З надією на кращі часи ворохтянців
Селище Ворохта, яке входить до складу Яремчанської міської ради, знаходиться за 42 кілометри від „українських Афін" - села Криворівні, як це любив повторювати відомий український етнограф Володимир Гнатюк.
Відомо, що всі ті визначні діячі української культури, які приїжджали в Криворівню чи Жаб'є (тепер селище Верховина) на початку XX ст. на відпочинок, не минали Ворохти, через яку проходила залізнична колія, яка зв'язувала Львів з Гуцульщиною. Про мандрівки залізницею і перебування у Ворохті на залізничному „двірці" таких відомих тодішніх діячів як Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Ольга Кобилянська, а пізніше Дмитро Донцов, Олег Ольжич та інші, писали газети Галичини.
Довелось у Ворохті тривалий час при прикрих обставинах затриматися й Івану Франкові, який приїхав з Криворівні, щоб потягом поїхати до Львова. Це була остання мандрівка Великого Каменяра Гуцульщиною.
Пам'ятного для історії 1914 року почалася Перша світова війна, Іван Франко, вже важко хворіючи, набирався сил у любій для нього Криворівні. Немічного письменника хтось завжди повинен був супроводжувати. На той час з Іваном Франком був п'ятнадцятилітній гімназист зі Львова. У часописі „Свобода" (США) громадська діячка Ольга Стасюк-Мандзяк писала згодом: „Відвідала я Целіну у Львові з початком липня 1914 року. Вона мешкала тоді при вулиці св. Антонія на партері (кімната і кухня). Я запитала в неї, де діти. Целіна сказала, що дочка пішла до праці, а сина (мав п'ятнадцять літ) забрав Франко в гори до Ворохти або на Буковину (не пам'ятаю)". Отже, з хворим письменником був син Целіни Журовської-Зигмунтовської, з якою Іван Франко був у дружніх стосунках.
Декілька років підряд (1912, 1913 і 1914-й) в Криворівні у будинку Василя Якіб'юка у суміжних кімнатах з Франком проживав тернопільський педагог Завадович з дружиною та малим сином Романом. У 1914 році Романові Завадовичу було одинадцять років і все, що стосувалося Івана Франка, глибоко закарбувалось в юначій пам'яті. Через довгих шістдесят років, будучи професором філії Українського Католицького університету в Чикаго, а також відомим в діаспорі дитячим письменником, Роман Завадович у спогадах згадав усі яскраві образки-моменти про Криворівню, де колись літував із батьками.
З початком світової війни Завадовичі щодня навідувалися у Ясенів Горішній, де було поштове відділення, чи нема листа зі Зборова з необхідним документом із тамтешньої гміни, який підтверджував їхнє постійне місце проживання і був свого роду перепусткою у воєнному часі для різного роду сторожових пунктів, в тому числі на залізничному транспорті. Коли потрібні документи надійшли, родина Завадовичів негайно виїхала з Криворівні через Жаб'є до Ворохти. У Ворохті знову довелось тиждень промучитися в малому єврейському готелі, бо до поїзда їх не пропустили австрійські жандарми, які, крім документу зі Зборівської гміни, вимагали ще й „папір з печаткою від Зборівської шкільної влади". Гроші в Завадовичів закінчувалися, а виїхати не було змоги. Тоді батько Романа, яко вчитель-професор, написав прохання до повітового староства в Надвірній, і їм терміново староство надіслало поштою „цісарську перепустку" на право проїзду залізницею. Того ж дня Завадовичі виїхали потягом до Станіслава.
За кілька годин до від'їзду сім'ї Завадовичів прибув до Ворохти зі своїм помічником-гімназистом і Франко. Хоч він розмовляв із найвищим австрійським офіцером, що проводив перевірку пасажирів, все одно без потрібного паперу до потягу не пустили, і тут став у пригоді свіжий досвід Завадовича - надіслати в Надвірну прохання до повітового староства. Відповідь повинна була надійти за три дні. Іван Франко зайняв кімнатку в єврейському готелику, як пригадує професор Завадович, повеселів, розглянувся по горах і, передбачаючи кількаденну нудьгу, запитав: „А чи тут можна ходити по гриби?" Ворохтянці заперечили: оголошено воєнний стан, жандармерія шукає „шпигунів", отож, на біду неважко.
Наступного дня, відвідавши крамничку, Іван Франко познайомився з місцевим жителем, активним діячем осередку „Січ" та „Просвіти", талановитим музикантом-скрипалем, який сам виготовляв скрипки та цимбали, Федором Гаврилюком. Франко був дуже задоволений, що в далекій галицькій провінції є такі свідомі і талановиті гуцули.
Декілька днів письменник провів у товаристві січовиків і висловлював надію на кращі часи, коли не буде ні жандармів, ні безвинних арештантів. Дозвіл староства з Надвірної надійшов, і Франка проводжав до потяга великий гурт ворохтянців з музиками. Уже з вікна вагона Іван Франко попросив, щоб заграли на трембіті; трембітар грав довго, аж поки не рушив потяг. Це було прощання Великого Каменяра з Гуцульщиною назавжди, з горами і людьми, яких він палко любив.
Прикро, що в теперішній Ворохті не знайдемо хоча б маленької таблички, яка б нагадувала жителям і гостям цього гуцульського селища про перебування тут велета української літератури, вічного революціонера-борця за правду і справедливість.
Флис С. З надією на кращі часи ворохтянців: [Про перебування І.Франка у Ворохті 1914 р.] / С. Флис // Галицька Просвіта. - 2006. - 24 серп. (№32). - С. 3.
