Почерк генія: історії з життя І. Франка

Року, здається, 2002-го до редакції газети „Галичина", де я на той час працював заступником головного редактора, зайшов немолодий шанувальник газети. Оце, каже, друкуєте на останній шпальті байки про зарубіжних зірок, а чи не краще б щось українське давати людям? Проти українського „Галичина" ніколи нічого не мала, відповідаю, але треба ж звідкись брати такий матеріял. Незнайомець тут витягає із кишені вже досить зачитану книжку „Цікаві бувальщини. Пригоди з життя видатних людей", видану ще в 60-х роках, і каже; дарую її редакції, щоб ви давали з неї людям більш корисну інформацію.

Так із допомогою незнайомої людини я зайнявся розробленням тематики про життя великих українців, яку за газетною жанровою градацією назвав популярною документалістикою. На початках усе зводилося до пошуку, готового інформаційного продукту з, кажучи мовою журналістів, легким „жовтуватим" відтінком, в якому великі українці поставали не трафаретно-мертвими шкільними класиками, а живими, цікавими й для нашого часу людьми. Оскільки у вищезгадуваній книжечці набралося лише зо два десятки історій про українців (про чужинців було набагато більше), тож надовго її не вистачило. Тому далі довелося шукати інші джерела. Але готових матеріялів цього документально-біографічного жанру на українському грунті виявилося дуже мало. Принаймні, я до цього часу знаю лише два видання такої ж тематики - літературні бувальщини „Навколо Парнасу", видані 1989 року й позначені ще печаттю комуністичних часів, і книжку цікавих фактів із історії української літератури „Із вершин та низин" Валерія Шевчука (1990 р.), справді дуже цікаву, але в мовно-стилістичному плані досить сиру. Видані в останнє десятиріччя різноманітні біографічні довідники з сухим викладом життєписів майже не придатні для цього популярного жанру. Згодом я почав опрацьовувати газетно-журнальні публікації та наукову й особливо мемуарну літературу, з яких по крупинках визбирував розпорошену цікаву інформацію про великих українців й далі на її основі почав сам створювати „свіжіші" історії.

На жаль, ця марудна праця (бо ж доводиться перечитувати чи переглядати „по діагоналі" гори літератури) в дуже багатьох випадках підтвердила давно висловлені Уласом Самчуком зауваги до української біографічної літератури. „Ніяких дат, ніяких конкретних, інтимніших зарисовок, нічого особистого, - зробив прикре узагальнення в своїх спогадах У. Самчук після розмови з полковником Андрієм Мельником стосовно написання біографії Є. Коновальця. - Цим ми відрізняємося від європейців взагалі, які люблять біографії, які їх мають і з яких часто роблять добрий вжиток для свого інтелектуального розвитку. Ми ж не маємо біографій взагалі. Інколи не знаємо про людей абсолютно нічого, ніби це було за часу автора „Слова о полку Ігоревім". Що ми знаємо про особисте життя Петлюри, Винниченка, Донцова, Маланюка? Нічого. Рішуче нічого. На нашій мові це зветься „особистою скромністю", я ж схильний це звати культурним примітивізмом. Коли читаємо Андре Моруа про Байрона - знаємо його до подробиць, коли ж хочемо подати кілька дат про Олеся, сперечаємося, де і коли він народився. Ситуація обурлива!"

Нині, після п'ятирічної роботи, на моєму робочому столі назбиралося  готових текстів про великих українців на товстезну книжку, одних персоналій вже нараховується понад 250. Але цій роботі ще не видно кінця.

Не переоцінюючи значення цієї більше журналістської, аніж літературної роботи, якою намагаюся повернути в обіг найцікавішу, розпорошену зчаста по малодоступних для простої людини джерелах інформацію про видатних представників української землі, разом із тим вважаю, що вона, подана в популярній формі, може бути корисною як для школярів, так і для більш освічених, не байдужих до цієї української проблематики верств.

