Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ПОЕТИКА ІМПРЕСІОНІЗМУ В ОПОВІДАННІ ІВАНА ФРАНКА „ЛЕСИШИНА ЧЕЛЯДЬ”



Більшість істориків літератури пов'язує явище українського імпресіонізму з творчістю Михайла Коцюбинського (праці Олександра Черненко - „Михайло Коцюбинський - імпресіоніст", Юрія Кузнецова - „Імпресіонізм в українській прозі кінця XIX - початку ХХ ст., його-таки, у співпраці з Петром Орликом - „Слідами феї Моргани...", Віри Агеєвої - „Українська імпресіоністична проза"). Однак Іван Франко у художній практиці теж неодноразово звертався до прийомів і засобів зображення, характерних для імпресіоністичного мистецтва. Одним із перших творчих експериментів письменника в цьому напрямі було його оповідання „Лесишина челядь" (1876).

У полеміці зі старими поглядами на літературу Іван Франко відстоює право на існування фрагментарної прози, до якої звертається у контексті зацікавлення як натуралістичним, так і імпресіоністичним мистецтвом. Франко доводив Барвінському, що оповідання такої структури, як „Лесишина челядь", можуть бути фрагментарними, „се навіть ліпше так, бо письменник у таких ескізах може передати безпосереднє живе враження дійсності, не потребуючи накручувати, докомпоновувати та фальшувати, щоб натягти твір до рам заокругленої повісті". А щодо задуму створити цикл „Галицьких образків" він зазначав: „...План, що лежав у основі всіх тих оповідань, дати немов мозаїковою роботою виконаний образ нашої суспільності". Мозаїчність, як відомо, - це одна з ознак імпресіоністичної манери.

Фрагменти окремих художніх творів Івана Франка органічно вплітаються в єдине організоване „ціле", у панорамну картину-мозаїку малої прози письменника. Як зазначає Іван Денисюк, „з прозорливістю та з властивою йому еластичністю інтелекту Іван Франко міг вчасно збагнути глибоко приховану в цьому жанрові [фрагменті - Р.Г.], ...потенційну можливість до певного урізноманітнення форм літератури". Відтак Франкову „Лесишину челядь" (1876) науковець характеризує як „незаокруглений" настроєво-фрагментарний твір". А сам письменник про особливості літературного процесу періоду створення „Лесишиної челяді" писав: „...І всюди спосіб малювання був одинаковий, то значить, не шаблоновий; усюди автори силкувались проникнути в глиб людини, оцінити ситуацію, в якій вона знаходиться, зрозуміти мотиви її поступування". На думку літературознавців, „наприкінці XIX ст. навіть у письменників-побутовістів спостерігається намагання спробувати свої сили в техніці імпресіоністичного психологізму". Попередній екстенсивний розвиток розширив ідейно-тематичні горизонти літератури, і врешті-решт цілком природно виникає потреба інтенсивного проникнення у внутрішній світ предметів і явищ (у т. ч. й психологічних). До того ж ревізія позитивізму породила недовіру до будь-якої метафізики, схоластики, канону, шаблону. Імпресіоністи сприймають дійсність уже не як суцільну гармонію раціонального, однак ще не як абсолютний хаос, їхня дійсність - це, так би мовити, організована дисгармонія. Для адекватного відображення життя загалом і психологічних процесів зокрема як вічної часопросторової мінливості фрагмент у його різновидах (образок, етюд, шкіц, акварель тощо) відкривав неабиякі можливості. І все ж консервативні критики негативно ставилися до будь-яких жанрових експериментів. „Яких курйозних осудів були ми свідками! - писав Франко. - Моєї „Лесишиної челяді" не могли зрозуміти - не для того, щоб там були які загадки, а для того, що се „заповідається як ідилія, а кінчиться дідько знає як".

Властиво, вона взагалі не закінчується в класичному розумінні слова. Фінальний внутрішній монолог Митра, уривок народної пісні - це не крапка і не знак оклику, а, радше, три крапки чи знак питання в кінці твору, які провокують читача до творчої роботи у співавторстві з письменником, спонукають реципієнта домислювати розвиток подій та майбутнє головних героїв. Фрагмент вихоплює з безперервного потоку окремі „шматки життя" і тому, як правило, несподівано починається (наприклад, як продовження розпочатої за кадром розмови) і так само несподівано, навіть не закінчується, а припиняється. Подібні риси мистецтвознавці відзначають в імпресіоністичному живописі: „В імпресіонізмі момент закінчення картини умовний. Художник завжди може продовжити живописний процес, накладаючи нові мазки поверх інших, подібних за характером мазків фарби. Тут художник, по суті, перебуває під владою процесу, який може безмежно варіювати і вдосконалювати зображення". На думку фахівців, якщо творчий процес - це відтворення враження, „то миттєвість у такому випадку не має кінця. Живопис можна припинити, але не можна закінчити".

