ДОВГОПОЛЕ

Влітку 1905 року Іван Франко вирішив на­решті хоч трохи відпочити. Робота над поемою «Мойсей», яка опісля буде визнана шедевром української літератури, була завершена. Дру­кувати довелося за свій рахунок - не знайш­лось у всій соборній Україні людини, яка б оп­латила наклад... І це в той час, коли було по­вно боргів: тільки три роки тому поселився у власний будинок, який збудував завдяки ук­раїнським дітям, котрі по цілій Галичині збира­ли гроші на будівництво його домівки, бо їм, дітям, було соромно за батьків, які не змогли допомогти Іванові Франку. Тих грошей була дрібка, але не міг не відгукнутися на чисті по­риви дітей, а тому й розпочав будівництво. Основну масу грошей позичив у банку під при­стойний процент на 37,5 років. Кожного року доводилось борги віддавати. Грошей не було і їх потрібно було заробити... Від цього всього був страшенно втомлений.

Відпочити вирішив, як завжди, в Карпатах. Дорога до рідних Нагуєвич була закрита. Після суду за батьківську землю, вона була поділена між синами Якова Франка, а частина її, яка належала матері Кульчицькій, перейшла до її другого чоловіка Гриня Гаврилика. Брати За­хар та Онуфрій ніяк не могли погодитись з вітчимом та й між собою за спадок. Тому й ви­рішили продати його і купити собі землю в іншо­му місці. Онуфрій купив у Підгірках біля Калу­ша, Захар залишився в Нагуєвичах. Іван Фран­ко подарував свою частку Онуфрієві. Землю Якова купили чужі люди...

Аби дати можливість чоловікові хоч трохи відпочити після виснажливої праці, дружина з дітьми поїхали в Буркут, що геть у горах у місцях, куди дібратись важко. «Жінка з дітьми, - повідомляв Іван Франко 29 липня 1905 року в листі до Володимира Гнатюка, який вже відпо­чивав у Криворівні та чекав приїзду туди Івана Франка, - в Буркуті, та плачеться відтам, що дуже дорого і, мабуть, незабаром верне до Львова [...] Щодо мого виїзду, то, доки жінка не верне, я не можу рушитися нікуди». А дру­жині на початку серпня писав: «Дуже було би добре, якби ви вертали додому швиденько. Я тепер цілими днями пораюся коло сушення грушок, що достигли і падуть, і я не можу собі дати ради з ними. Та й сушення на бляхах іде зовсім не найліпше -тяжко допильнувати, щоб не пригоріли. Кроликів є вже третя генерація.

Двох песиків узяв сусід, лишилися лише дві сучки. Курка одна квокає, інші несуться. Я вікт увесь дістаю від Грушевських, снідання приси­лають, а обідаю і вечеряю у них. Живу сам са­місінький...»

Врешті дружина приїхала з Буркута, Іван Франко передав їй кроликів, песиків, собаку та котів. Тепер мав розв'язані руки і міг їхати. У Криворівню не поїхав. Можливо, що там було надто, як любив казати - глітно, тобто повно людей, а він хотів самотності. Минуло, проте, чимало часу, поки врешті зумів вибратись зі Льво­ва. Вирішив їхати до Довгополя. Повідомив про це свого дрогобицького приятеля ще з гімназій­них часів Івана Кобилецького в листі з Кут 25 серпня. Писав, що перед самим виїздом до Дов­гополя був у нього з однією делікатною справою якийсь росіянин, що доробився маєтку на нафті в Баку, а тепер має охоту трохи ознайомитися з видобутком нафти у Бориславі, а тому потребує житла. Купив би невеличку хатину. Чи не допоміг би в цьому Іван Кобилецький? Нехай розізнає, пришле йому, Іванові Франку, в Довгополе лис­та, бо той росіянин буде їхати на лікування у Буркут і заїде по дорозі. Просив слати йому листи за адресою: « Д-р Іван Франко, Довгополе га­лицьке, пошта Довгополе буковинське («viа Кути), на Івана Франка».

Проте поїхати цього року в Довгополе Іва­нові Франку так і не судилось. Вже 28 серпня 1905 року писав до дружини: «Я досі сиджу в Кутах у д-ра Кулика, о. Попель поїхав до Станіс-лавова клопотати за своїм ділом іще день пе­ред моїм приїздом, і я досі не бачив його. Тут погода гарна, тепло, я щодня купаюся в Чере­моші, вчора в неділю, їздили до Соколівки, лазили на гору з дітьми.

Зрештою нуджуся. Перекладаю решту історії Грушевського і жду на о. Попеля. Тут усе повисихало, грибів нема, в Черемоші вода мала. Не знаю, доки ще буду сидіти тут; із Довгополя зараз напишу вам і буду просити прислати мені там черевики. Зрештою, не маю що писати і цілую вас усіх».

Проте з Довгополем нічого не вийшло. «Замість до Довгополя, - повідомляв дружи­ну, - їду нині до Берегомета, до п. Бурачинського. Відтам напишу тобі докладніше, а тепер пишу лише повідомлення, аби ти знала, де я. Подав і адресу: «Берегомет (Буковина) у п. Ераста Бурачинського».

