„Сам Бог вложив на теє душу…”
Настав час для державної легалізації та реабілітації природних морально-соціальних та психологічних координат українського народу, час самопізнання - як в узагальненому плані (на рівні філософської рефлексії), так і в конкретно-індивідуальному. Цьому процесові активно сприяє прочитання прозової, поетичної, драматургічної, епістолярної спадщини Івана Франка та тлумачення моральних абсолютів його творчості.
Як справедливо відзначав професор А. Колодний, помітною сторінкою в українському релігієзнавстві стали праці, художні твори велетня української думки Івана Франка. Поет завжди прагнув підпорядкувати релігію культурному розвитку українства. „В оцінці ставлення мислителя до релігії, - пише цей автор, - не існує однозначності.... Релігію І. Франко розглядав не лише як віру в якісь „надземні вищі істоти, обдаровані вищою силою, не лише як віру в душу". І. Франко наголошував, до „до релігії належить також чуття, любов до тої вищої істоти, й до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанови жити і самому так, щоб наближувати себе й інших до тої вищої істоти".
Провідною ідеєю у ставленні І. Франка до релігії було не якесь заперечення цього сповненого загальнолюдського змісту духовного феномену, а прагнення виявити, наскільки віра, а також рілігійні інституції можуть слугувати інтересам народу, виконувати роль духовного взірця, сприяти національному самовиявленню і розвитку. І. Франко чітко розмежовував релігію як вид духовності і церкву як організацію віруючих, вказував на їх різну роль в суспільному розвитку взагалі і в житті етносу зокрема. Значну увагу мислитель приділяв питанням історії релігії в Україні, політиці Ватикану щодо України, ролі в українській історії уніатства, критиці національного клерикалізму, обґрунтуванню принципів свободи віросповідання.
Звернення поета до Святого Письма, доби середньовіччя, а також до українського фольклору розширювало художні можливості нашої літератури та культури, вписувало її в загальноєвропейський світовий контекст. Події і постаті далеких епох допомагали І. Франку досліджувати складні процеси взаємодії політики, етики, філософії, релігії, естетики тощо. Сучасні проблеми розкриваються ним не в соціально-побутовому зрізі, а в морально-етичному та філософському планах. Водночас ці теми та образи неодмінно проектувалися на український ґрунт, зокрема в аспекті національної ментальності, її морально-психологічних домінант.
Ставши, як сказав Євген Маланюк, виявом національного інтелекту, Франко ледве не одинокий з-поміж українців так глибоко занурюється в історію та філософію християнства, так досконало знайомиться з Святим Письмом, з апокрифічними текстами. Можна погодитися з думками про те, що сам факт здійснення перекладу Біблії українською мовою і надрукування її спочатку і частинами, відтак і повністю, був фактом великого богословського і культурного значення, який виходив далеко за межі чисто філологічних проблем. „В якому б пригніченому стані не перебував той чи інший народ, але якщо з'являється його мовою книга книг християнської релігії - Біблія, - цей народ має майбутнє, а його культурні здобутки, його духовні ідеали і спроможності так чи інакше входять до світового фонду культури", - справедливо відзначає доктор філософії, завідувач кафедрою релігієзнавста і теології Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника Дмитро Степовик.
Мабуть усвідомлюючи це, великий поет був знайомий вже з першими перекладами Старозавітних книг, які П. Куліш друкував у галицьких виданнях, зокрема у Львові і Коломиї. Наприкінці XIX ст. часткові переклади Біблії робили також богослови в Галичині: Антін Кобилянський переклав у 70-х роках Євангелії від св. Луки, від св. Івана - покутсько-наддністрянською говіркою української мови (надруковані у Відні 1877р.); Олександр Бачинський переклав у прикінцевих 90-х роках Новий Заповіт і книгу Псалмів - „в язице церковно-словеньском с переводом на язык народно-русский" (надруковані у Львові 1903 р.). Активізація перекладів Біблії, а також іншої богословської літератури яскравіше від будь-яких інших фактів релігійного і культурного життя посвідчували набуття Українською Церквою національного характеру, наближення передової частини українського священицтва і віруючої інтелігенції до народу в його духовному, християнському житті.
