Про значення історико-краєзнавчих досліджень в статті І.Франка \"Галицьке краєзнавство\"

     Важливим завданням української історичної науки є дослідження історико-краєзнавчої діяльності та наукового доробку кращих пред­ставників вчених, зокрема Галичини, які займають помітне місце у розвитку вітчизняної історії.

     Дослідження наукової діяльності членів "Руської трійці", їх по­слідовників з Коломийського осередку етнографів і народознавців, пі­зніше особливо І.Франка і М.Грушевського з його учнями Львівської історичної школи, дають нам підстави говорити про зародження у XIX  ст. історичного краєзнавства. У Галичині вперше термін "крає­знавство" вжив у 1892 р. Іван Франко у своїй науковій історіографіч­ній праці "Галицьке краєзнавство". На цю обставину також вперше в наші дні звернув увагу у своїх працях професор В.Грабовецький. У XX ст. термін "краєзнавство" все більше почав набирати значення все­бічного вивчення порівняно невеликої території краю переважно си­лами місцевого населення.

     У своїй праці "Галицьке краєзнавство" І.Франко захоплюється краєзнавчими дослідженнями та їх популяризацією в Європі, зокрема в Німеччині, де народознавство було і є одним з предметів шкільного навчання. Тут на відміну від Галичини "кожна провінція... має велику краєзнавчу літературу, куди входять не тільки спеціальні праці про мі­ста, регіони, замки, пам'ятки, а й численні популярні видання". Далі І.Франко зазначає, що все це дає "навіть найменш заможному і най­менш підготовленому змогу докладно ознайомитися зі своїм краєм і усією батьківщиною... Наскільки таке ознайомлення корисне, не треба доводити. Адже ж це перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти - знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об'єднаного організму".

     Автор статті не тільки захоплюється розвитком краєзнавства в Європі, але пояснює причини, чому "ми, галичани, донедавна дуже мало відчували цю потребу", бо "австрійський уряд, приєднавши Га­личину, не дуже дбав про піднесення в ній краєзнавства, яке легко мо­гло б пробудити у її мешканців надто велику любов до свого краю, не­безпечні думки про давнє і недавнє минуле, не кажучи вже про тепе­рішній стан. Все то були справи небажані для уряду, тому на них не звертали уваги, тримали їх у таємниці і старалися не допустити до ві­дома широкого загалу".

     При цьому І.Франко зазначає, що не випадково більшість публі­кацій про Галичину здійснювали переважно німці австрійської школи, які "ставилися з погордою до мешканців, їх звичаїв, мови та історич­них традицій. Отже, не дивно, що ці книги і не могли мати впливу на галичан".

     Разом з тим, автор у V розділі своєї праці дає характеристику вивчення історії Галичини власне українцями і прямо зазначає, що "історичні дослідження у нашому краї протягом останніх кільканадця­ти років набрали великого розмаху", але стурбований тим, що "нам абсолютно бракує цілісного опрацювання історії Галичини від 1772 року до наших днів, - історії, яка була б найповчальнішою для підрос­таючих поколінь".

     В цілому І.Франко позитивно оцінює історичні дослідження пер­ших галицьких професійних істориків Дениса Зубрицького, Ісидора Шараневича, Антонія Петрушевича, Юліана Целевича.

     Ґрунтовна історіографічна праця І.Франка "Галицьке краєзнавст­во" дає підстави стверджувати, що автор не тільки стежив за станом краєзнавчих досліджень, але й сам безпосередньо брав участь в органі­зації краєзнавчої роботи.

     Історична і народознавча спадщина І.Франка і його сучасників ве­лика, вона вже давно привернула увагу дослідників. Як відомо, І.Франко в НТШ очолював етнографічну комісію, де згуртовував і спрямовував працю багатьох краєзнавців. Поступово навколо І.Франка в НТШ виділилася група вчених-етнографів, зокрема, В.Гнатюк, В.Охримович, М.Павлик, В.Шухевич, Л.Гарматій та інші.

