На історичних сходинах української честі і гідності (Іван Франко в рецепції Симона Петлюри)

Мабуть, в історично-розвиднювальній ході України, як ніде інде, лак­мусово-проявними є ті моменти простування до будэчини, саме на шальках терезів яких і виважуються вічні та ніколи до кінця незбагненні парадигми розвитку: що було, а що має статися; що ми осібно й купно надбали за віки, а що розгубили, легковажно розтринькали і безповоротно втратили. А ще саме від ембріону державності і до її нинішнього фактичного стану - на цій довговіковій ниві зрощення українськості, садимо, сокотимо серцями і теплом долонь ті безцінні зерна правди, що з їхніх ядер і виростає багатозначне й до болю рідне - Батьківщина.

Серед тих першоратаїв і сівачів, тих плугатарів великої і незнищенної української ідеї були Володимир Великий і княгиня Ольга, Ярослав Мудрий і Григорій Сковорода, вічний апостол нації Тарас Шевченко і чи не найбезцінніший її інтелект - Іван Франко.

На довжелезній і звивистій дорозі суспільно-літературного й науково-просвітницького подвижництва І.Франко протоптав міріаддя стежок, здо­лавши які, він вийшов на той широкий гостинець, з котрого сягнув своїм високим чолом аж європейських та світових горизонтів.

І.Франко увійшов до золотої книги велетів української нації і як чорнороб-каменяр, і як торувач нового слова. Саме він - провісник і творець нового за змістом і формою слова, новатор думки, як ніхто інший збагнув трагізм власного народу, його задубіле мовчання, німотну покірність. „І коли гіркість невдоволення, образи, часами гніву за рідний народ, що не доріс до співця, могли отруїти поетову свідомість, то та чорна, виснажлива праця, за яку змушений був узятися Франко, щоб творити культурну й громадську міць рідного народу, і яка декого відстрашувала, бо була нова й смілива і, зда­валось, небезпечна - ще збільшувала трагізм переживань поета-діяча" (Пет­люра Симон. І.Франко - поет національної чести // Петлюра Симон. Статті, листи, документи / Упоряд. В.І.Сергійчука. - К.: Вид-во ім. О.Теліги, 1999. - С.161. Далі, цитуючи це видання, у дужках вказую тільки сторінки).

І дійсно, у Франковій творчості можна відчути скорботу співця і пророка, спостерегти сліди ран від протиріч життя і загального, і національно-украінського.

Навіть перші лірично-романтичні цикли, окремі збірки, як „Балади і розкази" (1876), відтак - пізніші поетичні вияви: „З вершин і низин" (1887), „Зів'яле листя" (1896), „Мій Ізмарагд" (1898), „Із днів журби" (1900), „Semper tiro" (1906) показали епохальність Франкового слова у пошевченковій добі, розкрили позитивістське значення Франкового подвигу - творця цілої могутньокроної літератури, у якій є блискучі зразки натуралізму й реалізму, модернізму й імпресіонізму та символізму.

Будучи новатором, він не соро­мився нерідко писати вступи-прозаїзми до своїх поетичних книг, бо думав не про вишукану читацьку публіку, а про найширші кола читачів, власне, яким і вкладав у руки ключик до осягнення його ж структурного ладу, „ар­тистичної суцільності" (Корнійчук Валерій, Ліричний універсум Івана Франка: Горизонти поетики. - Львів, 2004. - С. 468).

Справедливо кажемо, що після Шевченкового естетично-емоційного пафосу Франкова філософсько-поетична праця утвердила „національний інтелектуальний первень", „європеїзувала" віршову поетику. Новаторство Франка зафіксувало здатність до поступу, художньої еволюції, на випере­дження естетичних тенденцій розвитку національної літератури (Там само. - С.475).