А тепер пропоную читачам „Перевалу" познайомитися з частинкою цього доробку - історіями з життя українського генія Івана Франка.

Таємниця прізвища

Прізвище Франко має неукраїнський корінь. Іван Франко у своїх творах сам натякав, що, можливо, походить від німецьких колоніялістів. В одному з його автобіографічних оповідань є такий епізод. Його батько ще парубком на якихось вечорницях запросив свою майбутню дружину, до речі, молодшу на років 24 від нього, танцювати. А вона, напевно, була вродливою дівчиною, бо небайдужі до неї хлопці казали: „Що ти з цим німчурою йдеш танцювати?". Але батько Франка усвідомлював себе українцем.

Прізвище Франко наявне в офіційних документах ще XVIII ст., уже на початку цього століття рід був дуже розгалужений, що вказує на його корінне походження. Як стверджує відомий франкознавець Р. Горак, прізвище Франко зустрічається по всій Галичині в громадських і земських актах ще ХV-ХVІ ст. Причому всі Франки були вільними людьми й не виконували панщинних повинностей. Прадідом Івана Франка був Теодор Франка, який помер 1826 року на сотому році життя, а отже, був, мабуть, 1726 року народження. Дід Теодор і його батько вважали себе українцями, бо всі записи актів громадянського стану робили в церковних, а не костьольних метричних книгах. На підставі цих даних Р. Горак і вважає версію про німецьке походження бездоказовою. Також цей науковець відкидає версію про польське походження І. Франка по материнській лінії. Проте внука Зеновія Франко припускає, що її прабабуся Марія Кульчицька хоч і розмовляла тільки по-українськи, однак як представниця шляхти ходачкової (тобто бідної) могла бути в третьому або четвертому поколінні польського походження.

Рятував Шекспір

Малий Іван Франко виявляв великий талант у письмових роботах. Коли викладач Дрогобицької гімназії Т. Грушкевич в четвертому класі вчив дітей української мови, то Франко замість звичайної школярської „розвідки" написав довгу „повістку на задану тему". Причому, як згадував Грушкевич, зовсім вправним стилем, майже вільним як від граматичних, так і правописних помилок. А в шостому класі теми з польської мови Франко опрацював у формі комедії чи то драми. Загалом навчання було для Франка малоцікаве. А тому вже в п'ятому класі він під час уроків читав твори Шекспіра в німецькому перекладі.

Професор був безпорадний

Коли майбутній письменник Андрій Чайковський ще вчився в польській гімназії в Самборі, один його товариш, що перейшов сюди на навчання з Дрогобича, розповідав, що в Дрогобицькій гімназії є такий один учень, який віршами пише завдання й називається він Іван Франко. Але цьому не дуже вірили. Проте згодом Чайковський переконався, що це таки правда, коли до його гімназії перейшов товариш Франка Осип Білинський і розповів, що Іван написав віршами завдання з німецької на цілий зошит, а професор на це заявив йому, що не вважає себе компетентним таке завдання класифікувати.

Здоровий сон перед матурою

У день складання іспитів на матуру, тобто на атестат зрілости, коли инші гімназисти вже пішли її виборювати в своїх професорів, Іван Франко, побачивши неподалік гімназії фіру з рідного села Нагуєвичів, навідався до земляків і заснув собі на возі. Коли ж черга складати іспити підійшла до Франка, товариші його розбудили, Ярослав Рошкевич обібрав із його кучерів солому, й Іван спокійнісінько пішов на екзамени.

Пісня від матері

Іван Франко був добрим співаком і знавцем народної пісні. За оцінками сучасників, голос мав не сильний - трохи сипкуватий баритон, але виразний. Тексти пісень від нього записував Михайло Павлик, а мелодії - Микола Лисенко. Деякі з пісень з його голосу перейняла Леся Українка, коли вони відпочивали у карпатському селі Буркуті. Франко як фольклорист мав чималий доробок із 400 записаних пісень і 1800 коломийок. А першою зародила цю любов до пісні Франкова мати - Марія Кульчицька. Вона любила співати, знала багато пісень. Івась, маючи унікальну пам'ять, легко їх запам'ятовував. Із десяти років він почав їх записувати і в зошит.

