Жити працею (Спогад про знайомство із сином Івана Франка – Т. І. Франком)
Року 1966-го мені пощастило працювати у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР над рукописною спадщиною українського письменника, педагога, громадського діяча кінця XIX - першої чверті XX ст. Осипа Маковея - приятеля, сподвижника і послідовника Івана Франка. Хоча мій час для роботи в цій науковій установі не був обмежений, але я не дозволяв собі розслабитись у праці. Адже хотілося скоротити цей час, щоб у такий спосіб заощадити гроші на покупку бажаних книг.
Але чи не найбільше не дозволяло мені розслабитися сумління, підсилене працею іншої людини досить таки поважного віку, яка день за днем, зранку до вечора працювала за столом біля вікна в тій же кімнаті. Зрідка, коли стомлювався зір, я нишком, не знаю чому, спостерігав, як зосереджено трудиться цей чоловік над якимись рукописами. Мене дивувало, як далеко не молода людина протягом тих спекотних днів, на відміну від мене, жодного разу не задрімала за столом і не робила обідньої перерви.
В сірих очах чоловіка я вловлював якусь тугу, журбу, відчуженість, а на обличчі - вираз душевної доброти та постійної важкої думи. Не лише його очі і вираз обличчя, але й чоло та позір були схожі до зовнішності Івана Франка.
Ці риси письменника добре мені запам'ятались ще із шкільних років - як із його портретів та фотографій, так і вже згодом, в середині 60-х років, коли я зустрічався і бесідував із Іваном Яковичем уві сні. Це були скрутні, скоріше розпачливі моменти мого життя. Не можу, щоб коротко не розповісти про цей сон.
...Зустріч відбулася на стежці, що пролягала через цвинтар мого села: нею я йшов додому, до матері, коли приїжджав до неї з міста в гості. Іван Франко вийшов із могили на стежку, і я скаржився йому на вкорінення біди в суспільстві, на несправедливість, твердив, що так бути не повинно. Письменник пильно на мене дивився, уважно слухав, погоджувався, а наостанку на моє запитання, що ж нам робити сьогодні, відповів: „Думайте, самі думайте. Я не можу сказати. Я мертвий, а ви - живі. Без праці нема боротьби". Сказав - і зник. Я прокинувся...
Ці слова, мовлені вві сні Іваном Франком, закарбувалися в моїй пам'яті назавжди. Мабуть тому, коли доводиться контактувати з будь-якою людиною, я мимоволі звертаю увагу, насамперед, на її душу, помисли та ставлення до праці. Тож саме працелюбності людини, яка і зовнішністю, й поглядом була такою схожою на Івана Франка, я не міг не помітити.
Враженнями, що справив на мене цей чоловік, я поділився із працівницею відділу, котра видавала нам замовлені матеріали - рукописи, милою та лагідною жінкою (якщо не помиляюся, Снігирьовою Клавдією Василівною). Коли я сказав їй, що очі й чоло працьовитого чоловіка сжожі із Франковими, Клавдія Василівна здивовано подивилася на мене і запитала: „А ви що, хіба не знаєте, що це син Івана Франка - Тарас Іванович? Зараз він працює над рукописами свого батька...". Я відчув, як мою душу затоплює якась емоційно-психологічна повінь. Дуже захотілося просто порозмовляти із Тарасом Івановичем, але не смів, не знав, як почати розмову. Вважав, що негоже якось „приставати" до нього із своїми балачками, демонструвати свою нетактовність. Та відкладати спробу порозмовляти теж не можна було, бо наступного дня я відїжджав із столиці до Івано-Франківська.
Отож я наважився все-таки підійти до сина великого письменника, вибачився, відрекомендувався і повів мову про те, що тема мого дослідження - „Світогляд Осипа Маковея", що я не сумніваюся у правильності своїх підходів і думок щодо предмету дослідження. А далі продовжив: „Я завтра від'їжджаю із Києва, то залишуся дуже вдячним Вам, Тарасе Івановичу, коли Ви будете ласкаві подарувати мені кілька хвилин своєї уваги". А згодом запитав, чи не знав син письменника Осипа Маковея особисто.
Тарас Іванович на хвильку замислився, а згодом став поволі оповідати, що Осип Маковей був давнім приятелем батька, мав чисті помисли і дуже лагідну вдачу, співробітничав з ним у „Літературно-науковому віснику" та зрідка Франка відвідував. Іван Якович любив із ним розмовляти. „Після бесід із Осипом Маковеєм батько, - згадував Тарас Іванович, - якось „розслаблювався", значно пом'якшувалася його душевна налаштованість, тоді він майже цілий тиждень був особливо лояльним до наших, дитячих, пустощів у хаті. То ж ми, діти, більше були раді появі Осипа Маковея, ніж солодощам, якими він нас гостив".
А ще Тарас Іванович радив мені, досліджуючи світогляд Осипа Маковея, уникати штампів, заздалегідь складених схем, політичних дефініцій, а натомість більше розкривати зміст ідей Осипа Маковея в контексті того часу, середовища та духовного життя.
Ці його поради були сердечними, думки ясними, глибокими й швидко вкорінювалися не лише в моєму розумі, а й у душі. Було якесь відчуття того, що будуть вони розростатись...
Невдовзі поради Тараса Івановича я намагався реалізувати в своїй статті „Деякі методологічні проблеми дослідження творчої спадщини Осипа Маковея", яка була опублікована в одному із наукових збірників Інституту філософії АН УРСР. Та, на жаль, на цей збірник було накладено арешт (можливо тому, що автори деяких публікацій через політичні мотиви опинилися під слідством). Весь тираж збірника було знищено, випадково уціліли декілька екземплярів. Доля іншої моєї статті „До питання про вплив І. Франка на формування світогляду Осипа Маковея", в якій також певною мірою знайшли відображення думки Тараса Івановича, виявилася щасливою. Стаття побачила світ в „Українському літературознавстві" (Вип. 7. І. Франко. Статті і матеріали. Міжвід. респ. зб. - Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1969).
...Час швидко минає, точніше, як говорить Ліна Костенко, не час, а ми минаємо. Відійшов у вічність Тарас Франко, а здається, що ніби вчора він мені говорив: „Не відривайте Осипа Маковея від сподвижників Івана Франка, бо батько ніколи не був одиночкою, як намагаються твердити його недруги". А ще: „Будьте вибачливими до людей, ніколи не зневіряйтеся в них, не зрікайтеся і не покидайте інтелектуальної праці, щоб була вона пожиточна до них".
Ці останні слова виявилися для мене пророчими, суголосними з такою ж порадою, яку пізніше мені давала мати. Її останні передсмертні слова були: „Молися Богу, щоб дав тобі сили витримати все і працювати...".
Не раз хвилюють мій розум глибокі думки, висловлені сином поета впродовж нашої розмови, щодо обов'язку митця, науковця, громадянина перед Україною, покликання інтелігенції і народу та їх взаємин. Дасть Бог, що поталанить мені згодом відтворити в пам'яті і викласти на папері повний зміст нашої розмови.
...До сьогодні, коли згадую Тараса Франка, ніяковію перед ним. Адже я просив у нього декілька хвилин уваги до мене, а він подарував мені половину робочої днини, точніше - півднини свого життя. Цей безцінний дарунок зобов'язує мене звіряти свої кроки і думки з кроками та думками його великого батька - Івана Франка.
Макаровський І. Жити працею : спогад про знайомство з сином І. Франка - Т. І. Франком / І. Макаровський // Студент Прикарпаття. - 2006. - № 9 (серп.). - С. 3.
