Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ПЛЕБАНІЯ В ЛОЛИНІ



27 травня 2006 року перед вечором у Ло­лині розпочався дощ і йшов цілу ніч, а наступ­ного дня, коли минало 80 років від дня смерті Івана Франка і в тому ж році 27 серпня минало 150 років від дня його народження, раптово вийшов з берегів маленький потічок з ласка­вою назвою Лолинець, берегами якого колись у надвечір'я любив прогулюватись зі своєю нареченою Ольгою Рошкевич Іван Франко, і залив весь лівий берег, де колись стояла сільська плебанія, котру Іван Франко майже щорічно від 1874 до 1879 року відвідував, а зараз тут стояв будинок культури, будівницт­во якого розпочалось ще 1992 року і через брак коштів ніяк не могло закінчитись. Вода піднялась в потічку більш, ніж на три з поло­виною метри, залила всю площу, ввірвалась в будинок, виламавши підвальні вікна та двері. Дощі тривали три дні, а відтак вода почала потихенько спадати і через деякий час потічок увійшов у своє давнє русло і смирно з камінця на камінець поніс свої води до бурхливої річки Свічі, яка при своєму розливі відрізала Лолин на довгий час від світу.

Такого, ще ніколи в селі не було. Не трап­лялось такого, щоб при тривалих дощах вода в потічку піднімалась так високо, бо знаючи такий норов малого потічка, ніхто не відва­жився б на його лівому, більш пологому бе­резі, будувати хати, а тим більше чи не най­важливішу споруду в селі - хату священика, яку з-польська називали плебанією, чи рези­денцією, як казали на неї у Лолині та в навко­лишніх селах.

Потічок на цьому не заспокоївся. Цього ж року у день святого Івана Богослова, який свят­кують 12 вересня і в честь якого був названий Іван Франко, він знову нагадав про своє існу­вання. Після обіду зненацька вдарив такий дощ, що нічого не видно було за півметра перед собою - суцільна водяна стіна, ніби, як казали люди, отверзлися небеса. І ще раз залито все навкруги. Потім потічок знову став маленьким і смирним, ніби його й не було. Казали, що він таким способом хотів нагадати людям про ту трагічну любов, яка більш ніж 130 років тому розігралась на його берегах. Ця любов винесла Івана Франка на вершини світової поезії, а Ольгу Рошкевич, в заміжжі Ольгу Озаркевич, закинула десь у тінь доживати свої роки. Його поезією захоплювався світ, а про неї той світ забув і якби не некрологи, які спо­вістили про її смерть 1935 року в невеликому підльвівському селі Миклашеві, ніхто б і не знав, яка її доля і куди вона зникла, залишивши та­кий помітний слід в його творчості, про що опісля  будуть твердити дослідники.

Ніби тому потічку, який так ні разу й не зга­дав у своїх поезіях і прозі Іван Франко, було замало того, що мешканці села вирішили оту любов увічнити у своєму гербі, у центрі яко­го помістили стару дерев'яну церковцю, а під нею два серця, так ніколи і не з'єднаних воє­дино, а поруч з ними каламар із гусячим пе­ром, що, вочевидь, мало означати письменство. Ольга Рошкевич, як і її сестра Михайлина Рош­кевич, в заміжжі Іванець, мати відомого украї­нського художника-баталіста Івана Іванця, зни­щеного більшовиками на мідних копальнях Ура­лу, залишила помітний слід в українській літе­ратурі. Ольга Рошкевич як перекладач, яка одна з перших переклала українською твори Еміля Золя та відомий скандальний роман Ланської „Обрусителі" про політику царського уряду у знищенні народностей, які входили до складу російської імперії, про що сьогодні не вельми люблять говорити. Михайлина ж Рошкевич була автором низки оповідань з народного життя. І Михайло Павлик, і Іван Франко всіля­ко заохочували її до писання, вважаючи її ве­ликим талантом, проте ні Івану Франку, ні Ми­хайлові Павлику через відсутність грошей так і не вдалось видати бодай одну збірку її опові­дань. Це було вже зроблено в наш час. Михайлині Рошкевич наша українська література має завдячувати введенням в неї бойківського діа­лекту, на котрім до неї ніхто не писав.

Означенням цих подій село не задовольни­лось і рішенням сільської ради на в'їзній стелі тепер зазначено, що „Лолин - село кохання Івана Франка"...

Дивна річ - до 1956 року, коли під тиском світової громадськості радянський уряд доз­волив відсвяткувати 100-річчя від народження Івана Франка і фактично тим самим реабіліту­вав  його, заховавши у спецхрани і не дозволяючи публікувати велику частину його спад­щини, в Лолині негласно було заборонено го­ворити про його перебування тут. Причиною було те, що згідно з установками районного та обласного партійного начальства, кохання революціонера-демократа Івана Франка з яко­юсь там попівною Ольгою Рошкевич було не­можливим і його, як і твори, неугодні більшо­вицькій ідеології, вирішено було приховати. Знаючи ту настанову начальства, ніхто не под­бав про те, щоб від селян, які ще пам'ятали й Ольгу Рошкевич, й Івана Франка, записали спо­гади. Сьогодні про цей час ми знаємо більше з актів ревізій, проведених в домі отця Рошкевича та в околиці, а також судових свідчень, які були видані значно пізніше 1956 року, до речі, як і листування між Іваном Франком та Ольгою Рошкевич.

Зрештою, Лолину так і не судилось стати місцем паломництва закоханих, як можна б було цього сподіватись, читаючи про подібні місця в зарубіжній літературі. Навіть важко ска­зати, чому склалось саме так. Можливо через нашу ментальність і відсутність традиції тако­го пошанування. Можливо через специфічне ставлення до Івана Франка, яке протягом дов­шого часу виробляли його вороги в довоєн­ний час, а відтак через невизначеність у став­ленні до нього в радянську епоху і постійне пропагування його як ворога релігії та націона­лізму, а також як полу'яного революціонера-демократа. Можливо і через те, що село було постійно відгороджене від цілого світу примх­ливою річкою Свічею і закинуте далеко від цивілізованих шляхів у гори. Від Долини, по­вітового колись, а зараз районного центру, до Лолина всього якихось 15 кілометрів, їзда ж вимагала справжньої мужності. А також переїзд завжди аварійним мостом через річку. Міст був у такому стані, що місцеві жителі вважали кра­ще обминати його і шукати броду.

Правда, були винятки. Коли справжніх пошанувальників творчості Івана Франка не відля­кували ні громадська опінія, ні жахлива дорога і міст, і вони вирушали у мандрівку до Лолина. На сьогодні відомо тільки про одну з них, бо вона зафіксована на сторінках колись дуже популярного журналу „Нова хата". Стаття, над­рукована у № 11-12 за 1939 рік у цьому жур­налі, називалась „Прогулька до Лолина - оселі Франкової музи", а її автором була Марія Фуртак-Деркач, якій ми повинні поклонитись в ноги за те, що вона тричі, ризикуючи своїм життям, врятувала від знищення архів та бібліотеку Івана Франка, і ми сьогодні можемо як цивілізована нація подивитись сміливо в очі майбутнім на­щадкам та світові, і нас не пектиме сором за те, що не вміли вберегти один з найбільших національних скарбів. Цю мандрівку Марія Фуртак-Деркач здійснила з Євгенією Бохенською, сьогодні цілком забутою письменницею, сер­це якої було не байдуже до Івана Франка.

1956 року, врешті, Іванові Франку після за­борони отця Михайла Рошкевича, батька Оль­ги Рошкевич, бувати в Лолині, було дозволе­но прийти знову у це Богом і людьми забуте село. Цього разу у вигляді пам'ятника, зроб­леного нашвидкуруч із стандартним погруддям, поставленого в селі на неоковирний постамент.

Той нужденний витвір радянської епохи в часи української державності було замінено більш досконалим твором.

Тоді ж 1956 року було повідомлено всьому світові, що в селі при місцевій школі-семирічці відкрито музей Івана Франка, який насправді скоріше нагадував агіткуток радянського зраз­ка про колишнє незавидне життя села в по­рівнянні з теперішнім.

Сільське начальство зметикувало, що ім'я великого земляка може прислужитись селові, щоб на нього більше звертало уваги район­не, обласне, та й республіканське началь­ство, аби зробити бодай сяку-таку дорогу до села, а також відремонтувати старий міст через Свічу або ж і збудувати новий, оскіль­ки постійні прохання про все це вище началь­ство досі ігнорувало. Тоді ж з ініціативи сільського голови, ім'я якого не варто згаду­вати, було пущене в світ сенсаційне повідом­лення, що в селі живе позашлюбний син Івана Франка. Цю новину підхопило районне, а відтак і обласне начальство. Невдовзі про це дізнався і Київ, де вирішили цю досі не­відому версію провірити і скомпанували цілу поважну делегацію, прізвища членів якої та­кож не варто згадувати. Тим позашлюбним сином Івана Франка мав бути Степан Прокопишин. Його матір'ю була Явдоха Чігур, яка славилась у селі своєю веселою вдачею та красою, а крім того знала масу співанок. Вона жила в сусідстві з резиденцією отця Михай­ла Рошкевича, і від неї, як і від Фенни Лучківни та Федора Довжанського, Іван Франко та Ольга Рошкевич записали чимало народних пісень, які були використані у відомому дос­лідженні Івана Франка "Жіноча неволя в русь­ких народних піснях".