Особливо багато І. Франко записав фольклорного матеріалу в найважче своє п'ятиріччя (1877-1882 р.р.), коли був переслідуваний та гнаний і навіть сидів у львівській (1871р.) і коломийській (1880 р.) тюрмах. На селі у вільний час Франко виходив на поле, сідав коло селян і просив, щоб вони співали, а він записував. Використовував для цього й Великодні забави. Тож не дивно, що І. Франко дуже дбав про музикальність своєї поезії. У близькому оточенні поета була поширена думка, що окремі вірші він задумував як пісні.

А поведенція товариська?

Начувані про надзвичайні здібності „інструктора" їхнього сина й брата Ярослава Рошкевичі зазнали неабиякого розчарування після першого гостювання в них семикласника Дрогобицької гімназії Івана Франка. „Змірила-м єго відразу від стіп до голови і неприємного дістала-м вражіння", - писала у „Спогадах про Франка" Михайлина Рошкевич.

Але Франко тоді вразив не тільки своїм бідним одягом, який вивершувала палиця з пакунком у хустині. „При обіді розмовляв сміло з родичами, але по другім даню встав ненадійно [несподівано - П. П.] і зачав проходжуватися по покою скорим кроком, - продовжує молодша сестра першої Франкової коханої. - Мене то так вразило, і так якось було прикро і неприємно, що він не знає поведенції товариської, що треба при столі до кінця сидіти альбо що з першого даня з'їсть тілько, що другого вже не тикне".

Ярослав дуже обережно зауважив Іванові щодо етикету - „того зривання ся при столі'", і Франко на це зовсім не образився, а „радо прийняв".

Вдруге до Рошкевичів Франко приїхав, як був уже в восьмому класі, й справив на Михайлину цілком протилежні до попереднього разу враження. „На перший погляд була-м задоволена з него", „зауважила-м з приємністю, що Франко порядно одітий", - згадувала вона про другий приїзд Франка.

„Щоби добре натевкалися..."

Під час другого приїзду до Рошкевичів у Лолин Іван Франко чомусь „подрочився" з Михайлиною, і вона від того чулася ображеною й до нього не говорила. Було то якраз у передвеликодню п'ятницю. Мали подавати вечерю. Знаючи, що Франко в суботу буде постити якраз у річницю смерти свого батька, Михайлина каже братові:

- Скажи Франкові, най добре натевкаєся, бо завтра буде постити.

Брат, бачачи сестру в не доброму гуморі, переказав Франку:

- Казала Міня, щоби ви добре натевкалися нині зі взгляду на завтрашній піст. Франко з цього почав сміятися й попросив Михайлину, щоб записувала для нього такі незнані йому бойківські слова. Через немало літ після того Михайлина згодом часто відвідувала родину Івана Франка, привозила їй харчі з села, а до неї не раз навідувалася й Ольга Хоружинська.

Іванові тайнописи

Після першого арешту Івана Франка й обшуку в Рошкевичів у Долині листування між Іваном і Ольгою стало дуже проблемним, бо Франкові листи до дочки старий Рошкевич безжально конфіскував. Спочатку Франко передавав Ользі через знайомих книжки, в яких потрібно було вишуковувати за порядком підкреслені букви й переносити їх на папір, і з того виходив лист.

А згодом Франко використовував й инші таємні способи листування: присилав лист на великому папері, де було всього кілька слів. Михайлина Рошкевич із цього раз подивувалася, тоді Ольга сказала сестрі, щоб спаленим папером зі смальцем потерла по чистому папері. Михайлина дуже здивувалася, коли після такої операції показався лист, густо списаний рукою Франка.

Инші листи треба було протерти соком із цитрини або цибулі й підігрівати на вогні.

Шлюб із доктрини

Іван Франко одружився з Ольгою Хоружинською з доктрини, а не з любові, як сам у цьому зізнався. Перед тим він так само „з доктрини" пробував одружитися зі сестрою М. Павлика Анною. Ідея шлюбу з доктрини була тоді, в останній четвертині XIX ст., досить популярною. Про це свідчить хоча б і такий курйозний факт. Франковому приятелеві селянинові Атанасію Мельнику (до речі, батькові провідника ОУН А. Мельника) досить було прочитати статтю Анни Павлик про соціалізм і це так йому сподобалося, що він вирішив негайно одружитися з Анною. Але та, щоправда, такої пропозиції не прийняла.

Однак у шлюбі І. Франка з О. Хоружинською доктрина була не соціалістичною, а націоналістичною. Це був, мабуть, один із перший „соборних" шлюбів, в якому поєдналися двоє розділених кордоном українців. Хоружинська була близькою до київської „Громади", а в цьому середовищі вважалося, що міжетнічні шлюби - українсько-російські чи українсько-польські - є шкідливими. Цю думку пропагував, зокрема В. Антонович, один із лідерів „Громади". Старші кияни будь-що хотіли одружити Франка з українкою і переконували, що йому нема чого боятися. Франко одружився майже блискавично: приїхав до Києва у справах, побачив Ольгу, повернувшись до Львова, обмінявся з нею декількома листами, а під час наступного візиту до Києва через декілька місяців вже взяв із нею шлюб. Через 12 років після одруження Франко в листі до А. Кримського писав: „З теперішньою моєю жінкою я оженився без любови, а з доктрини..."

Франко, як відомо, часто був людиною настрою. На той час погода в його родині не була сонячна, бо давалися взнаки нервові розлади дружини, його хвороби і матеріяльна скрута. Але попри сумну кінцівку цей шлюб не був позбавлений своїх радощів. Як свідчить листування Франка з Хоружинською, хоч він пізніше і не вніс Ольгу до своїх трьох кохань, все ж початок їхнього зближення відбувався так, як і повинен був відбуватися. Іван Франко в одному з листів ще до женячки писав Ользі Хоружинській: „Пишіть частенько! Нехай це зовсім не конфузить Вас, що недобре виражаєтесь по-українськи. Пишіть хоч по-московськи, кожде Ваше слово, на якій воно мові буде, для мене рівно дороге і миле". А Ольга, яка не любила писати листів, відписувала йому: „Пожалійте своїх очей як не для себе, то хоть для мене..."

Дворянка за походженням, Ольга Хоружинська була освіченою жінкою, закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, Вищі жіночі курси в Києві. Знала німецьку, французьку та російську мови. Як писала її донька Анна, була „очитана". Мала добрий характер, була чутлива до людського горя. Її сестра Антоніна, в заміжжі Трегубова, згадувала: „Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові „вдома жилося добре". Деякі докоряють Ользі, що вона не зійшлася зі львівським суспільством... Але як це могло бути, коли Ольгу тамошні люди зустріли зовсім нещиро. Франко був для Галичини хорошим женихом, матінки не раз казали самому йому (й Ольга про це знала): „Ось, узяв росіянку, міг би вибрати й багатеньку". І коли товариші докоряли йому, що він одружився з росіянкою, він завжди починав жартувати, вигадувати анекдот про те, як циганка ворожила йому: „Сім літ бідкувати". „А потім?" - спитав він. „Потім... привикнеш", - була відповідь".

Ольга була дуже помічною Франкові у багатьох громадських справах, до її порад він часто вислуховувався, покладаючись на її літературні смаки. Вона жертовно ставилася до свого чоловіка. Коли Іван Франко поїхав до Відня захищати докторську дисертацію, то писав їй: „Олю, я хочу догодити твоїй амбіції", знаючи, як вона мріє, аби її чоловік викладав у Львівському університеті. І далі: „Я маю викиди совісти, сиджу тут у теплих бібліотеках, а ти мучишся з дітьми, що хворіють". Іван Франко блискуче захистився, але до викладання його не допустили. Провалили його і як посла. Все це зламало Хоружинську, але не Франка: він попри такі невдачі відкинув пропозицію очолити катедру професора слов'янських мов у Софійському університеті, бо вважав, що його місце серед українського народу.

Відчуження між Франком і Хоружинською прийшло пізніше з посиленням психічної хвоороби Ольги, яку, до речі, кияни приховали від Франка. Як нині вважає львівський історик Я. Грицак, жертвою „київської змови" був не лише І. Франко, а й О. Хоружинська. „Уявіть - каже він, - зовсім молоду дівчину-сироту, яка не те, що польської, навіть української мови добре не знала, а про Галичину мала чисто міфічне, хоча й дуже позитивне уявлення, саджають у поїзд до Львова, де вона має прожити все своє життя".

А галицьке суспільство, як відомо, сприйняло Ольгу Хоружинську насторожено як „росіянку" й докоряло Франкові за те, що він не одружився з  галичанкою.

У любовному трикутнику

Коли отець Володимир Озаркевич (3.2.1853 р. - 10.3.1912 р.) помер, львівська газета „Діло" в посмертній згадці про нього написала, що це був один із найсвідоміших галичан. Але це була й вельми оригінальна людина. Коли 1879 року Іван Франко сів до тюрми за соціалізм, в очах добропорядних галичан його кохана Ольга Рошкевич була скомпрометована. І тут її руки попросив священик Володимир Озаркевич. З його боку то була жертва: він знав про любов Франка та Ольги, й, по суті, брав її заміж, щоб вона могла вільно бачитися зі своїм коханим.

Після заміжжя Ольга писала в своїх листах до Франка: „Жиємо, як добрі знайомі або згідні сусіди, котрі ся ніколи не сварять і ніби нічого співного зі собою не мають... На фортеп'ян накладається на ніч цілу купу подушок,... то суть два „квартали"... і до чужого кварталу нікотрому з нас заходити не можна". Франкові листи отець Володимир завжди віддавав Ользі неторкнутими.

1880 року Ольга зустрічалася з Франком у Коломиї. Володимир тоді сам привіз дружину на це побачення, а за два дні забрав назад додому. Тоді ж він зустрівся і з Франком. Як це відбувалося, видно із конфіскованого поліцією листа Ольги до Франка: „Тогди мені було добре і весело, і щаслива чуламся, коли, глядучи на вас обох, виділа межи вами приязнь". І 1884 року публіка була шокована, коли в Коломиї на балу Ольга з Франком танцювала, а в перерві між танцями проходжувалась залою, жваво про щось сперечаючись. На цьому останньому для обох вечорі був і... Володимир, який здебільшого скромно сидів на кріслі.

На одному з банкетів, згадувала Михайлина Рошкевич, з'явився Франко з жінкою. Франкова виглядала тоді зовсім добре, Франко був пожвавлений, представив свою жінку Ользі Рошкевич і вони розмовляли. „Виголошували там різні тости, бесіди, промови, а Франко так красно промовляв, що я мала враження, ніби сиплються перла", - розповідала Михайлина.

Впродовж дев'яти років подружнього життя в Озаркевичів не було дітей. Ольга народила аж після того, як появився син у родині Франків. Свого сина вона назвала Іваном на честь поета. В с. Сільці навіть ходили чутки, що то дитина Франка. 1890 року, коли син помер, Ольга це прийняла як знамення в її стосунках із Франком і припинила їх. Того ж року вона народила дочку Олену. Тобто таки оцінила шляхетну душу В. Озаркевича.

Уже на схилі літ сестру Ольги Михайлину Рошкевич (Іванець), яка завжди добре ставилася до Франка, запитали, що ж розлучило Ольгу та Івана, чи такий жорстокий був їхній батько, що не дозволив дочці вийти заміж за Франка. Михайлина на це відповіла: „На мій погляд, головною причиною було те, що наше галицьке жіноцтво, котре в ті часи потрапило перейняти якісь ідеї, переймалося ними доти, доки це не загрожувало їх спокійному проживанню. Ольга казала, ніби вона прийшла до того переконання, що, не будучи підготовленою до якогось самостійного життя, була б для нього тягарем в його ідейній праці".

Фальшивка в лікарському висновку

Довгі роки вважалося, що Іван Франко помер від однієї „цікавої" хвороби. Львівські лікарі часів Франка так ії записали: „Загальний артеріосклероз, міокардит, нефрит..." Але це ще не все, у тому ж документі було несподіване продовження: „Сифіліс спинного і головного мозку".

Однак недавно вчені встановили, що сифіліс зовсім не мав відношення до смерти І. Франка. Група дослідників на чолі з професором Львівського медичного університету Дмитром Луциком взялася документально дослідити історію хвороби Франка, і результатом цього стала стаття „Танатогенез Івана Франка" у № 3-4 третього тому журналу „Асtа Меdіса Lеороlіеnsіа" за 1997 рік. „Уважне вивчення кінцевого передсмертного діагнозу, - пише в цій публікації Д. Луцик, - особливо останній підкреслений фрагмент (тобто сифіліс спинного і головного мозку - прим. П. П.), викликало підозру, що ці слова написано іншою рукою, а не Б. Овчарським (лікарем притулку для січовиків - прим. П. П.). При цьому жодного слова про деформацію суглобів, особливо рук (це є ознакою сифілісу - прим. П. П.). Я звернувся до Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз. Завідувачка сектором судово-технічного дослідження О. М. Гопаненко та завідувачка лабораторією судово-почеркознавчих досліджень О. В. Бойцова, вивчивши кожну літеру з інтерпукціями та дужками, дійшли висновку: „З впевненістю можна лише сказати, що діагнозу... у попередньому тексті 10 рядка в документі не було. Він з'явився як наслідок дописок, виправлень і закреслень, встановлених експертами ЛНДІСЕ при дослідженні наданої професором Луциком електрографічної його копії".

Побічним підтвердженням правильности висновків сучасних спеціалістів є те, що в списку медикаментів, якими лікували Франка протягом 122 днів, нема жодного препарату проти сифілісу.

Крім того, Д. Луцик особливу увагу присвятив такому ліку, як наперстянка, якою лікували до останнього часу ревматоїдне ураження серця. Наперстянка була тоді, як встановив науковець, основним лікарством у притулку для хворих січовиків. Побічною властивістю цього препарата є те, що вона під час інтенсивного лікування хворого накопичується в людині, і це навіть призводить до порушень мозкової діяльности - появи галюцинацій, що кваліфікується як божевілля. Але зниження концентрації наперстянки в організмі спричинюється до одужання людини. Як засвідчує лікарський документ із січового притулку, де Франко провів кілька місяців, - „Листок на теплоту", - цього лікарства хворому генію не шкодували.

Отож не дарма І. Франко в 1907 році докоряв М. Мочульському та В. Гнатюку за те, що його „заперли у будинку для божевільних", а він терпів „страшні муки від рук". Обгрунтовано, що Франко успадкував від матері схильність до неспецифічного деформуючого ревматоїдного поліартриту, який в 1916 році ще навіть не входив до номенклатури хворіб людини. Під час риболовлі в Криворівні Франко занурював хворі руки в холодну джерельну воду, і цим гасив біль у них, який навіть зникав. Таким чином, Іван Франко першим інтуїтивно ще в 1908-1909 роках відкрив ефект холодової анестезії, проте ні він сам не опублікував пріоритетне повідомлення про це, ані лікарі, які займалися лікуванням українського генія й не сприйняли його відкриття. Знеболювальну дію холоду було застосовано в медичній практиці аж 1935 року.

Парипа П. Почерк генія : історії з життя І. Франка / Петро Парипа // Перевал. - 2009. - № 1-2. - С. 64-80.