не в 1890 р., як каже  Прійма, а роком раніше, та й прізвище  священика було не Кузій, а Кузів. Та  спогад цей цікавий і як людський документ.                                                   

Водночас навіть цей епізод засвідчує постійний інтерес Івана Франка до Бойківщини, зокрема такого її закутка, як тодішній Турчанський повіт, інтерес, який виявляється і в художніх творах, і у фольклорно-етнографічних досліджен­нях, і в контактах із людьми.

Так, у поемі "Вандрівка русина з Бідою", сатиричній панорамі Галичини, Турківщина постає як украй занедбаний закуток, де "Хоч школа вже літ сто, А письма не зна ніхто", і де людьми мож­на маніпулювати, як тільки заманеться різним "патріотам". А от коли з'явля­ється справжній патріот, як, приміром, Омелян Ткач із п'єси "Учитель", що на­магається цю столітню традицію пору­шити, то наштовхується на таку про­тидію, що зазнає "осьмих переносин" із села в село, куди його кидають, "як про­рока Данила в левину яму". І ці "осьмі переносний", либонь, будуть далеко не останні. Франкознавці достеменно вста­новили, що в основу п'єси "Учитель" лягли події, які відбувалися в с.Бориня й навколишніх селах.

Письменник не раз сам подає ад­реси місця дії своїх творів. Так, в опо­віданні "Цигани", де зображені мото­рошні сцени загибелі циганської родини від холоду й голоду, на яку прирекло їх самодурство місцевої влади, дія відбувається в селі Ластівки (видозмінена назва села, яке дотепер є в Турківському районі).

На Турківщині були шкільні това­риші Франка - і такі як "острий-преострий староста" з однойменного опові­дання, майстер політичних махінацій, і такі як Ізидор Пасічинський - священик, етнограф і поет, якого називали "бой­ківським солов'єм".

Нарешті, Франкові дороги по Тур­ківщині він сам називав "турецькою одісеєю". Вони знайшли своє найпов­ніше відображення в статтях і репор­тажах на сторінках газети "Кurjer Lwowski", коли письменник заробляв на хліб "в наймах у сусідів", цих матеріалів найменше торкнулася рука дослідника.

Мої ж походи пішки слідами Івана Франка завершувалися дорогою з Дро­гобича до с.Нагуєвичі в кінці серпня 1956 р. під час святкування 100-літнього ювілею письменника. У мене тоді з'яви­лася думка, що відомий вислів Гете про те, як найкраще пізнати поета, можна доповнити: треба пізнати не тільки його батьківщину, а й пройти його дорогами. Бажано пішки.

 

Оновлено 20-09-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка