„Тобі офіруючи душу й тіло…”

Творче життя Івана Франка ділять на три періоди. У першому з них І. Франко віддає свою силу й енергію галицькому соціалістичному рухові. Він сподівається, що соціалістична польсько-руська партія доб'ється нормальних, справедливих відносин у суспільстві. Відтак це й період співробітництва І. Франка з Науковим товариством Т. Шевченка, зокрема з „Літературно-науковим вісником" (разом із М. Грушевським він був членом редакційної колегії). Далі йдуть роки виступів І. Франка на два фронти - проти москвофільства та полонізації Галичини, період конфлікту із „своїми-чужими". Особливим був період співпраці І. Франка з М. Грушевським, плідний для обидвох. Вони стояли біля підвалин майбутньої соборної Української держави. Поруч була також постать М. Драгоманова - енергійної, безкомпромісної, національно орієнтованої людини, з якою у Івана Яковича були неоднозначні взаємини. Так чи так, але поступово від ідеалу інтернаціонального соціалізму письменник приходить до усвідомлення важливості національного питання в Україні („Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!").

Іван Франко був ідейно близьким до М. Драгоманова, але вони розходились у поглядах на боротьбу за соборність. М. Драгоманов ставив вимоги до І. Франка як до „великого європейського вченого", критикував Каменяра за „відступ від реалізму". У 1886 році стався розрив між ними -  „ми тепер різного поля ягоди". І. Франко стояв високо, мав свої принципи та ідеї, працював понад силу. Водночас, слова М. Драгоманова були сердиті, хоч любов'ю напоєні і заправлені солодощами чистого духу. Вони падали у вразливу Франкову душу, мов листочки мімози, лишали по собі незатерті сліди, незагоєні рани. Івана Яковича все відчутніше мучила гостра критика М. Драгоманова, особливо листи останнього, в яких було багато розуму, але замало серця, як пишуть критики. У Франковій душі зачаївся жах перед Драгомановим. І той жах так глибоко вкоренивсь у душі Івана Франка, що згодом розвинувся у страшного демона, який мучив аж до самої смерті.

У лютому 1908 року Іван Якович вперше зізнався друзям (І. Джиджорі, М. Мочульському), які зайшли його провідати, що напередодні він марив.

Лікар Лев Коссак порекомендував Івану Яковичу поїхати в Ліпік (Хорватію) і полікуватись йодовою водою. 21 березня 1908 року І. Франко відбув у Ліпік, де спочатку йому справді стало краще. Він приймав гарячу мінеральну воду, купався у теплій воді. Але згодом стан його здоров'я погіршився: поета мучила гарячка, безсоння, маячня. У фрагменті спогадів під назвою „Історія моєї хвороби" він пише, що тоді він „почув голос, а властиво шептання... Михайла Драгоманова", який почав докоряти поетові, що, мовляв, через нього (І. Франка) йому гірко жити на тамтому світі".

Духи „зложили щось мовби суду", на якому „засудили його на найстрашніші муки пекельні" та скерували його на помешкання у якійсь печері. У часі марення та блукання, як пише далі поет, йшов дощ і дув холодний вітер. Промоклого та змерзлого Франка знайшов на другий день о десятій годині ранку за Ліпіком жандарм Тарнавський. Він привіз Франка до помешкання, в якому той поселився в Ліпіку, а потім відвіз у санаторій братів Боосів (у сусідньому містечку Урпіку). Гоєння не припинялися. „Драгоманов" та інші духи, як пише І. Франко, грозили великим процесом у Відні.

У всіх своїх бідах, як зазначає Марина Перегінська в „Західному кур'єрі" № 44, 23. 10. 2003), І. Франко вбачав промисел „злого духа свого вчителя". Друзі уникали всього, що могло нагадати хворому І. Франку про М. Драгоманова, але це мало допомагало. Образа на вчителя закарбувалася в пам'яті глибоко і надовго.

Невдовзі І. Франка помістили у заклад для душевнохворих. Лікар С. Свйонтовський намагався якимось чином допомогти Іванові Яковичу -приписував йому різні фармзасоби, але вони були неефективними. Хворий І. Франко наполіг на виписці з лікарні і вдався до самолікування. Щоб відігнати злих духів, він „приписав" собі креозот і вживав його всупереч рекомендаціям лікарів.

Ось так сплелись етіологічні чинники захворювань Івана Яковича Франка - часті і жахливі психоемоційні стреси, переохолодження, фізичне та психоемоційне виснаження. На думку професора-невролога М. Пітика, виходячи з ретроспективного аналізу літературного опису сучасниками стану, який був у Івана Франка (Спогади про Івана Франка/ за ред. М. Гнатюка. - Львів : Каменяр, 1997. - 635 с.), „можна думати про розвиток екзогенних психічних реакцій на ґрунті прогресування і загострення соматичного захворювання".

Директор Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз Олена Бойцова у газеті „Факти" (28.05.2002) пише, що остаточний діагноз хвороби Івана Франка був таким: „Артеріосклероз загальний, особливо дуги аорти. Міокардит. Нефрит. Застійна пневмонія нижньої лівої частки". Одначе після смерті поета діагноз сформульовано уже інакше: „Параліч спастичний домінуючий, особливо правої частини. Контрактури, можливо, крововилив у мозок. Деменція (набуте недоумство). Сифіліс головного і спинного мозку".

Професор Львівського національного медичного університету Д. Луцик доводить, що діагноз сифілісу дописаний умисно, та й увесь діагноз є сфальсифікованим. Я підтримую цю точку зору. Дуже вже не до вподоби ворогам і недругам постать нашого українського Мойсея.

В заключному діагнозі відсутній діагноз ревматоїдного артриту, ознаки якого очевидні. Як писав ще у 1938 році Михайло Мочульський, І. Франко за допомогою хворої лівої руки і зубів „встромлював собі перо поміж пальці правої руки і, придержуючи її лівою рукою, друкував букви".

Діагноз хвороб Івана Франка вивчали також професор-патологоанатом Микола Шеремета та доцент кафедри фармакології з курсом клінічної фармакології Лідія Шеремета. Вони стверджують, що упродовж 50 років від народження Іван Якович був практично здоровою людиною. Письменник мав гарну статуру, рудий колір волосся, був завзятим рибалкою, раколовом, грибником, добре плавав. Одружився у 30 років, був батьком чотирьох дітей. У 1889 році мав проблему з кишечником, а у 1897 переніс захворювання слизової оболонки очей (достеменно не відома етіологія кон'юнктивіту - інфекційна чи внаслідок виснажливої праці, в тому числі і нічної). Втретє Іван Якович захворів у 1907 році. У поета з'явились ознаки запалення суглобів кистей рук, опухли променево-зап'ясткові суглоби. Опухлість супроводжувалась вираженим болем, гарячкою, безсонням, маренням. Загальний стан можна було б тоді охарактеризувати як важкий. У Івана Франка спостерігався симптом „ревматоїдної кисті" з деформацією п'ястково-фалангових та проксимальних міжфалангових суглобів із контрактурами й атрофією м'язів, ураженням променево-зап'ясткових суглобів, ульнарною девіацією кистей. Очевидно, йшлося про швидкопрогресуючий перебіг ревматоїдного артриту III ступеня активності. З точки зору діагностичних критеріїв ревматоїдного артриту, розроблених Американською Ревматологічною Асоціацією (1987), у хворого Франка було не менше 4 критеріїв цього захворювання: скутість упродовж усього дня, артрит 3 суглобових зон, артрит суглобів кистей, симетричний артрит. За даними АРА цього достатньо для діагнозу ревматоїдного артриту. Згодом деформація кисті набула форми ластів моржа, а пальці зафіксувались у положенні, „що схоже на букву „М" (М. Шеремета, Л. Шеремета). Власне тому лікарі (зокрема Лев Коссак) й радили Івану Яковичу відвідати курорт Ліпік. У 1908 році у Ліпіку Іван Якович „зустрівся" з духом М. Драгоманова (див. вище). У 1909 році Іван Франко відвідав Одесу, де його лікував знаменитий лікар Іван Липа. Саме в Одесі письменник відчув полегшення: вщух біль, зменшилася опухлість суглобів, трохи покращилась їхня функціональна здатність. Д-р Іван Липа висловив сумнів щодо доцільності лікування І. Франка йодом і ртуттю і відмінив їх. Він рекомендував лікуватися природними чинниками, якими багатий курорт Одеса. Відтак у 1909 році І. Франко з позитивним, але, на жаль, короткочасним результатом лікувався у Ловрані (Італія).

Нині маємо всі підстави стверджувати:

* Іван Якович Франко не мав психічного захворювання, а описані вище ознаки розладу діяльності центральної нервової системи укладаються в синдром екзогенно-індукованих психічних реакцій на тлі соматичного захворювання - ревматоїдного артриту.

* Безпосередньою причиною смерті була пневмонія та набряковим синдром.

* Будь-які інші припущення стосовно хвороби Івана Франка слід

висловлювати виважено, тактовно, з дотриманням вимог лікарської етики, І великим пієтетом до Геніального сина України.

 Середюк Н. „Тобі офіруючи душу й тіло...": [про останні роки життя І.Франка та його хворобу] / Н. Середюк  // Перевал. - 2006. - № 2-3. - С. 140-144.