Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Loading

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 52-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ПАНЩИНА ТА ЇЇ СКАСУВАННЯ 1848 р. В ГАЛИЧИНІ



 

                                         ПЕРЕДМОВА ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ

      Перше видання отсеї книжки вийшло 1898 р., в 50-ті роковини знесення панщини, накладом львівського освітнього товариства «Просвіта». Виділ того товариства для вшанування роковин сеї важної історичної події роз­писав був премію з фонду імені Стефана Дубравського за найліпшу працю про історію панщини, але коли я предложив свою працю голові того товариства добродію Юліанові Романчукові і після його реферату доповнив її від­повідно до вимог виділу, виділ не признав мені премії, ви­мовляючися тим, що книжка має політичний характер, і не пустив моєї книжки в звичайній серії видань «Просвіти», в якій дав натомість у руки народові в 10 000 примірників дуже маловартну брошуру Любомира Селянського, а мою книжку пустив окремим, надпорядковим виданням у 5000 примірників і дав мені за неї дуже скромний гоно­рар, здається, не більше як 120 ринських. Не признаючи мені за мою працю премії  Ст. Дубравського, виділ «Про­світи» занедбав також свій обов'язок повідомити про своє рішення та його причину живого ще тоді фундатора, який, на мою думку, був настільки тямучий чоловік, що міг би був пізнати, що моя книжка не має політичного харак­теру, а її преміювання не грозило би «Просвіті» ніякою небезпекою.

     Від того часу минуло вже 14 літ. Невважаючи на таку невластиву конкуренцію, яку зробив їй сам виділ «Про­світи» своїм черговим виданням, вона розійшлася вже досить давно. Розуміється, що виділ «Просвіти» не подумав про нове їі видання, потребу нового видання відчула Украінсько-руська видавнича спілка, якої дирекція ще1911 року ухвалила приступити до нього. Сповняючи ухвалу дирекції, я випускаю в світ отсє друге видання в головному без змін, окрім доконечних поправок,   та без  доповнень, полишаючи їх для дальших публікацій.   Деякі важні  мо­менти історії наслідків панщини, приміром історія серві­тутової справи, лишаються й   досі невиясненими, а одна з них, історія пропінації, невважаючи на доконаний крайо­вою репрезентацією її викуп, не перестала й досі бути пеку­чою  справою   нашого   народного   життя.  Може,  колись доведеться мені обробити спеціально ще й ті обі справи, так характеристичні для розвою галицьких економічних та по­літичних відносин. Одну з найтемніших справ із давнішої історії панщини в часі  австрійського панування, а власне історію громадських шпихлірів у Галичині, я обробив спе­ціально, одержавши щасливим припадком цінний архівний матеріал для неї, в окремій книжці під заголовком «Гро­мадські шпихліри  в  Галичині  1784-1840»,   що   вийшла у Львові 1907 р. як другий том «Українсько-руського архі­ву».  Може, який подібний  щасливий  припадок допоможе також до оброблення безмірно важнішої справи   сервітуто­вої.

Львів, 1  марта 191 З

                                    Іван Франко

           ПЕРЕДМОВА ДО ПЕРШОГО ВИДАННЯ

         Отся книжечка була написана в грудні 1897 року. Мені давно бажалося подати нашому селянству ясно, при­ступно та без надто великої вченості розказану історію се­лянського стану, і я довгі літа збирав потрібні книжки, а то й писані джерела та усні оповідання, що могли би придатися для такої праці. Та проте хто знає, чи швидко був би я взявся до неї, якби не конкурс, розписаний товариством «Просвітою» на написання популярної історії панщини та її знесення в нашім краю.

        Моя праця вийшла, може, трохи не така, якої собі ба­жав виділ «Просвіти», установляючи той конкурс. Я вважав потрібним дати читачеві не так оповідання про само знесення панщини в 1848 році, як радше докладну відомість про те, відки взялася панщина в нашім краю, чим вона була для нашого народу, хто й як працював над її піддержанням та заостренням, а хто - над її обмеженням і знесенням.

         Історія панщини в Галичині від 1772 року аж до  1848 і ще дальше - се, можна сказати,  головна часть історії  руського народу, бо ж власне сей народ, хлопський, майже весь гнувся під її ярмом. От тим-то мені прийшлося в сьому оповіданні порушити багато різнорідних справ, вияснюва­ти різні закони та постанови, згадувати про таке, що не тільки простому народові, але й значній часті наших інте­лігентних людей відоме дуже мало. Се було причиною, що виділ «Просвіти» поручив мені додати до мого оповідання ще вказівки на ті книжки та папери, з яких я черпав свої відомості. Я радо згодився на те, бо через те, надіюся, моя книжечка буде пожиточна не тільки для селян, що будуть читати саме оповідання, але й для тих інтелігентних людей, котрі або хотіли би переконатися, чи правду я пописав і чи не перебрехав дечого на чию-будь користь або некористь, або котрі хотіли би докладніше розглянутися в тих справах, що порушені мною ось тут лише злегка. Щиро бажаю, аби таких людей було якнайбільше. Історія нашого селянства, особливо за останніх сто літ, так мало ще оброблена, а так багато дечому може, нас навчити, що чим пильніше і чим з більшими силами візьмемося до неї, тим ліпше.

         Бажаючи зробити свою книжечку не тільки зрозумілою для нашого освіченого селянства, але також не надто широ­кою, не надто важкою для пам'яті, я пильнував, аби опові­дати тільки про найважніші справи, не вдаватися в дріб­ніші, хоч не раз дуже важні речі, не заходити там, де для самих учених нема ще певності і де найлегше поблудити. Я держався головно постанов самих законів - польських, а потім австрійських - і подавав для їх пояснення тільки те, що найпотрібніше.

        Зі спокійним сумлінням можу сказати, що я бажав подати своїм читачам тільки голу, щиру правду, а не хотів навертати їх ні на яку-чи хлопську, чи панську, чи  урядницьку віру. Коли панщизняні дідичі або урядники в моєму оповіданні не являються в рожевім світлі - я тому не винен. Я, певно, не для власної приємності малював їх так; їх власні діла й слова - то були фарби, які я накла­дав  на свій малюнок. Я не був сліпий і на хиби селян, оскільки вони проявлялися і оскільки їх поправа залежала від них самих.

       Одну хибу має моє оповідання, і я признаюся до неї тут, згори. Я не порівнював наших відносин із тими, які були по інших краях. На се часто б'ють польські патріоти; коли згадати про нещасливу долю селянства в старій Польщі, вони кличуть: «Адже ж у інших краях у  тім  часі  бувало

ще й гірше!» Може й так, та ті патріоти промовчують, що в інших краях люди далеко швидше взялися перемінювати гірше на ліпше, а в Польщі ще й тепер немало таких добродіїв, що не можуть переболіти «неправного» скасування панщини і раді би коли не в тій, то в іншій формі завернути назад панщизняні порядки. Я не перечу: порівняння поль­ських порядків із тими, які були по інших краях, могло би бути пожиточне й цікаве, та мусило би значно розширити  об'єм книжки, а практично для нас воно й не потрібне. Досить буде сказати загально, що й по інших краях селянству жилося не весело, а поперед усього пізнати добре, як жи­лося власне нашому селянству. Пізнавши свою біду, ми вже легше колись зможемо порівняти її з чужою, а може, сею дорогою дійдемо й до другого порівняння: як інші люди боролися з тою бідою і як ми тер­піли   її   та   терпимо   й    досі.

У Львові, д[ня]  1  марта  1898 р.

                                                                                            Д-р Іван Франко

                               І. ЩО ТАКЕ БУЛА ПАНЩИНА?

       Дня 3(15) мая обходить наш народ по многих селах пам'ятку знесення панщини. Се велике свято і повин­но статися всенародним, правдиво хлопським святом. Чим більше буде наш народ доходити до свідомості своїх прав і інтересів, тим величніше буде обходити пам'ятку того дня, що дав йому можність розвою, дав йому людську й господарську свободу. Бажаючи розповісти вам, дорогі брати, про важність того дня, я почну від пояснення, що таке була панщина і яке було під нею положення  хлопа.

       Коли згадати нашим старим людям про панщину, то вони поперед усього пригадають, що панщина - то був такий порядок, при котрім хлоп мусив робити панові. Воно справ­ді так було, але робота на панськім полі була тільки одним проявом панщизняного порядку. Люди теперішнього поко­ління, що вже не затямили того порядку, нелегко можуть уявити собі його і мусять добре пошпортати в старих кни­гах і паперах, поки відгребуть його повний образ.

       Перша, основна річ у панщизнянїм порядку була та, що законом признана була нерівність між людьми: признано було одних повноправними, панами, а решту людей так чи сяк неповноправними. Се відносилося не до самого тільки хлопа. Цісар у державі мав необмежене право,сам займався і заграничною політикою, і школами, і судївництвом, і військом, дорогами й торгівлею - одним сло­вом, усіма державними справами. Правда, він держав собі міністрів, котрих сам вибирав і котрі тільки перед ним бу­ли одвічальні; але вони були тільки цісарські порадники і цісар не мусив їх слухати, але міг і без них робити,   що хотів.

        Урядники були, так сказати, цісарські очі, вуха й руки, і вся держава була по закону цісарська власність: держава була для цісаря, а не цісар для держави. Сам народ, сама суспільність не повинні були мішатися до цісарського правління. Тільки для поради цісареві, для висказування жадань (постулатів) деяких (не всіх!) верств народу існу­вали по краях сейми шляхетські або постулатові. Ті сейми збиралися звичайно раз на рік на два або три дні, вислуху­вали запевнень про те, що цісар, як батько, любить своїх  підданих і дбає про їх добро, і ухвалювали резолюції, - в котрих порушувано деякі крайові справи, та й то лиш такі, які правительство захотіло допустити до порушення. До учас­ті в тих сеймах були допущені тільки повноправні піддані (тоді всі були не горожанами держави, а тільки підданими цісарськими), то значить шляхта й вище духовенство, єпископи та каноніки. Єпископи засідали там без вибору, а з каноніків вибирано найстарших й найсмирніших, аби не трапився між ними такий, котрий би захотів упімну-тися за кривдами селян або бодай нижчого, сільського духовенства.

     Міщани, купці, жиди не мали доступу до того сейму з виємком бурмистра Львова, котрий не був вибираний, а тільки був іменований урядом. Міщани мали  й, окрім того, менші права від шляхти. Правда, панщини вони не робили, але з виємком кількох більших «вільних» міст мусили, крім державного податку, платити домовий чинш панам-дідичам. Значить, пани були хоч у часті властителями не тільки селян, але й міщан, мали право жадати від них частини їх праці - не за якусь свою заслугу, а тільки з того титулу, що пан родився в палаці, а міщанин у простій хаті і нібито жив на панськім грунті!

      Ще більше обмежені права мали жиди.   Правда,  панщи­ннії вони не робили так само, як міщани, а тільки платили чинш, а в додатку за те, що були жидами, мусили платити осібний податок, так зване свічкове;  сей податок   звався  від того, що його вимірювали після того, кілько котрий

жид свічок засвічує в шабас. Окрім того, ще жиди не мали права жити на селі, бути урядниками, ходити до вищих шкіл, бути офіцерами у війську - одним словом, були правдивими мачушиними дітьми в державі. Правда, жиди вміли обходити деякі з тих законів, жили по селах, держали коршми, хоч це було їм виразно заборонено; але робили се тільки з відома і з волі панів-шляхтичів, котрі здавен-давна, ще в старій Польщі, привикли були не рушитися ані кроку без жида і котрих не відучили від того криваві лек­ції хмельниччини та гайдамаччини, де народний гнів у од­наковій мірі обертався проти панської самоволі, як і проти жидівського визиску та збиткування. Та проте жиди не мали однакових прав із іншими горожанами, а обходячи не­справедливі закони, вони тільки приучувалися до шах­райства, приучувалися не шанувати й обходити також спра­ведливі закони.Тож коли ті несправедливі, просто на жи­дів виміряні закони були покасовані, потроху в 1848 р., а до решти аж у 1867, коли жиди на папері стали рівноправними горожанами, показалося швидко, що вони зуміли ту рівноправність обернути так, що витягали з неї для себе далеко більше користі, а поносили менше тяга­рів, ніж християни.

         Та весь тягар тої суспільної нерівності і кривди в най­повнішій мірі спадав на той стан, котрий у книгах і письмах уже й тоді вважали основою, прогодівником цілої суспіль­ності,- на стан селянський. Нерівність, що була основою панщизняного порядку, на хлопах відбивалася найтяж­че. Правда, під Австрією хлопові стало трохи легше, ніж було під Польщею; хлоп не був уже панська власність, і хлопський грунт не був панська власність; та проте все-таки хлопські права були мало чим більші від прав робочої худоби. Хто держить робочу худобу, мусить дати їй їсти, запевнити їй яку-таку стайню, бо інакше худоба пропаде і його буде страта. От так за панщизняних часів хлоп мав поле й хату, аби з того і на тім жив і працював, але поза тим він належав до пана. Та й не можна сказати «мав» так, як ми се тепер розуміємо. Поле, хата, навіть худоба були тільки наполовину його власність; зверхню власність над усім тим мав пан. Він був немов опікуном того хлопа; без панського дозволу хлоп не міг ані продати, ані заміняти, ані ділити, ані побільшувати, ані вменшувати своєї власності. Без панського дозволу він не міг навіть же­нитися. Його праця, даремна, безплатна, була  панським

капіталом. Хлоп обов'язаний був робити панщину, хоч самі пани вже й позабували, за що він  її робить. Одні ка­зали, що за той грунт, на котрім сидить і котрий, мовляв, був панська власність; другі казали, що за ту оборону, яку колись пани давали хлопові від татар та всяких грабівників, а врешті інші казали попросту, що то так бог дав, що так звіку-правіку установлено, аби хлоп робив на пана, що то таке вже натуральне право.

        Крім роботи пішої або тяглої -як до заможності хлопа,- пани вибирали від хлопа ще державні податки і побирали для себе різнорідні данини: кури, яйця, мітки, мед, хміль і інші хлопські вироби. Все те було позаписуване в таких реєстрах, що звалися інвентарії, і належалося панові зако­ном. Та, крім того, деякі пани видумували нові данини й тягарі, не записані в інвентаріях, посилали тяглих гос­подарів безплатно і на їх власний кошт у далекі дороги з панським добром, а піших уживали як післанцїв, змушу­вали їх працювати на панськім більше, ніж було приписано в інвентаріях, гнали на роботу навіть у неділі і врочисті свята. Надто деякі пани мали звичай розділювати зі своїх ґуралень горівку на хлопів: річно мусив хлоп узяти й ви­пити стільки а стільки кварт чи гарців і, розуміється, за­платити або відробити. Таким делікатним способом пани приучували нашого хлопа довгі часи до п'янства, аби по тому могли сказати всім тим, що хотіли поправи хлопської долі: «Що? Ви хочете для хлопа людських прав? Глядіть, яке-то «obrzydliwe  bydle ». Правда, австрійський уряд багато разів забороняв сей гарний звичай, не приписаний у жоднім інвентарі, але звичай держався декуди аж до самого 1848 року.

           Хлоп не мав права свобідно переходити з місця на місце, він був прив'язаний до своєї ріллі. Коли йому було дуже зле у пана, він не раз утікав, але в такім разі тратив свій грунт і хату, робився голим жебраком, волоцюгою, оп­ришком. Тільки за панським дозволом міг хлоп перебра­тися з одного села в друге, та мусив панові замість себе дати на свій грунт іншого господаря. Так само не міг хлоп без панського дозволу давати дітей до школи до міста. Вза­галі пани не любили письменних панщизняків; навіть такі, що в селі десь від дяка навчилися трохи читати та писати, були їм дуже немилі, і вони старалися віддавати їх чимборше до війська. А до війська брали тоді зразу на 20, пізніше на 12 літ. Значить, хто раз пішов, та й то ще в чужі краї, той уже рідко коли вернув. Тільки пан сам мав право давати хлопських дітей чи то до ремесла, аби потім мати з них своїх власних ремісників, чи й до вищих шкіл; але уряд не при­ймав хлопських дітей до вищих шкіл, поки пан не посвідчив на письмі, що звільняє того хлопця від панщини. Та й то; бувало так, що хлопський син уже був у вищих школах, а потім нараз чимось панові не сподобався, той велів йому вертати до села, гнати його на панщину, а потім віддавав до війська.

        Хлопський грунт після австрійських законів не був панською власністю: пан не міг його самовільно від хлопа відібрати, або дарувати комусь іншому, або прилучити до свого власного грунту. Але той грунт так само не був і хлоп­ською власністю в такім значенні, як ми се нині розуміємо. Хлоп мав на нім жити, відроблювати з нього панщину і давати данини та платити урядовий податок, так звану «у р б а р і ю»; але не міг того грунту ані продати, ані дарувати, ані своїм дітям тестаментом пере­казати, ані поділити; на все те треба було панського дозволу. Хлоп не міг на свій грунт затягнути позички, не міг його поправити. Він був справді худобою, що пасеться на грун­ті, але не може сказати, що се її грунт.

       Коли який хлоп утік від пана з жінкою й дітьми, то по­лишений ним грунт називався пусткою. Пан не мав права прилучити його до свого грунту, але був обов'язаний осадити там якогось іншого хлопа.

       Цісарські патенти дуже остро наказували, аби обшир хлопських, так званих рустикальних грунтів не зменшувався, а обшир панських домінікаль- них грун­тів не збільшувався коштом хлопських. Та проте дуже ба­гато таких пусток пани таки поприлучували до своїх грун­тів, позасаджували лісом або позаорювали.

       Пан мав над хлопом право суду, надзору й опіки. Він сповняв супроти хлопа все те, що нині сповняють староства, ради повітові, повітові суди й нижчі податкові уряди. Пан сам або через свого мандатора стягав із хлопів цісарський податок, вибирав рекрута, іменував громаді вій­та й присяжних, розділював і казав виконувати шарварки, накидав фірманки, посилав людей на варти, організову­вав погоні за злодіями та конокрадами, провадив вступні слідства з усякими злочинцями, мав право в'язнити підозрених.Окрім того, мав пан над хлопами право вітцівське-патрімоніальне ,то значить ,міг їх   карати   на тілі, і, на лихо, ніякий закон не обмежував розміру тої кари.

       Так виглядав той порядок, за котрим деякі наші пани й досі зітхають, уважаючи його найвідповіднішим для себе. Хлопи недарма проклинали той порядок і досі проклинають його в піснях і оповіданнях; недарма по скасуванні пан­щини ставили хрести і під ними закопували панщину в виді фляшки з горівкою. Панщина для хлопа значила ненастан­ну кривду, темноту, здичіння і втрату почуття людської гідності. Бодай такі порядки нікому й не снилися!

      Та запитаєте, може: відки ж узялися, з яких соків ви­росли ті порядки? Як се могло статися, що величезна біль­шість народу могла попасти в такий негідний стан, у таку власть малої меншості? Попробую на се відповісти   коротеньким історичним оглядом.

 

                                            II. ПАНЩИНА В СТАРІЙ ПОЛЬЩІ

        Як жилося нашим хліборобам в давню давнину, в часах самостійних князів руських? Вповні докладних відомостей про се не маємо, але з деяких свідоцтв можемо дога­дуватися, що в дуже давніх часах наші люди жили рода­ми, так, як і тепер іще жиють декуди в горах. У кождім роді був старшина - чи то батько, чи старший брат; він порядкував працю всіх у роді, держав у своїх руках здо­бутки тої праці і видавав їх для спільного вжитку; розсуд­жував спори між членами роду і відповідав за весь рід назверх.З часом кілька чи кільканадцять таких родів, що жили обік себе, злучено в «волость». Для ліпшої безпеки волость ділилася на «десятки» або «сотки», що мали своїх «десятських» та «сотських». Усі ті нові поділи, доконані князями, не нарушували свободи тодішніх хліборобів. Вони жили собі дальше по-давньому, в родах, і тільки були обов'язані платити князеві данину чи натурою, чи грішми. Зрештою вони не знали над собою ніякого пана; в разі не­безпеки йшли всі до війни, хто міг носити оружжя; решта ховалася чи то в укріплені місця («городи»), чи по лісах та дебрах.

Та ось ненастанні війни руських князів між собою і зсусідами ,часті напади на Русь хижих степових кочівників, а особливо половців, а також литовців,   ляхів  та   угрів у XI, XII і XIII віках викликали значні зміни в громад­ськім устрої  Русі  і в житті руських хліборобів. З одного боку, постала верства людей, що чи то ходячи з князями на війни, забагатіла з награбованого добра, чи доробилася купецтвом або яким іншим промислом, а з другого боку, ве­лика маса селянства страшенно збідніла. Воюючи з чужими племенами, русини брали чимало людей до неволі; своїх свобідних людей до неволі не забирано. Коли такого не­вільника не викупила його рідня, його або продавали на  торзі, або осаджували на грунті. Поперед усього чинили се князі, котрим після щасливого походу з поділу припа­дала головна часть здобичі. Таким способом обік стародавніх свобідних осель поставали нові, заселені княжими невільниками, так званими смердами. Ті села були вже приватним маєтком князя. Вони не жили родами, як свобідні, і не судилися своїм родовим судом, але стояли під  управою князівських тіунів.

        За прикладом князів почали швидко й багатші князів­ські дружинники, що нагарбали в війнах багато добра й полоняників, а далі й купці, що могли на торгах накупити таких воєнних невільників, осаджувати свої власні села. Пустої землі в ту пору було дуже багато, і вона не мала майже ніякої ціни і не належала ні до кого. Таким способом попри свобідні села постало чимраз більше невільницьких, у котрих люди робили не на себе, а на свого пана, а з плодів власної праці одержували лише стільки, аби могли жити. В тих селах усе; і земля (управлена!), і худоба, й будинки, й знаряди, й плоди, й самі люди -була панська власність. Пани, що поставали таким способом чи то з вояків, чи з ба­гачів, називалися болярами (від слова болій - біль­ший) або боярами.

           Та майже рівночасно з постанням тих бояр бачимо ще одну появу, котра, на перший погляд, могла би декого дуже здивувати. В XII і XIII віках, аж до великого та­тарського погрому 1241 року, число свобідних осель і сво­бідних селян на Русі швидко меншає, а число невільних хліборобів дуже швидко більшає. Свобідні люди чи добро­вільно, чи не добровільно переходять у стан невільників або наполовину невільних людей. Можна би сьому дивуватися, якби ми не бачили тої самої появи й по інших, європей­ських краях у давніх часах. У старій Греції, так само як і у Франції і в Німеччині, при переході з кочового стану до рільничого, рільнича людність була зразу свобідна, а за яких 100-200 літ майже вся була в неволі у багатих панів, і то без оружної сили, без завоювання. Се сталося головно тим, що через ненастанні війни та людність страшенно збід­ніла, і. не можучи поносити наложених на неї державних тягарів, яких не знала давніше, задовжувалася у багачів і за невиплату довгів попадала в невільництво. Вартість людської праці і людського життя в таких часах бувала дуже мала, натомість вартість грошей і всяких продуктів дуже велика; запозичені гроші багачі вимагали такого про­центу, якого довжник ніколи не в стані був сплатити. Те саме було і в старій Русі, де за визичену вівцю довжник по році повинен був звернути 12 овець і 12 баранів, а де за­кон приписував, що в разі невиплати довгу свобідний чо­ловік   робився   невільником   свого   вірителя.

        Особливо у нас, у Червоній Русі, в нинішній Галичині, ся переміна вільних хліборобів на невільників перед роком 1240 була доконана повніше, ніж по інших частих Русі. Про се переконує нас те явище, що власне у нас, у Галичі, Перемишлі та інших червоноруських князівствах, бояри мали найбільшу силу, коверзували князями, змовлялися то з уграми, то з ляхами, то з заграничними князями проти своїх і не знаходили посеред простого люду нікого, хто міг би їм опертися. Татарські напади і татарська зверхність, під яку підпав наш край на яких півтораста літ (від 1241 до 1383, т. є. до завоювання Червоної Русі польським коро­лем Казимиром Великим), хоч опустошили значні про­стори, та проте зробили деяку полегшу хліборобам, бо або винищили, або геть прикоротили гордих та здирливих бояр.

       З кінцем XIV віку наша країна відійшла під панування Польщі, де тим часом суспільний розвій пішов був зовсім іншою дорогою. І в Польщі спочатку селянство було свобідне і жило родами, не залежне ні від кого. Для спільних потреб такі роди селилися близько себе і творили села, а кілька суміжних сіл лучилося знов докупи, в так зване о п о л є. Головне село в тім ополю називалося чоло .

       (Повністю ознайомитися із змістом цієї статті Ви зможете в ОУНБ ім.І.Франка.)

 

Оновлено 25-11-2017
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка