Автобіографічні оповідання Івана Франка
Іван Якович Франко - невтомний Каменяр на шляху поступу української нації, торувач вселюдських злетів. Багатюща спадщина і нині не перестає дивувати вітчизняну та світову громадськість. У ній перлами неабиякої величини виграють усі ланки зацікавлень письменника. Звичайно, не можемо тут обминути і твори автобіографічного характеру.
Так складається, що письменники подають обставини власного життя через різновид автобіографічного твору: оповідання, повісті, нарису. І. Франко теж вписав свою сторінку у вітчизняну літературу. Більше того, залишив нам серед широкого набутку літературознавчих термінів, творів такі визначення, як „автобіографічна повість", „автобіографічне оповідання", „автобіографічний", „автобіографічний нарис", „автобіографічний стиль", котрі зафіксовані у Словнику літературознавчих термінів Івана Франка. Цікаво, що сам Каменяр трактує значення автобіографічного стилю як „своєрідну манеру письма, властиву творам автобіографічного жанру". Тому, вважаємо, на часі вивчення загалом стилю в царині автобіографічного твору.
Важко говорити про творчу манеру та набуток митця в галузі письменства без його автобіографічних творів, тому хочемо звернутися до цього різновиду мемуаристики, котрий належить перу І. Франка. Він складає доволі цікаву нішу доробку в галузі спогадової літератури, до якої сам письменник не був байдужий. Творчість Франка вивчали М. Походзіло, М. Гнатюк, Л. Кіліченко та інші, майже кожен дослідник так чи інакше звертався до автобіографічних творів Каменяра.
Ми, ставлячи перед собою зазначене вище завдання, насамперед хочемо звернутися до оповідання „Під оборогом", котре нині знаходиться поза площиною досліджень літературознавців, а сам І. Франко оцінив його так: „...може найцікавіше з них усіх (автобіографічних оповідань. - М. Ф.), яке дає, щоправда, неповний, але в значній часті правдивий образок із моїх дитячих літ, іще поки я пішов до школи". У творі зображено роздум хлопчика про сили природи і силу людини. У ньому - першоключ до сприйняття світу письменником, бо, власне, він таким його й бачив - через гармонію людини і природи.
Оповідання зацікавило нас чи не найбільше з кількох причин: достатньої самооцінки його самим письменником, змалювання героя в лоні природи, - малого, здавалось би на перший погляд, безтурботного, далекого від тієї „серйозної" системи шкільної освіти, яку здебільшого зображено в автобіографічних творах. Що стосується природи, то тут маємо цікаві художні замальовки пейзажів, які поставали свого часу в уяві малого хлопчика. До сприйняття матінки-природи письменник підходить як до осягнення віри: „Для нього (героя твору. - М. Ф.) нема більшого щастя, як самотою блукати по лісі - рано, в неділю, коли там нема ані живої душі. Се його церква (підкреслення наше. - М. Ф.). Він слухає шуму дубів, тремтить разом із осиковим листочком на тонкій гілляці, відчуває розкіш кождої квітки, кождої травки [...]. Всі ті неясні почуття, з яких у людській душі зароджується релігія (підкреслення наше.- М. Ф.), переходять малого Мирона в лісі в часі таких самітних проходів, і вони й творять ту дивну принаду, той чар, яким ліс оповиває його душу". Ми навмисне навели доволі обширну цитату з цього оповідання, бо вона не лише повнокровно розкриває сприйняття ліричним героєм всього живого, його осягнення природи, але й подає чітке уявлення про погляди письменника на релігію. Попри те, що деякі дослідники творчості Каменяра робили спробу показати автора у світлі атеїстичної пропаганди, хочемо наголосити на тому, що І. Франко надзвичайно поміркований у цих питаннях. Із спогадів сучасників довідуємося, що, відпочиваючи в Криворівні, письменник часто бував у церкві, знаходився перших рядах серед віруючих, брав активну участь у богослужіннях. Коли ж заходила розмова про те, чи вірить наш народ у Бога, досягала найвищої точки, то Каменяр зупиняв суперечку порадою, що на це питання повинен дати вичерпну відповідь сам народ.
У канву аналізованого оповідання „одноразово вплітається голос церковних дзвонів, який часто змінює силу свого звучання: „...се був голос дзвонів, якими дзвонено на тривогу, на прогнання граду і який тепер, супроти тої гігантської музики в природі, виглядав мов цінькання дримби супроти могутнього оркестру"; „...голос дзвонів на далекій дзвіниці чувся тепер виразно, але не як сильна, переможна сила, а тілько як жадібне голосіння по помершім". На фоні грози, котра насувається, цей передзвін не лише оберігає природу від лихоліття, але й підкреслює особливе ставлення автора до храму.
У творі відчувається суголосся людини і природи: поетичне відчуття письменником її порухів, бажання протидіяти стихії природи тощо... Але, насамперед, стаємо свідками того, що перша зустріч читача на сторінках оповідання „Під оборогом" із малим хлопчиком - це ствердження вселюдського щастя, адже саме так і сприймається початок оповідання. В уривку, котрий „будемо цитувати, переважають прості речення, що є характерним для мемуаристики. Отож, читаймо самі і пропонуймо це висловлювання дітям на уроці позакласного читання, щоб вони могли дати відповідь на питання : „Що таке щастя?". Варто вдатися на уроці до коментованого читання, коли звучатимуть такі рядки: „Малий Мирон сьогодні щасливий. Неділя. Йому не веліли сьогодні йти за худобою, не посилають до снопів, ані до сіна, ані до жадної іншої роботи, як у будень; сьогодні справді в нього вакації. Відколи вернув із міста, се у нього тілько другий такий вакаційний день. І він щасливий. Уся цілотижнева мука на сонячній спеці або сльоті, при праці, що часто переходить його дитинячі, десятимісячною шкільною морокою витончені сили, - все те щезає, забувається. Він бачить лише сю чудову неділю, сей гарний день, у якім його лишать у спокою, - і він щасливий". Так, це завжди свято: бути вдома, відчувати себе дитиною на лоні природи, ходити в ліс, купатися в річці... Особливо тоді, коли є перерва від важкої праці. Серед оповідань Франка на тему дитинства - це поодинокий твір, у якому автор показує, що щастя дитини не в тому, що вона повертається зі школи, сповненої важких випробувань, до свого дому, гусей чи оборогів, але, що вона відчуває тепло і радість батьківської хати, щастя від перебування на лоні природи, з якої вийшло все живе, любов до природи тощо.
Знаючи, яким затятим прихильником „тихого полювання" був дорослий Франко, з цікавістю вчитуємося у монолог хлопчини, звернений до грибів: „А, мій паничику! Вдався ти біленький зверху і знизу! Певно, лиш сієї ночі виклюнувся з землі. Та й корінець здоровий! Се гарно. А ви, старенький дідусю! Що то, на зальоти збиралися, що так одну крису свого капелюха вгору задрали! Ой, погана гіллячка! Лягла вам на голову і от якого шрама надавила! А ось і панночка-голубіночка, сивенька і кругленька, мов табакерочка! А слимачка всередині не маєте? Як же би ні? Єсть, єсть! Ну, та ще не ушкодив, ще лише встиг розгоститися. Гераус, Грицьку! Забирайся звідси, шукай собі якого скрипуха!". Ця розмова - один із яскравих малюнків його сприйняття навколишнього, котре згодом виблисне в уявному діалозі з грізними силами природи.
Любов дитини до всього живого підтверджує характеристика селянина, сусіда Рябини, „також охотника до ранніх проходів по лісі", котрий підслухав розмову хлопчини з грибами: „Іду стежкою, аж чую, щось жибонить. Тьфу, тьфу, думаю собі, а се що таке? Звір не звір, птах не птах, прислухаюся: ніби дитина. Тьфу, аж по мні, знаєте, мороз пішов! Адже то ліс, рано ще, то що би тут дитина робила? І то в таких яличкових гущаках, що хіба лис пролізе. Тьфу, тьфу, паськуда! І сюди заходжу - не можна доступити, і туди заходжу - не можна доступити. А воно на самій середині, мов за плотом, жибонить собі та й жибонить! Далі мені аж страшно стало! Тьфу, пек ти, може, яка лісова душа. Гадаю собі: чи втікати, чи додивитися? Та бо озираюся, білий день довкола, сонечко святе світить! Прислухаюся, а воно по-людськи жибонить, ніби з кимось розмовляє, а другого голосу не чути. Аж чую - хрупнула одна гілляка, далі - друга, - просто на мене йде. Аж у мні душа застила. Та бо дивлюся, а то, вважаєте, той хлопчище, студент-от!". Така характеристика, почута з уст дорослої людини, передає нам особливе захоплення українців прадавньою тишею лісів, їх могутністю та багатством.
Загалом, залюбленість у ліс як витвір живого так і б'є від картин природи, зображених в оповіданні. Зустрічаємо тут описи і лісових хащ, і рівнинних просторів, перетворених рукою селянина. Мирон, вправно вибравшись на оборіг, з любов'ю споглядає: „... видно поодинокі дерева: онде біла береза спускає вниз довгі, гнучкі пачоси, що так і просяться, аби сплести їх на гойдалку; а онде грубезний дуб гріє до сонця свої конарі; а ось тут на мокравині карловаті вільхи густими купками порозсідалися, мов прачки над калюжею". Цікаво сприймає герой і почуті вигуки „Рани! Рани! Рани!": „...його фантазія малює йому сцени за сценами важкого, довголітнього конання могутньої хвилі лісового життя". І це „конання" він бачить як результат спричиненої людьми хвороби дуба (вони клали багаття „і випалили в його живому тілі велику діру"), понівечених беріз, з яких ранньою весною брали сік, відстріляних людьми сарн, цапів та диких кабанів тощо. Герой оповідання бачить, скільки в природі спотворено людиною, її необережним поводженням. Тому й вчувається йому її крик...
Перед дитиною розкрився й майстерно вималюваний природою рівнинний простір, котрий, на думку письменника, теж потребує опіки, захисту перед грозою, що насувається. Автор, як чудовий художник, подає нам неперевершену картину: „... ішли зразу сточисті сади та огороди аж до річки, простягався за річкою рівний, також уже скошений пастівник, та за пастівником легкими хвилями підіймалися все вище й вище орані поля, тягайся різнобарвними смугами півперек обрія, немов велетенські постави різної матерії: жовтої, зеленої, сірої, бурої та блакитної, накладені здоровенною скиртою, якої вершок кінчився далеко-далеко і для ока творив неначе підвалину, постамент для колосальної будови - Діла, що величезною темносиньою стіною вистрілював, здавалося, зовсім стрімко понад ту шахівницю піль...".
Гроза, яка вже давала про себе чути, віщувала лихо. Письменник, очікуючи розбурхану стихію, подає надзвичайно тонко виписану картину початку негоди: „...хвиля за хвилею мигали червоні блискавки, немов незримі руки перекидалися там розпеченими залізними штабами...."
Звичайно, важко не погодитися з думкою науковця М. Походзіло, що чимало творів Франка, які носять автобіографічний характер, мають широкі типові узагальнення. Вони розкривають не лише долю самого Каменяра, але й загалом антинародну реакційну систему навчання та виховання в тогочасній Галичині...
Федунь М. Автобіографічні оповідання Івана Франка / М. Федунь // Обрії. - 2006. - № 2. - С. 72-75.
