Чому посварився Іван Якович з Михайлом Грушевським

Ким для мене є Каменяр? Може, те, що я народився на вулиці І. Франка, 21 у Городенці і теж у серпні, як Іван Якович, або ж і щось інше викликало в мені внутрішню спонуку до вивчення життя і творчості цієї віхової постаті в українській минувшині. І саме тих її розділів, які не дуже й афішували офіційні історіографія чи літературознавство. У радянській літературі, яку вивчала наразі більшість наших краян, доробок Івана Яковича подавали як творчість революціонера-демократа. Але чим насправді є діяльність Каменяра для українського народу?

Щоби відповісти на це запитання, не обійтися без такого відступу. Мабуть, немає людини, котра б не застановлялася над важкою долею нашого народу в часи кріпацтва, не плакала, коли читала твори Кобзаря. Оспівав Шевченко й Січ Запорозьку, козацьку вольницю як відображення багатої й широкої душі народної. Як військова організація це утворення існувало, сказати б, на душевному рівні: туди стікалися ображені, невільники, втікали від панів польських і московських. І там формувалося лицарство, яке боролося за волю, стояло в обороні прав людських, охороняло землі Вкраїни.

Творчість же Франка посприяла виникненню руху січового стрілецтва в Галичині на початку XX століття. Воно зачиналося в часи Першої світової й остаточно сформувалося 1 листопада 1918 року. Це вже був якісно вищий рівень українського національного лицарства. Стрільці були молодими інтелектуалами, вченими людьми. Вони вже не просто хотіли волі, але, на відміну від козаків часів Байди - Хмельницького, були свідомі вищої мети - здобути незалежну Вкраїнську державу. Символічно, що коли Іван Франко помер, саме вони й поховали його з усіма військовими почестями.

Отож якщо, образно кажучи, Тарас Шевченко - душа українства, то творчість і діяльність Каменяра мовби представляє наступну, вищу фазу розвитку нашої нації - „дух, що тіло рве до бою". Хоча для світоглядного прориву нації Шевченко теж здійснив крок уперед, створивши разом з Пантелеймоном Кулішем „Кирило-Мефодіївське братство". Щоправда, цьому утворенню не судилося виконати своє призначення. У царській Росії тоді діяли дуже сильні окультні товариства, різні таємні ложі, і їх налякало постання братства. Вони і спричинились як до його занепаду, так і до того, що Кобзаря засудили на 10 років заслання. Річ у тім, що братство представляло той рівень національної свідомості, який Україна мала нести в майбутнє. Воно презентувало той зародок розвитку духовного, що поступу йому надав потім Іван Франко. А цього найдужче боялися й далі бояться певні сили.

Ми й насправді ще добре не знаємо Каменяра, як про це вже починають говорити в нашому суспільстві. Але що саме маловідоме чи взагалі незвідане, та в будь-якому разі цікаве для нас є у Франкові? Скажімо, в 1914-му, за два роки до смерті, він написав „Прицінки до історії України-Руси". У цьому творі є досить такого, що заперечує чимало положень української історії за Михайлом Грушевським. Свого часу вони обидва були навіть дуже посварилися через те, порвали зв'язки. Пізніше, коли Іван Якович видав „Нариси до історії українсько-руської літератури до 1890 року", то в авторському слові до них зазначив, що багато чого у тих нотатках йому повідомили чи навіяли духовні сутності, які його відвідували. Власне, стверджує Франко, за їхніми повідомленнями він і написав „Прицінки...".

Коли ж відомий галицький громадський діяч Володимир Гнатюк видавав „Нариси...", то не сприйняв серйозно ту заувагу. Тоді вже було заведено вважати, що Каменяр хворий, отож йому, мовляв, усе примарилося. Але спеціально для Франка, щоби його не образити, кілька примірників „Нарисів..." видали зі згадкою про роль духовних сутностей у створенні „Прицінок", тоді як решта накладу побачила світ уже без тих вельми цікавих зізнань Каменяра.

Про це досі майже ніхто не знає. А якщо відає, то сприймає скептично інформацію на цю тему. Але, як на мене, тут спрацьовують стереотипи атеїзму й матеріалізму, тобто бездуховності. Бо якщо ми віримо в духовне життя, то й в існуванні духовних сутностей, які можуть відігравати ту чи іншу роль у земному шляху тієї чи іншої людини, не мали б сумніватися. А то виходить, що вважаємо себе дуже релігійними, до церкви ходимо, а існування іншого світу заперечуємо, як і можливість спілкування з представниками вищих рівнів буття відкидаємо. Мабуть, негоже так робити. Я думаю, Франкові „Прицінки..." необхідно дослідити як твір і документ, що є для нас не менш значущим, аніж решта праць Каменяра.

Вельми вагомо виглядає постать Івана Франка і на тлі таких міркувань. Звісно, на перший погляд, то суто цифрова символіка в тому, що 150-ліття від дня народження Івана Франка збіглося з 15-ю річницею української незалежності. Але якщо проаналізувати той збіг через призму Піфагорової нумерології, то скидається на те, що і в цьому немає нічого випадкового. Та доволі цікава наука представляє кожну людину в числовому вимірі як одиницю, тоді як рід - це 10, народ - 100, а нація, що сформувалась як ідея, - то вже 1000. Між іншим, у цьому зв'язку виникає така асоціація. Коли минуло тисячу літ з часу хрещення Київської Русі, то ми мали якраз 1988-1989 рр., коли фактично почалася революція, що вибухнула з тривалого внутрішнього прагнення українства, котре визріло як нація, до волі й завершилася проголошенням незалежної держави.

Якщо взяти до уваги, що Франко передбачав і це й чимало іншого з новітньої історії України, то виходить, що він був на той час виразником дум усього українського народу. Власне, у своїй творчості він дуже багато писав якраз про соціальні проблеми своїх простих сучасників. Каменяр не був салонним творцем, як багато інших поетів і прозаїків, котрі мережили свої рядки, зачинившись по домівках, і не йшли до людей. Він прекрасно розумів, що коли не збудити народ, то ніколи він не зробить того, що має здійснити. Про це свідчать і його "Прицінки...". Вони багато в чому випередили сучасні знання й нинішні теорії щодо походження й неабиякої цивілізацієтворчої ролі українства у світі. Ці гіпотези, які можна на всіх підставах вважати аксіомами, ґрунтуються на тих даних археологічних розкопок, які за часів Франка ще були невідомі. Але ж саме ці, теперішні, відкриття у тій царині Каменяр як геніальний чоловік і передбачив на рівні підсвідомості.

Никифорук В. Чому посварився Іван Якович з Михайлом Грушевським : [погляд краєзнавця з Городенки на працю І. Франка „Прицінки до історії України-Руси"] / В. Никифорук // Галичина. - 2006. - 29 серп. (№ 130). - С. 7.