     В цілому історико-краєзнавча спадщина помітна в українській іс­торіографії, її постійно використовують педагоги, краєзнавці, всі лю­бителі рідного краю.

       Прикарпаття в історико-краєзнавчих дослідженнях І.Франка

     І.Франко виступив проти  метафізики в науці, тобто проти відриву досліджень від реального народного грунту, від конкретних історич­них умов. Він у своїх гуманітарних пошуках використовував історико-порівняльний метод, що давало можливість об'єктивно шукати реаль­ний зв'язок і співвідношення явищ і подій. Він комплексно вивчав ду­ховну і матеріальну культуру, народну архітектуру, особливо Бойківщини, звідки був родом.

     Так, для досліджень народної архітектури особливо цікавий його квестіонар (запитальник) "Селянська хата", написаний для "Матеріа­лів української етнології", якій з невідомих причин не був там надру­кований. І тільки в 1961р. його опублікував О.Дей.

     Це детальний проспект-запитальник, в якому подається широка програма досліджень з народного будівництва. Її аналіз свідчить про те, що І.Франко з глибоким знанням підійшов до етнографічної сторо­ни народного будівництва. При цьому він цікавився не лише констру­кціями, планом, формою, але й обрядами, повір'ями, майстрами тощо.

    Цікавим є також його квестіонар для записування народних зви­чаїв та обрядів хрестин, весіль, похоронів, гаївок, веснянок, танців українського населення Підгір'я й Поділля. На глибоке переконання І.Франка зібраний і описаний такий матеріал повинен був дати повне уявлення про народний побут і виявити місце народної пісні в житті українського народу.

     У цьому плані варто відмітити квестіонар для збирання місцевих переказів, в якому вчений звернув особливу увагу на перекази про ви­датних людей Галичини - відомих майстрів, співаків, музикантів, ві­домих громадських діячів тощо.

     Поряд із розробкою програм і квестіонарів для етнографічних до­сліджень І.Франко організовує збирання експонатів для музею при на­уковому товаристві ім. Шевченка (НТШ). З тією метою він разом із Володимиром Гнатюком склав програму для збирання краєзнавчих матеріалів, в якій зазначалося, що музей цікавлять такі речі як одяг, моделі господарських знарядь та будівель, писанки, вишивки, різьб­лення по дереву й металу, тканини й предмети старовини - кам'яні, бронзові, кістяні знаряддя, зброя, письмові пам'ятки, рукописи, старо­друки. У збиранні та вивченні фольклору найбільше місця займають історичні пісні і балади XVI - XVII ст. Крім пісенного фольклору І.Франко та його сподвижники успішно досліджують народну прозу, легенди, приказки та прислів'я, анекдоти. Як науковець, він обгрунту­вав і визначив завдання етнографічної думки в Україні, поставив пи­тання про визнання етнографії як самостійної галузі історичної науки.

     В Галичині в 70-х роках XIX ст. зросла нова хвиля зацікавленості народознавством і з'явилося серед інтелігенції чимало любителів, які збирали і часто поверхово, однобоко висвітлювали проблеми вивчення матеріальної та духовної культури. І.Франко намагався якомога біль­ше виявити таких збирачів фольклору, по можливості, зорганізувати їх на тематичне дослідження етнографічних матеріалів. З цією метою він розробляв програми, подавав методичні поради, складав відповідні анкети.

     У 1883 р. І.Франко у Львові переважно з числа зацікавлених ус­ною народною творчістю студентів організував "Етнографічно-статистичний гурток", який став науковою громадською установою для сис­тематичного вивчення народознавства. За планом діяльності науково­го товариства ім. Шевченка (НТШ) і при безпосередній участі І.Франка було організовано кілька наукових експедицій для вивчення краю. Поступово матеріали, зібрані ним і окремими кореспондентами на місцях, під редакцією І.Франка та В. Гнатюка були опубліковані в наукових виданнях НТШ "Етнографічному збірнику" і "Матеріалах до українсько-руської етнології".

     Іван Франко спільно з Володимиром Гнатюком розробив етно­графічну програму, яка була опублікована в статті "Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст." Як відомо, І.Франко в НТШ очолю­вав етнографічну комісію, де згуртовував і спрямовував працю дослі­дників. У 1905 р. І.Франко писав, що в "розпорядженні Товариства є надзвичайно здібні люди та пильні збирачі етнографічних та етнологі­чних матеріалів".

     Про поглиблений інтерес І.Франка до народного мистецтва Гуцульщини, його історії і теорії свідчить активна діяльність по залученню до збору експонатів для музею громадських діячів, знавців звичаїв та побуту гуцулів. З листа до І.Франка народного майстра з с. Річки Лук'яна Якіб'юка дізнаємося, що він не тільки виробляє дерев'яні гу­цульські предмети, але й збирає стародавні речі, які може передати до музею. 3 іншого листа Т.Окуневського з с. Криворівні на Косівщині від 27 грудня 1886 р. довідуємося, що І.Франко просив його придбати гуцульський одяг.

     І.Франко присвятив цілу низку досліджень і літературних творів подіям і діячам різних періодів історії України, і, зокрема, Прикарпат­тя, починаючи від найдавніших часів. Він сам став прикладом і закли­кав вчених і місцевих дослідників заповнювати невивчені сторінки іс­торії і відновлювати призабуті досягнення наших предків, особливо в боротьбі за національну незалежність.

     Народною творчістю І.Франко зацікавився ще під час навчання в Дрогобицькій гімназії, де ним було записано близько 800 пісень, які зайняли два великих зошити.

     Влітку 1874 р. гімназист Іван Франко з метою пізнання рідного краю подорожував по селах Бойківщини. Тоді він вперше побував в селах Бубнищі, Велдіжі (нині с. Шевченково) і Лолині Долинського району  на Івано-Франківщині. Пізніше він писав в автобіографії: "Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі". У селі Лолині на прохання товариша по Дрогобицькій гі­мназії Ярослава Рошкевича він провів літні канікули. Іван Франко жив у сім'ї місцевого священика М.Рошкевича як репетитор його сина. В Лолині молодий Франко познайомився з сестрою Ярослава - Ольгою, яка постійно допомагала йому у зборі коломийок, пісень, народних ле­генд та інших зразків фольклору. Перебуваючи в Лолині і навколиш­ніх селах, юнак бачив і боляче сприймав безправне і важке соціальне становище селян. Під цим враженням в червні 1876 р. він написав перші прозові твори - оповідання з народного життя "Вугляр", "Лесишина челядь", "Два приятелі", вірш "Галаган", розпочав роботу над повістю з історичної тематики "Петрії і Довбущуки", в якій широ­ко використав записані в 1875 р. в Болехові і Бубнищі народні перека­зи і легенди про Олексу Довбуша та інших селян - учасників антифео­дальної боротьби з польською шляхтою.

     Пізніше під впливом І.Франка Ольга Рошкевич на основі зібрано­го бойківського фольклору опублікувала збірник весільних пісень і звичаїв с. Лолина. У вступі до нього І.Франко порушує проблеми вивчення матеріальної культури та її залежність від умов життя насе­лення. У 1878 році він просить О.Рошкевич зібрати етнографічний ма­теріал, "описати якмож докладно господарство попівське", а також подає своєрідний план опису об'єкту матеріальної культури.

     Під час пішого переходу до села Бубнища на його околиці І.Франко побачив і був вражений величчю скель і печер, які в народі названі Довбушевими.

     Ця обставина ще більше привернула його увагу до діяльності кар­патських опришків, тому не випадково в своїй праці, опублікованій в студентському журналі "Друг" повісті "Петрії і Довбущуки" Іван Франко так правдиво пише про легендарного ватажка: "Хто був неда­вно князем і владикою тих гір, орлом того повітря, оленем тих борів, паном тих ланів аж ген по Дністрові води? - Довбуш! Перед ким трем­тіли смілі і сильні, корилися горді? - Перед Довбушем! На кого надія­лися слабі, бідні і пригноблені? - На Довбуша! Хто був окрасою на­ших гір, начальником наших легенів? - Довбуш..., той самий Довбуш, рука котрого позагарбувала від панів і вельмож безмірні скарби, наді­ляючи здобутим братів...".

     Професор В.Грабовецький зазначає, що І.Франко "постійно збирав і публікував опришківський фольклор. Під час перебування І.Франка в Києві композитор М.Лисенко записав від нього дві народні пісні про О.Довбуша".

     На основі зібраних фольклорних матеріалів І.Франко мав намір підготувати наукове дослідження про народну творчість опришківської тематики. З цього приводу він писав в 1896 р. до А.Кримського "Тепер засяду до праці про гуцульський народний епос, то є про пісні опришківські: хотів би видрукувати в "Киевской старине" враз із текс­тами, а коли ні, то в "Этнографическом обозрении".

     Разом з тим, І.Франко зібраний на Прикарпатті опришківський фольклор опублікував у журналах "Житє і слово", "Зоря", "Етнографі­чний збірник". На основі вивчення та аналізу фольклорних пам'яток на історичну тематику він приходить до висновку, що опришківська пісня стоїть ближче до фактичної основи, ніж твори деяких вчених то­го періоду.

     Це був той час, коли висвітлення опришківського руху було дале­ке від дійсності і протягом XIX ст. польська шляхетська історіографія розглядала опришківство як звичайне грабіжництво, розбійництво. Тому І.Франкові належить заслуга в створенні наукової концепції опришківства як явища соціального характеру, як єдино можливої в тих умовах форми збройного протесту проти пригноблення. Всебічне вивчення різноманітних матеріалів про опришків, які діяли на обширній території Українських Карпат і Прикарпаття, дало йому можливість обгрунтовано визначити суть цого антифеодального і національного руху. Іван Франко писав, що "опришківство з давен-давна було нероз­лучним товаришем хлопської неволі. Поневолений, битий, кривджений підданий, не можучи знайти нігде полегші ані справедливості, тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, хоч чув за со­бою в кожній хвилі загрозу смерті, все таки рад був хоч рік тою загро­зою пожити свобідно, а надто ще помститися на своїх кривдниках".

     З біографії І.Франка та спогадів сучасників відомо, що фольклор на історичну тематику постійно привертав увагу письменника ще з першого його перебування у 80-х роках XIX ст. на Гуцульщині. На­приклад, один із найбільш поширених варіантів історичної балади про О.Довбуша "Ой попід гай зелененький" він записав під час ув'язнення в коломийській тюрмі. Пізніше до цієї тематики І.Франко неоднора­зово звертався під час перебування в гуцульських селах Нижньому Бе­резові та Криворівні. Так, на початку XX ст. І.Франко написав оповідання "Гуцульський король". В основу його лягла розповідь селянина Андрія Освінського із села Довгопілля на Гуцульщині, де, власне, і розгортаються події, які пов'язані з опришківським рухом початку ХХ ст.

Тут йде мова про лютого ката опришків, мандатора з Устерік Грдлічку, якого в народі прозвали "гуцульським королем".

     В своєму ґрунтовному історичному дослідженні "Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині" І.Франко зазначає, що "рік-річно по всіх циркулярних містах вішано по кількаро людей за розбої, а а горах, особливо на Гуцульщині, аж до самого знесення панщини існувала ще осібна сторожа від розбійників, так звані пушкарі, установлені ще за польських часів. Вони були під командою мандаторів і мали право зловлених опришків вішати на місці. Вішали або вбивали їх не раз цілими купами, скидали з високих скель або катували на смерть у пивницях". Автор далі посилається на спогади чеського етнографа і ман­дрівника Карела Запа, який в 1863 році в книзі "Мандрівки і прогулянки по Галицькій землі" повідомляв, що "їдучи до Микуличина, бачив попри дорогу шибениці, на котрих перед 20 роками вішано опришків..., як їх коло Надвірної нараз вішано сім: поки одного повішано, інші спокійно сиділи на землі, курячи люльки і дожидаючи своєї черги". В

цій же історичній праці І.Франко, торкаючись революційних подій 1848 року в Галичині, розповідає про особистий внесок в прискорення реалізації скасування тут панщини селянського депутата з Прикарпаття Івана Капущака, уродженця с.Ляхівців Станіславської округи (нині с.Підгір'я Богородчанського району Івано-Франківської області).

     З метою ослаблення революційного руху, особливо на селі, австрійський уряд цісарським патентом від 17 квітня 1848 року відмінив панщину в Галичині та Буковині, причому раніше, ніж в інших провінціях Австрії. Але після скасування феодальних повинностей виникла проблема їх компенсації, тобто за своє звільнення селяни мали платити за землю великий викуп. Ця ситуація, власне, і стала предметом гострого обговорення на засіданні австрійського парламенту, де 17 серп-ня 48 року від імені українських селянських депутатів виступив з вимогою безплатного скасування панщини Іван Капущак, якого підтримав Лук'ян Кобилиця з Буковини.

     Іван Франко про цю подію так писав: "У дебаті промовляв також один руський селянин Капустяк (Капущак - Б.Г.) із Ляховець коло Богородчан. Його промова наробила великого шуму, от тим-то й подаю її тут на пам'ятку потомкам у дослівнім перекладі". Свою промову, яка була зустрінута оплесками депутатів, І.Капущак закінчив словами: "Батоги й канчуки, що обвивалися довкола наших голів і нашого стру­дженого тіла, се нехай вистарчає їм, се нехай буде їм відшкодуван­ням".

     Подіям 1848 року І.Франко присвятив ще одну історичну працю "Лук'ян Кобилиця. Епізод із історії Гуцульщини в першій половині XIX ст." В передмові автор пише, що "Весна народів", як називають іноді 1848 рік, була досить бурхлива та неспокійна. В ній не лише схо­дило те, що посіяно в попередніх часах великого гніту, але й сіяло з гарячковим поспіхом багато таких зерен, що мали посходити аж геть пізніше. "В Австрії, що до марта 1848 р. дрімала мов замерзлий ста­вок, під корою бюрократичного германізму, нараз розбурхалися хвилі національних і соціальних суперечностей; ...залунали гучні окрики: конституція, вільність друку, народна гвардія, історичні права народ­ностей".

     Далі І.Франко повідомляє, що він почав пошуки спогадів про ке­рівника гуцульських повстань Л.Кобилицю ще у Відні на початку 80-х років XIX ст. у В.Федоровича, одного із керівників українського куль­турно-освітнього товариства "Січ". У 1885 році подав йому матеріали уродженець с. Яворова на Косівщині Теофіл Окуневський, а спогади про діяльність Л.Кобилиці записав від старих гуцулів в с. Ферескулі над Черемошем священик Білінкевич. Пізніше, перебуваючи у 1898 році в с. Довгополе над Черемошем, І.Франко чув також дещо про Л.Кобилицю від місцевого 72-літнього гуцула Освінського. Крім того автор використав деякі нові матеріали про ці події, які йому передав відомий краєзнавець Роман Заклинський із Станіслава.

Під час другого тримісячного ув'язнення, яке І.Франко відбував у коломийській тюрмі, він пройшов життєву школу "на дні галицького суспільства", де зустрів багато прототипів з народу, що в майбутньому стали героями його творів. Тут він записав і запам'ятав великий фоль­клорно-етнографічний матеріал, зокрема, про карпатських опришків, про що ми вище вже згадували. Народні пісні І.Франко записав від Кароля та Францішка Батовських із с. Ценяви Коломийської округи, від Яцка Сидорука з с. Чортівця Обертинського повіту та від Івана Ва­сильківського з с. Уторопів на Косівщині. Від ув'язнених селян із сіл Тулукова і Матіївців в Коломиї він записав цілу збірку коломийок. На початку червня 1880 року через відсутність будь-яких фактів австрійський суд визнав І.Франка невинним і його було відправлено пішки, етапом у супроводі поліції в рідне село Нагуєвичі. Ці найбільш важкі дні описав І.Франкол у своїй автобіографії.

            (Повністю ознайомитися із змістом цієї статті Ви зможете в ОУНБ ім.І.Франка.)