Перечитуючи світової сили поему власного нещасливого кохання („Зів'я­ле листя", „Украдене щастя", численні ліричні цикли) - драму людських „незагоєних ран", які не годна людська душа затамувати ні власною піснею, ні зануренням у невичерпне джерело народного пісненатхнення, ані уявною піднебесною музикою, - з тремольо жалю, суму підступаємо до поетичного престолу Франкового храму. Тут вчувається у кожному рядку - пісня. Але в тій пісні, як це тонко спостерігає великий державник Симон Петлюра, - багато смутку і розпачливих нот. Та чи винен поет, що уста його мимоволі нашіптують слова його пісні „в хвилях недолі, задуми тяжкої", що недоля народу, будучи й поетовою недолею, стала „матір'ю скорботних дум", що вилилися у пісню й породили її? Не будемо шукати відповіді на запитання: вона є в самому питанні. Так було і так довго ще буде, що життя народу покривдженого історією, визначить своїм змістом і зміст творчості свого співця, увійде у його свідомість як щось органічне, первинне, що превалює над усім іншим матеріалом поетичного натхнення. І що чутливіший співець, що витонченіша поетична здача його, тим сильніше відчуваємо вплив народності на зміст його творчості, тим глибше пройде цей первень у лабораторію, яка творить художні образи слова. Це - „закон єго же не прейдеші", і Франкова творчість стверджує внутрішню силу цього „закону" (Петлюра Симон. - С. 163).

І хоч нерідко бачить І.Франко, як гасне соціально-патріотична ініціатива, як ворог отруює пригнічену свідомість розламом духу, деморалізацією, роз­сипанням тужного з прадідівським перевеслом снопа - на стебла, на осібні колосини, - та не картає огульно той простолюд, не докоряє йому, а борше - жаліє і співчуває.

Перечитаймо заново „Великий шум", „Бориславськї оповідання", „Пе­рехресні стежки", його романтичні й соціальні цикли - і збагнемо: Іван Франко ніби зняв з себе плащ інтелігента-навчителя, а накинув наопашки свитину і побачив:

 „Ой ідуть, ідуть тумани

Над дністровими лугами ...

Тільки в мряці тонуть села

І уява мари плодить.

Тільки дума невесела

Мов жебрак по душах ходить..."

„Понад селом згущаються,

Розляглися по полях,

 Щоб затьмити людям шлях,

Щоб закрити їм стежини,

Ті, що вгору йдуть з долини.

В тую кузню, де кують

Ясну зброю замість пут..."

„Ходіть люди, з хат, із поля.

 Тут кується краща доля,

 Ходіть люди, порану, -

Вибивайтесь з туману!"...

„Нехай той люд потомлений

Хоч трохи відпочине

Нехай та згорблена спина

Ярмо важкеє скине.

Хай він, що був волом весь вік,

Робив немов машина

Почує в собі дух живий,

Пізна, що він людина" (Тут і далі цитую за виданням: Франко Іван. Зібр. тв: У 50 т. - К.: Наук, думка, 1976-1986).

І.Франко, як і Ет'єн у Верхарна („Зорі"), певен, що „ніколи не слід зне-вірюватись у народі". Дарма, що цей народ дасть „йому багато розчарувань, тяжкої задуми, часами відчаю". Франко достеменно знає муки цих пере­живань. Життєва мудрість і досвід поєднані з гарячою вірою, підкажуть народному співцеві вірний шлях до перемоги і допоможуть знайти джерело сили у дні, коли віра занепадає. Цією мудрістю щодо розуміння життя, обміркованістю мети його і досвідченим знанням реальних умов, що чекають на народного діяча і співця в його діяльності, а разом з тим невгасимим за ніяких умов світлом ідеалу просякнутий один з найсильніших віршів (з серії громадянської лірики) Франка „Каменярі" (Петлюра Симон. - С.165).

Поетові снився „дивний сон". Серед тисяч подібних до нього він стояв прикутий до високої кам'яної скелі. У кожного в руках був тяжкий залізний молот; від цього вони були подібні один до одного і ще тому, що чоло в кожного „прикованого до скелі" було покарбоване „життям і скорботою" і в очах у всіх горів „любови жар". Згори чути сильний, як грім, голос, що закликає довбати скелю, стерпіти і важку працю, і спрагу й голод, бо їм призначено розбити її. І всі, як один, підняли руки, і тисячі ударів молотами, як „водоспаду рев, як битви крик кривавий", посипались на скелю, добуваючи, „п'ядь за п'яддю" доступ до широкої дороги, що схована за скелею. „Каменярі" знають, який тягар, яку неймовірно важку працю взяли на себе: вони чують, як за ними плачуть матері, діти і жінки, що вони їх залишили для „праці, поту і мук"; до них досягають докори і друзів, і ворогів, що проклинають і їх самих, і „справу", і „думки їхні". Вони самі терплять муку:

„І в нас не раз душа боліла

І серце рвалося, і груди жаль стискав"...

Як бачимо, І.Франко утверджує в метафорі „каменярів" формулу суспіль­ної праці, важкої, до самозречення, зі стражданнями, муками і навіть з втра­тами, але освяченої вірою і вогнем перспективи.

Сподіване не приходить, посіяне зерно не сходить - ця філософська константа бажаного й можливого, напруги терпіння і вічного шукання доско­налого так зримо прочитується в геніальному творі Франка - поемі „Мойсей":

„Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав.

і трудився для неї.

Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він, наче буря,

 І на волю спровадив рабів

 Із тіснин передмур'я.

Як душа їх душі, підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих піднебних висот

 І вітхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ

У дні проби і міри

Попадав він із ними не раз

У безодню зневіри..." (Франко Іван. - Т.5. - С. 216).

Щоби збагнути психологію раба й розгорнути її до художнього уза­гальнення, І.Франко кличе у власну робітню переспіви вавилонських в'язнів („На ріках вавилонських так само сідохом і плакахом"), передуває давній порох подій жидівського народу - і з полоненого й воскреслого раба постає Поет. Франко цього відкрито не каже, але перед нами - зрима аналогія. Як твердить С.Петлюра, „вдивляючись в історичну постать, що її покликала до життя мистцева творча фантазія, і вслухуючись у невільницьку пісню, що роздирає душу, ми почуваємо, як тривожна і болем проймаюча дума охоплює нас: так, в цій пісні багато нот споріднених і співзвучних з тими, що ми чуємо в наших піснях, а образ вавилонського в'язня, який він схожий до української сучасности! З невільницьких уст ллється ця, викликана насильством, пісня. Це ж бо пісня ганьби, пісня сорому й безсилля. Ми чуємо її в пісенних творах того народу, що пережив історичну катастрофу. Аджеж про ганьбу співав і наш геній Шевченко; щоб розбудити наш сором, така сама пісня ллється і з уст талановитого Франка" (Петлюра Симон... - С.169).

Ось у Франковій поетичній харизмі історично пройдене й новітнє рабство мають одне „обличчя":

„Я на світ народився під свист батогів

Із невільника батька, в землі ворогів.

Я хилитись привик од дитинячих літ

І всміхатись до тих, що катують мій рід.

Мій учитель був пес, що на лапки стає

І що лиже ту руку, яка його б'є.

Хоч я вольним зовусь, а як раб спину гну...

Вольне слово в душі наче свічку гашу...

І хоч душу манить часом волі приваб,

Але кров моя раб. Але мозок мій - раб".

Великий державотворець Симон Петлюра, роздумуючи над висновками Франка, пише, що й справді можна жаліти раба і співчувати йому; можна пояснити риси рабської психології у пізніших вільних поколіннях, але жити з ними, але завжди бути серед них і разом з ними йти до спільної мети - немож­ливо. Немає певності, не може бути твердого опертя: не підтримають до кінця, швидко охолонуть, а то й зрадять. Такий логічний висновок, що до нього неминуче приходить співець боротьби, яким, до речі сказати, у значній частині своєї творчости був І.Франко, і тому не без підстав Сергій Єфремов назве Франка „Співець боротьби і контрастів". Здається, що до такого висновку не раз приводила Франка зболіла поетова свідомість, від чого він мав багато гірких хвилин і переживань. У поета з менш виразним характером борця, такий висновок трагічно вплинув би на все його світовідчування, яке заломившись у національній стихії, забарвило б у безнадійно похмурі відтінки поетову творчість. Але для цього Франко занадто суцільна людина, занадто вірить у невичерпні сили української нації. Він знає, що невільничі риси у рідному народі хоч і довго живуть і виявляються протягом сторіч, але все-таки колись мусять поступитися перед своїм антиподом. Сила розвитку і віковічних напружень робить з національного раба людину, що усвідомлює ціну свободи і зриває довголітні пута „з ніг і рук" і, звичайно зі свідомості (Петлюра Симон. - С. 169-170).

Щоби з людини витворити „нову людину", людину-будівника, І.Франко у методі й засобах контрастування уміло „експлуатує" сором та почуття національної гідності. „Слово його б'є, як батіг, і очищає, як каяття. При цьому він часто прибільшує, нападає на „уявні величини", „визнані святощі", що з них зробили ідолів, скидає тих ідолів з високих постаментів, і тут рука його така сильна, що біль відчувається ще довго після її ударів" (Там само. - С. 170).

У Франковому патріотизмі немає ні особистої користі, ані ідеалізації традицій. Зате є плакатно-відкрите, як забрало з предковічних легенд:

„Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала,

Я ж гавкаю раз-в-раз,

Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,

Як люблять добре пиво,

Я ж не люблю її, як жнець

Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь

За те, що гарно вбрана,

Я ж не люблю її, як раб

Не любить свого пана,

Бо твій патріотизм -

Празнична одежина,

А мій - то труд тяжкий,

Гарячка невдержима...

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання - панування,

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те

Тобі і честь, і шана,

У мене ж тая Русь

Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови

Я ж не люблю її

З надмірної любови..."

Тому учімося у Франка: усе поверхове, галасливо-декларативне, фор­мальне, нечесне, деморалізуюче - нічого спільного не має з національним патріотизмом. Поет вказує на подвійного ворога: „реального, частково історичного, частково сучасного, що його насильство сковувало й сковує розвиток українського народу; ворога, що затаївся у колективній душі ук­раїнській у здавен понівеченому історією національному „Я", який ще не­безпечніший, ніж перший" (Петлюра Симон, - С. 172).

Практично у кожному творі І.Франка будь-якої художньої форми зріє або виказаний протест, закладений динаміт розриву кайданів, гнобительських скель. Як і в Шевченка, у Франка - проводаторська місія до кінця збадати націю на тривкість у неї ідеалу і перевести віру у певність, переконаність. І це вдалося Франкові: він „залишається історично правдивий і не тратить почуття міри, коли малює образ відродження, хоч психологічно міг би несвідомо піддатися почуттю перебільшеної радості від того, що бачить, як це й сталося пізніше з деякими молодими українськими поетами, що їхні художні твори, присвячені відродженню рідного краю, саме й мають цю хибу: перебільше­ність і невідповідність до історичних обставин. Відродження - справа складна й довготривала, „вчорашній раб" сьогодні не зробиться вільною людиною, вибух та бунтарство - це не свідома боротьба з обміркованою метою й розумною організацією її, „край рабів" лише поступово можуть заселити вільні володарі його" (Там само. - С. 173).

Узагальнений образ вільного відродження у Франка сформульовано у такий спосіб:

„Обриваються звільна всі пута,

         Що в'язали нас з давнім життєм,

З давних брудів і думка розкута.

Ожиємо, брати, ожиєм!".

 І як біблійний Мойсей, що сповідався на межі Ханаану за свою многотрудну путь, так і Франко-мойсей нації виказав і підписав свій вердикт:

„Сорок літ, мов коваль, я клепав

Їх серця і сумління...

Сорок літ я трудився, навчав

 Весь заглиблений в тобі,

 Щоб з рабів тих зробили народ

По твоїй уподобі" (Франко Іван. - Т. 5. - С. 242.)

Із тем „старих", „давноминулих" І.Франко видобуває, як бджола нектар з квітки, оту історичну живильність, що уособлюється з єством української жінки, її материнсько-провидницькою місією. Франко як незрівнянний знавець народної пісні й легенди, казки і притчі, літописів та історично-правдивих вчинків свого народу, нерідко інтуїтивно в'яже минуле з сучасним. І в тій генетичній сув'язі, як у фразі із „Слова про Ігорів похід" - „жени руськія восплакашася", - його геній кодує всю драматичну долю, весь хресний хід української жінки, що уособлює Долю, Батьківщину:

„Де не лилися ви в нашій бувальщині,

Де, в які дні, в які ночі -

Чи то в Половеччині, чи то в князівській удальщині,

Чи то в козаччині, ляччині, ханщині, панщині,

Руськії сльози жіночі?

Скільки сердець розривалось ридаючи,

Скільки зв'ялили страждання!

А як же мало таких, що міцніли, складаючи

Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи

Тисячолітні ридання!

Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,

Слухаю й скорбно міркую:

Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих,

Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих

На одну пісню такую".

Моральну крицевість, етичну міць українця з давньої епохи як своєрідний еталон репрезентує нам творча фантазія Франка у поемі „Іван Вишенський". Пишучи:

„О, Розп'ятий! Ти ж лишив нам

Заповіт отой найвищий:

Свого ближнього любити,

За рідню життя віддать.

О, Розп'ятий...

Дай мені братів любити

1 для них життя віддати!

Дай мені ще раз поглянуть

На свій рідний, любий край", - І.Франко оспівує героїзм духа, опоети­зовує цього благочестивого шукача істини, визначного краснослова-полеміста, зразкового патріота, який у дисгармонійних поборюваннях у власній душі явив перемогу обов'язку, честі, любові й жертовності в ім'я Вітчизни.

Коли нині спраглий ківш пізнання генності націоісторії зачерпне з криничної глибизни її вартостей, то саме з допомогою Франкових зусиль добудемося до збагнення психології діяльного українця, що зрозумів і збагнув лихість його становища, хиби національного характеру, „червоточини національної волі".

Заакцентуємо: Франкова любов ніколи не була підсліпкувато-каправою, не була огульно-нападною, вона не ховала у пеленках обурення, докір, навіть -ненависть, якщо до цієї любові підповзали доокільні зрадливі вужі. Мислитель, якщо на те були підстави, гнівався, ображався, ганьбив, таврував, не шко­дуючи власного здоров'я, інтелекту, досвіду, аби знешкодити отруту націо­нальної зарозумілості, удаваної повсюдної діяльності, грімких словоздвигів і т.п.

Будучи „мужем світла", віщуном-прогностиком націооновлення, він добирався потребою пізнання, осмислення й науково-прагматичного ос­воєння феномена нації до потаємощів української душі; він, будучи, за висловом Гете, талантом „милості Божої", карбував таке всесильно-діяльне Слово, що несло у собі виховавчий код, віддавало енергію космосу, Божої благодаті; це Слово - збагачувало.

І не тільки виключно художнє, а й слово глибоко-наукове, інтелектуальне сьогодні, як ніколи, має кредит доцільності, коли важиться історико-майбуттєва ціна кожного слова і чину задля утвердження націоідеї та доленосного ідеалу, Франко саме у цьому сенсі трактує, що ніякі „вселюдські" фрази не годні перекрити своє духове відчуження від рідної нації", бо найвищий ідеал - „се синтез бажань, потреб і змагань..."; ідеал „національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім..., ми мусимо серцем почувати..., му­симо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і создавить нас, як сліпа машина". Тому-то за цим правильним раціональним прагматизмом І.Франко зроджує високопоетичну строфу:

 „У зорях небесних великий закон

 Написаний, золотолитий,

Закон над закони: свій рідний край

 Над все ти повинен любити"

(Франко Іван. Поза межами можливого // Франко Іван. Т.45. - С.234-285).

Отож, пора вже не кадити над Франковим словом, як це дозволяють собі у наш час деякі писарчуки з так званого постмодерністського коша, продукуючи „тексти" (бо дійсно цю млявотину під жодне усталене в теорії літератури визначення їх не підведеш, не підтасуєш); годі вже плодити огульне заперечення (до речі, які Т. Шевченка), мовляв, патріархальна доба давним-давно проковтнула цього письменника, і досить плакати над його „Зів'ялим листям" та намагатися у новочассі перейти його ж таки „Перехресними стежками".

Доконечно треба, ми є в обов'язку усвідомити, що, не засвоївши соціально-художній досвід І.Франка, не збагнемо українське суспільство 80-90-х років ХІХ ст., особливо ж в Галичині, і на крок не просунемося вперед до пояснення тих хиб, на які шпорталося українство у першій чверті XX ст. і на які, на жаль, набиває собі ґулі уже у дні сьогоднішньому.

І немає такої сфери прикладання зусиль, де б Франків розум і його роботяща рука не полишили знакові сліди: поезія і драматургія, художня проза й документалістика, публіцистика дня й редакторсько-видавнича справа, фольклористика й етнографія, культура і мистецтво, історія і філософія, економіка і право, мовознавство і краєзнавство, бібліографія і книгознавство, - у цьому нескінченному ланцюгу видів і виявів сили творчого духа Франка - тривкі основи нашого духовного храму.

Качкан В. На українських сходинах української честі і гідності (Іван Франко в рецепції Симона Петлюри) / В. Качкан // Вісник наукового товариства ім. Т. Шевченка. Чис. 2. - Івано-Франківськ : [б. в.], 2007. - С. 19-28.