„Людини дух і поступу чин”
Сьогодні значний інтерес викликає з'ясування міри християнськості у поезії, прозі, драматургії І. Я. Франка та в його численних літературознавчих, фольклористичних, мистецтвознавчих і теологічних студіях. І це не просто прагнення по-новому заповнити ще одну сторінку з життя і творчості Великого Каменяра в його ювілейні дні, тим паче аж ніяк не данина певній моді в переосмисленні донедавна табуйованих офіційною наукою проблем нашого національно-духовного буття. Самі дослідження Івана Франка, приміром, про віддалену середньовічну добу, Стародавній Схід, де поняття людські й Божі перебували в якнайтіснішій сув'язі, спонукають до розгляду окреслених питань. Власне, в Біблії, цій найвеличнішій Книзі Книг, у релігійності сивої минувшини та прийдешньої сучасності українського народу письменник віднаходив мир і мудрість, святу благодать і земну щоденність існування людини, завдяки чому міг краще і зусебічніше спізнати й збагнути велику містерію життя. Загальновідомо, що саме з цих ретроспекцій походять сюжети й образи найбільш філософічних та історіософських Франкових поем „Іван Вишенський" і „Мойсей".
Такий наскрізний мотив художньої спадщини Івана Франка - характерна риса і його науково-літературознавчої діяльності. Матеріали, які він написав в галузі християнської середньовічної літератури, безперечно, сприяють поглибленому розумінню таланту й світогляду геніального сина українського народу. Відомо, що починаючи з 1890 року Франко розгортає дуже інтенсивну наукову роботу. У 1892-му він прибув до Відня, аби завершити і захистити свою працю й законно здобути науковий ступінь доктора філософії. 1895 року Іван Франко намагався одержати академічну кафедру у Львівському університеті. З цією метою він прочитав габілітаційну лекцію, але через певні причини не був допущений до науково-педагогічної діяльності. І все ж саме з 90-х років Іван Франко почав інтенсивно працювати над проблемами середньовічної релігійної літератури, де панівними є християнські мотиви. Поштовхом до цього послужили життя і релігійно-літературна праця українського проповідника та аскета Івана Вишенського - палкого полеміста, що боровся за благо свого народу і справжню форму християнства.
1885 р. у „Записках Наукового Товариства ім. Шевченка" розпочалася публікація великої праці Івана Франка про давню християнську повість „Варлаам і Йоасаф" що висуває ідею аскетизму - зречення царства земного заради царства Божого. Глибоко енциклопедичне знання у сув'язі з методом порівняльно-філологічного аналізу, використаного в цій праці, надає її авторові, на переконання митрополита Йосифа Сліпого, високої кваліфікації філолога й ерудита в галузі середньовічної релігійної літератури та історії Церкви. Відомо, що Іван Франко проводив чимало часу в монастирських бібліотеках та в багатих віденських книгозбірнях, читаючи старі рукописи, і відкрив там деякі нові матеріали щодо середньовічної літератури. Власне, його дослідження про „Варлаама і Йоасафа", як і наступні наукові студії про давньохристиянські апокрифи, є своєрідним результатом великого зацікавлення та інтенсивної праці в цій галузі. Доречно зауважити, що Франкова праця про апокрифи публікувалась частинами у трьох томах - 1896, 1899 та 1902 рр. під заголовком „Апокрифи і легенди" і ввійшла до серії праць Археологічної Комісії Наукового Товариства ім. Шевченка. Перший том цього унікального видання містить старозавітні апокрифи, другий - „апокрифічні євангелії", а третій - т. зв. апокрифічні „діяння апостольські". Іван Франко простежує поширення апокрифів у давньохристиянському світі, обговорює толерантне ставлення церковних авторитетів до цього роду релігійного письменства (аж доки воно почало підривати догматичну основу християнської Церкви). Він приділяє значну увагу діяльності богумильської секти, завдяки якій апокрифи поширились у слов'янських країнах, а також доводить, що цей рід релігійного письменства принесли до східних слов'ян пілігрими, а ще перед тим візантійське духовенство, зосібна через такі твори, як візантійські хроніки, „чет мінеї", прологи тощо. Окрім цього, Іван Франко визначає апокрифічні первні в київській літературі, згодом у творах Галятовського (зокрема в „Ключі розуміння"), в збїрці релігійних пісень - у т. зв. „Богогласнику", а особливо в релійній драмі. Між старими рукописами він знаходить великодню драму, повністю основану на апокрифічній євангелії Никодима. Текст цієї драми згодом був надрукований з Франковим коментарем 1896 року в „Київській старині".
Іван Франко виявив себе видатним ерудитом також і в дослідженні життя та діяльності слов'янських апостолів - святих Кирила і Мефодія.
Бодай у кількох окреслених тут аспектах неважко помітити, що релігійну проблематику у головних літературознавчих працях про християнське середньовіччя Іван Франко розкривав зусебічно, глибоко й у світовому контексті. У післямові до першого тому своїх „Апокрифів і легенд" він писав, що закінчує роботу, яка забрала майже два роки життя, роботу, котрій присвятив стільки сил, але яка водночас давала йому відпочинок у нелегких умовах його духовного й суспільного життя". Бо „християнськість - людини дух і поступу чин".
Хороб С. „Людини дух і поступу чин " : [християн. мотиви в творчості І.Франка] / С. Хороб // Галичина. - 2006. - 14 верес. (№ 139-140). - С. 15.