Велика заслуга П. Куліша в тому, що він не лише перекладав Біблію, а й збагатив українську лірику оригінальними поезіями біблійної тематики - зокрема такою перлиною, як „Молитва". Коли робота П. Куліша над перекладом Біблії зумовлювалася „бажанням дійти до найширших мас українським словом", то звернення до Біблії в оригінальних поезіях спричинене прагненням розв'язати в такий спосіб численні проблеми національного самовизначення України. А що поетові боліли ці проблеми, то його ліричний герой брав на себе функцію пророка в літературі, не знаходячи такого по смерті Шевченка в живій дійсності: характер основної іпостасі ліричного героя П. Куліша як пророка у дусі Старого чи апостола у дусі Нового Заповіту викликав до життя основний художній прийом.
Біблійні інтерпретації І. Франка докорінно відмінні від Кулішевих. Вірш І. Франка „На ріці вавілонській - і я там сидів..." - це шедевр, що стоїть поряд із Шевченковим „На ріках круг Вавілону...". Глибини і своєрідності твору Франка надає всебічний розвиток теми рабства, рішуче переведення її в сферу духовного життя нації. Загалом же вірш І. Франка, за духом співзвучний біблійному псалму, відходить від першоджерела настільки, що може вважатись цілком оригінальним твором. По-перше, він у кілька разів перебільшує обсяг канонічного псалма. А, по-друге, й головне, при послідовному розвиткові теми духовного рабства поневоленого народу до мотиву вавілонського полону негативно долучається мотив полону єгипетського - те, чого не було в попередніх інтерпретаціях.
А як не згадати Франкову поему-леґенду „Смерть Каїна", яка порушує проблеми „знання і життя", наукового пошуку і моралі. „Радянські франкознавці, - відзназначав на одній з наукових конференцій Микола Ільницький, - зоседжуючи увагу на конфлікті між знанням і мораллю у „Смерті Каїна" підкреслювали, що поет розв'язує, долає цей конфлікт на користь ідеї любов до людей у процесі корисної праці для них. Але згадаймо, що спіткало Каїна після його оптимістичного висновку. Смерть від руки сліпого Лемеха, від його „сліпої" стріли. Отже, мав, мабуть, рацію Павло Пилипович, який стверджував, що у „Смерті Каїна" відповіді на суперечність от знанням і мораллю не дано. Її, навпаки, загострено, і біблійні архетипи Каїна і Авеля та спокуси забороненого плоду з дерева пізнання залишаються актуальними і сьогодні. Продовження теми Каїна поза рамки біблійного сюжету дало можливість письменнику зробити долю окремої людини моделлю долі всього людства; шляху його подвигів і злочинів, осягнень і невдач".
Моральне вдосконалення людства, якщо воно взагалі можливе, здійснюється ціною спроб і непоправних втрат. Свідченням того, що Каменяра завжди цікавила філософія християнства, є його велика робота про „Варлаама і Йоасафа" з підзаголовком „Старохристиянський духовний роман і його літературна історія". Франко був твердо переконаний, що історія європейської культури невіддільна від християнської традиції, а сама традиція постає як синтез культури попередніх дохристиянських віків, що враз міняється з печаттю хрещення. Письменник послідовно намагається простежити вплив, який чинить на становлення новоєвропейської романістики християнський духовний роман, розуміючи під ним „..оповідання, писані в тоні і стилю житій святих, діяній апостольських або откровеній ти видіній, пройняті не раз високим духом релігійним, гарячою вірою, а той переплетені обширними викладами християнської догматики; та проте в їх епічнім скелеті дуже легко розпізнати ті самі основні схеми і ситуації, якими так характерно визначується старий грецький поганський роман".
Фіглевський М. „Сам Бог вложив на теє душу..." : [філософія християнства в поемі І.Франка „Мойсей"] / М. Фіглевський // Перевал. - 2006. - № 2-3. - С. 31-35.