Непорозуміння з критиками стосовно !Лесишиної челяді" виникали ще й через недотримання автором усіх канонів ідилії. Введення у твір гострого соціального моменту, власне кажучи, перетворило оповідання на антиідилію. У сімдесяті роки, коли „науковий реалізм" був ще надзвичайно респектабельним, можливо, якраз відчуття невідповідності реалістичній доктрині спричинило появу соціальних мотивів у „Лесишиній челяді". Соціальна заангажованість ідилії - це, по суті, „Тюремні сонети" навиворіт; це та ж матеріалізація оксюморона (дотепно-безглузде - на перший погляд - поєднання несумісних форми та змісту, контрастних понять, що, як наслідок, спільно дають нове уявлення). Саме завдяки майстерному застосуванню зазначеного прийому Франкові вдається навіяти реципієнтові відчуття дискомфорту, примусити читача напружено вдивлятися в позірно ідилічні картини дійсності та образи персонажів у пошуках прихованого за ними соціального підтексту. Інна Приходько вважає, що асоціативність „Лесишиної челяді" „схована" саме в тих штрихових замальовках-характерах, що можуть „вибухнути". А жанр твору вчений визначає як „різновид образка з елементами хроніки та мікродрами", саме „завдяки отій насиченості, сконцентрованості потенційно вибухових моментів у ньому".

Як би не було, а ознаки ідилії в творі таки присутні. Вони органічно переплітаються з елементами імпресіонізму.

Михайло Бахтін виділяє чотири „чисті типи" ідилії; любовна, землеробсько-трудова, ремісничо-трудова та сімейна. Він зазначає також, що, „крім цих чистих типів, надзвичайно розповсюджені змішані типи, причому домінує той або інший момент (любовний, трудовий або сімейний)". Жанр ідилії для Франка виявився надзвичайно продуктивним. Практично всі перелічені типи ідилії представлені в його творчості. Різною мірою ідилічністю позначені такі твори, як „У кузні", „У столярні", „Неначе сон", „Під оборогом", „Малий Мирон" та інші. Аналіз творчих здобутків письменника в цьому жанрі - тема окремого наукового дослідження. Наше ж завдання - виявити причини сумісності ідилії та імпресіоністичного напряму. їх декілька. По-перше, це особлива часопросторова „відрубність", самоцінність і самодостатність ідилії, яка нагадує в цьому аспекті імпресіоністичну фрагментарність. За Бахтіним, „печать циклічності, а, отже, циклічної повторюваності лежить на всіх подіях цього [ідилічного - Р. Г.] часу. Його спрямованість уперед обмежує цикл". Водночас „єдність життя поколінь... в ідилії... визначається єдністю місця, віковою прикріпленістю життя поколінь до одного місця". По-друге, в ідилії, так само, як і в імпресіоністичному мистецтві, немає основних і другорядних цінностей. Краса природи, кохання, народження, смерть, праця, їжа, вік, - усе це рівноцінні категорії, які заслуговують на увагу митця й реципієнта. З цією рисою тісно пов'язана наступна, яку Бахтін визначає як „поєднання людського життя з життям природи, єдність їхнього ритму, спільна мова для явищ природи і подій людського життя". Ідилію з імпресіоністичним мистецтвом єднає ще й спільне пантеїстичне світовідчуття. Щоправда, в ідилії воно поєднується з ідеалістичним монізмом, звідки постає парадоксальна типологічна спорідненість цього жанру з натуралістичним мистецтвом, заснованим на монізмі матеріалістичному (згадаймо хоча б побутовий дрібнопис натуралізму та жанру ідилії). В імпресіонізмі пантеїстичне світовідчуття накладається вже на плюралістичну методологію мислення. Пантеїзм в ідилії пов'язаний із фольклорною традицією обожнювання природи. Він спонукав митців, подібно як в імпресіонізмі, описувати навколишню дійсність безпосередньо з натури, породжуючи своєрідний варіант ідилічного пленеризму. І ще одна надзвичайно важлива спільність жанру ідилії з поетикою імпресіоністичного напряму: часопросторова замкнутість ідилії у циклі та імпресіонізму в моменті отримують свою самоцінність і самодостатність тільки з огляду на їхню асоціативну, настроєво-емоційну наповненість. Аналізуючи жанр ідилії, Михайло Бахтін резюмує: „Абстрактне мислення може, звичайно, мислити час і простір у їхній розірваності й відвертатися від їхнього емоційно-ціннісного моменту. Але живе художнє споглядання... нічого не розділяє і ні від чого не відвертається. Воно схоплює хронотоп у всій його цілісності та повноті". Ці слова цілком можуть стосуватися й імпресіоністичного мистецтва.

Емоційно-настроєвий момент у „Лесишиній челяді" передається типово імпресіоністичними засобами: апелюванням до зорових, слухових, тактильних відчуттів реципієнта, які в комплексі здатні трансформуватися в асоціативне враження:

Зійшло сонце. Зацвіркотали сверщки на всілякі лади, забриніли великі польові мухи, затріпоталися барвисті мотилі понад колосистим морем. Природа ожила. Вітер подув сильніше, подув теплом зі сторони лісу і зачав стрясати срібну росу з трав і цвітів.

У селі піднявся гамір, закипіло життям. Вигін запестрівся від худоби, яку гнали на пашу. За худобою йшли заспані та немиті пастухи. Декотрі лишень, які вспіли вже й поснідати, співали весело, гойкали та вилускували батогами, женучи свій товар.

Як бачимо, кольористичному багатству „Лесишиної челяді" не поступається багатство звукове. Накладання, повторення, комбінування великої кількості звукових відчуттів створює враження багатоплощинної динамічної поліфонії. Тут і ритмічне повторення рефреном згадки про „цвіркотання сверщків", і багаторазове звернення до народної пісні, і кумедне галайкування Василя, і підслухана „з життя" сільська симфонія теплого літнього вечора:

Знадвору долітало іржання коней, яких конюхи гнали на пашу, то жалібний голос сопілки, то деркання деркачів у траві. Загавкала собака і затихла. Заклекотів запізнений бузько на сусідовій хаті...

Таким чином, стилістичні особливості твору теж вказують на його причетність до імпресіонізму.

Аналіз оповідання „Лесишина челядь" має важливе значення для з'ясування особливостей творчого методу Івана Франка в аспекті хронологічному (перше серйозне звернення Франка до імпресіоністичної манери) й типологічному (чудовий ілюстративний матеріал для виявлення сумісності імпресіонізму та жанру ідилії). Ми не ставимо собі завдання довести, що твір - винятково імпресіоністичний. Ознаки реалізму в ньому теж очевидні. Зрештою, абсолютно чистих напрямів не буває не тільки в літературі, а й у мистецтві. Згадаймо, що в живописі Едуарда Мане, Едгара Дега теж важко визначити домінанту: реалізм чи імпресіонізм? А на полотнах Поля Сезана, Вінсента Ван Гога годі шукати межу, за якою закінчується імпресіонізм і починається експресіонізм. Однак неспростовним є факт, що і ті, й інші зробили величезний внесок у загальний розвиток імпресіоністичного мистецтва. Не так важливо, компоненти яких саме напрямів і в яких пропорціях синтезує автор, головне - наскільки майстерно він це робить. Якраз у цьому сенсі „Лесишина челядь" прислужилася для розвитку і реалістичного, й імпресіоністичного напрямів в українській літературі. Усвідомлення жанрово-композиційних особливостей оповідання дає нам ключ до розуміння пізніших типологічно схожих творів Франка: „У кузні", „У столярні", „Гірчичне зерно" тощо. Деякі стилістичні особливості „Лесишиної челяді" письменник розвиває у хронологічно пізніших творах.

З огляду на перехідний характер імпресіонізму від реалістичного типу творчості до модерністських напрямів і течій мистецтва, є підстави вважати, що оповідання Івана Франка „Лесишина челядь" - це перший, і аж ніяк не останній, крок письменника на шляху до порозуміння з новітньою літературою „зламу віку".

Голод Р. Поетика імпресіонізму в оповіданні Івана Франка „Лесишина челядь" / Р. Голод // Українознавчі студії. - 2005-2006. -  № 6-7. - С. 188-191.


 

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка