Роль Івана Франка у формуванні єдиної української літературної мови

Роль Івана Франка у формуванні єдиної української літературної мови

В історії формування єдиної української літературної мови визначне місце належить Іванові Франкові. У спеціальних мовознавчих студіях, численних літературно-критичних статтях, замітках, рецензіях, листах він висвітлив методологічні й теоретичні питання формування й розвитку української літературної мови, реалізацію яких знаходимо в мовній практиці Франка- письменника.

В питанні єдності літературної мови Іван Франко виходив з того, що вона є важливим об'єднувальним, консолідувальним чинником будь-якої націі. Для тогочасної України, яка впродовж кількох століть була поділена і входила до складу різних держав, проблема літературної мови, спільної для всіх українців, була особливо актуальною і значущою. Та обставина, що Наддніпрянщина, Галичина, Закарпаття тривалий час, власне від занепаду Галицько-Волинського князівства, не становили собою державної, політичної цілості, позначилося на культурі і мові українців. Іван Франко, висвітлюючи причини й історію втрати українцями державності та її згубного впливу на єдність культурного поступу українського народу, відзначив виняткову роль мови, яка, незважаючи на різні несприятливі умови, зберігає єдність нації в просторі і часі. „Хоч і яка неоднакова була доля поодиноких частин Русі-України, то все-таки заселяючи її народ і досі проявляє дивну етнографічну одноцільність. Звичаї і вірування народні, казки і оповідання, пісні і обряди, одіж і помешкання, а врешті мова - при всій різнобарвності в подробицях, при всьому багатстві місцевих відмін і варіантів в основних обрисах такі однакові, що руснак з-над горішнього Сяну без труда порозуміється з українцем з-над Десни, Сули або й Харкова, признає його звичаї, його спосіб думання, його „поведінку" за свої, за рідні, хоча не скаже сього про близенького сусіда - ясельського або тарнівського мазура. Особливо виразно бачимо ту єдність основного типу в мозі українсько-руській, котрої осібність супроти общеруської книжної і супроти північноруської можна слідити по рукописях уже від найдавніших часів руського письменства, а котра в половині ХVІ віку була вже майже такою, як і та, котрою тепер говорить „українсько-руський народ".

Літературну мову Іван Франко вважав „репрезентанткою національної єдності". Над тим, що таке українська літературна мова, якою їй бути, на основі чого вона повинна сформуватись у другій половині XIX ст. задумуються й інші письменники і науковці. Річ у тім, що на час активної творчої і наукової діяльності Івана Франка окреслились два варіанти розвитку української літературної мови - наддніпрянський і галицький, які попри спіль­ність, несли в собі чимало й відмінного у фонетиці, лексиці й граматиці. Проблема поглибилась ще й тим, що після сумнозвісних Вапуєвського цир­куляру й Емського указу майже вся літературно-видавнича діяльність пере­носиться до Львова, ширше - в Галичину. Не до кінця врегульованими за­лишаються також правописні проблеми.

„Такий стан речей, об'єктивно беручи, вимагав усвідомлення і встанов­лення певних, чітких меж як для збереження догалицької, так би мовити, старовини, так і для впровадження галицьких новацій. Треба було внести ясність, зформулювати якісь єдині, більш-менш обов'язкові норми літератур­ної мови. З другого боку, з'являлося дедалі більше моментів суб'єктивного невдоволення, відсутности взаєморозуміння тощо. Так вироблялися переду­мови для мовної дискусії між „галичанами" і „антигаличанами" в мові - переду­мови водночас і об'єктивні і суб'єктивні".

Дискусію розпочав Б. Грінченко статтею „Галицькі вірші", опублікованою в липні 1891 р. в „Правді", в якій досить різко висловився про шляхи розвитку української літературної мови. На його думку, українська літературна мова є тільки в підросійській Україні, а всі відмінності галицької книжної мови він поставив в один ряд із москвофільським „язичієм".

Іван Франко в № 18 „Зорі" за 1891 р. друкує свою полемічну відповідь під назвою „Говоримо на вовка - скажімо і за вовка", в якій, крім відповідей на закиди Б. Грінченка, здебільшого несправедливі, знаходимо й засадничі положення концепції розвитку єдиної української літературної мови. „Мені бажалось би своїми увагами, - пише він, - докинути цеглинку до взаємного порозуміння між українцями і галичанами на полі язиковім і таким способом прилучитися до полагодження одного дуже важного питання - будущої єдності і одноцільності нашої літературної мови, будущої, повторяю, бо тепер ми ще її не маємо і задля звісних, дуже важливих причин, мати не можемо".

Детально аналізуючи критику Б. Грінченком мови галицьких письмен­ників, визнаючи справедливість багатьох спостережень щодо вживання окремих слів і зворотів, І. Франко категорично заперечив його загальний погляд на розвиток тогочасної української літературної мови. Він ґрунтовно спиняється на історичних причинах відсутності єдиної української літературної мови, відзначаючи, що в історії України був лише один період, зокрема після Люблінської унії 1596 р. і до козацьких воєн 1648 р., коли народилася і почала розвиватися перша всеукраїнська літературна мова зусиллями таких письменників, як Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Христофор Бронський, Іван Вишенський, Кирило Ставровецький, Захарія Копистинський,

Мелетій Смотрицький, Гаватович, Галятовський та ін., вихідцями з різних українських земель, які працювали і писали як на сході, так і на заході. Вони „писали мовою, по-тодішньому близькою до живої мови шляхти і заможного міщанства, мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України". Однак козацькі війни, а також Брестська церковна унія зупинили цей процес. Духовний розвиток галицьких і наддніпрянських українців розійшовся. „Особ­ливо відтоді, як Галичина 1772 р. перейшла під панування Австрії і втягнена була в культурний круг, дуже відмінний від того, в який втягнена була решта України, різниці ті мусили ще значно збільшитися. Не тільки інтелігенція, вихована в інших школах і серед інших обставин політичних, але й народ з його мовою, звичаями і творчістю, не сходячи зі спільної української основи, все-таки проявляє багато відтінків, котрих годі не бачити, на котрі тяжко гніватися.

Іван Франко обстоює право письменника користуватися зі скарбів розмовного мовлення, в тому числі й діалектного. „До головних гріхів галицько-руських писателів він (Б. Грінченко - В.Ґ.) зачислює й уживання „про-вінціоналізмів", т.є. слів, що „істніють хіба у яких-там лемків чи гуцулів", а властиво не істніють в тім селі чи повіті, де живе д. Чайченко. Як властиво повинні би писати ті поети, коли б їм було заборонено уживати таких слів народних, які вони чують довкола себе? Чи вони всі мусили б їздити на Псел та над Сулу вчитися українській мові і яку властиво українську мову вважають обов'язковою панове пуристи?". На цих словах І. Франка необхідно детальніше зупинитися, бо вони стали підставою для його звинувачення в тому, що він начебто закликав до діалектної багатоваріантності української літературної мови, її хутірності. Так, Ю. Шевельов, аналізуючи перебіг мовної дискусії 1891-1892 рр., вважає, що „І. Франко обстоює не тільки діалектну многоосновність літературної мови - що було б цілком правильно; він обстоює і діялектну многоваріантність літературної мови, що практично було б дуже шкідливо". На переконання вченого, „практично І. Франко в цій статті цілком знімав з порядку денного змагання до єдности літературної мови і відкривав і сам дорогу хуторянським тенденціям, з тією тільки різницею, що Б. Грінченко проголошував монополію одного хутора, а І. Франко визнавав усі хутори за принципово рівновартісні й гідні права на самостійний розвиток за своїми внутрішніми законами. В історичній перспективі стаття І. Франка була така ж хибна, як і стаття Б. Грінченка". Думаю, що на цю проблему треба поглянути ширше, а не тільки в контексті дискусії з Б. Грінченком, хоч і у ній І. Франко не обстоював діалектну багатоваріантність ук­раїнської літературної мови, він лише констатував наявність її і пояснив історичну й політичну зумовленість діалектної здиференційованості та рівновартність і цінність усіх мовно-територіальних відмінностей у межах української мови. І. Франко послідовно обґрунтував думку про єдність літературної мови, яка репрезентуючи національні єдність, є „спільним і для всіх діалектів рідним огнивом, що сполучує їх в одну органічну цілість".

„Писатель мусить поперед усього владати добре мовою свого народу, - пише він, - і то не мовою одного села, одного повіту або одної губернії, але мовою такою, котра була б однаково своя, зрозуміла і люба всім повітам, губерніям та селам, мовою літературною, мовою школи і інтелігентного товариства".

Взаємодії літературної мови і місцевих діалектів І. Франко присвятив окрему статтю „Літературна мова і діалекти". У ній він торкається джерел формування літературної мови. „Кожна літературна мова доти жива і здібна до життя, - пише він, - доки має можливість, з одного боку, всисати в себе всі культурні елементи сучасності, значить збагачуватися новими термінами та висловами, відповідними до прогресу сучасної цивілізації, не тратячи при тім свого основного типу і не переходячи в жаргон якоїсь спеціальної верстви чи купи людей, а з другого боку, доки має тенденцію збагачуватися чимраз новими елементами з питомого народного життя і з відмін та діалектів народного говору". Отже, діалекти розглядаються як одне з найважливіших джерел поповнення й збагачення словникового складу літературної мови. Проте ні тут, ні у всіх інших працях, в яких так чи інакше заторкується питання взаємодії літературної мови і місцевих говорів, мова не йде про утвердження діалектної багатоваріантності в розвитку української літературної мови. Якраз навпаки: послідовно обґрунтовується думка про доконечну потребу якнайшвидшого вироблення єдиної української літературної мови.

Загалом же питання про використання діалектів у художній літературі, як відзначив І.Франко, піднімається до того часу, поки не сформується і утвердиться літературна мова. „Доки спільна літературна мова якогось народу не вироблена і не розповсюджена настільки, що багатство діалектів могло б затемнити та заплутати її, доти звичайно в кождій літературі підносяться голоси против управнення діалектів до літературних публікацій. Про них говорять з погордою, їх підіймають на сміх, їх уживання чи то в розмові чи в письмі уважають неприличним. Так було в XVI віці в Франції, коли як єдиний управнений зразок французької мови вироблялася зусиллями цвіту всієї інтелігенції мова панських салонів. Так було з початку ХVШ в. в Німеччині, коли Готшед накинувся на диктатора мови і переводив саксонське наріччя як єдино натуральну загальнонімецьку літературну мову. Аж коли літературна мова усталилася, тоді в Німеччині з радістю привітано діалектові твори: і алеманські поезії Геббеля, і австрійські Штельцамера, і долішньонімецькі Фріца Райтера та Клауса Грота".

В Україні використання різних діалектів у художній літературі, як зауважив Франко, мало свої особливості. Спочатку воно підтримувалось „москвофілами", щоб заперечити існування й необхідність самої української мови і утверджувати думку про те, що лемківський, бойківський, гуцульський та ін. діалекти разом із власне російськими є мовно-територіальними видозмінами єдиної всеруської мови, репрезентованої російською державною і літератур­ною мовою. „Цураючися української літературної мови, яку чули довкола себе і якою переважно говорили й самі, не чуючи себе в силах писати сосійською літературною мовою, якої не знали гаразд, деякі молодші письменники-москвофіли в Галичині кинулися писати місцевими галицькими діалектами, лемківським та бойківським. Розуміється, - зазначає І.Франко, - ми можемо лише благословити їх на тій дорозі, в тім переконанні, що чим глибше вони вникатимуть не лише в людовий говір, але також у суть людового життя і чим більші між ними проявляться таланти на тім полі, тим ближчі вони будуть до нас і до нашої української літератури".

Відстоюючи право галицьких діалектів бути використаними в художній літературі, вважаючи, що влучні мовні компоненти південно-західного походження є одним із найбагатших і найбільш надійних джерел розвитку, збагачення української літературної мови, І.Франко чітко усвідомлював, що основою єдиної української літературної мови має стати народнорозмовна мова Наддніпрянщини, оброблена й відшліфована в художніх творах І.Котляревського Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького. У мові цих письменників каменяр бачив основу того типу, „яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців. Уже хоч би тому, що та мова на величезному просторі від Харкова до Кам'янця-Подільського вияв­ляла таку одностайність, такий брак різніших відмін, який вповні відповідав українському національному типові, також „вимішаному" і вирівняному в цілій масі, як мало котрий подібний тип у світі. І от кождий, галичанин чи українець, хто бажає друкованим словом промовити до найбільшої маси українського народу, мусить уживати мови тої найбільшої маси, а до того мови, виробленої найбільшим числом талановитих та популярних письменників". Ці слова з усією очевидністю підкреслюють, що Франкова концепція української літературної мови якраз заперечувала діалектну варіантність, а не обстоювала її.

Концепція єдиної літературної мови І.Франка визначає і шляхи її розвитку, розбудови, збагачення. Передовсім - це внутрішні мовотворчі процеси відповідно до „прогресу сучасної цивілізації". І тут І.Франко відіграв виняткову роль, але про це детальніше нижче, коли я зупинюся на мовній практиці самого письменника. Тут тільки зауважимо, що захищаючи Старицького від несправедливої критики щодо „кування" нових українських слів, замилування незвичними, рідкісними словами і вживання деяких слів не в тому значенні, яке вони мають, а в іншому, він писав: „Не забуваймо, на ковані слова, провінціалізми та неологізми д.Старицького нарікають звичайно ті, які або раді би звузити обсяг українського письменства до рамок „домашнего обихода" і яким українська мова видається а рrіоrі непридатною для вислову інтелігентних думок і відносин - або ж се митрять люди, які хвилю перед тим або хвилю по тім без церемонії будуть доказувати бідність та некультурність української мови, брак у ній найпростіших слів і термінів для культурної потреби і т. ін.".

Важливим джерелом розвитку літературної мови, як уже вказувалось, були діалектні одиниці, ширше - народнорозмовна стихія, слова й мовні звороти з „питомого народного життя".

Ще одним джерелом розвитку літературної мови, на думку І.Франка, були запозичання з інших мов. Будучи поліглотом, вільно володіючи основними європейськими мовами, прекрасно знаючи латину й греку, пись­менник сам вдавався до запозичення слів у випадках, коли не було адекватних українських відповідників, вважаючи цілком природнім такий процес.

Нарешті, літературна мова збагачується завдяки мові талановитих і популярних письменників. „Здається, мова се щось спільне нам усім, а проте нема сумніву, що як кожна дитина в перших роках виробляє собі свій окремий жаргон, так і кожний письменник, особливо талановитий, виробляє свою окрему мову, має свої характерні вислови, звороти, свою будову фраз, свої улюблені слова".

Франкова концепція формування єдиної української літературної мови знайшла послідовну реалізацію в його ж художній, літературно-критичній і науковій творчості, його мовній практиці. Реалізуючи засадничі положення своєї концепції' розвитку літературної мови - широке використання мож­ливостей внутрішніх мовотворчих процесів, зокрема словотворення за ук­раїнськими словотвірними моделями, переосмислення значення наявних лексем і вживання їх у вторинній номінативній функції, калькування слів і мовних зворотів, яких бракувало тодішній українській мові, безпосередні запозичання з інших мов, добір необхідних мовних одиниць із розмовного мовлення, включаючи діалектне, постійне збагачення власної літературно-мовної практики - І.Франко відіграв надзвичайно важливу роль у розбудові єдиної літературної мови, поступовому зближенню галицького варіанта лі­тературної мови з наддніпрянським. Вражає, передовсім, діяльність пись­менника щодо збагачення лексикону літературної мови кінця XIX - початку XX ст. Так, опублікований покажчик слів, ужитих тільки в поетичних творах І.Франка, фіксує понад 35 тис. слів.

Порівняльний аналіз тридцятип'ятитисячного лексикону поетичного ідіолекту Каменяра та реєстру лексем „Словаря української мови" за ре­дакцією Б. Грінченка показав, що в поетичній творчості І. Франка вжито понад 15 тисяч слів, які не засвідчені тодішніми найповнішими лексико-графічними працями. Це власне є ті слова, які були утворені або художньо реактуалізовані, тобто введені в літературне мовлення з розмовного, завдяки  поетичній діяльності насамперед І. Франка, а також художній творчості його сучасників. Серед цих слів переважають похідні слова найрізно­манітніших тематичних груп лексики, сконструйовані за словотвірними моделями української мови...

Використання діалектних компонентів у мові творів (.Франка має тзинаймні два аспекти. З огляду на те, що митець українську літературну їлоеу спочатку пізнавав за творами М.Шашкевича, М.Устияновича, Ю.Федь-ювича та ін. галицьких письменників, бо тодішня школа не давала доброго знання її, оскільки в ній вивчали слов'яноруське "язичіє", а також через ав--зоське засадниче положення писали народною мовою, якою для Каменяра був рідний йому бойківський говір, у мові художніх творів І.Франка раннього періоду досить повно відбились основні фонетичні, граматичні і лексичні риси бойківського діалекту. При цьому вони однаковою мірою поширені як у мові персонажів, так і в авторській мові. Згодом, опанувавши українську літературну мову наддніпрянської України, перейнявшись пробле­мами формування єдиної літературної мови, І.Франко, перевидаючи свої твори, виправляв їх мову, заміняв вузькодіалектні форми слів, слова, звороти, передовсім у авторській мові, на такі, які використовували східноукраїнські письменники. У „Передньому слові" до другого доповненого видання збірки „З вершин і низин" у 1893 р. він писав: „Я користувався авторським правом і, не тикаючи основної думки, підправляв мову, котрої вироблення до ступеня мови літературної за останніх 20 літ все ж таки посунулось наперед, може й не без моєї скромної підмоги". У 1910 р. у „Передмові" до другої редакції одного з перших своїх художніх творів - повісті „Петрії і Довбущуки" І.Франко підкреслив, що він „поробив деякі скорочення та численні язикові поправки (виділення наше - В.Ґ.), лишаючи цілість, як свойого роду літе­ратурний документ, без основної переробки"...

Інший аспект проблеми зв'язків мови художніх творів І.Франка і захід­ноукраїнських, передовсім бойківського, діалектів спричинений свідомим, цілеспрямованим використанням територіальних мовних компонентів із відповідною творчою настановою, зокрема задля передачі автентичності мовлення персонажів, відтворення місцевого колориту, досягнення більшої виразності, образності, гармонізації мовної форми зі схопленим нею змістом. Дослідник мови персонажів прозових творів І.Франка І.Ціхоцький відзначив: „Мовлення персонажів-селян чи вихідців із сільського середовища фіксує чіткі фонетичні та морфологічні риси говірок південно-західного наріччя української мови - передусім бойківських та наддністрянських. Саме діалект, тобто вживані автором фонетичні, морфологічні, лексичні та синтаксичні риси мовлення жителів бойківського Підгір'я, слугує засобом „типізації мови ріпників - недавніх селян". І.Франко підкреслював, що етнографічні відмінності українського народу, в т.ч. й мовні, при спільності української основи „ані знівечити, ані замазати ... не можна, та й чи треба? Адже се не жадне крадене добро, а здобутки дійової праці, котрі чомусь же народились і повинні вийти на пожиток цілості". Тому багато ж з діалектних мовних одиниць, які потрапляли в живу народнорозмовну мову, він вважав загальнонаціональним надбанням і пропагував їх мовою своїх художніх творів, сподіваючись, що вони органічно ввіллються в єдину українську літературну мову.

Таким чином, І.Франко відіграє особливу роль у змаганнях за єдність нашої літературної мови. У часи гострої боротьби між „москвофілами" й „народовцями", коли заперечувались існування й сама потреба єдиної ук­раїнської літературної мови, чітка позиція, теоретичні настанови Каменяра в питанні вироблення єдиної української літературної мови та його письмен­ницька мовна практика були єдино правильними, торжество яких і показав подальший розвиток української літературної мови.

Грещук В. Роль Івана Франка у формуванні єдиної української літературної мови / Василь Грещук // Вісник Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Чис. 2. - Івано-Франківськ : [б. в.], 2007. - С. 29-37.