Більш того, саме від Явдохи Чігур Михайлина Рошкевич записала „Пісню про шандаря", яку Іван Франко у згаданій праці піддав детальному аналізові, а відтак на її основі ство­рив безсмертне „Украдене щастя". Такою ж красунею та співачкою була Фенна Матійчин (Лучківна). Але ні одна, ні друга не мали щастя та долі. Явдоха Чігур народила трьох позаш­любних синів. Найстарший був Степан і він народився 18 січня 1889 року, був у Першу світову війну січовим стрільцем і повернувся у рідне село, правда, на фронті втратив ногу і тепер замість неї від коліна йшов дерев'яний костиль. Другим позашлюбним сином був Да­нило, який невдовзі по народженню помер, і вже наступний син, який народився 23 листо­пада 1893 року, згідно з існуючою традицією був названий також Данилом. Він теж був на фронтах Першої світової війни і воював у ря­дах січових стрільців та щасливо повернувся додому. Доля все-таки посміхнулась Явдосі і вона вийшла заміж за порядного парубка Пет­ра Прокопишина і мала з ним дітей. Трапився добрий парубок і Фенні Лучківні, яка сама була позашлюбною дитиною і від того священик назвав їй таким дивним ім'ям. Суджений, як кажуть, прикрив сором Фенні. Взяв за жінку і мав з нею чимало дітей, які перейняли мами­ну пісенну вдачу і були першими співаками на всіляких забавах та весіллях. Правда, пісні, які вони знали, ніхто не записав. В село такі люди, як Іван Франко, більше  не приходили.

Отож, доказом того, що Степан Прокопишин мав би бути позашлюбним сином Івана Франка, слугувало те, що в нього було рудаве волосся і великі вуса, „як у Франка". На цьому подібності закінчувались. Степану Прокопишину на той час було 67 років. Він категорично був проти сумнівної затії, але місцеве і районне начальство наполягало підкоритись його волі. Очевидно були причини, які змусили його таки погодитись. Можливо, начальство знало його минуле у січових стрільцях... Словом, велика комісія з Києва зібрала всю необхідну інфор­мацію, а послужливі дослідники не забари­лись забрати від нього світлини та різні ме­моріальні речі для майбутнього сенсаційного повідомлення - і вже невідомо, що б з того вийшло, коли б у справу не втрутився син Івана Франка Тарас Франко, який вимушений був доводити на основі документальних матеріалів, а також метричних свідчень, що в той час, коли народився Степан Прокопишин (18 січня 1889 року), Івана Франка в Лолині ні тоді, ні перед тим, ні опісля не було. Його останнє докумен­тально засвідчене перебування тут стосується серпня 1879 року. Правда, дехто зі спеців у Києві так захопився ідеєю позашлюбного сина, що годен був фальсифікувати й дату народ­ження Степана... Світлину Степана Прокопи­шина помістив Іван Гачка на 242 сторінці своєї книжки про Лолин „Тут витав у мріях молодий Франко", що вийшла 2006 року в Івано-Фран­ківському видавництві „Місто НВ".

Що ж до долі Федора Довжанського, від якого Іван Франко записував народні пісні, то відомо, що він мешкав у хаті з номером 154, прожив 57 років і помер 16 січня 1892 року, тобто був він 1835 року народження. Він був сином Івана Довжанського та Мари, яка по­мерла 30 листопада 1862 року у віці 62 років. Коли повмирали Явдоха Чігур та Фенна Луч­ківна, так і не вдалося встановити.

Дорогу, покриту асфальтом, і міст через Свічу таки було збудовано, але не до сторіччя від народження Івана Франка, як мріяло село, а тільки до його 130-річчя, тобто 1986 року, завдяки тодішньому голові сільської ради Іва­нові Дмитровичу Дацьові. За рік перед святку­ванням ювілею він поїхав у Долину і заявив, що на святкування 130-ої річниці в Лолин має приїхати численна делегація українців з Кана­ди. Не знаючи звідки прийшла така інформа­ція, з Долини відразу зателефонувало началь­ство до Івано-Франківська, а звідти надійшла команда відповідним службам негайно присту­пити до ремонту дороги до Лолина, покриття її асфальтом та до побудови мосту через Свічу. До ювілею були готові міст і асфальтова до­рога, над прокладанням якої працювало ціле село, яке розуміло, що не збудуєш цієї дороги зараз - не збудуєш ніколи, отож такою пре­красною нагодою не можна нехтувати. Село возило каміння, глину, ставило кашиці, аби дорога не сповзала від навезеного ґрунту, клало асфальт і робило все, що потрібно було, бо знало, що робить для себе... Зрозуміло, що делегація не приїхала, але село дістало і до­рогу, і міст...

Завдяки Івану Дацьові в 1992 році розпоча­лось будівництво Будинку культури, яке до цьо­го часу так і не закінчене...Його збудували на місці колишньої священичої резиденції.

Від того часу, коли Іван Франко вперше прийшов у Лолин 20 липня 1874, а в серпні 1879 року незадовго перед шлюбом його ко­лишньої нареченої Ольги Рошкевич з Володи­миром Озаркевичем назавжди покинув його, в селі абсолютно нічого не залишилось. Навіть зникли самі хати, які ще пам'ятали Івана Фран­ка. 11 липня 1944 року село вщент спалили мадяри, які воювали на боці німецьких фа­шистів. Вояки самі по собі вони були нікудишні, але були мстивими і злопам'ятними. Не можу­чи нічого вдіяти перед наступаючою радянсь­кою армією, вони вирішили помститися над мешканцями Лолина, де майже з кожної хати хтось воював проти фашистів в рядах УПА. З запаленими факелами мадяри бігали від обійстя до обійстя і запалювали стріхи. Того, хто ряту­вався втечею із хат, що горіли, розстрілюва­ли... Тоді, вперше, може за багато десятків років, дощ, який постійно приносив селу збитки і крав родючий грунт та ніс його струмками до потічка, а відтак до Свічі, став бажаним. Він вдарив могутньою лавиною і гасив пожежі та не давав запалювати нові стріхи...

Про Франка сьогодні можуть нагадувати хіба одні сумні силуети гір, які світять проти неба голими боками від вирубаного лісу. Тут була вотчина барона фон Поппера, який входив у першу десятку найбагатших людей Галичи­ни. Свої капітали барон із сумнівним баронсь­ким походженням заробив не тільки зі свого лісу, купленого майже за безцінь 1873 року і розкинутого по обох береги річки Свічі пло­щею понад 150 тисяч гектарів, а й тим, що він безжалісно „помилково" вирубував камеральний, тобто державний, ліс, про що, звичайно знав тутешній повітовий староста, який, як переконливо доводить у своїх спогадах „Сто­рінки мого життя" Євген Олесницький стрийський адвокат, що став прообразом ад­воката Євгена Рафаловича з повісті Івана Фран­ка „Перехресні стежки", яку сьогодні вивчають у школах замість „недосконалої" на думку Міністерства освіти України повісті „Борислав сміється", жив з кишені барона, а той вируба­ний ліс сплавляв на будівництво колії, ще зв'язувала Стрий з Долиною і далі вела аж у Станіславів. Крім грошей староста мав ще ту вигоду, що при чергових виборах до віденсь­кого парламенту чи галицького сейму його повіт постійно вибирав потрібних польському шові­нізму кандидатів, що чи не найяскравіше про­явилося в час кривавого правління Галичи­ною намісника цісаря в цьому краю графа Казимира Бадені. Євген Олесницький стверд­жує, що основну роль у цьому грали гроші ба­рона фон Поппера, через що Долинський повіт серед інших повітів Галичини мав репутацію найбільш продажного і хрунівського. Тут за всю історію жодного разу не вибрали кандидата з рядів народовців чи з  радикальної партії.

Вже 1873 року барон спорудив дуже ефек­тивну парову лісопильню та цех, в якому ви­готовляли чорнові заготовки для фабрики му­зичних інструментів, в тому числі й фортепіа­но. Тими виробами була закидана вся Європа. Роботу виконували 70 людей, які працювали за копійки. Барон так успішно вів свою справу, що навіть заклав 1883 року нове поселення з дуже цікавою назвою Вигода, звідки для ви­везення лісу була прокладена вузькоколій­на залізнична лінія до Долини. У Вигоді до кінця 19-го століття працювало одинадцять парових тартаків та з десяток ручних трачок, на яких колоди розпилювали на дошки вручну. Вигода стала центром вотчини Поппера.

Хижацьку справу вирубування лісу продов­жила Польща, яка прийшла на зміну Австро-Угорській імперії та котрій було потрібно чи­мало дерева для будівництва давно омріяної держави „від моря до моря", тобто від Бал­тійського до Чорного морів. На допомогу у виг­ляді акційного товариства „Сільвінія" прийш­ла Англія, яка ніколи не була проти погріти руки на чужій біді і яка продовжила вирубу­вання лісу у колишній вотчині Поппера. Поппе­ра та Англію замінила радянська влада зі свої­ми п'ятирічками та семирічками, їй також було потрібно чимало лісу для будівництва комуні­зму та експорту за кордон. Ліс вирубували без всіляких норм та правил.

Гори засвітили до сонця голими боками або в кращому випадку сильно прорідженими де­ревами. Не стало вже й того лісу, до якого бігла на останнє побачення з Іваном Франком Ольга Рошкевич і значила свої сліди волічкою, яку прив'язувала до кущів, аби Іван легше та ско­ріше відшукав її. Той ліс називався в Лолині ласкаво „Лісок", він також став жертвою чер­гових п'ятирічок.

Хата, чи то пак резиденція отця Михаїла Рошкевича (він дуже сердився, коли хтось на­зивав його отцем Михайлом  мусило бути правильно: Михаїл, як він вважав, стояла, як мовилося, над смирним і вельми романтичним маленьким сільським потічком, обсадженим деревами. Сюди і прийшов одного надвечір'я в гості до шановного отця на запрошення його сина Ярослава, учня третього класу Дрогобиць­кої гімназії, його репетитор, учень сьомого кла­су цієї ж гімназії Іван Франко. В тому, що Іван Франко був репетитором, нічого дивного немає. Справа в тім, що в давні часи вважалось, що лиш той має знання, хто може передати їх іншим. Тобто бути для інших вчителем. Учні старших класів, таким чином, мусили бути ре­петиторами, бо це входило в систему навчан­ня та виховання. На долю Івана Франка дирек­тор школи вибрав для репетиторства саме Ярослава Рошкевича, а також сина пароха з Вацович Іполита Сас Погорецького, пізніше довголітнього пароха сусіднього з Лолином містечка Велдіж. Для багатьох бідних гімна­зистів, які не мали суттєвої допомоги з дому, цей заробіток репетиторством (за репетитор­ство платилось часом і солідними грошима), був суттєвою допомогою. Як і водилось, учні запрошували своїх вчителів-репетиторів на ка­нікули в гості. Запросив свого вчителя в гості і Ярослав Рошкевич. Поїздка до Лолина для Івана Франка була першою великою мандрів­кою поза Нагуєвичі в широкий світ. „Скінчив­ши сьомий клас, - признавався   про це Іван Франко в листі до Михайла Драгоманова від 26 квітня 1890 року, - я перший раз пустився під час вакацій в дальшу мандрівку, перший раз не поїхав додому пасти худобу та помага­ти при збірці сіна і збіжжя. Я поїхав залізни­цею до Стрия, а відси рушив скільським трак­том до Синєвідська та на Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдіж, зайшов до Лолина. Ся маленька мандрівка дала мені пізна­ти трохи більше світу і людей, ніж я знав досі". Куди детальніше про той перший прихід Івана Франка в Лолин і враження, яке він справив на дочок отця Рошкевича, оповіла молодша сест­ра Ольги Рошкевич Михайлина. Опісля на за­мовлення академіка М. Возняка вона написа­ла спогади, які будуть вперше і в спотвореному вигляді опубліковані 1956 року у відомому збірнику „Іван Франко у спогадах сучасників", їх потім активно використовуватиме не одне покоління дослідників.

Бідність, яку побачив тут Іван Франко, вра­зила його. „Лолин, - писав Іван Франко у пе­редньому слові до збірки „Обряди і пісні русь­кого люду в селі Лолині Стрийського повіту", і що їх зібрала Ольга Рошкевич на його прохан­ня і які спочатку вийшли в десятому томі „Зібрання відомостей до крайової антропології" у Кракові 1886 року, а відтак окремою книжкою - це невелике гірське сільце, що має 80 хат, розташоване біля річки Свічі в дуже бідній лісовій місцевості. Тамтешні люди, відрізані від решти світу і пригнічені злиднями, не знають майже ніяких заробітків, ніякого промислу. Навіть мало займаються вівчарством відколи громада у сервітутовому процесі втратила знач­ну частину полонин, віддалених від села на кілька миль, їх прикріплено до маєтків украї­нської митрополії в Перегінську. Головним дже­релом їхнього прожитку є худоба, яку випаса­ють у близьких горах, а також нужденна рілля, що ледве родить овес та картоплю, і тільки почасти жито і ячмінь".

Житло селян описував дуже скупо. Це був образ крайньої нужди. „Лолинські хати, - пи­сав там же, - такі нужденні і занедбані, що не піддаються опису. Так, як їх пізнав у 1876 р., нутро навіть найпорядніших лолинських хат було далеко гірше від підгірських: ліжко, скла­дене з окремих дощок, має за всю постіль тільки солому і пару брудних подушок; велика скриня служила замість стола. Голі стіни до третини своєї висоти вгорі були обкіпчені ди­мом, бо величезна глиняна піч була без коми­на; дим виходив малим отвором у стелі. На полиці стояла пара мисок, три або чотири гли­няні горщики, а на скрині лежала половина чорного хліба, твердого як цегла, з ячмінними стеблами і остюками. Перед вікнами, як зви­чайно, невелика купа гною. Господарські будівлі, а було їх тільки дві, тобто стаєнька для корови і ялівки та оборіг, внизу збудований у вигляді хлівця, були ще в гіршому стані.

Народна їжа - це здебільшого хліб, вівся­ний або змішаний з ячменем. Картопля і вівся­ний „чир", тобто водою розведена лемішка. М'ясо рідко коли зявляється на його столі. Зате літом споживають більше огірків і грибів, хоч огірки дуже скупо родять на погано обробле­них городах біля хат. Нещастям цього села є його розташування в улоговині і часті дощі, які змивають родючий грунт з ріллі, нахиленої до потоків. „Лолин - голий, - каже місцева приповідка, - доокола ліс, а в середині один біс".

Крім цього опису, інші відсутні. І невідомо з якої причини: чи етнографи в це село загляда­ли рідко-коли. Чи, може, їм до опису Івана Франка не було додати щось більш суттєвого. Марія Фуртак-Деркач в 1939 році в своєму ре­портажі з прогульки до Лолина зауважила, що село бідне. Опис Івана Франка залишився єди­ним сьогодні в контексті історії села, його долі. Не може не викликати великого захоплення, що його мешканці до останнього боронили свої недорубані ліси, поганий грунт, бідність, що визирала з кожного кутка, своє невигідне розташування в улоговині. Ця земля була їм рідна. Іншої вони не мали. Боронили її від німецьких фашистів. Воювали в рядах УПА проти них, за що село було спалене 1944 року, а відтак боролись проти більшовицьких окупантів і знову їх відправляли в тюрми,  Сибір та знищували.

Після війни „на верхах" було вирішено переназвати село  і забрати від нього ймення Лолин, щоб більше нікому ця назва не нагаду­вала про шалений опір радянській владі і боротьбу з нею. Перейменовано ж було містечко, що поруч, з Велдіжа на Шевченкове! Лолинці зробити цього не дозволили і село збе­регло свою назву.

Зрештою, затятість і впертість мешканців Лолина відома віддавна. Перша згадка про село, правда, фіксується не в літописах і не в описах битв біля нього, а зустрічається 1601 року при реєстрації маєтностей давньої Жечі Посполитої. Село було невеличке, трохи більше, ніж 50 осель. Тут жили ті, що працюва­ли коло лісу, і тому найпоширенішим прізви­щем людей було Тисаки, тобто ті, що тешуть дерево. Село лежало не в улоговині, як зараз, а в урочищі, що мало назву Лісок, від якого потім дістав назву ліс, а тепер і того не стало. Село спалили під час своїх набігів татаро-монгольські орди і воно перенеслось в теперішню улоговину, серединою якої тече потічок Лолинець. Ніхто ніколи не зауважував за Лолинцем якоїсь небезпеки. Коли в горах дощі, то води його трохи піднімались, але за якийсь час після того, як дощі припинялись, вода спадала. Якби хтось зауважив, що від потічка може бути біда, то ніхто б і не подумав будувати резиденцію для отця в такому небезпечному місці. Згідно з документальними даними резиденцію, яка мала честь гостити Івана Франка, було споруджене 1864 року, тобто на час приходу Івана Франка в Лолин. Вона була ще зовсім нова.

Зрештою, її будівництво і без того було дуже запізнілим. Австрійська адміністрація вимага­ла від сільських громад, які самі утримували священика, щоб на плебанії обов'язково була одна окрема кімната, в якій мала би бути цер­ковна канцелярія і там мали би зберігатись та вестись метричні книги та всіляке церковне діловодство. Священик на той час виконував функції пізніших, введених у практику радянсь­кою владою ЗАГСів. Для всіх конфесій австрійці ввели метричні книги одного зразка, які треба було заповнювати лише латинською мовою. Якщо священик цього робити не міг, то його посилали на спеціальні курси, і він доволі ско­ро освоював латинь, яку дослідники назвуть пізніше, читаючи книги, писані ними, кухонною латинською мовою. В канцелярії священик щорічно мав виготовляти дві копії метричних книг із записами про народження, одруження та смерть прихожан. Про потрібність таких канцелярій, а відповідно й резиденцій чи плебаній, священикам та громадам постійно на­гадувала консисторія. Село не дуже радо бра­лось за виконання тих розпоряджень, посила­ючись на свою бідність, але все-таки поволі резиденції нового типу почали споруджува­тись по всіх приходствах. У Лолині резиденція була збудована доволі пізно і саме в той час, коли в селі був парохом отець Микола Шашкевич, рідний брат Маркіяна Шашкевича. Він на­родився 6 грудня 1813 року в Підлиссі на Зо-лочівщині. Як і Маркіян Шашкевич Микола навчався на богословському факультеті Львівського університету та був вихованцем Львівської духовної семінарії. Він закінчив на­вчання і був висвячений в священичий чин у цьому ж році, що й Маркіян, тобто 1838 року, хоч вступив до семінарії та до університету на два роки від нього пізніше. Перед висвячен­ням Микола Шашкевич одружився з сиротою колишнього товариша Маркіяна Шашкевича о. Миколи Базилевича, опікуном якої був о. Віктор Христоліменс з села Ходовиць. Після закінчен­ня навчання та висвячення о. Миколу Шашке­вича скерували на приходство в село Мізунь, Долинського повіту, де він приступив до робо­ти 20 лютого 1839 року. Саме сюди на ліку­вання жентицею кликав до себе в гості о. Микола Шашкевич свого брата Маркіяна, коли дізнався з листа від 10 травня 1839 року, що він хворіє на легені. Він думав, що брата поря­тує гірська природа та здоровий клімат. У Мізуні о. Микола Шашкевич пробув священи­ком трохи більше року і вже 29 березня 1840 року консисторія скерувала його священиком у село Монастирчани Богородчанського по­віту, де він пропрацював ще два роки. Тут 16 липня 1841 року в нього народилася дочка, яку було названо Теофілею. 1842 року о. Ми­кола перейшов священиком у село Лолин, де була церква святого Миколая. Село адмініст­ративно до 1842 року належало до Долинсько­го деканату, від 1843 року до 1906 року - до Перегінського, а від 1906 аж до 1944 року - знову до Долинського. До Лолинського приходства належала церква Святої Трійці в селі Максимівці, яке було віддалене від Лолина на три кілометри, та церква Трьох Святителів у селі Нягрині, що від Лолина в семи кіломет­рах. Найстаріша метрична книжка, яка збе­реглась, є книжка реєстрації померлих у 1786 - 1867 роках, яка, на жаль, не зберігається у державному архіві. Оскільки перші довідники - шематизми про церкви Львівського єпископ­ства з'явились друком тільки в 1830-х роках, то відомо, що першим зафіксував цей довід­ник священик у Лолині Василь Горбачевсь-кий. Був він 1762 року народження. Про його освіту та час висвячення і одруження дані не наводяться. З тієї ж метричної книги відомо, що 10 травня 1830 року в нього у віці 56 років померла дружина Марія, а 7 серпня 1831 року помер і він, заразившись холерою, яка виру­вала цього року в Галичині і збирала щедрі свої врожаї. Деякий час після Василя Горбачевського його функції в селі виконував о. Іван По­пович. Про нього відомо, що був 1795 року народження, 1826 року був висвячений, був він адміністратором у селі Лоп'янці Долинського повіту, часто заміщаючи священиків у селах Ілемні та Лолині. Він представився в Бозі 30 грудня 1836 року і був похований у Лоп'янці. При кінці 1836 року в Лолин був скерований священиком о. Іван Трембіцький. Він був дещо молодший від своїх попередників, бо шематизм вказує його рік народження як 1805-ий. 1833 року він був висвячений і відразу ж його ске­рували у село Лолин, де він пропрацював до 1842 року, спочатку як адміністратор, а відтак як парох. 1842 року його перевели парохом у село Княжолука Долинського повіту, де він був до 1856 року, а звідти перейшов у місто Болехів цього ж повіту, де від 1875 року був деканом аж до самої смерті, яка сталась 19 грудня  1880 року.

Саме після відходу о. Івана Трембіцького Львівська консисторія скерувала у Лолин отця Миколу Шашкевича. 13 квітня 1845 року тут народилась його дочка Олександра, але їй не судився довгий вік. Вона померла 10 листопа­да 1857 року. 19 вересня 1847 року народив­ся син Антон. Саме йому довелось мимоволі зіграти важливу роль у трагедії стосунків між Іваном Франком та Ольгою Рошкевич. Він од­ружився з німкенею Вільгеміною Ростлінг з Долини, вивчився на провізора, але з невідо­мих причин повернувся до Лолина, де купив невеликий ґрунтець з хатою. В Лолині він ви­конував функції громадського писаря та пошта­ря. Батько Ольги Рошкевич, заборонивши Іва­нові Франку бувати в його домі, вирішив взяти під контроль листування поета зі своєю доч­кою, залучивши до цієї справи Антона Шашкевича, який перехоплював ті листи і віддавав отцю. Фактично один з таких перехоплених листів, з якого отець Рошкевич дізнався про таємну поїздку дочки у Львів до Івана Франка та її перебування на його квартирі по вулиці Кляйнівській, і відіграв рокову роль у стосун­ках закоханих. Лист був повний інтимних под­робиць, і цього батько Ольги не міг пробачити Іванові Франку, так само як і не міг пробачити такого вчинку своїй доньці. Так чи інакше, але про перехоплення листів Антоном Шашкевичем Іван Франко пізніше дізнався і Михайлина Рошкевич у своїх спогадах звинуватила Івана Франка, що він віддячився йому нарисом „Зви­чайний чоловік", який вперше був надрукова­ний 1878 року польською мовою у газеті „Тиж­день літературний", а відтак був включений до збірки „Рутенці", яка вийшла 1913 року у Львові. 8 грудня 1849 року у родині Шашкевичів народився син Михайло, про долю якого не відомо нічого. 14 січня 1851 року народилась дочка Марія, а померла 29 листопада 1857 року, маючи шість років. 5 січня 1853 року на­родився син Володимир, який помер 13 січня 1863 року. 19 червня 1864 року народився син Теодор. Після Теодора 18 листопада 1858 року народився син Хома, про долю якого нічого невідомо. 17 березня 1860 року померла дру­жина отця Миколи Шашкевича Маріанна Базилевич. При кінці 1863 року найстарша дочка Теофілія вийшла заміж за випускника Львівсько­го університету та Львівської духовної семі­нарії Теофіла Гумецького, який був 1836 року народження. Після одруження він допомагав о. Миколі на правах приватного сотрудника. У листопаді 1864 року отець Микола Шашкевич подався у Львів до консисторії шукати якесь більш пристійне місце праці, оскільки жилось йому нелегко. Він зупинився в готелі „У Юдки", який ще називали Молдавським готелем, де й отруївся чадним газом. Про його смерть по­відомила 12 листопада 1864 року газета „Сло­во": „Позавчера, т. є. з четверга на п'ятницю в готелі Молдавськім ч.131 2/4 на Сикстуській вулиці, перенісся несподівано у вічність - ймо­вірно від удару апоплексичного - Пр. о. Мико­ла Шашкевич, приїхавший сими днями з Боле-хова і щойно в четвер заінсталювавшийся на інше приходство. Покійний лишив п'ять сиріт, які надармо визирають днесь приємної хвилі, коли поверне батько їх любий. Він передчасно погас для нас навіки". Наступний номер „Сло­ва" повідомив, що отець Микола Шашкевич помер через недбалість прислуги і отруївся чадним газом. Тіло його було відвезене у міський шпиталь, де зроблено розтин, а відтак поховано на Личаківському цвинтарі з шпиталь­ної каплиці. Могила його не збереглась. Обо­в'язки пароха в Лолині став виконувати зять о. Миколи Теофіл Гумецький. 10 квітня 1865 року при пологах померла його дружина Теофілія, яка народила сина, названого Олександром. Вдівець Теофіл Гумецький не захотів залиша­тись у вбогому Лолині і дістав скерування на душпастирство у селі Станіславчик під Брода­ми, де був до 1866 року на посаді асистента. Цього ж року він дістав скерування в село Заміхів Ярославського повіту, де працював до самої смерті, яка сталась 4 серпня 1873 року.

Його син Олександр 1892 року закінчив Львівський університет та Львівську духовну семінарію, висвятився та одружився цього ж року, діставши скерування в село Жовтанці Жовківського повіту. Спочатку працював асис­тентом при пароху Йосифу Брилинському, а 1893 року адміністратором церкви. І знову долі Івана Франка та роду Маркіяна Шашкевича перехрестились. У Жовтанцях незадовго перед тим мешкала Климентія Попович, яка плекала надію вийти заміж за Івана Франка. Не суди­лось. Перед приїздом о. Гумецького вона вий­шла заміж за священика О.Боярського.

1895 року о. Гумецький став священиком в Запалові коло Чесанова, а з 1897 року став адміністратором у Волі Олешицькій того ж по­віту. З 1898 року він став адміністратором цер­кви у Малковичах Перемиського повіту, а 1906 року емігрував у США, де був парохом в Сіра­кузах коло Нью-Йорку, де й був вбитий при загадкових обставинах 1913 року.

По смерті о. Миколи Шашкевича вся відповідальність за виховання дітей лягла на плечі його сина Антона. Йому в цьому допо­магала сестра Маркіяна Шашкевича Юлія, яка була одружена з о. Сметаною. Саме вона заб­рала до себе сина брата Теодора, влаштувала його на науку у другій, так званій німецькій, гімназії у Львові. Після четвертого класу Тео­дор вступив у кадетську школу, а восени 1874 року - до престижної військової академії Вінер Найштадт. Він дослужився до чину майора австрійської армії, мав численні нагороди, почесті і славу. З 1905 року аж до виходу у відставку в 1911 році він служив у Львові в команді плацу 11-го армійського корпусу. Саме він і став, як і його брат Антон, героєм нарису Івана Франка „Звичайний чоловік".

В Антона Шашкевича та його дружини Вільгеміни 28 травня 1880 року народилась дочка Ольга, а 30 жовтня 1882 року - дочка Стефанія, 30 березня 1886 року - дочка Ірена і 22 червня 1888 року народився син Богуслав. Після народження Богуслава сім'я перебра­лась жити в містечко Велдіж, де 23 березня 1891 року народилась дочка Анна, яка, не про­живши й місяця, померла. 5 квітня 1931 року помер і Антон Шашкевич у віці 84 років. Він був похований у Велдіжі, могила його не збе­реглась. Про його дочок Ірину та Стефанію не відомо нічого. Дочка Ольга стала вчителькою, була одинокою і працювала у Велдіжській школі, де померла 12 вересня 1949 року.

Цікаво склалось життя Богуслава Шашке­вича. 1908 року він закінчив кадетську школу у Львові, служив у 58 піхотному полку в Станіс­лавові, однак через стан здоров'я пішов у відставку та закінчив Лісову академію у Відні. З початком Першої світової війни Богуслав Шашкевич був мобілізований до служби, за бої на горі Магура 1914 року був нагородже­ний медаллю „За хоробрість" 1-го класу. В районі Дуклі 1915 року потрапив у російський полон і був відправлений у Середню Азію, по­бував в Ашхабаді та Ташкенті, але вже при кінці 1915 року йому вдалося з полону втекти та щасливо перебратись до Персії де брав участь у повстанні проти росіян та англійців. У червні 1916 року він добирається до Австрії і стає в ряди Січових Стрільців, працюючи в оперативних штабах. 1918 року він знову у своє­му 58 піхотному полку, який дислокується у Любліні, бере участь у листопадовому військо­вому виступі за встановлення української дер­жавності. Але виступ було придушено і з реш­тою солдат він добирається до Львова і дістає призначення військовим комендантом у Кам'янці-Струмиловій. При відході української армії зі Львова йому доручено командувати військовою групою Жовква-Львів. У 1919 році в ранзі сот­ника він став командиром 9-ої Белзької брига­ди, а опісля - командиром 21-ої Зборівської бригади, яка прикривала відступ Української Галицької армії за Збруч. 22 червня Богуслав Шашкевич був іменований отаманом. У серпні 1919 року він очолив Золочівську бригаду і воює з нею до самого кінця національно-визволь­них змагань. Вів запеклі бої з Червоною ар­мією і в березні 1920 року з'єднується з части­нами армії УНР під командуванням О.Удови­ченка. Польський уряд неодноразово вимагав видачі Богуслава Шашкевича за події в Любліні 1918 року, але він перебирається до Чехії, де потрапив у табір військовополонених і перебув у ньому два роки, після чого втік до Німеччини. А відти вирушає до Канади, де 1936 року по­мирає при вельми загадкових обставинах. За­лишив по собі трьох синів - Всеволода, Ізяслава та Ігоря.

Парохія в Лолині після смерті о.Шашкеви­ча залишилась без постійного священика і функції його виконували священики з довко­лишніх сіл. Ніхто не квапився на достатки , які служителю Бога могло дати село. Вони й справді були невеликими: 19 моргів орного поля, 27 моргів сіножатей, три морги пасови­ща. Прибуток з поля складав всього сім ко­рон, а тому для священика згідно з урядовим розпорядженням доплачувалася так звана конгруя в сумі 1194 корони щорічно, з чого він платив 17 корон податку. Громада давала свя­щенику 20 кубічних метрів дров, а також шість кіп лат для обгородження та шість кіп колів. Пасовисько і полонини були спільними з гро­мадою.

В 1774 році в селі нараховувалось 837 меш­канців, з яких 507 були греко-католики. На по­чатку XIX століття було 990 греко-католиків, сім поляків та сім протестантів і десять євреїв. У той час у Максимівці було 345 греко-католиків, 16 поляків, 20 протестантів та 16 євреїв. В Нягрині   було 255 греко-католиків та 122 чехи.

Посада священика в Лолині чималий час була вакантною і документів на конкурс по­сісти посаду пароха в консисторію (канцеля­рію митрополії) довго не надходило. Не було бажаючих. Врешті претенденти на посаду таки знайшлися і серед них був о. Михайло Рошкевич. Він був 1830 року народження. Його бать­ко Рошкевич Яків також був священиком і від часу висвячення у 1814 році був парохом у селі Угорниках Станіславівського повіту, де й наро­дився його син Михайло. В цьому селі він і помер 5 червня 1866 року. Михайло Рошкевич закінчив Львівський університет та духовну се­мінарію і висвятився після одруження 1856 року. Спочатку він працював біля батька в Угорни­ках, а з 1864 року пішов на самостійні хліби в село Пасічна цього ж повіту. Довго там він не затримався і вже 1864 року був священиком у Тур'ї Великій на Долинщині, а з 1866 року став адміністратором в селі Сваричів того ж повіту, де пропрацював до 1867 року. Через свій вибуховий характер не міг ніде довго втри­матись і змінював одну парохію за іншою. Не втримався довго і в селі Сваричеві і став на­глядати за наступною парохією. Якихось при­стойних перспектив не було, і він подався в село Лолин, де віддавна вже потребували свя­щеника. Дістати посаду на той час можна було не тільки зі згоди консисторії, а й обов'язково власника села, якого документи називали по­сідачем більшої власності в селі. Цей „посідач" не хотів мати у своїх володіннях священика, який би не слухався його і не тримав у покорі до свого „владателя" паству. Таке право вибо­ру священика називалось правом презенти. Оскільки власником Лолина був барон Поппер, то й право вибору священика було за ним. Проте на той час громада в селі була в гострих стосунках і з митрополією і з самим власни­ком, через якого програла сервітутний про­цес за велику площу полонин, що колись на­лежали селу. Громада програла цей процес польському магнату Юзефу Матковському і була зла на всіх, часто проявляючи акти непокори. Щоб не загострювати ситуацію, митрополія вирішила право вибору священика залишити за самим селом. Для цього, як твердить пере­каз, село вирядило у Перемишльську консис­торію делегацію на чолі з лолинським дяком, який знав о. Михаїла і намовив селян вибрати саме його, бо, як переконував, отець мав гар­ний голос. Так і вирішили , і невдовзі отець прибув із Сваричева. А разом з ним переїхала і його родина. Поселились у новій резиденції, яка в селі мала орієнтовний номер 21. Разом з отцем приїхала його дружина Марія з Руденських, найстарша дочка Ольга, яка народилась в Угорниках 11 лютого 1857 року, а також Ярос­лав, що народився наступного року, і наймо­лодша дочка Михайлина, яка народилась 18 листопада 1859 року. В Лолині судилось прий­ти на світ наймолодшому з Рошкевичів - си­нові Богдану, який з'явився на світ 6 січня 1872 року, тобто на час приходу Івана Франка у Лолин, йому було тільки два з половиною рочки. Франко дуже любив цього хлопчика і постійно запитував про нього в листах до Оль­ги. Дата народження, як і інші події з життя Богдана Рошкевича, через відсутність метрич­них книг довший час були невідомі. Поки зно­ву в приватних руках не була віднайдена оригі­нальна метрична книга, що дає можливість вве­сти в науковий обіг ці факти. Прийняла його на світ, згідно з метричним записом, повитуха із Велдіжа Франческа Шмідт. Охрестили ново­народженого на саме Різдво 7 січня. Хрещени­ми батьками Богдана був римо-католицький парох Велдіжа ксьондз Дудик та Марія, дружина велдіжського пароха Колянковського, а хрес­тив його сам парох Велдіжа Хризант Колянковський.

Віднайшлась і метрична книга Лолина, яка зафіксувала одну з найтрагічніших дат у Фран­ковому житті: одруження Ольги. Сталось це 14 вересня 1879 року, і хоч ця дата в франко­знавстві була відомою, однак документального підтвердження не мала. І ось книга запису одружень, яка вважалась втраченою... Давав шлюб Ользі Рошкевич та Володимиру Озарке-вичу, братові української письменниці Наталії Кобринської, сам декан Перегінського декана­ту Микола Кобринський, родич з боку чоловіка Наталії Кобринської Теофіла Кобринського. Свідчили даний шлюб Іллярій Руденський, свя­щеник з села Плужник, брат матері Ольги Рош­кевич, і о. Йосиф Проскурницький, парох з Устя над Прутом, в родині якого деякий час прожи­вала Ольга. Ользі було 22 роки. Вона вважа­лась малолітньою, а тому її батько в метричній книзі написав так зване позволення на цей шлюб: „Соізволяю на сіє супружество моєй малолітній дочери Ольги". Молодому було 26 років. Серед документів, які були представлені на одруження, зафіксовано свідоцтво про на­родження та хрещення в селі Белелуя Володи­мира Озаркевича від 1.07.1879 року та свідоц­тво про оголошення заповідей від 12 вересня 1879 року.

Іван Франко в той час проклинав світ і схо­вався у лісах у Скваряві Новій, куди пережити той важкий час на відлюдді завіз його товариш Йосиф Олеськів. Саме там він і розпочав перші сторінки свого твору „Борислав сміється". Зібрані Ольгою Рошкевич весільні пісні так і не стали їх шлюбним дарунком собі. Вони вийш­ли друком значно пізніше. Говорили в селі, що не буде щасливим шлюб молодих. Бо напере­додні шлюбу, в суботу, помер дворічний син лолинського ґазди Михайла Тисака, а в Нягрині - 65-річний ґазда Степан Білан. Обидва покійники чекали, коли закінчиться весілля. В понеділок відбувся їх похорон, який відправ­ляли отець Михайло Рошкевич із зятем. Щось є в тому народному ворожінні. У дворічному віці помер син Ольги Рошкевич та Володими­ра Озаркевича, якого назвали Іваном...

Пізно восени Ольга Рошкевич залишила село і переїхала до чоловіка в Белелую, щоб до Лолина вже більше ніколи не повертатись.

Перше велике нещастя в родині Рошкевичів по від'їзді Ольги сталось 11 червня 1880 року. На дифтерію захворів Богдан. Помучився день і помер. Мав вісім років. Його дата смерті ста­ла відома також завдяки метричній книзі, якої нема в державних архівах. Ховав його парох з села Лоп'янки о. Иосиф Заячківський. Того року від дифтерії в селі померло 42 меш­канці села, з яких 39 дітей...

Саме в цей час, коли помер Богдан, Іван Франко сидів в тюрмі в Коломиї. Після того, як зустрівся там з Ольгою, коли йшов працю­вати репетитором в село Березів до Кирила Геника. А потім... потім його як волоцюгу гна­ли в рідні Нагуєвичі.

9 грудня 1886 року не стало й Михайла Рош­кевича. Дата його смерті була відома із шематизмів. Однак метричного підтвердження не мала. І знову прислужилася ця, так довго роз­шукувана, книга. Його поховав тодішній декан з Перегінська Лев Левицький. Мав отець Рош­кевич 56 років. Вважався вже людиною в по­важному віці. Зрештою чоловіки в Лолині дов­го не жили. Пересічний вік 50-52 роки...

Як і годиться, поховали отця Михайла біля церкви поруч з могилою його сина Богдана. Дружина Марія та дочка Михайлина залиши­лись зовсім без засобів до існування і перебу­вали на ласці громади. З резиденції довелось вибратися, бо її потрібно було звільнити для наступного пароха. Вдова та дочка пішли в комірне до лолинського ґазди Івана Гачки. Так вони перебули до першої річниці смерті отця, а відтак залишили Лолин. Михайлину забрала до себе в Болехів Наталія Кобринська і разом з нею працювала над жіночим альманахом „Перший вінок", відтак вона вийде, 1890 року, заміж за випускника Львівського університету та духовної семінарії Йосипа Іванця. Так вже склалось, що його двоюрідний брат, також Йосип Іванець, одружиться з єдиною дочкою Ольги Рошкевич-Озаркевич Оленою-Ольгою. Марія Рошкевич-Руденська стане жити з сім'єю Ольги, переїжджаючи з нею з парохії на парохію. Смерть застане її у Львові 12 квітня 1919 року. її поховали на Личаківському цвинтарі і її могила не збережеться. На той час не стане і чоловіка Ольги Рошкевич Володимира. Він помре 19 березня 1912 року в селі Березів Нижній. 27 лютого 1920 року в Ременові непо­далік Жовтанців помре чоловік Михайлини Рош­кевич і вона перейде жити в сім'ю сестри Оль­ги. 30 травня 1935 року не стане Ольги Рош­кевич. 21 червня 1957 року не стане Михай­лини Рошкевич. Доля закинула її далеко від дому. Вона помре в будинку для престарілих в містечку Орлові у Чехословаччині.

Десь через рік після смерті Михайла Рошкевича родина збудувала на його могилі пам'ят­ник з пісковику у вигляді хреста. Час не по­шкодував його. Пам'ятник був повністю зни­щений. І лише недавно його відновили. На ньому написано, що тут покоїться отець Ми­хайло Рошкевич, батько Ольги Рошкевич, та вказані  роки його життя

Невдовзі по смерті о. Михайла Рошкевича в селі трапилась велика біда. Ні з того, ні з сього знялась велика буря, яка не вщухала цілу ніч і цілий день. Десь перед вечором другого дня знявся такий скажений вітер, що валив людей з ніг. Сила вітру підняла баню сільської церкви, яка стояла, на горі в урочищі Обіч та про яку казали, що була збудована десь у 1690 - 1725, і знесла її вниз на 300 метрів над потічок Лолинець та кинула перед вікнами ре­зиденції над самою центральною дорогою. Ка­зали старі люди, що це мав бути знак, де буду­вати нову церкву. Грошей на її будівництво не було, тому яко-тако стару церкву було накрито і в ній продовжувались богослужіння, тим більше, що надходило Різдво. Думка про буді­вництво нової церкви постійно тяжіла над гро­мадою. Та зайнятись цією справою не було кому. Це була та сама церква, в якій брала шлюб Ольга Рошкевич з Володимиром Озаркевичем.

Після смерті отця Михайла Рошкевича дооколичні священики знову приїздили в село, щоб сповняти душпастирські обов'язки. Кон­систорія в котрий раз оголосила конкурс на спорожніле місце. Конкурс виграв о. Иосиф Охримович, який був молодшим від Івана Франка на два роки і добре з ним знався. 1876 року студенти Львівського університету, в тому числі брати Йосифа та Іван Франко, робили мандрівку горами і були гістьми в Охримовичів, про що повідомляють сьогодні численні спо­гади, в тім числі Володимира Охримовича, які вперше були опубліковані 1927 року у збірни­ку „Спогади про Івана Франка" видавництва „Нового часу" і які відтоді передруковуються у всіх спогадах сучасників про Івана Франка. Володимир Охримович був двоюрідним бра­том о. Йосипа Охримовича. В нашу історію він ввійшов як один з найвідоміших політичних та громадських діячів того часу, зокрема, як член радикальної партії та один із засновників націонал-демократичної партії. Сьогодні на його честь у Велдіжі на міській школі встановлена меморіальна таблиця.

Йосип Охримович закінчив теологічний фа­культет Львівського університету і був висвя­чений 1883 року. Походив із відомої священичої династії Охримовичів, представники якої були чи не в кожному селі на Долинщині. Він був сином Йосифа Охримовича (2.01.1814-15.06.1857) і народився 30 січня 1858 року невдовзі по смерті батька, який перед тим був парохом Велдіжа. Він був одружений з дочкою пароха з Журавна на Жидачівщині Іларія Гошовського Йосипою. Відразу по закінченні семінарії та висвяченні дістав скерування в село Новоселицю Горішню на Калушчині, де пробув до 1885 року на посаді асистента. Відтак дістав скерування в село Ілемню на До­линщині, де пропрацюв до кінця 1886 року і після смерті о. Михайла Рошкевича був спочатку адміністратором, а від 1889 року паро­хом. 1897 року він став священиком у Велдіжі, де пропрацював до самої смерті, яка сталась 6 березня 1920 року.

Саме за о. Йосипа Охримовича і була збу­дована теперішня церква Святого Миколая в Лолині. Вона була висвячена 1892 року. Дере­в'яна, в плані хрестоподібна, орієнтована з півночі-сходу на південний захід. Три зруби на раменах хреста п'ятистінні, бабинець прямо­кутний зі шпилястою з навісом покрівлею. Зру­би по раменах хреста з похилими дахами. Дзвіницю громада продала в село Нягрин, а рештки церкви, які залишались, спалили. На місці старої церкви, там, де стояв вівтар, було поставлено хрест. Звичайний ялиновий. В ра­дянські часи його не стало, як і могили отця Рошкевича. Тепер знову відновлений, а місце загороджене.

В Лолині народилось чимало дітей о. Йо­сипа, короткі біографії яких подає у вже згаду­ваній своїй книжці Іван Гачка. Свій останній запис у метричних книгах села Велдіжа о. Йо­сип зробив 23 березня 1897 року, потім замість нього в село приїхав о. Хризант Колянківський. Довідники вказують, що часто гостював в отця Михайла Рошкевича і добре пам'ятав мо­лодого Івана Франка. Йому сподобалися гарячі диспути з ним і саме він пророкував, що з та­кою головою бути Іванові Франку університетсь­ким професором, і щиро поздоровляв отця Рошкевича з гарною партією для Ольги. Не судилось збутись ні одному, ні другому. Йоси­пу Охримовичу о. Хризант Колянківський до­водився рідним вуйком по матері. Висвятився о. Хризант Колянківський 1851 року і став пра­цювати асистентом церкви в Брязі Долинського повіту і був там до 1857 року. Після Брязи о. Хризант став священиком у Велдіжі і був там до 1897 року. Парохом у Лолині отець Хри­зант став 24 березня 1897 року, але виконува­ти свої обов'язки зміг лише до 20 липня того ж року. Саме цього дня в новій лолинській церкві свою першу службу Божу відправив о. Петро Петриця. Він народився 1871 року. Був висвячений 24 грудня 1893 року. Був швагром Йосифа Охримовича, одружився з його сестрою Михайлиною. Відразу по висвяченню він став парохом Пісоцька на Жидачівщині, де був на душпастирстві два роки, відтак доля привела його у село Вовків, де колись був свя­щеником о. Микола Устиянович та де народився відомий український письменник та художник Корнило Устиянович, а після цього став свя­щеником у Лолині. Саме за нього тут 10 бе­резня 1901 року була відкрита читальня „Про­світи", яка нараховувала 60 членів.

29 травня 1900 року у Лолині помер о. Хри­зант Колянковський. Його поховали у родин­ному гробівці у Велдіжі. Гробівець зберігся.

В Лолині народились діти о. Петриці : Ем-мануїл ( 17 .12.1897 р.), Анна ( 28.12.1899 р. - 11.07.1899 р.), Віра ( 20.05.1901 р.) та син Роман ( 20.05.1901 р.).

Отець Петро Петриця став для села справжнім провідником як організаційним так і духовним. Це дуже стурбувало польських шовіністів і вони доклали зусиль до того, аби отець пішов із Лолина. При кінці 1901 року отець став парохом у селі Збора Калуського повіту, де був до 1903 року і там розгорнув активну діяльність і заснував „Просвіту". І знову був переведений зі Збори у Золочів, де працював асистентом. Саме завдяки йому та Івану Ли-занівському у Золочів із читанням „Мойсея" приїздив Іван Франко.

Від 1914 року аж до самої смерті 12 черв­ня 1941 року Петро Петриця був священиком в селі Токи біля Збаражу. Там і похований.

Після о. Петра Петриці в село Лолин прий­шов парохом о. Теодор Мурович. Шематизми подають, що був він 1857 року народження. Народився на Тернопільщині. Закінчив львівську духовну семінарію та теологію Львівського уні­верситету. Був висвячений 1884 року і скеро­ваний на роботу в село Швейків Підгаєцького повіту, де спочатку був асистентом, а опісля адміністратором церкви аж до 1890 року. Відтак став парохом у селі Плетеничі на Перемиш-лянщині. З 1893 року став священиком у селі Надітичах Жидачівського повіту і пропрацював там до 1901 року, а опісля став священиком у Лолині. Перехід у таке глухе село був вимуше­ний. В отця були активні та національно-свідомі сини. Старший Володимир, 1885 року народ­ження, студіював медицину у Львові, Степан, 1887 року народження, був студентом право­вого факультету Львівського університету. Най­молодший Ярослав народився 1894 року. Він обрав собі теологію, яку закінчив 1925 року. Він був священиком у Сновичах на Золочівщині (1928-1934 рр.), а відтак у Нестаничах на Радехівщині. В першому селі свого часу був па­рохом товариш Івана Франка Савула, який був чемпіоном Дрогобицької гімназії ловіння риби руками і якому програв на змаганнях Іван Фран­ко, про що постійно шкодував, а в другому селі був священиком Маркіян Шашкевич. А опісля й Іван Вагилевич. І церква, і плебанія зберег­лись. Збереглась і могила Ярослава Муровича, який помер у Нестаничах 1974 року.

Сини приїздили до батьків на канікули і піднімали на ноги село. Вони ставили п'єси, виступали з лекціями, вели національно-освідомлюючу роботу серед селян, здобуваючи щораз більше прихильників серед молоді. З початком війни сини отця Муровича пішли в Січові стрільці. За їхнім прикладом так зроби­ло багато лолинців. На війну з села пішло більше 150 мешканців, з яких багато не повер­нулося.

Російські війська пограбували резиденцію та розгромили „Просвіту".

Чи в ті дні великої війни в маленький, за­кинутий в глибокі гори Лолин, долетіла звістка про смерть Івана Франка, невідомо, так само як і невідомо, коли дізнались лолинці про його смерть...

Після програшу національно-визвольних змагань прийшов новий окупант - Польща, яка по-звірячому викорінюючи національну свідомість, проводила послідовну денаціоналі­зацію місцевого українського населення. Зреш­тою, робилось це повсюдно, не тільки в Ло­лині. Лолин чинив сильний спротив новому окупанту, який утихомирював непокірних се­лян пацифікаціями, вбивствами та терором. 1923 року отець Теодор Мурович виїхав з Ло­лина і став парохом у селі Сервири на Зборівщині.

Стара резиденція, збудована ще за часів о. Миколи Шашкевича, яка задовольняла великі сім'ї наступних після нього священиків, вже стала затісною, коли після отця Муровича в Лолин прийшов Антін Лукомський, який тільки-но закінчив теологію Львівського університету та духовну семінарію і, як зазначають шема­тизми, був висвячений 17 травня 1923 року та 30 травня цього ж року дістав скерування на душпастирство. Він прийшов у село в серпні і служив до квітня 1932 року.

Як стверджують шематизми, народився о. Антін Лукомськии 9 червня 1895 року. Його батько на той час був директором початкової школи в селі Черниці на Жидачівщині і помер 1 жовтня 1921 року, коли майбутнє сина, ще було не визначене. Гарячу і бунтівну бойківську на­туру новий священик зумів скерувати на добрі справи. Він довго, крок за кроком вибивав дозвіл на відкриття в селі читальні „Просвіти", проти чого була нова окупаційна влада і котра вдавалась до найрізноманітніших підступів, щоб не дозволити цього, розуміючи, що саме че­рез систему „Просвіт" в народ вливається на­ціональна свідомість і підтримується його дух. З метою компрометації „Просвіти" 23 червня 1929 року на самі Зелені свята вороги на­вмисно спровокували бійку, в якій один з най­нятих владою молодиків вбив активіста „Про­світи" 47-річного Олексу Шкудора, батька трьох дрібних дітей. На місці вбивства було постав­лено хрест, який влада неодноразово намага­лась сплюндрувати, а 2002 року село на місці загибелі Олекси Шкудора відкрило меморіаль­ну таблицю.

Завдяки о. Антону Лукомському в селі було організовано хор „Просвіти" і для керування ним, а одночасно і для виконання обов'язків дяка, був запрошений зі Стрия Дмитро Брик. На першому виступі хору прозвучав гімн Івана Франка "Не пора, не пора москалеві, ляхові служить". В село прибув також новий дирек­тор школи Михайло Гуменюк, який справді став учителем не тільки для сільських дітей, а й для всіх. Завдяки його старанням відбувались ре­гулярні відчити про найважливіші події у націо­нальному житті країни, діяв аматорський теат­ральний колектив, про який і досі оповідають, що їздив з виступами по навколишніх селах. Пиякам було оголошено бій. Люди горнулись до „Просвіти".

Разом з о. Антоном Лукомським мешкала і його хресна мати Марія Примівна, яка була першою директоркою Інституту дівчат в Пере­мишлі, закладу, який зіграв велику роль у житті української спільноти. Тут працювали досвід­чені педагоги, зокрема й Уляна Кравченко. Інститут був організований 1895 року і протя­гом 16 років його очолювала Марія Прима, чи як казали на неї Марія Примівна, оскільки вона не була одружена і згідно з традицією зберег­ла у своєму прізвищі ту жіночу приставку „івна". Вимушена була піти на пенсію 1916 року через хворобу. Рідною сестрою Марії Прими була Теофілія, мати о. Антона Лукомського. Вона була вдовою і жила при сині. При своєму бра­тові жила й старша сестра Антона Лукомсько­го Марія, яка була одружена із священиком Окоренком, але повдовіла і залишилась із си­ном Миколою. Всіх їх взяв до себе о. Антін Лукомський і тоді виявилось, що колишня про­стора резиденція стала замалою. Аби не зава­жати отцю, всі три жінки замешкали у про­сторій хаті сусідки Євдокії Гачки, яку в селі звали Ярмулихою, її чоловік помер 3 вересня 1922 року. Першою відійшла Марія Примівна. Вона померла 18 травня 1928 року і про її смерть повідомили українські часописи Гали­чини. Була Марія Примівна 1858 року народ­ження. 8 вересня 1929 року померла Марія Скоренко, за нею й мати Теофілія.

28 вересня 1930 року на могилі Марії При­мівної виріс гарний пам'ятник, на освячення якого приїхали представниці ліцею та Інсти­туту в Перемишлі, а також колишня співробіт­ниця Марії Примівної Марія Данилович. При­були й бойки з дооколишніх сіл. В церкві була відправлена Служба Божа за упокій її душі, а відтак  хор „Просвіти" на могилі відспівав панахиду. Детальний репортаж про відкриття па­м'ятника на могилі Марії Примівної надрукував часопис „Нова хата" у своєму № 11 від 1930 року.

В часи радянської влади пам'ятник був сплюндрований. 17 травня 1998 року його було відновлено, а Болехівська філія Союзу Украї­нок провела в селі свято „Жіноча доля", при­урочене Марії Примівні, Ользі та Михайлині Рошкевич. 2000 року завдяки старанням відо­мої громадської діячки Долинщини Лариси Дармохвал побачила світ монографія „Марія Примівна та її послідовниці".

Завдяки Антону Лукомському в 1931 році було збудовано нову резиденцію. Стару рези­денцію відтоді використовували під різні гро­мадські потреби, поки її не спалили мадярські фашисти під час каральної акції 11 липня 1944 року. Нікому перед тим не спало на гадку сфо­тографувати її на пам'ять нащадкам. Не зро­била цього й Марія Фуртак-Деркач, коли ман­друвала в Лолин разом з Євгенією Бохенською. Окрім відвідин „оселі франкової музи" відвідали й могилу Марії Примівної. Залиши­лись світлини від освячення пам'ятника на могилі М.Примівної, залишилась світлина хору на чолі з Дмитром Бриком, але світлини самої „оселі Франкової музи" так і не було зроблено ні тоді, ні пізніше. Дивовижна байдужість на­ших попередників. Французи зуміли зберегти камінь, об який раз спіткнулась під час мандрі­вки в Ноані Жорж Санд. Ми не вміли в Лолині зберегти нічого.

Зате збереглась світлина новозбудованої резиденції. Вона не згоріла, її вберегли. 1931 року о. Антін Лукомський став парохом села Гніздичів на Жидачівщині, яке в радянський час прославилось величезним спиртовим за­водом. Знову в тому селі закипіла організацій­на робота. Була створена "Просвіта", відкрито молочарню, а також гурток „Сільський госпо­дар". 1944 року о. Антон Лукомський разом з дружиною Антонією, сином Левом, який наро­дився в Стрию 1925 року, та дочкою Вірою, яка народилась у Лолині 14 червня 1929 року, виїхали на Захід. Спочатку зупинились у таборі для переміщених осіб в Міттенвальді, де о. Антін став священиком для емігрантів. Саме він охрестив трьох дітей Степана Бандери - Наталію (8 років), Андрія (5 років) та Лесю, що мала два рочки.

1950 року сім'я о. Лукомського переїхала у США і замешкала в Чикаго. Виконувати свої священичі обов'язки о. Лукомський вже не міг, хоч дістав парохію в Пітсбургу. Він помер 20 вересня 1952 року в Чикаго і похований на цвинтарі  Святого Миколая.

В село прийшов священиком і замешкав на новій резиденції о. Теодор Депутат, який перед тим з 1923 року був священиком в Сенечолі на Долинщині. Був селянським сином з Перегінська, де народився 15 лютого 1892 року. Коломийську гімназію закінчив 1913 року і з початком Першої світової війни став у ряди Січових Стрільців, але через хворобу був де­мобілізований після трьох років на фронтах. Відтак була семінарія та 1921 року висвячен­ня. Одружився з Ольгою Білоскурською з Ко­ломиї, батько якої був робітником на цегельні.

Священиком у Лолині він був з квітня 1932 року до жовтня 1936 року, бо 8 листопада він відійшов у вічність і був похований у Лолині. Могила його збереглась.

Довший час місце пароха в Лолині було не­зайнятим. Не вельми поспішали священики в це бідне село, а тому консисторія вирішила, що парафіян будуть обслуговувати священики з довколишніх сіл. Тільки 1938 року сюди при­був молодий священик Василь Коник. Він був 1911 року народження та 1935 року висвячен­ня. До цього він був священиком у селі Томашівцях Калуського повіту (1935 -1938). В Лолині був з березня 1938 до березня 1939 року... Прихід радянської влади він зустрів в селі Кунашові, де був парохом до 1944 року. Виїхав на Захід. Подальша його доля невідома. Не­відома й доля наступного священика, який прийшов у село разом з радянською владою. Тим священиком був о. Едвард Косановський. Це вже був старший чоловік, бо народився він 1875 року і висвятився 1898 року. Він вже встиг за своє життя помандрувати парафіями Гали­чини. У 1898 - 1899 рр. був у Золотниках Підгаєцького повіту, опісля Руді Жидачівського повіту, де згідно з легендою похований Іван Виговський. В Золотниках, до речі, був похо­ваний дідусь Богдана Лепкого Теодор Лепкий. Після Руди доля кинула о. Косановського в село Стрілків Стрийського повіту (1901 - 1904 рр.), потім у село Чолгани Долинського повіту (1904 - 1929 рр.), відтак знову Підгаєцький повіт і село Соснів (1929 - 1933 рр.), врешті Кунашів Рогатинського повіту, де він був парохом у 1933 - 1939 роках. В Лолині о. Косановський був з 1939 року до того, як село спалили 1944 року. На цьому священику й закінчується гре-ко-католицький період церкви, а відтак й істо­рія лолинської резиденції. Село пам'ятає, що саме родина о. Косановського впрошувала не палити резиденції, розуміючи, що відновити її бідному селу буде нелегко, а окрім того Косановські знали, що значить стара резиденція. Але священика мадяри не послухали. Стару резиденцію було спалено. Нову, де мешкав отець, було залишено в спокою. Вона й збе­реглась до наших днів. Відразу по виїзді отця Косановського на Захід та з приходом радянсь­кої влади в цій резиденції була розміщена школа. Церква стала, як і всі інші, підпоряд­ковуватись московському патріархату. Там 1966 року і було облаштовано перший примітивний музей Іванові Франку, де прославлялася ра­дянська влада, її вожді і між іншим згадува­лось про Івана Франка. Сьогодні резиденцію повернуто громаді і в ній проживає священик та його сім'я. Нова резиденція, яку збудував отець А. Лукомський, виявилась найстарішою спорудою в селі. Село мріє збудувати для сво­го священика нову резиденцію, а в старій роз­містити музей Івана Франка...

Церквою, яка була споруджена 1892 року, в радянський час ніхто не займався. її не ре­монтували і довели до такого стану, що при бурі, подібній до тієї, яка була після смерті о.Михайла Рошкевича, вона розпалась би на частини. При її огляді вже в наш час вияви­лось, що купол церкви ось-ось розвалиться. Його було спішно відремонтовано, як і саму церкву. Громада вирішила обшити її пластма­совою фурнітурою голубого кольору. Так і стоїть вона сьогодні на горбочку над маленьким по­тічком Лолинцем, який наробив стільки шкоди в рік 80-річчя смерті та 150-річчя від народ­ження Івана Франка. Належить тепер храм Українській автокефальній православній церкві. В селі побудовано нову восьмирічну школу. Для того, щоб мати середню освіту, діти хо­дять до школи у Велдіж. Початкові школи і в Лолині, і в Нягрині, і в Максимівці були ще за австрійських часів і завжди були карою Божою для села, яке мусило цю школу утримувати і ніяк не могло для неї збудувати достойного приміщення. Тепер школа в Лолині в гарному новому будинку, що біля резиденції та непо­далік церкви. Перед школою споруджено не так давно новий пам'ятник Іванові Франку...

Саме завдяки школі і вчителям, які знайш­ли притулок у забраній резиденції, і поверну­лась в село пам'ять про Івана Франка, Ольгу Рошкевич і її сім'ю. її відновлювали поволі, і тут велику роль зіграла подвижницька праця вчителя української мови та літератури Василя Бураківського, який зібрав багато франкознав­чого та краєзнавчого матеріалу, але так і не зумів його видати. Учитель помер 6 вересня 1980 року  на 48 році життя.

Завдяки Василю Бураківському в Лолин у вересні 1968 року приїхав син Івана Франка Тарас, якого зустріли хлібом-сіллю на виши­ваному рушнику. А потім, коли Тарас Франко помер, Лолин вирядив на його похорон до да­лекого Києва Василя Бураківського та його дружину Олександру, але поки вони вибрались з гір, то  сина Франка вже поховали...

В недобудованому Будинку культури тепер новий музей з історії села та Івана Франка. Маленький потічок Лолинець, що протікає як­раз перед ним, нині взято з обох боків у бето­нові плити. Чи вбережуть вони від його черго­вого розливу, невідомо.

Гори, що оточили Лолин з усіх боків, яки­ми були тоді, такими залишились і тепер. Такі постійні у своїй тузі і сумних контурах, що вра­жають серце. Такі ж, як і тоді, коли над ма­леньким Лолинцем ходили-бродили молоді й закохані Ольга Рошкевич та Іван Франко, сну­вали плани на майбутнє, мріяли про це чисте і ясне, яке було десь так близько, ніби за цими горами...

Не судилось.

Не було цього майбутнього. Ні чистого. Ні ясного.

Навіть у пам'яті. Нашій...

Горак Р. Плебанія в Лолині : [про І. Франка та О. Рошкевич] / Р. Горак // Дзвін. - 2008. - № 8. - С. 130-142.


 

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка