„Я не геній, синку мій”: кілька зауваг до проблеми геніальності митця
До подібного Блоковому перетворенню висхідного вісника в низхідного йшлося й у випадку з І. Франком, якби він не зумів написати поему „Похорон" - своєрідну інсценізацію власної фізичної загибелі як результату страшного гріха і водночас воскресіння як поборення смерті й спокути скоєного. У реальному житті спроби внести корективи, суттєві зміни у сумбурну й катастрофічно фатальну долю шляхом обігрування власної загибелі зустрічаються в богемному середовищі не так уже й рідко. Щоб не шокувати читача досить довгим ланцюжком прізвищ відомих митців, згадаємо тільки, що американська письменниця С. Плат шляхом недоведеного до кінця самогубства двічі міняла парадигму своєї долі. Інший, не менш промовистий приклад: коли російський письменник В. Некрасов помирав у 1975 році у паризькому шпиталі від перитоніту, А. Синявський „обдурив костомаху", написавши некролог - і передчасним проголошенням смерті врятував митцеві життя - Некрасов усупереч усім прогнозам лікарів одужав і прожив після свого некролога ще цілих 12 років.
Поема „Похорон" була написана І. Франком в кінці дев'яностих років і видана в 1899. Цьому твору передувало чимало тяжких і складних подій у житті Франка, які все-таки можна вважати причинно-наслідковими, якщо взяти за точку відліку написання поетом „Зів'ялого листя". Згадаймо, лірична драма була видана Іваном Франком у 1896 році. Авторові було сорок. У 1897 Каменяреві зробили операцію очей. Цей рік доцільно вважати найтяжчим у житті поета. Написана Франком публіцистична праця „Поет зради" налаштувала проти нього польських ура-патріотів настільки агресивно, що на будинку, де жив автор статті, з'явилося гасло „Геть Франка!" На дереві вночі хтось повісив манекен, унікально подібний на Івана Яковича. Дружина не змогла знести цькувань і захворіла психічно. Камінь, який був кинутий у І. Франка на вулиці, поранив у голову його найулюбленішого і найздібнішого сина Андрія, який після цього промучився рік і помер від епілепсії. Під час поспішного виїзду, щоб не сказати втечі з Львова, Франка з маленькою донечкою Ганнусею на руках мало не застрелили. У 1898 році Франко балотувався по округу Тернопіль - Збараж - Скалат, але знову (вдруге!) безуспішно.
Наступні за часом виходу Франкові збірки, зокрема навіть високохудожню „Мій Ізмарагд", критика зустріла без особливих захоплень. Газета „Буковина" надрукувала досить в'їдливу рецензію „Любить чи не любить? (Громи на д-ра Франка)". Розгромницькою за змістом виявилася ще одна критична праця „Смутна поява". Знову ж таки, можна багато говорити про тих, хто мав рацію чи не мав рації (так і напрошується цитата з Ф. Достоєвського: „Люблять люди падіння праведного і ганьбу його" [9, с. 214]), безжально звинувачуючи І. Франка за „Зів'яле листя" в декаденстві. Річ зовсім не у приписуваному Іванові Яковичу недоброзичливцями ухилі. Тодішні критики інтуїтивно вгадали те, що не могли означити словами, а якщо й могли, то просто не насмілювалися, щоб не бути підданими остракізму: в „Зів'ялому листі" всі вони, незалежно від своїх ідейних, політичних, естетичних переконань, однозначно поміж рядками вичитали чи інтуїтивно вловили присутність чогось містичного і жахаючого навіть на віддалі. Хвилі наступу недоброзичливців, хоча цілком ймовірно, що ці недруги були тільки знаряддям у руках Злих Сил, на Франка стали настільки безпардонними й жорстокими, що навіть ювілей найбільшого на той час в Україні поета, відзначуваний в Галичині 30 жовтня 1898 року, був притлумлений і знівечений нагнітанням пристрастей навколо питання, що ж такого цінного створив І. Франко за двадцять п'ять років творчої діяльності. Все це разом впливало на Івана Яковича далеко не якнайкращим чином. Проте І. Франко завжди був борцем, а для борця сама боротьба є двигуном життя. Поема „Похорон" народилася із тяжких роздумів і усвідомлення автора, що багато хто з сучасників хотів би бачити його справді мертвим. Реально чи умовно померти, тобто різко змінитися, - означало обірвати один вектор, щоб отримати право на інший.
Дослідження поеми „Похорон" наражаються на багато перешкод, спричинених стереотипами аналізу художнього твору. Можна піти найпростішим шляхом і, ковзаючи по досить гладкій поверхні поеми, визначати, кого мав на увазі Франко під образами князя, барона, генерала і т. д., тим більше, що деякі постаті виписані дуже промовисто й перегукуються з реальними особами. Можна студіювати ідею служіння народові, тим більше, що в такому випадку досить повторювати за А. Жідом: „О самовибрані обов'язки! Вони - найдорожчі", довільно експлуатуючи давню літературознавчу проблему. Проте можна звернути увагу на символи, знаки і кольористику, які для снів значать дуже багато. Уже на самому початку твору фігурує число шістсот, яке натякає на зв'язок гостей на бенкеті з дияволом. Та й сам князь (князь темряви!) блідий, як труп, він же прямо названий сатаною, а до того ж виявляється істотою, здатною до унікальних метаморфоз і мімікрії, якщо може прикинутися навіть рідним батьком чи ангелом-хранителем. Та основна його іпостась - „дідусь похилий", тобто ветхий літами, старий як світ. О. Астаф'єв писав: „Автор не стільки зображує дійсність, скільки виражає сутність речей, подає їх індекс, ознаку і саме на цьому будує свій концепт, в основі якого відомий психологічний закон природного суперництва між відчуттям і образом, між зовнішнім і внутрішнім життям". Закономірно, що у випадку згадки про старість, навіть тоді, коли Франко не називає кольору одягу цього персонажа, він асоціюється з сірістю, адже сірий, блідо-сірий, мертвотний - це колір старості. До того ж чорт у поемі І. Франка „Похорон" у зіставленні з головним ліричним героєм цього ж твору становить за силою вираження і потужністю внутрішніх змістів таку ж антагоністичну пару, як хтось у сірому й земна людина в романі Л. Андрєєва „Життя людини". Д. Овсянико-Куликовський інтерпретував таке протистояння могутньої інфернальної істоти представникові роду людського, який уже з причини неспіврівності сил і можливостей заздалегідь приречений на загибель, як дуже вдале схематичне узагальнення вічного протистояння і вічного драматизму людської душі у зіткненні з Князем Тьми, що на цю душу посягає: „Перед нами два образи. Один - хтось у сірому - не тільки схема, але й символ; він символізує страшну ідею фатуму, залізний закон фаталізму. Другий образ - людина -тільки схема: вона схематизує життя, долю і смерть людей. І обидва страшні, обидва можуть викликати у багатьох з нас безрадісний, песимістичний настрій, близький до відчаю".
Слоньовська О. „Я не геній, синку милий": кілька зауваг до проблеми геніальності митця : [І. Франко і його поема „Похорон"] / Ольга Слоньовська // Українська література в загальноосвітній школі. - 2007. - № 11. - С. 11-14.