Трохи пізніше Іван Франко в листі від 4 вересня 1905 року з Берегомету до Федора Вовка пояснив , чому так сталось і замість Дов­гополя він опинився в Берегометі. «Отеє вже тиждень, - писав він, - як я вибрався зі Льво­ва та й замість до Довгополя попав до Бере­гомету. З суспенсією Попеля не була брехня; я, прибувши до Кут, власне дізнався, що він поїхав до Станіславова і до Львова клопотати за своїм ділом. Я пробув тиждень у Кутах у д-ра Кулика, а коли нарешті Попель прибув провізорично реституований, мені ніяк уже було їхати в гори і я вибрався сюди до д. Бура­чинського. Інтересно тут, але все-таки не те, що в горах: купелі нема, ліс далеко, сиджу в хаті та роблю індекс до німецької «Історії Ук­раїни». Відпочити так і не доведеться».

Дослідники зі справи суспензії отця Попе­ля зробили цілу революційну історію, в резуль­таті якої вийшло, що за свою революційну діяльність проти австрійського уряду отця По­пеля було засуджено на рік тюрми. Зрозуміло, що оту революційність причепив отцю Іван Франко і шанований отець через нього мусив страждати. Лист до Ф. Вовка всі подібні питання знімає. Справді, о .І .Попель був суспен­дований. Але опісля з'ясування всіх справ його знову поновлено на парафії. Знаючи , що го­ворять про отця та про його стосунки з Фран­ком, що й без нього в Івана Попеля багато своїх клопотів, тому Іван Франко вирішив йому не заважати. Тому більше не їздив до нього в гості і нема жодних даних про те, чи вони опісля зустрічі в кутського адвоката Данила Кулика ще бачились. А так Іван Франко любив Довгополе - цю прекрасну місцину в горах. Було тут куди краще, ніж у Криворівні.

Про о.Івана Попеля в літературі відомості мізерні, і обмежувалися коротким коментарем у 50-томному виданню творів Івана Франка.

Парафія, в якій Іван Попель був священи­ком, вважалася однією з найбільших за площею у Косівському деканаті. До сільської церкви Архистратига Михаїла, яка була збудована 1871 року, належало 385 прихідників. До парафії та­кож належало село Полєнки з 432 прихожанами, село Стебне ( 498 душ), село Перехресне (454 душі), верхня частина Красноїлля (39 душ) та частина села Голови (72 душі). Люди часто вмирали, а тому отця можна було рідко коли застати по відправі в церкві вдома. Завжди хо­див горами. Мав за це у своєму розпорядженні від громади 2 морги орного поля, півморга го­роду, майже чотири морги сіножаті, 25 моргів лісу, вільне мливо у млині та вільний випас ху­доби на громадській толоці. До того ж від уряду отримував допомогу у вигляді так званої конгруї в 480 золотих 70 крейцарів у рік.

Щорічні шематизми (довідники про парафії та священиків) Львівської, а відтак з 1885 року Станіславівської єпархій повідомляють, що був отець Іоанн Попель 1850 року народження, з 1870 до 1874 року навчався у Львівському уні­верситеті та був вихованцем Львівської духов­ної семінарії, яку закінчив 1874 року з висвя­ченням у сан священиків. Із загальних каталогів Львівського університету за роки навчання Івана Попеля в університеті (каталоги зберігаються у Державному архіві Львівської області як фонд 26 опису 5) можна було дізнатись, що він ро­дом з містечка Галича. На щастя, метричні книги цього містечка за згаданий рік збереглися у Державному історичному архіві України у м.Львові (ЦДІА України у м.Львові, фонд 201,опис 4а, справа 1070). В цій книзі на сторінці 31 і метрика народження Івана Попе­ля. Народився він 9 травня 1850 року. Був хре­щений 11 травня цього ж року. Дім - 353. Бать­ко - Йосиф Попель, а мати Анастазія з дому Заклинська. Соціальний статус батьків - селя­ни. Хрещеними батьками новонародженого Іоанна були Стефан Воєвідка та Анна, дружи­на Івана Попеля. Хрестив новонародженого отець Корнилій Левицький. Завдяки цій мет­ричній книзі відомо, що після Івана Попеля 18 травня 1858 року народилась сестра Владислава (там же, арк. 58).

Навчався у 1862- 1870 роках у Дрогобицькій гімназії, де й, очевидно, познайомився з Іва­ном Франком. Після закінчення навчання в се­мінарії був скерований на душпастирську пра­цю в село Надорожне Товмацького повіту тоді­шньої Львівської єпархії у церкву Воскресіння Господнього, де пробув на посаді асистента пароха Михайла Потелицького до 1883 року. Тут 1882 року він повдовів. У 1883- 1884 році був, як тоді казали - перенесений на Букови­ну в село Глибока у церкву Покрови Пресвятої Богородиці. В це село був скерований після смерті тамтешнього пароха Миколи Урицького, яка сталась у 1882 році. 1884 його скерову­ють у село Ростоки Косівського деканату у цер­кву Архистратига Михаїла, де він був на посаді адміністратора до 1888 року, а відтак скерова­ний у гори - в село Довгополе, яке лежало високо в горах на дорозі з Жаб'є на Ворохту та Вижницю. У цьому селі довгий час був парохом о. Іван Терлецький, який народився 1787 року і помер в селі 1850 року. Деякий час з 1850 до 1856 року тут священикував дід криворівнянського пароха Олекси Волянського Микола Волянський, а опісля його замінив отець Михайло Білинкевич, який попередньо­му пароху о.Івану Терлецькому доводився зя­тем, бо був одружений з його дочкою Варварою. З роду Івана Терлецького і походить то­вариш Івана Франка Остап Терлецький. Отець Михайло Білинкевич був дідом відомого украї­нського франкознавця Івана Омеляновича Білинкевича. 1845 року він закінчив Львівський університет та Львівську духовну семінарію і після висвячення в священичий стан отримав скерування в село Ліски жуківського деканату біля Коломиї, де був парохом аж до 1856 року. Відтак перейшов на парохію в Довгополе, по­мінявшись місцями з Миколою Волянським. Помер о. .Михайло Білинкевич 13 червня 1876 року. Похований в Довгополі. Могила не збе­реглась.

1888 року в Довгополе приїхав сповняти душпастирські обов'язки о.Іван Попель. Був тут до самої смерті.

Перший раз Іван Франко відвідав Довгопо­ле 1898 року і свідченням того є лист до Ми­хайла Павлика з Довгопола від 11 липня 1898 року, де, між іншим, Іван Франко, писав: «Я тут читаю «Руслана», «Буковину» і «Kurj[er] Lw[owski]», лажу з дітьми по горах і дивуюся безодні дурноти і злості, що нагромадилася в душах наших проводирів та булькоче в газе­тах, їй-богу, покарав нас Бог, що змусив бути членами народу, котрий по 1000-літній історії не міг здобутися на іншу інтелігенцію». 23 лип­ня цього ж року писав Іван Франко Осипові Маковею: «Я жию тут досить добре. Гори тро­хи зависокі на мої ноги. Черемош гарний, але зовсім безрибний, зате гуцульської нужди пли­ве по нім багато. Може, дасте знати де до га­зет, що сього тижня жиди , везучи дараби, зро­били загату під Сокільським; около 500 дараб звалило на купу, один гуцул утопився, а одній жінці поламало обі ноги». Так воювали між собою конкуруючі фірми по сплаву дерева: ста­вили по дорозі загати.

Писали в Довгополе до Івана Франка пись­менники. Борис Грінченко запрошував його... взяти участь у літературних альманахах, які задумав видавати в Чернігові. «Як буду мати щось нового, - обіцяв Іван Франко 8 серпня 1898 року, - то радо надішлю вам». Тим же днем датується лист до Михайла Грушевського, в якому Іван Франко повідомляє, чим зай­мався «на відпочинку». Ціла купа роботи: «Я зібрав з Гуцульщини дещо цікавого етногр[а­фічного] матеріалу (пісню і оповідання про од­ного досі не звісного опришка, примівки) і даю се до « Етногр[афічного] збірника. Дикарєв уже надрукований, дав ледь 1 1/2 арк. Маю надію роздобути деякі предмети для музея Тов[ари­ства]. Зрештою роблю. На основі актів одного процесу лагоджу для «Записок» монографійку п.з. «Полонина Ґлистовата». Цю працю Іван Франко так і не опублікував. Не опублікували й дослідники його творчості, не опублікував і відо­мий 50-томник, хоча автограф зберігся і є у фонді Івана Франка в Інституті літератури ім.Т.Шевченка НАН України. У п'ятому томі «Етнографічного збірника», який вийшов 1898 року, він опублікував записані матеріали під загальною умовною назвою «Опришки». Сюди увійшли: стаття Івана Франка «Опришок Мирон Штола», яка була написана на основі архі­вних та літературних матеріалів, в тому числі попередніх публікацій Ю.Целевича, Я.Головацького та о.Сабата (стор. 32-33), відтак «Пісня про Мирона Штолу» (стор. 33-35), яку записав у селі Коп'ятині отець Василь Козарищук, а та­кож «Оповідане про Мирона Штолу» ( стор. 35-36), записане Іваном Франком, як написано в примітці «Від старого гуцула Андрія Освіцінського, vulgо Мандрика, бувшого війта в Довго­полі гал[ицьким]»; «Оповідане про Юрішка і Грдлічку (стор.36); «Пісня про Юріштана» (стор.36-39), науковий розбір якої зробив Іван Франко, була приведена у двох варіантах: від старої гуцулки з Криворівні Христини Целінючки, записану Целіною Бурачинською, та від се­лянина Лукина Бодурика з Перехресного у записі народного вчителя в Довгополі Остапа Галевича; від А.Освіцінського Іван Франко за­писав «Згадку про давніших опришків»(стор.39), а також «Згадку про опришків і пушкарів» (стор. 39-40), яку Іван Франко записав від Йогана Фаєра , «пенсіонованого завідателя тартаків в Устеріках)». Привів у збірнику Іван Франко у статті «Гуцульські примівки», які застосовува­ли гуцули при різних нагодах, як при гострих болях у шлунку (цю слабість гуцули називають «бабицею», а примівки від гуцулки-знахарки Єлени Повіденої з Довгополя, а також в Пере­хреснім та в Полянках записав Остап Галевич), від укусів гадюки (записи зробив О.Галевич та о.Василь Козарищук). Особливо цікавими вия­вились примівки «при забиванню кілків», коли треба на людину наслати якусь слабість. За­писи тих примівок від різних чарівників запи­сав і О.Галевич і о.Вас.Козарищук; надзвичай­но цікавими виявились примівки проти холе­ри, від пострілу, від рожі (рожисте запалення шкіри), від різких болів в костях (гуцули цю слабість називають стрілою), при корчах, від увіду, тобто від слабості, яку на людину наси­лають відьми та всяка нечисть, від укусів кіточки, тобто ласиці, яка, на думку гуцулів, має їдь сильнішу від будь-якої гадюки; примівки від відьми, що краде від корів молоко; від сплава (затяжна менструація, бо жінка при цьому спли­ває); проти болю зубів та проти всякої недуги.

Опублікував Іван Франко примівки проти хмар, граду і громів (в народному календарі таких випадків, коли гримить, падає град і є сильне скупчення хмар, котре ніколи не закін­чується добром, аж 12: на Петра Вариги (28 січня), Антона (29 січня), Прокопія (11 берез­ня), Гавриїла (7 квітня) Бориса і Гліба (14 трав­ня), Прокопія (20 липня), Антона (22 липня), Гавриїла (25 липня), Іллі (1 серпня), Бориса і Гліба (5 серпня). Пантелія (8 серпня), Маковія (13 серпня). До тих примівок Іван Франко до­дав, записані згаданими кореспондентами від різних людей ще молитву баби - повитухи з Довгополя, присягу на супружу вірність, пере­просини за пролиту у бійці кров, а також мо­литву до Божого ранку. «За ласкаву поміч, - писав Іван Франко у вступному слові до публі­кації цього надзвичайно важливого для етног­рафа матеріалу, - в тій нелегкій роботі скла­даю тут щиру подяку о.Іванови Попелеви, грк.парохови в Довгополі галицькім і д[об­родієві] Галевичу, учителю там же». Вже по над­рукуванню «Етнографічного збірника» Іван Франко виявив у збірці Я. Головацького ще одну пісню про Мирона Штолу ( у збірці Я.Головаць­кого він названий Штолюком), яка була запи­сана у Криворівні від гуцулки Марії Гризючки. Іван Франко вирішив опублікувати її у збірнику в розділі «Поправки і доповнення» зі своїми коментарями та порівняннями з іншими відо­мими варіантами цієї пісні.

Трапилася з Іваном Франком та його дру­жиною й одна неприємна історія, про яку він оповів у передмові до оповідання «Гуцульсь­кий король», яке є незакінченим твором. Впер­ше це оповідання було надруковане Михайлом Возняком у виданні «Іван Франко. Статті і матеріали. Збірник перший», видавництва Львівського державного університету у 1948 році. Оповідання має дату написання 8.IX. Рік не поставлено. « [У часі мо]його побуту в Дов­гополі над Черемошем лі[том] 1898 п. трапи­лося раз так, що мене й жінку [одн]ої ночі стра­шенно розболіли зуби, - розпочинав цю оповідь Іван Франко - стогнучи, охаючи та розпучливо перевертаючися з боку на бік, ми обоє, одно в однім кінці кімнати, що служила нам нічлігом, а друге в другім, провадили без­сонно в нічній пітьмі годину за годиною, з болю не чуючи навіть дзвінкого шуму Черемоша, що закручувався здоровою вужакою зараз же біля вікон нашої хати. Виснажені болем, наші не­рви отупіли...» Вранці від господині хати обидвоє дізнались, що їм може допомогти тільки Мандрик, який жив у сусідстві. Мандриками називали Андрія Освіцінського та його сина Івана, якому було вже більше 40 літ. Спеціалі­сти від зубів обидва були такі, що «навіть па­нам «зуби рвали , особливо попадям, які зда­леку до них приїздили. Отоді в розмові дізнав­ся Іван Франко про долю «гуцульського коро­ля», постраху на всі гори Ґрдлічку, його вірно­го слугу Юріштана і про опришка Мирона Што­лу. Так сталось, що приказуючи та жартуючи, Іван вирвав безболісно зуб Іванові Франкові та його дружині.. Приходили в Довгополе й лис­ти від Агатангела Кримського, якому львів'яни доручили написати вступне слово до книжки привітання Івана Франка у зв'язку з його 25-літтям творчої праці. Іван Франко йому відпи­сав листа також 8 серпня, і, між іншим, по­відомив, що в Довгополі збирається «сидіти» до кінця латинського серпня. Того ж 8 серпня відписав Іван Франко листа чеському історику та бібліографу Зденеку Тоболці.

Запраг їхати в Довгополе й Михайло Павлик, але його стримав лист Івана Франка від 14 серпня 1898 року. «Звістки, - писав він М.Павлику, - про стан вашого здоров'я дуже нас смутять, та що ми Вам порадимо? О.Попель заявив раз, що радо прийняв би вас до себе, але справа се не така легка. Ми також не є у нього, а тільки віктуємось у нього, та й се сполучене з деякими неприємностями, про які ліпше буде побалакати усно. В усякім разі я поговорю з ним, то може б Ви приїхали сюди, коли ми від'їдемо, на вересень. Се тут пора чудова. Купіль в Черемоші знаменита і незимна. Залізниця йде до Вижниці, а як ми будемо їхати геть, Ви могли б прибути до Кут і зараз з Попелем поїхати .

В кого насправді жив Іван Франко з дружи­ною та дітьми - невідомо. Краєзнавець з Івано-Франківська П. Арсенич у своїй книжці «При­карпаття в житті Каменяра» твердить, що жив Іван Франко в сільського дяка Дмитра Потатюка ( 1877 - 1965). Так свідчила йому родина, коли він цікавився цим питанням. Чому не міг взяти отець Іван Попель Івана Франка у свій дім, який стояв вимурованим громадою 1872 року? - невідомо. В о.Івана Попеля Іван Фран­ко тільки харчувався.

Крім вирваних зубів була ще одна приго­да, яка могла закінчитись трагічно, і про неї у своїх спогадах оповів Петро Франко. «Коли я був старший, - писав він, - і ми були в Довгополі, де жили в священика Попеля, батько знову проявив незвичайну відвагу, спасаючи старшо­го брата Андрія.

Справа з врятуванням брата Андрія пред­ставлялася ось як. В Довгополі пливе річка Білий Черемош, яка величиною дорівнює Чор­ному Черемошу в Жаб'ї.

На обох Черемошах іде сплав дерева. Два рази, а в посуху раз на тиждень відкривають гаті в Байтагулі, на Шибенім, і при тім рівень води підноситься на півметра. Ми всі раз ба­вилися на клоцах і на дарабах, які стояли на воді. Вода була дуже прозора і ясна. Повінь ще не йшла. Повінь надходила завжди досить скоро і не завжди в ту саму пору. Коли брат стояв на одній дарабі, прив'язаній до берега, і завзято гріб кермою, щоби якнайдальше відігнати її на середину ріки, поборюючи струю, підійшла повінь. Покотилася жовта мутна струя. Брат задивився на воду, і в тій хвилі еластична керма штовхнула його в груди, і він, мов груш­ка, полетів у воду. Ми задеревеніли, але бать­ко миттю кинувся за братом і спас його в ос­танню хвилину».

Гори, гриби, Черемош трохи заспокоїли Івана Франка.

16 серпня в листі Михайлові Грушевському він зізнавався: «Не гарно з мойого боку, що я так розлінюхувався на селі. Але що робити!».

М.Грушевський перед тим вислав йому для оцінки оповідання «Мужицька смерть» Леся Мартовича і планував його для друку у «Літе­ратурно-науковім віснику». «Оповідання Мар­товича, - писав у відповідь Іван Франко 16 сер­пня 1898 року, - прочитав; воно вірне, хоч тро­хи замало артистичне, занадто примітивне, деякі уступи треба би повичеркувати, тоді цілість зробила би більше враження».

Агатангела Кримського відповідь Івана Франка на його перший лист не задовільнила і він написав вдруге, на що Іван Франко відповів з Довгополя 26 серпня 1898 року, де й буде з'ясоване оте питання, яке дуже цікавило А. Кримського: звідкіля у «Зів'ялому листі» взяв­ся вірш «Тричі мені являлася любов». 29 серп­ня 1898 року Іван Франко відписав листа чесь­кому видавцеві, перекладачу і критикові Адольфу Черному із згодою взяти участь у новому журналі, який той надумав видавати з метою висвітлення літературного життя усіх слов'янсь­ких народів.

21 вересня Іван Франко вже писав Адольфу Черному зі Львова. Більше листів Івана Франка з того періоду не виявлено.

У Довгополі Іван Франко відпочивав разом з усією сім'єю, про що з великим задоволен­ням згадували опісля діти.

Гостем Івана Франка та отця Івана Попеля був Іван Труш, якому ювілейний комітет по свят­куванню 25-ліття творчої роботи доручив на­малювати портрет ювіляра. Іван Труш тільки 1897 року закінчив навчання в академії і вже здобув славу доброго портретиста, зокрема виконавши 1897 року технікою гризайль порт­рет Івана Франка, який досі є найкращим се­ред відомих зображень письменника. Однак портрет закупила «Академічна Громада», яка була на той час у конфлікті з народовцями та Науковим Товариством ім.Т.Шевченка, а тому на ювілей вирішила не давати портрета Івана Франка, поскільки вважала, що і народовці, і НТШ недостойно вели себе по відношенню до письменника. Довелось Товариству замовляти окремо портрет Івана Франка. З цією метою і виїхав у Довгополе Іван Труш. До початку свят­кувань, які планувались на вересень 1898 року, було зовсім мало, однак Іван Труш славився швидким виконанням замовлень і, аби не зво­лікати, негайно виїхав у Довгополе та розпо­чав роботу.

Іван Труш намалював тоді два портрети Івана Франка з натури у тіні біля стіни неве­личкої сільської церкви. Один з них подарував чи не найкращому другові Івана Франка, го­лові ювілейного комітету, кумові Івана Франка Володимиру Гнатюку, а другий під час ювілей­них торжеств прикрашав сцену і потім був пе­реданий у дар музею НТШ, звідки й потрапив у фонди Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка, і він сьогодні, кажучи музейною мовою, перебуває на збереженні у фондах Львівського літературно-меморіально­го музею Івана Франка.

«В Довгополі, - писав у спогадах про бать­ка Петро Франко, - портретував батька ма­ляр Труш побіч церкви. Більше жодних даних.

Певну ясність з портретами Івана Франка роботи Івана Труша вніс у своїх спогадах «З останніх десятиліть життя Івана Франка ( 1896 - 1916)» Михайло Мочульський. « 3 почину ко­мітету, - писав він, - Іван Труш намалював портрет поета. Мені здається , що він намалю­вав тоді два портрети: один, який дехто виз­нав за невдалий і який Труш подарував Гнатюкові, - в дійсності саме той портрет був найбільше подібний до живого Франка, - і дру­гий, що пишався в часі ювілею Франка в юві­лейному залі і є тепер у музеї «Наукового то­вариства імені Шевченка». Володимир Гнатюк у своїх спогадах «І. Франко і Наукове Това­риство імені Шевченка» також підтвердив цю думку, зазначивши що гроші за портрет Іва­нові Трушу були передбачені ювілейним комі­тетом. «Портрет поета, - писав він, - змалю­вав артист їв. Труш. У часі концерту висів пор­трет на сцені, опісля передав я його від імені комітету як дар музею Наукового товариства ім. Шевченка». В.Гнаткж нічого не згадував про другий портрет, подарований йому Іваном Трушем.

Отже, Довгополе було помітною подією в житті Івана Франка. Додати до цього варто, що тут він зустрівся з Лесею Українкою, хоч син Петро твердить, що це сталось 1898 року і що саме в той час тут відпочивала Леся Українка. Насправді Леся Українка цього року не відвіду­вала Галичини, а весь час жила у Гадячі, а відтак у Києві. Насправді Леся Українка зустрічалася з Іваном Франком в Довгополі десь між 31 сер­пня, та 6 вересня, але 1901 року. Саме цього року Українка зі своїм чоловіком Климентом Квіткою робили велику поїздку по Галичині та Буковині. Після Буркута вона планувала відвіда­ти Довгополе і про це повідомила 27 серпня 1901 року і О.Кобилянську: «Хтось (так нази­вала себе в листах до Ольги Кобилянської Леся Українка-Р.Г.) комусь ( так в листах до Оль­ги Кобилянської Леся Українка називала саму Ольгу Кобилянську - Р.Г.) подає до відомості, що 30 в п'ятницю виїздить звідси, пробуде кілька день в Довгополі, а кілька день у Виж­ниці...» По дорозі мала надію зустрітись з Ва­силем Стефаником, а йому самому того дня писала: «Не відписала я Вам одразу, бо все не могла зважити, коли, куди і як їду. Тепер зва­жила, що виїду в п'ятницю (30) на Довгополе, а звідти, пару днів пробавивши, до Вижниці, десь так межи 7 і 10 буду там. Була б дуже рада бачити Вас у Довгополі, чи в Вижниці, напишіть Є., коли й куди приїдете до Довгополя, де Вам догідніше, бо в Коломиї вже не буду, не лежить туди шлях, вертаю на Україну знов через Буковину. Отже, в Довгополі буду у о. Попеля, у Вижниці -- у п. Москви, а в Чер­нівцях] - у п. Кобил[янської].». Через десять днів, 6 вересня 1901 року Леся Українка по­відомляла Ольгу Кобилянську з Довгополя: «Хтось перед кимсь дуже винен, що не відпи­сав зараз на листа, як хотів, але правда, що то було таки перед самим від'їздом з Буркута, коли я пакувалась, та ще й голова мені тоді сильно боліла. Потім почав хтось їхати дуже крутими горами, через Ватинарку; спинився на день в Шгриняві, а там приїхав о. Попель свої­ми кіньми і забрав когось і п.Квітку до себе, і тепер вони тут сидять, у книжках риються, всю велику а крайно невпорядковану бібліотеку о. Попеля до коріння перевертають та шукають, що кому потрібно, п. Квітка публіцистики, а хтось белетристики. Надворі йде дощ, в інтервалах межи дощем ми ходимо на прохід (перші дні були дуже погідні і тоді ходилося з охоти, а тепер лише з обов'язку) і, певне, немало ди­вуємо гуцулів, що ніким не примушені болото місимо! Господар наш поїхав на вибори (кандидує в Косові), має вернути сьогодні або тріум­фатором, або з «моральною побідою». Обіцяв повести нас в різні місцевості, показати око­лицю (се, звісно, як не буде дощу); через се, думаю, раніш 10-го навряд чи виїдемо відси». Далі список всіх тих, кому потрібно «зложити візити», а при кінці листа Леся Українка по­відомила Ольгу Кобилянську, що бачилась з Іваном Франком двічі: «Раз у Буркуті, раз тут, в Довгополі». 10 вересня Леся Українка разом з чоловіком К. Квіткою виїхала «страшно невигі­дною дорогою, - як повідомляла О. Кобилянсь­ку в листі від 11 вересня 1901 року, - і в дуже невигідній позі» у Вижницю. Повертаючись з Галичини додому, Леся Українка з дороги до Києва повідомила маму, що від цієї дороги у Вижницю мусила три дні відпочити, а відтак далі мандрувати. В листі від 20-24 вересня 1901 року вона оповіла, що разом з чоловіком були останніми курортниками в Буркуті, потім «монялась я в дорозі на поворіт «елико возможно» в одного попа-радикала в Довгім Полі над Черемошем (ще в горах, але багато нижче від Буркута), сиділа я в гостях 10 днів, а далі вже ж ніяково, бо плати він з мене не брав, вважа­ючи мене за певну форму посереднього пат­ріотичного податку (ти не повіриш, як мене всерйоз брали на Буковині -три вечори в мою честь дали - страх сказати, чистий сміх!»

Зустріч з Іваном Франком могла відбутись десь між 30 серпнем та 6 вереснем, коли той їхав із відпочинку з Криворівні додому і спеціаль­но зупинився в Довгополі, щоб бачитись з Ле­сею Українкою. Зустріч була короткою. Фран­ко поспішав: 2 вересня його діти мали бути в школі. 1 вересня припадало на неділю, отож зустріч в Довгополі могла відбутись найправдоподібніше 31 серпня 1902 року. Очевидно, цю зустріч мав на увазі у своїх спогадах син Івана Франка Петро.

Проте Леся Українка зустрічалась з Іваном Франком того 1901 року не двічі (в Буркуті та Довгополі), як писала у листі, а тричі. Вперше вони зустрілись у Криворівні. Це було у пер­ший приїзд Івана Франка в Криворівню. При­був Іван Франко з родиною десь між 10 та 20 липнем, на що вказують два листи поетеси: перший до М.Павлика від 3 липня 1901 року, в якому повідомляла, що «думала 10 липня їхати до Львова, аби ще там захопити Франка для деяких своїх справ, але потім виявилось, що ті справи можуть почекати...»; другий лист до Івана Франка від 20.07.1901 року, адресова­ний вже в Криворівню, в якому Леся Українка просила: «Якщо вибираєтесь, може, куди на рибу сими днями, то будьте ласкаві затрима­тись, бо між сею неділею ( 21.07. - Р.Г.) й середою ( 24.07. - Р.Г.) я маю бути на недо­вгий час у Криворівні (по дорозі в Буркут) і жа­лувала б дуже, якби не застала там Вас...» Зустріч з Франком у Криворівні відбулась 22 липня пополудні, а вранці 23 липня Леся Ук­раїнка з чоловіком поїхали в Буркут, як про це свідчить лист Лесі Українки до Ольги Коби­лянської з 23.07 1901 року. їхала Леся Україн­ка з Косова і заїздила в Яворів до Окуневських. «В Яворові, - писала вона, - були ми півдня і один ранок ( ну , і ніч між тим, звичайно), більше не могли через фіакра. В Криворівні були стілько само, а там теж було добре. Фран­ко казав, що напише передмову до нім. Ви­дання укр. нов[ел], тільки мусите йому спис речей послати». В Криворівні Леся Українка зупинилась у отця Волянського. Невдовзі по приїзді у Буркут Леся Українка вислала в листі від 29 липня 1901 року декілька своїх циклів поезій («Ритми». «Хвилини» та «Легенди») і про­сила надрукувати їх у «Літературно-науковому віснику» - в кожному номері окремий цикл. На­писану драму «Одержиму» вирішила не поси­лати. Притримала.

Видання новел Ольги Кобилянської німець­кою мовою мав здійснити Л.Якубовський. Він невдовзі помер і новели не вийшли. Чи напи­сав до них передмову Іван Франко, так і зали­шилось невідомим.

Невдовзі Іван Франко наніс візит Лесі Ук­раїнці в Буркуті. Відомо це з листа Лесі Украї­нки до Ольги Кобилянської від 1 серпня 1901 року. Саме того дня Франко приїхав у това­ристві доктора Кульчицького та Миколи Міхновського «Всі три, - писала вона, - наче з неба впали на Буркут. Отже, прийшлося вистарати їм вечерю і взагалі за гостей прийня­ти. Фр[анко] був сьогодні в ліпшім гуморі і вже не здавався комусь приголомшеним таким; Кульч[ицький] робить досить симпатичне вра­ження і нагадує більше українця, ніж галичани­на, Міхн[овського] хтось мало бачив, бо той пан десь захопив пропасницю в дорозі, ску­павшись десь у горах, приїхав розламаний і, ледве випив чаю, вклався слати в хаті п. Квітки».

Пробув тоді Іван Франко в Буркуті до 5 сер­пня 1901 року, на що вказує поштова листівка з видами села та автографами Лесі Українки та Івана Франка. Климент Квітка скористався приїздом Івана Франка і записав тоді від нього чимало пісень. «Франко, - писав він у статті «Іван Франко як виконавець народніх пісень», що вийшла у збірнику статтей «Творчість Івана Франка», виданих АН УРСР у Києві 1956 року, - розмовляв там ( у Буркуті - Р.Ґ.) з Лесею Українкою про літературу, а дізнавшись від неї, що я збираю народні мелодії, він став наспіву­вати для запису пісні, вивчені ним у рідному селі Нагуєвичах, і інших місцевостях Прикар­паття. Я записав з голосу Франка 32 мелодії».

Відразу по приїзді Івана Франка у Криворівню з Буркута Леся Українка прислала йому листа зі списком новел німецькою мовою Оль­ги Кобилянської для їх видання збірника.

Поїздка не була даремною і для Івана Фран­ка, бо дала нашій літературі щонайменше чо­тири поезії: «Кожна Кичера в млі», «Дівчино, моя ти рибчино», «Ользі С», та «Розстроєна скрипка, розстроєна».

Це єдина документально підтверджена по­їздка Івана Франка в Буркут, хоч син Петро та дочка Ганна у спогадах пишуть, що бував там частіше, але інших підтверджень цьому немає. Правда, восени 1905 року Іван Франко напи­сав поезію під назвою «Буркутська романса». Однак це аж ніяк не підтверджує перебування цього року Івана Франка в Буркуті. Це лише спогад про Буркут, верхи Лукавицю та Ладескул, між котрими тече Черемош...

І от третє побачення Івана Франка з Лесею Українкою в Довгополі...

Надії зустрітись по дорозі з Василем Стефаником, як цього бажала і писала в листі до нього Леся Українка, не здійснились. Надто да­леко на той час був Василь Стефаник від Бур­кута і гір. Сидів у Городку коло Львова у свого товариша Леся Мартовича, а опісля поїхав до­дому у Русів та, позичивши гроші у адвоката М.Шухевича, свого товариша, виїхав у Довго­поле 10 жовтня, звідти писав Ользі Кобилянській: «Я приїхав до Вижниці 3-го в полу­днє та й вас вже не застав. Шкода велика. Я мав писати Вашу сильветку до одної польської газети. Тепер не можу, бо не хочу того робити без Вас. А тепер не знаю, де і коли ми зійде­мося разом.

Сиджу в Довгополі у Попеля і трохи ску­чаю. Має тут приїхати Маковей і посол Дашинський - коби приїхали. Мені видиться, що я відси борзенько чкурну до Русова або до Трійці. Писати нічого не можу, бо-м хорий на якісь хороби без назви». Просив йому писати на адресу: Довгополе Галицьке, пошта Довго­поле Буковинське у отця Попеля. Ні Маковей, ні Дашинський не приїхали, і Василь Стефаник вже 13 жовтня писав листа до Ольги Кобилянсь­кої з Трійці, ні словом не згадавши про гостей, що мали приїхати,.

Це була вже друга гостина Василя Стефаника у о.Попеля. Перша була в серпні 1899 року, про що   свідчать його листи до Вацлава Морачевського та Ольги Гаморак. Вони відно­сяться до серпня місяця. Але не датовані. В одному з них В.Стефаник писав В.Морачевському з Довгополя: «Я вже два тижні сиджу в Довгополі. Був тут один тиждень Дашинський і досить мені наприкрився. І сам я вибираюся до Русова, бо тут нудно. Дощі падуть і лишень Черемош шумить і смереки за ним подають свій давній голос». Перед тим писав Вацлавові Морачевському: «В горах мені недобре, бо тісно». Ользі Гаморак в той час писав: «Ми оба з Геньом Даниловичем у Довгополі. Є ще тут пані Роздольська, професорова зі Львова, і дві німецькі панні з Черновець, що кличуть Попеля вуйцьом. Сих німок я сердечно не люблю і борзо відси виберуся, як вони борзо не вибе­руться. Ще Попель сподівається у себе Маковея і Франка.

Так як нині справа стоїть, то мені тут не є доб­ре. Раз оті обмикані німки. Другий раз скупий харч, а по-третє гори, що мене придушують.

Як мені стане ні сюда ні туда, то я через Трійцю махну до Русова та й збудуся гостю­вання.

Вночи переїхували-сьмо через Устеріки. Так мені дивно було, так дивно, що ми колись там були всіма. Спеціально ж жаль мені стало са­мого себе такого, як я ще був в Устеріках. Якісь давні, померклі спомини вдарили на мене і завоювали своєю минувшістю.

Геньо дрімав, а я дивився на гори. Череда звізд густим дощем спадала в чорні ліси, верхи стояли супокійно в синявій млі, над Черемо­шем протягнулася молочна дорога, а Черемош гудить шумом і летить з молочною дорогою геть із гір. А десь із далека чути стогін двох бервен на воді. Як стогін лісів зрубаних. А з верхів дзвоники корів та й жалібну сопілку та й густу росу з неба. А в душі ворушиться якийсь жаль закований, якийсь шум і стогін, І жалібна пісня. І куди я зайду і чого я все відриваюся від моїх людий, як трава від берега?

Відай, я тут не зможу нічо писати і через то борзо втечу».

Не втік. «Я був з Дашинським у Буркуті і на Чорногорі. Вчера Дашинський від'їхав, - по­відомляв В. К.Гаморака, - а я збираюся на другий тиждень також додому. Тут дощі заєдно йдуть, а хата нудка». При кінці серпня поки­нув Довгополе.

Ще раз Василь Стефаник згадав о.Попеля у своєму листі до Ієроніма Калитовського від З квітня 1907 року. Просив, аби той сказав, «які заходи робив о Попель у Заліщицькім повіті, аби не допустити мого заступства?» У Віденсь­кий парламент вибирався В.Охримович і Ва­силь Стефаник мав бути його довіреною осо­бою, але проти цього виступив отець Попель. Як випливає з того листа, о.Попель був за кан­дидатуру Теофіла Окуневського, що не подо­балось В.Стефанику. Це і взагалі остання згадка про Івана Попеля у листах Лесі Українки, Ва­силя Стефаника та Івана Франка.

Помер Іван Йосипович Попель 18 лютого 1921 року. Похований на цвинтарі коло церк­ви, в якій служив.

Могила не збереглась. Нічого з того часу не збереглось, крім церкви та Черемоша, кот­рий постійно шумить, та дощів...

Навіть стара назва села не збереглась. Те­пер воно називається Довгопіллям...

                                                                                                                                                                                 Роман ГОРАК

                                                                                                                                         м. Львів

Горак Р. Довгополе [Верховин. р-ну, тут І. Франко писав, відпочивав] / Р. Горак // Дзвін. - 2007. - № 1. - С. 132-139 : фото.