Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Фольклористичні методи Івана Франка



 

Фольклористичні методи Івана Франка

 

Питання наукової методології ос­таннім часом набуває все більшої ваги. Після „методологічного розгулу", який в українській фольклористиці досяг апогею в другій половині 90-х років, настав час урівноваженого методологіч­ного плюралізму. Та все ж, швидко на­здогнавши Європу, наша фольклорис­тична методологія, хвацько примірявши на свої худі плечі заморські шати, утра­тила і власну гідність, бо забула про власні досягнення. А їх було не так і мало в працях Миколи Костомарова, Олександра Потебні, Михайла Драгоманова, Івана Франка, які, як відомо, у свій час, на відміну від сучасників, не пасли задніх на широкому попасі європейської фольклористики. Тимчасом майже через століття після Франка світова фолькло­ристика нічого принципово нового так і не здобула. Це призвело не лише до її кризи, а й загалом до згортання своїх позицій як науки в багатьох європей­ських країнах. Тож чи настільки вже й застаріли набутки наших корифеїв? Ціл­ком інше питання - наскільки про­дуктивним може вважатися сьогодні по­рівняльно-історичний метод, який пре­валював у фольклористичних студіях XIX ст.? Ще інше - чи досить сьогодні роботи для культурно-історичної мето­дології, яка в останні десятиріччя засто­совується вкрай рідко?

Викликом для появи нашої роз­відки послужило й те, що, попри жвавий інтерес до постаті Івана Франка як письменника й науковця, його фолькло­ристична методологія досі належним чином не вивчена, хоч до неї спора­дично повертаються вже не одне деся­тиліття.

Фольклористичну методологію Франка сьогодні можна розглядати ли­ше у двох паралельних ракурсах: пер­ший -  це   питання  методу  взагалі  і другий - наукова методологія самого І. Франка. Адже саме в площині методо­логічних блукань дослідників творчості вченого й лежать нинішні різночитання й суперечки із цього приводу.

Унаслідок особливого наукового темпераменту І. Франка устежити за його методологією в будь-якій конк­ретній із його праць важко. Тому думки з приводу його методології бувають різ­ні. Сучасники І. Франка  ставилися до його методу більш радикально, а заодно  й скептично. Скажімо, О. Колесса не ба­чив у фольклористичних дослідах Фран­ка чіткої методології, навіть вбачав у ній еклектизм. Л. Білецький відно­сить його до історичної школи. Складне завдання випало на долю ра­дянських дослідників методології на­родної творчості. Їм слід було „очис­тити" наукову діяльність Франка-фольклориста від усіх „буржуазних" впливів і знайти метод, який би відповідав прин­ципам революційного демократизму. На цьому поприщі не зовсім вдячної з наукового погляду праці засвітилися О. Дей, Г. Маленков, М. Матвійчук, П. Волинський, чиї оцінки будуть об'єктом справедливої критики ще не одного покоління фольклористів.

 

 О. Дей бачить його серед компаративістів, хоч і вказує на велику різницю з представниками цього „буржуазного" методу, вбачаючи її „в комбінації історичного методу з теорією порівняльного методу", що дає підстави новочасному фольклорис­тові Я. Гарасиму висловити припущен­ня, що в такому разі йдеться про куль­турно-історичну школу. Але О. Дей чомусь про це не каже. Його висновок вичерпується тим, що свій метод І.Франко розуміє „інакше, ніж буржуазні компаративісти". На сьогодні важко сказати, чому саме автор відбиває „нашого" І. Франка від „чужих" за духом компаративістів. Можливо, че­рез те, що культурно-історична школа, плоди якої вбачає в його творчості Я. Гарасим, з її основоположним кон­цептом „раси"  взагалі, уважалася воро­жою радянським дослідникам, які му­сили дивитися на світ крізь окуляри класової ідеології комуністичного інтер­націоналізму. А можливо, тому, що з двох зол компаративізм уважався все-таки меншим. Можливий і суто суб'єк­тивний момент. Може, і дійсно О. Дей так і вважав, адже існували немалі підстави саме для такої оцінки.

Майже водночас з О. Деєм інший радянський учений, літературознавець П. Волинський також доводить Фран­кову відмінність уже від представників культурно-історичної школи. Якщо зважити на те, що представ­ники гуманітарних наук у часи тоталі­тарної системи були поставлені в такі умови, коли могли думати одне, гово­рити друге, а писати третє, а зерна істини слід було читати поміж рядками написаного, то можна констатувати, що О. Дей хоч і з притаманними для того часу шифруваннями, але доволі таки прозоро вказує на компаративістичний метод Франка, хай і зовсім відмінний від буржуазного, а П. Волинський, без будь-якого шифрування, - на його не­причетність до культурно-історичної школи. Отже, не виключено, що обидва вважають Франка компаративістом.

Можливість об'єктивної оцінки методології І. Франка в період пануван­ня в підрадянській Україні тоталітар­ного режиму існувала лише за її кордо­нами. Цією нагодою скористалися Філарет та Олександр Колесси, а також Л. Білецький, які проживали поза межами Радянського Союзу. Про оцінку методу Франка Олександром Колессою вже йшлося. Що ж до Філарета Колесси, то того більше цікавила методологічна своєрідність ученого та його значення для розвитку української фольклорис­тики. Про це він досить ґрунтовно ви­словився у своїй „Історії української етнографії".  Значення  Франка вчений вбачає в тому, що той довів свої досліди з галузі етнографії до рівня тогочасних європейських. Ця доволі зважена й об'єктивна оцінка Франкового доробку опосередковано свідчить, що в його науковому арсеналі мусили бути всі методи, якими користувалася тогочасна європейська наука.

Найбільш детально методологію Франка-фольклориста розглянув Л. Бі-лецький. Він відносить доробок ученого до історичної школи, яку в його інтер­претації складали теорія інтерпретації літературного твору як відбитку істо­ричного життя, теорія ідеологічної ін­терпретації поетичного твору та теорія наслідування. Одначе таке визначен­ня місця вченого серед різних шкіл і на­прямів може мати значення лише в кон­тексті інтерпретації методології інших учених. Тільки тоді це визначення мати­ме значення, коли побачимо, а куди ж, до яких теоретичних спрямувань до­слідник відносить інших українських фольклористів. Прізвища М. Максимо­вича, О. Бодянського, П. Куліша, М. Кос­томарова в його праці знаходимо серед представників першої із зазначених тео­рій, де вони інтерпретуються як пред­ставники міфологічно-порівняльного  ме­тоду, започаткованого братами Гріммами, Франка бачимо зовсім в іншій когорті - серед представників теорії ідеологічної інтерпретації поетичного твору, до яких, крім нього, на думку автора класифікації, слід зарахувати також М. Дашкевича, М. Сумцова, П. Житецького, К. Студинського, С. Єфремова, Д. Дорошенка та В. Дорошенка. До теорії наслідування, до прихильників якої від­несено й антропологістів, з українських учених Л. Білецький долучив О. Котля­ревського з його студіями про поховаль­ні звичаї, М. Драгоманова, М. Сумцова, який примирив у собі принцип ідео­логічної теорії М. Дашкевича із соціолого-порівняльним принципом М. Дра­гоманова, а також О. Веселовського, О. Колессу, В. Гнатюка та В. Щурата. М. Ільницький вбачає оригінальність Л. Білецького в тому, що, дотримуючись принципу історизму, він об'єднав у широку категорію „школа історична принципи міфологічної, культурно-історичної, порівняльно-історичної або компаративістичної шкіл.

Л. Білецький не завершив своєї праці, а тому можна лише здогадува­тися, кого він зарахував би до філоло­гічної та психологічної шкіл. Як видно з проспекту другого тому, наукову твор­чість І. Франка вчений мав ще розгля­нути серед представників теорії соціо­логічної інтерпретації поетичного твору в рубриці „історико-економічний на­прям" та найдетальніше серед адептів теорії літературної еволюції. Згадано ім'я І. Франка і в проспекті оглаву другої книги серед представників філологіч­ного методу. Достатньо на­віть побіжного погляду на запропоно­вані Л. Білецьким рубрики наукових на­прямів і течій, щоб пересвідчитися, на­скільки вони віддалені від того методо­логічного апарату, яким послуговується теперішня фольклористика.

У пострадянський період, коли в Україні зажили особливої популярності праці представників української діас­пори як виразників західноєвропейської наукової думки, зріс і авторитет, без­умовно, блискучого діаспорного теоре­тика Л. Білецького. Не без його впливу нового методологічного забарвлення на­була й оцінка фольклористичної спад­щини Івана Франка. Я. Гарасим, поси­лаючись на методологічний авторитет Білецького, побачив у Франкові типо­вого представника культурно-історичної школи, до якої той відносив себе і сам. Щоправда, доказом належності до неї вченому послужили лише „Студії над українськими піснями". У решті праць, опираючись на досвід поперед­ників, він не заперечує проявів філо­логічної та компаративістичної шкіл. Тим часом І. Денисюк, який риси культурно-історичної школи вбачає навіть у М. Максимовича та О. Бодянського, яких переважна більшість до­слідників зі зрозумілих причин не вва­жає послідовниками французького основоположника цієї теорії І.Тена, ува­жає, що концепцію культурно-історич­ної школи М. Грушевський та І. Франко „помножили на здобутки компара­тивізму, міфологічної та антропологіч­ної, а подекуди психологічної шкіл і на власні методологічні пошуки". На необхідності поєднувати при до­слідженні фольклору методологію міг­раційної та антропологічної шкіл напо­лягав і сам Франко в статті „Найновіші напрямки в народознавстві" (1894 рік). Проте до застосування методу антро­пологічної школи вчений вдався ще 1884 року. У цей час у часописі „Зоря" Франко опублікував розвідку „Останки первісного світогляду в руських і поль­ських загадках народних". Предметом дослідження вченого стали загадки про явища природи. У ній автор намагається не лише порівняти ці загадки, а й вияви­ти, з якого джерела вони походять, і приходить до висновку, що вони є між­народним набутком, наслідком аніміс­тичних поглядів на природу і що в них виявляються зародки відображень, які пізніше знайшли свій розвиток у міфо­логіях різних народів.

Легко пересвідчитися в тому, що Франко не лише закликає до застосуван­ня методології антропологічної школи, а й досить вправно користується нею. Отже, навіть між трьома школами, як це робить ціла плеяда українських дослід­ників, фольклористичний доробок І. Франка поділити неможливо. Принаймні, існує і четверта.

У визначенні наукової методології І. Франка вчені постійно змушені були оглядатися й на його самооцінку. Про належність до жодної зі шкіл, крім куль­турно-історичної, він не заявив жодного разу, до того ж уважав себе учнем М. Драгоманова й О. Веселовського. Адептом культурно-історичної він уперше визнав себе 1901 року в статті „Дві школи у фольклористиці". Насправді це була швидше маніфестація намірів, ніж са­мооцінка. У цей час повною мірою ме­тодологію культурно-історичної школи з українських учених використовував лише М. Грушевський. Очевидно, саме його метод припав до вподоби Фран­кові. Відома суперечка між обома з при­воду персональності чи імперсональності фольклору свідчить про дуже боліс­ний перехід Франка до нової методо­логії. Адже загалом для культурно-іс­торичної школи різниці між фольк­лорним твором та авторським не існу­вало. І те, й інше визначалося індиві­дуальними первенями. У теорії запози­чень, яка передбачала тривале блукання фольклорного сюжету, мотиву чи тексту і його онаціональнення різними фольк­лорними традиціями, колективне начало належало до засадничих постулатів. Тим-то так важко Франкові було при­стати на позиції Грушевського повністю. Тому в обстоюванні принципу імперсональності часто і вбачають його влас­ну культурно-історичну концепцію.

Не дуже рахувалися із самооцін­кою Франка: з теоретичних міркувань -Л. Білецький та, вочевидь, з ідеологіч­них - О. Дей. Один відніс його до істо­ричної школи, інший прозоро натякнув на причетність до компаративістів. Звіс­но, відносячи цього вченого до історич­ної школи, Л. Білецький не мав на увазі лише тієї, яка склалася в Росії на основі дослідження билинного епосу й мало була відома за межами колишньої ім­перії. Та все ж серед її представників у його реєстрі значаться дослідники на­самперед ліро-епічних жанрів М. Дашкевич, М. Халанський, П. Житецький і лише зрідка проскакують прізвища тих, кого справді можна віднести до куль­турно-історичної. Серед них, поряд з І. Франком, М. Сумцов із дослідженням весільних та календарних обрядів та М. Возняк із концепцією літератури як відображення історичних подій, які пе­реживає народ, загального характеру доби, ступеня народної культури, освіти та особливостей побуту народу. Тут і стає очевидним, що Л. Білецький дві наукові парадигми, пов'язані з історією, зводить в одну.

До Франка жоден з українських учених   адептом   культурно-історичної школи себе не вважав. Першим, хто за­декларував свою причетність до неї, був саме Франко. І то робив це поступово й дуже обережно. Лише через одинадцять років після виходу у Львові україн­ською мовою Тенової „Філософії мис­тецтва" („Філософія штуки", 1883 рік) Іван Франко у своїй лекції „Етнологія та історія літератури" (1894 рік) звертає увагу на нову школу в розгляді історії літератури, яка „може бути окреслена назвою культурно-історичної". Її особ­ливість, з погляду Франка, у тому, що вона не ставить за мету опис літератур­них джерел, як бібліографічна, не зай­мається емансипацією особистості, як біографічна, а звертає увагу на „духовне життя народу в усіх його верствах". Головна відмінність послідовників цієї концепції, на його думку, у тому, що „історик літератури мусить бути істориком цивілізації свого народу і історію літератури повинен розглядати як частину, і то дуже значну, хоч і не єдину, історії цивілізації". На думку вченого, традиція такого підходу до літературних явищ у нашій науці вже існує. Її Франко вбачає у фольклорис­тиці. Свої симпатії до нового методу вчений виказує тим, що бібліографічний та біографічний методи - науково і мо­рально застарілі, а ті, якими досі корис­тувалася фольклористика - міфологіч­ний та антропологічний, на його думку, виявили наукову неспроможність.

Якщо зважити, що на час виго­лошення доповіді були відомі вже й історична та міграційна теорії, то про їх творчий метод І. Франко чомусь не зга­дує ні слова. Проте хіба не свідчить наведена вище цитата про історика літератури як історика цивілізації свого народу про сповідування принципів історичної школи? Безумовно, що так. Далебі, якщо звернути увагу на метод, до якого спрямовує Іван Франко: ця школа радить застосовувати „метод ско­ріше ретрогресивний, ніж апріорний, тобто дослідити передусім ті частини традиційної літератури, які відносяться до епох менш віддалених, починаючи від найсвіжіших...". Посу­вання назад „від явищ ближчих до дальших, від певніших до менш певних", в осягненні Франка, вимагає не забувати ні на мить, що „цивілізація є справою міжнародною, є продуктом діяльності всіх віків і багатьох народів, які в різний спосіб контактували між собою, а отже, продукти духовні є в значній мірі ви­твором цієї діяльності і відлунням цих взаємин".

Характеристика „основних задач" культурно-історичної школи І. Франком виявилася лаконічною й бездоганною з погляду наукового. Інша річ - наскільки він дотримувався її у своїх фольк­лористичних дослідженнях.

Варто звернути увагу на допус­товий спосіб визначення назви культур­но-історичної школи, до якого вдається Іван Франко. Вона може означати одне з двох: або ця назва ще не набула загаль­ного поширення в українській науці, або щось у ній не влаштовувало самого Франка. З нашої точки зору, вірогідні­ший усе-таки другий варіант, адже себе вчений також уважає прихильником нового методу. Щоправда, його методо­логія істотно відрізняється від Тенової. Вона передбачає використання й на­дбань теорії запозичень. Унаслідок цьо­го його науковий метод як варіант куль­турно-історичної школи постає як сим­біоз історичної та міграційної. Такий принцип наукового аналізу відповідав якнайбільше потребам дослідження ук­раїнського фольклору, що постійно перебував у процесі усіх як цивілізаційних, так і культурно-міграційних процесів. Тому важко було ще десь, крім України, знайти кращий грунт для його утвердження. Чи не з тих же при­чин тут настільки ж популярною була й міграційна теорія, яка за кількістю її прихильників могла конкурувати навіть із Німеччиною, де вона виникла? Вплив книжних джерел на українську усну традицію, крім І. Франка, вбачали М. Драгоманов, М. Свенцицький, К. Со-сенко, В. Щурат, В. Гнатюк, О. Колесса.

Культурно-історична шкода стала особливою проблемою в методології української фольклористики. Схоже, що з нею буде стикатися ще не одне по­коління дослідників. Річ не лише в тому, що вітчизняні науковці досі так і не визначилися, від кого починати її історію - від І.Тена чи від М. Костомарова? А чи й узагалі від М. Максимовича? Серйознішою причиною її невиз­наченості стала спроба новочасних уче­них об'єднати самоідентифікацію М. Гру-шевського та І. Франка з класифікацією Л. Білецького, з урахуванням образного висловлювання М. Грушевського про маніфестацію її принципів ще М. Костомаровим. Зведення в одне ціле всіх названих постулатів призвело до  не зовсім вдалої спроби синтезувати кон­цептуальні підходи І. Тена з класифі­кацією Л.  Білецького, доопрацьованою на свій лад, що практично призвело до підміни деяких понять. У загалом до­сить ґрунтовному з історико-методоло-гічного погляду дослідженні Я. Гарасима читаємо, що „І. Франка Л. Білецький зараховує до історичної школи", а далі автор дає власне уточнення: „тобто культурно-історичної". Але не можна не зауважити, що Л. Білецький до тієї школи, куди й Франка, відносить і Йогана Гердера, і Георга Крайцера, і Якоба Грімма, і Готфріда Міллера, і Миколу Дашкевича та багатьох інших. Досить згадати, наскільки різними були як їхні погляди на фольклор, так і пред­мет самих досліджень. Водночас постає ще одне питання: чому серед представ­ників історичної школи, якщо він мав на увазі саме культурно-історичну, на чому наполягає Я. Гарасим, не згадано І. Тена? З нашої точки зору, це можна пояснити лише двома обставинами: або він про нього не знав узагалі, або ж українських представників методу історико-культурної кореляції він уважав не його послі­довниками, тобто до культурно-історич­ної школи взагалі не відносив. Друга причина може вважатися і наслідком першої.

І найголовніше: у теорії Л. Білецького  під загал істеричної школи під­падає все те, що відоме в українській науковій традиції під назвами міфоло­гічної, культурно-історичної та історич­ної. Тим-то сама теорія з її еволюційним підходом до становлення історичної школи добра лише тоді, коли вона за­стосовується повністю. Розірвана по частинах, вона непридатна для сучас­ного наукового вжитку, бо, безперечно, відстала від загальноприйнятих науко­вих понять. Зрозуміло, що Я. Гарасим не міг віднести до культурно-історичної школи й міфологів, що було б цілком резонно з погляду існуючої класифі­кації, не міг так само знайти місце серед її представників і „чистим" історикам М. Дашкевичу, П. Житецькому, М. Ха-ланському. Право на вступ до неї отри­мали лише романтики. Не принижуючи заслуг автора цієї вартісної монографії, з нашої точки зору, це помилка, яку слід виправити, щоб не породжувати ще більшої плутанини. На жаль, вона вже вкралася і в монографію М. Дмитренка.

Якщо виходити лише з маніфес­тації назви „культурно-історична шко­ла", з огляду на яку історія визначає зміст традиційної культури, то цей принцип дійсно присутній у концепції Гердера, де визначається критеріями на­родного духу й психосоціальних харак­теристик нації, детермінованих кліма­тичними чинниками. Відтак культурно-історичний детермінізм має місце в теорії романтичного критицизму. Якщо ж зважити ще й на те, що концепція цього явища, а заодно й школи в інтер­претації І. Тена вимагає позитивізму, тобто можливості перевірки отриманих результатів на конкретному матеріалі, то романтичні фантазії послідовників Гердера слабо в'яжуться з цими прин­ципами. Тож уважати романтичну кон­цепцію першою ланкою культурно-істо­ричної школи означає повністю зігно­рувати це позитивістичне начало. Зреш­тою, і сам основоположник культурно-історичного напряму розглядав свою теорію як альтернативну романтичній.

А пригадаймо, з з якою заповзятливістю критикував романтиків за їхні пошуки свого найвартіснішого національного  духу М. Драгоманов, перейшовши від міграційної теорії на шлях культурно-історичного позитивізму. То чи можна ставити його в один ряд із романтиками як предтечами цього напряму? Питання більш ніж риторичне.

Слабкою ланкою класифікації Л. Білецького є його надмірне прагнення до абсолютизації еволюціоністичних тенденцій у розвитку наукової думки. Унаслідок цього вона явно хибує з погляду історичного. Безумовно, що як із методологічного боку, так і з огляду на історичні рамки превалювання в науковій свідомості дослідників, теорія науково-романтичного критицизму має таке саме право на існування, як і міфо­логічна чи історична, хоч автор класи­фікації відносить усі три до історичної, тільки в різних її проявах. Кілька ва­гомих причин визначає неможливість об'єднання в одну школу романтиків та істориків. Деякі їхні невідповідності мають явно засадничий характер. Драгоманов, для прикладу, не сприймав поняття „дух народу". Тим часом, за актуалізованими сучасною фольклорис­тикою критеріями, його доводиться від­носити до тієї самої культурно-історич­ної школи, що й романтиків, де „на­родний дух" серед критеріїв уважається першим і основним. Момент другий. Культурно-історична школа одним зі своїх компонентів мала історію. Під історією ж прийнято розуміти лише письмово засвідчені події. Таким чином, без поставленого І. Теном наріжним ка­менем позитивізму не має права на існування навіть назва цього методо­логічного напряму. А хіба можуть уважатися історично виваженими й ре­конструкції романтиків, які заглядали в далекі доісторичні часи? А отже, і сама спроба введення романтичної концепції як складової цієї школи є хибною. Крім того, абсолютизація культурно-історич­ної школи і введення в її ряди ук­раїнських фольклористів Максимовича, Костомарова, Бодянського, Куліша збіднює саму історію української фольклористики, адже в усіх народів Європи до її появи існував романтичний напрямок, а в нас, виходить, його не було зовсім.


За такою класифікацією і сам порів­няльно-історичний (компаративістський) метод у нас, виходить, з'явився не „як у людей": не задовго до появи історич­ного, а після нього. Тоді постане питан­ня, як же тоді і М. Драгоманов, і І.  Фран-ко прийшли до культурно-історичної школи через компаративізм? Як бачимо, виходить велика плутанина. Щоб її уникнути надалі, треба дати право ро­мантикам залишатися романтиками, а історикам істориками. До цього спону­кає й суттєва різниця між одними й ін­шими в підході до фольклорного явища. Критерій „історичний момент", який, відколи його запропонував І. Тен, є обо­в'язковим для культурно-історичної школи, передбачає право дослідника об-сервувати явище в тих часових рамках, які визначені моментом його першої письмової фіксації. Це не дає змоги заглядати далі вглиб, як це роблять романтики. Інша справа, що українські представники цього напряму, особливо М. Грушевський, не завжди дотриму­вались цього правила, відтак працювали поза рамками відведеного цією теорією позитивістичного поля. Франко ж якраз був одним із небагатьох, хто цього до­тримувався.

У позитивістичному погляді куль­турно-історичної школи грань між тво­рами усної та писемної словесної твор­чості зникає. Адже в науковий обіг по­трапляють лише ті фольклорні твори, які вже опубліковані. Їхній історичний атрибут - це момент їхньої публікації. У такому контексті наукового пошуку різниця між компаративізмом „теорії запозичень" та культурно-історичним підтекстом однойменної теорії надзвичайно мала й часто залежить лише від темпераменту автора, його бажання чи  небажання поринуга в море світових аналогій сюжетів і текстів. Та в інтер­претації І.Франка ці дві форми людської

культури мають істотну відмінність. Критерієм для їхньої диференціації слу­жить ретельно опрацьована ним катего­рія персональності та імперсональності творчого начала. Фольклор, на думку вче­ного, - категорія імперсональна, тим-часом як література будується за інди­відуальним, персональним принципом.

Спробуємо розібратися, якими ж методами і в річищі яких теорій наро­джувалися фольклористичні досліджен­ня І. Франка.

Як справедливо зауважив Ф.Колесса, „Франко не полишив нам біль­ших теоретичних праць, що давали б за­гальний погляд на напрямки фолькло­ристичних дослідів в європейській науці, їх еволюцію, теоретичне обгрун­тування й приспособлення до українсь­кого грунту".

Українська фольклористика кінця XIX - початку XX ст. мала більшою мі­рою прикладний, ніж теоретичний ха­рактер. Не випадково ж про деякі мето­дологічні засади її представників дізнає­мося з „їх епістолярної спадщини та ма­теріалів університетських лекцій. І все ж про методологічні вподобання Фран-ка-фольклориста можна дещо довідати­ся і з його праць. Основними в цьому напрямку можна вважати його статті „Дві школи в фольклористиці", „Етно­логія та історія літератури", „Задачі і метод історії літератури", „Метод і зада­ча історії літератури", „Найновіші на­прямки в народознавстві".

До появи статті „Дві школи в фольклористиці" (1901 рік) у нього не було й натяку на якісь інші методи, крім компаративістичного. Особливо яскраво це виявляється в його програмній статті „В справі збирання народних легенд", де він спрямовує своїх записувачів на виявлення біблійних сюжетів та їх іс­торичних рефлексій, тобто постає типо­вим апологетом міграційної школи". Класично порівняльно-типо­логічним, тобто компаративістичним, методом, який загальноприйнято нази­вати порівняльно-історичним, написана переважна більшість статей Франка до 1901 року. Класичним прикладом його застосування можна вважати статтю „Українська пісня в Сербії" (1899 рік).

Якщо інші ставали на шлях куль­турно-історичного позитивізму, пере­йшовши туди від романтизму, то І. Франко, як і його вчитель М. Драгоманов, протоптав до неї свою стежку від компаративізму як методу міграційної школи. У цьому, може, і найбільша ори­гінальність наукового методу і одного, і другого вченого. Згодом протоптаною ними науковою стежкою підуть К. Сосенко та І. Свенцицький. Загалом чим найбільше вирізнялася українська куль­турно-історична школа, то це неодно­рідністю методологічних концепцій її представників. Як зазначає І. Денисюк: „І Франко, і Грушевський визнавали себе адептами культурно-історичної школи, хоч перший волів користуватися дедуктивним методом, а другий - індуктивним (у дослідженні фолькло­ру). Обидва вчені критикували крайнос­ті компаративізму й водночас глибоко поважали історично-порівняльний ме­тод вивчення і вияснення подібностей і запозичень, як і визначення національ­ної специфіки усної української словес­ності". Наскільки суттєво це „ви­значення національної специфіки" впли­вало на відхід Франка від „чистого" компаративізму, свідчать його фолькло­ристичні праці.

Першим кроком до культурно-іс­торичного детермінізму в рамках цієї школи була спроба Франка відшукати в мандрівних сюжетах хоч щось націо­нальне. Віховою на цьому шляху стала праця „Національний колорит у казках Боденського" (1903 рік). Саме вона, вочевидь, викликала найбільше обурень із боку М. Грушевського, який критику­вав І. Франка за відсутність міри в тому, що може бути запозичене, а що ста­новить спільний культурний фонд різ­них народів.

Ті ж національні нововкраплення, тільки польські, шукає він і в зафік­сованій у листах повісті про смерть ко­зацького ватажка Северина Наливайка.

Походження легенди про смерть На­ливайка, яка побутувала лише в писем­них джерелах і не була відома в усному побутуванні, Франко небезпідставно вбачає в переробці старовинної повісті про Фаларіса. Стаття про це „Наливайко в мідянім биці" з'явилася друком 1906 року. Одначе якісь парост­ки історично культурного позитивізму в ній уже помітні. Зокрема мотив кари Северина Наливайка він розцінює з-по­між інших версій і як можливий „витвір шляхетської фантазії, яка під враженням пізніших козацьких завірюх чимраз сердитіше малювала кінець першого її ініціатора", не знаходячи достатнього задоволення лише від тої жорстокості, яку змалював у своїй повісті Фаларіс.

Постає питання: до якого з мето­дологічних напрямків відносити подібні дослідження? Адже національна специ­фіка суперечить теорії запозичень. До того ж у цьому присутній критерій „мо­менту" (історичного), хоч цілковито від­сутній - „середовища" (природного) та, зрештою, і „раси" як сумарного вияву природно-кліматичних умов, як того вимагав у своїй концепції культурно-історичної школи І. Тен. Тож усе-таки й тут, вочевидь, є більше підстав вбачати „теорію запозичень".

Міграційна теорія визначає хід Франкових думок і в його праці „До історії українського вертепу XVIII віку" (1906 рік). Ідея походження цього яви­ща на західноукраїнських землях із тра­диційних лялькових вистав, які розігру­валися на Різдво в католицьких костелах, не залишає шансів для будь-якої іншої.

Про остаточні культурно-історичні пріоритети в методології Франка є всі підстави говорити з 1907 року. У праці „Студії над українськими піснями", яка побачила в цей час світ у своїй найповнішій редакції, уміщено статті різ­них років написання, тому в ній ще достатньо й компаративізму. Тимчасом у статті „Як творилася слов'янська мі­фологія", цій своєрідній рецензії на одну-єдину  думку   О. Веселовського  з приводу походження слов'янської ко­лядки про створення світу двома голу­бами (1907 рік), Франко вже постає як зрілий адепт культурно-історичної шко­ли. Він спростовує думку Драгоманова про богомильське походження колядки й необхідність розглядати її в одному ряду з аналогічними грецькими, болгар­ськими, румунськими піснями. Зачіп­кою для виникнення сумніву про хрис­тиянське коріння цієї колядки стала теза О. Веселовського про зв'язок присутньо­го в пісні образу кедрового дерева з об­разом дерева хрестового. Учений контраргументує тим, що „це дерево не має ніякого відношення до створіння світу, оскільки воно зображується не як поча­ток, а як кінець цього творіння. Зреш­тою і вся ця пісня... зовсім не містить в собі нічого міфологічного або богомильського, а виникла з місцевих київ­ських легенд, звісно, в стилі старовин­них різдвяних пісень, в історичну епоху, „яку можна досить точно визначити". Автохтонне походження ко­лядки вчений вбачає не лише в компі­ляції в ній місцевих фольклорних моти­вів, а й у такому показовому серед них, як чудодійне покарання польського вій­ська.

На чому виріс цей культурно-істо­ричний корелятивізм Франка, свідчить його думка, висловлена з статті „Дві школи в фольклористиці". У ній він спи­няється на „міграційній теорії перей­мання та антропологічній теорії самоза­родження„: „Оце ті дві великі школи на­родознавства, що тепер панують, хоча у своїй спеціальній ділянці; уважаю їх за різнорідні, суперечку між ними уважаю зайвою, навпаки: в певних випадках, напр., при досліджуванні весільних обря­дів і пісень т.є. тісно зв'язаних з обрядами і обрядів, зв'язаних з піснями, комбінацію обох уважаю за необхідну".

Методологія культурно-історичної школи найпридатніша для аналізу пісен­ного матеріалу, особливо історичних пісень, тому найбільше використовував­ся Франком у його „Студіях над ук­раїнськими піснями", на які дослідники цієї школи звертають увагу частіше. Та, крім того, вона не може бути не помі­чена : і в інших його працях, зокрема рецензіях на пісенні збірки. В одній із таких під назвою „Козацькі часи в на­родній пісні з замітками В. Будзинов-ського" (1906 рік) Франко навіть акцен­тує увагу читача на своїй належності до цього методу. І тут він його витримує й направду. Але й після 1906 року в тих статтях, де Франко головну увагу при­діляє нововиявленим писемним джере­лам, він далі залишається компаративіс­том („Байка про вужа в домі", „Притча про гадюку в домі", „До історії коло­мийкового розміру").

З культурно-історичного погляду написана й стаття „Найстарша українсь­ка пісня" (1907 рік). Уже на її початку І. Франко формулює основний принци­п наукового пошуку: „І справді, - пише він, - всі відомі нам українські на­родні пісні можна з великою точністю віднести до тієї чи іншої історичної доби; найстарші з них сягають ще в пору старокнязівської Русі, тобто XI-XIV ст. Якщо в них навіть і не відтво­рені прямі історичні факти, то все зма­льовано влучними штрихами тодішнє родинне та громадське життя, торгівлю, військові походи, віче тощо. Біднішим з цього погляду є сусідній період, коли староруський устрій поступово був утиснутий в чужоземні шаблони і зазнав модифікації. І тільки з XVI ст. розпо­чинається бурхливе відродження народ­ного духу, яке виявилося не лише в ефектних козацьких війнах, але й у не­бувалому розмаху поетичної творчості".

Оригінальне українське походжен­ня І. Франко здебільшого обмежував ли­ше пісенними творами. Пісня про Стефана-воєводу з її яскравими рисами по­кутсько-гуцульського діалекту, проте, на думку Франка, виказує лише можли­ве місце її виникнення. За прозою ж він узагалі не залишає такого права, за що був гостро критикований Грушевським. Хоч і досить тактовно вчений докоряв Франкові за деякі необачні висловлювання про те, що казки „майже всі замандрували до нас... з Азії та Єгипту", новели „в переважній часті міжнародне добро", в „оповіданнях міфічних для питомої праслов'янської чи праруської дохристиянської міфології найдеться дуже небагато матеріалу".

Зрештою вчений і сам дійшов вис­новку, що національна традиція визна­чає зміст навіть „привізного" матеріалу. Залежно від естетичних уподобань нації він також зазнає обробки та набуває на­ціонального колориту.

У більшості своїх статей зі „Сту­дій над українськими піснями" Франко не обходиться й без філологічного ме­тоду. Текстологічний аналіз пісні з по­дальшою проекцією на її гіпотетичне походження був улюбленою справою вченого. Дуже рідко представлена в до­робку фольклориста антропологічна школа, яку з 1901 року він визнав як таку, що вичерпала свої можливості. Та й до того вдавався до її методу рідко.

Як видно навіть зі стислого огляду основних фольклористичних методів Франка, у його творчому арсеналі їх бу­ла ціла низка. Улюбленим був усе-таки компаративістичний, який хоча б част­ково присутній у більшості фольклорис­тичних праць. Одначе звести методо­логію вченого лише до компаративіс­тики було б не меншою помилкою, ніж не помічати її в тих працях, яких він до неї не відносить. Найчастіше метод його дослідів детермінує матеріал, який по­кладено в їх основу. На українському грунті це було типовим. Жоден з україн­ських фольклористів другої половини XIX ст. не зосереджувався на якомусь одному з методів. Його диктували на­самперед матеріал та усталена традиція його дослідження. До епічних творів найчастіше застосовували практику міг­раційної школи, до календарно-обрядо­вого фольклору - міфологічної, до пі­сенної лірики - романтичної чи куль­турно-історичної шкіл. Не був унікаль­ним у цій ситуації й І. Франко. Як спра­ведливо зауважує М. Ільницький, оскіль­ки концепції тієї чи іншої шкіл потрапляли в Україну із Західної Європи з де­яким запізненням, то вони виявлялися не в чистому вигляді, а „в переплетінні елементів різних шкіл". При­кладом такого комплексного застосу­вання набутків європейської науки мож­на вважати й фольклористичну діяль­ність Івана Франка.

Часто критикуючи в останній пе­ріод своєї наукової діяльності крайнощі, які виходили з-під пера компаративістів та представників антропологічної шко­ли, Франко не відкидав того раціонального,  що мала кожна з них. За особис­тим внеском у розв'язання методоло­гічних питань Франко поступається не лише Драгоманову, Грушевському, а й Костомарову, але за кількістю конк­ретно розв'язаних завдань щодо науко­вої атрибутизації фольклорних текстів перевершує їх.

 

Давидюк В. Фольклористичні методи Івана Франка / Віктор Давидюк // Етнос і культура. - 2008. - № 4/5. - С. 51-60.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Оновлено 03-07-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка