„Люблю Тебе першу в житті…”
Перед Лолиним і відомим українським письменником Степаном Пушиком маю борг річної давності. Торік, у травні, після вручення мені премії імені Івана Франка в галузі журналістики, Степан Григорович підказав тему: „Рушай до Лолина - там дотепер витає дух першого Франкового кохання: і читачам „України молодої" буде цікаво дізнатися про цю історію, і за лауреатство Франкові віддячиш". Я і сам, відповів тоді, мав намір у те село навідатися, але побачив на мапі, що воно „залізло" в глухе передгір'я Бескидів, майже за 100 кілометрів від Івано-Франківська, і туди нічим доїхати. „То пішки йди, - не здавався пан Степан, - Франко так і робив: доїжджав до Долини, а потім - навпростець лісовими дорогами, до Ольги".
Нинішньої весни до Лолина я таки добрався. Щоправда, іншим маршрутом, ніж Франко, бо за 130 років позаростали і тодішні лісові дороги, і пустир утворився на місці плебанії (збудованого на громадські кошти обійстя для священика, що передавалося йому в користування лише на час служби настоятелем. - І. К.), де мешкала сім'я отця Михайла Рошкевича, і взагалі багато що змінилося. Та залишилася згадка про найперше кохання 17-річного гімназиста, котрий з роками сягнув висот геніальності й мав успіху жінок, та молодої попівни, яку невмолимий батько віддав заміж за іншого. Ольга навіть не наважилася написати спогади про свого Івана. Вона, помираючи майже через 20 років після кончини Франка, тільки попросила покласти їй під голову в домовину вцілілі листи від коханого. Її волю нібито виконали.
Ця публікація давалася непросто. Окрім зустрічей з лолинцями, мандрівки селом, довелося звертатися до архівних матеріалів, перечитувати епістолярну спадщину Франка і написані ним у Лолині або на місцевому матеріалі художні твори. Про що сам довідався, і вам розповім.
Ще півстоліття тому Лолин був мало відомий за межами Долинщини. Про його існування галичани більше дізналися в 1956-му, коли святкувалося 100-річчя від дня народження, як тоді по-революційному називали, Великого Каменяра й укладався реєстр населених пунктів Прикарпаття, пов'язаних чимось значимим із життям і діяльністю ювіляра. Отже, кілька легальних і прихованих - для втаємничених зустрічей з Ольгою - мандрівок Франка до Лолина упродовж 1874-79 років із плином часу допомогли невеликому селу з населенням трохи більше однієї тисячі чоловік виділитися з-поміж сусідніх бойківських поселень.
Як розповіли лолинці, їхнє село існує, очевидно, ще з княжих часів, але перша письмова згадка датується 1601 роком. За віднайденими історичними документами, його мешканці брали участь у національно-визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького. У тому ж XVІІ столітті Лолин ущент згорів під час нападу кримських татар, тому селянам, які вижили, сховавшись у густих довколишніх лісах, довелося переносити господарство з горба, що вивищується праворуч потічка Лолинець, у долину і там відбудовуватися.
За яких саме обставин виникло село, хто його заснував і придумав назву, залишається загадкою. Не знайшовши архівних „папірусів", лолинці самі вигадали легенду про красиву дівчину Марічку, в яку закохався (без кохання в цьому селі тепер нічого й не придумаєш) ле Гінь на ім'я Лоль. Якщо спростити сюжет, то обох закоханих полонили ординці, але молодятам допоміг вирватися з полону прудконогий кінь. Втікачі отаборилися в горах, біля лісового потічка. До них, подалі від стовпових доріг, почали сходитися люди, і так виникло поселення під назвою Лолин.
Як жилося тодішнім бойкам, тепер там добре відомо завдяки Івану Франку та Ользі Рошкевич, котра, на прохання коханого, детально описувала йому в листах побут і традиції своїх земляків.
„Це допомогло нам з великою точністю відтворити куточок тогочасної бойківської оселі, - розповідає завідувачка місцевої бібліотеки, директор сільського музею Івана Франка на громадських засадах Люба Підберезька. - Експозицію створювали за Франком, який писав: „Недарма побутує така приповідка: „Лолин - голий: навколо ліс, а всередині один біс". А лолинські хати такі нужденні, що не підлягають навіть опису. їхнє нутро навіть у найпорядніших бойківських ґазд було далеко гірше від підгірських: стояло ліжко, накрите веретою, і кілька брудних подушок; а скриня часто служила замість стола; а на столі стояла половина чорного хліба, твердого, як цегла, з ячмінними стеблами та остюками; а в одному з кутів була велика глиняна піч без комина".
Саме в таке Богом забуте село в 1864 році отримав призначення на парафію отець Михайло Рошкевич, родом з-під Станіслава. Приїхав він сюди з їмостю Марією та чотирма дітьми - Ольгою, Ярославом, Михайлиною та Богданом, котрий помер у підлітковому віці. В 1873 році Ярослава віддали на навчання до Дрогобицької гімназії, де вже успішно набирався розуму дуже здібний учень Іван Франко. Прибульцю із Лолина, навпаки, наука давалася важко, і гімназійні професори порекомендували Ярославовому батькові найняти репетитором для сина вундеркінда з Нагуєвичів. Франко погодився, але навідріз відмовився брати гроші. Аби якось віддячити юному наставнику, отець Рошкевич запросив його в гості на час літніх вакацій. Такою була прелюдія знайомства 17-річного гімназиста з дівчиною, яку він згодом назве „кохана Ольдзю, моє серце".
Очевидно, Франко вже повертався в Дрогобич, переповнений хвилюючими, незнаними досі почуттями, пробудженими молодою попівною. У першому 48-му томі повного зібрання творів Івана Франка листів до Ольги, написаному „по гарячих слідах" відвідин Лолина 19 вересня 1874 року, він постає якимось нерішучим, невпевненим у собі і навіть розгубленим.
Восени 1875 року Іван Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Саме в цей період, схоже, він офіційно просить Ольжиної руки. Принаймні так стверджує Михайлина Рошкевич: „Як Франко був на першім році філософії, то, здається мені, що вже тоді освідчився батькові щодо руки сестри, а освідчився письмово. Сестра довго вагалася, цілий рік, і це його мусило нервувати; я не раз зауважила, як він раптом знервовано вибігав з хати, а що часом в темний вечір вибігав і довго не вертався, то я казала до брата: „Той Франко якийсь несамовитий".
Не дивно, що його палкі почуття на перших порах не знаходили адекватної реакції Ольги - її стриманість пояснювалася суворими правилами християнської поведінки і крутим характером отця Михайла, слово якого в родині раз і назавжди вважалося законом.
Наміри створити сім'ю стали для них нереальними, особливо після того, як Івана виключили з університету і він опинився у вкрай скрутному матеріальному становищі. Тоді за їхнє щастя починає несміло боротися Ольга, яка до того перебувала в стані якоїсь нерішучої завороженості. Листи і таємні зустрічі на околиці села, куди Франко добирався аж зі Львова, стали для них єдиною розрадою. Перебуваючи у розпачі, Ольга за будь-яких обставин намагається на все життя зберегти їхнє кохання, як перше і чисте почуття. „Ти, - цитуємо за листом І. Франка від 30 липня 1878 року, - пишеш мені: „Пощо нам гризтися та турбувати одно одного? Хіба ми не можемо любитися й так? Любімося, поки молоді, поки кров гаряча!". Ох, як би я хотів, щоб се була правда, щоб можна було вік звікувати здалека одно від другого і весь вік вірно любитися платонічною любов'ю".
Можна довго моделювати різноманітні житейські комбінації зі сполучником „якби", прогнозуючи, що сталося б, якби Ольга, наперекір батькові, не взяла шлюб і, приміром, самовільно поїхала до Львова, де тоді жив Франко. І чи їхньому щастю перешкодив тільки „деспотичний і безвзглядний" отець Михайло? Навряд чи. Михайлина Рошкевич, котра найкраще знала взаємини закоханих, бо була свідком їхніх таємних зустрічей, так і не знайшла остаточної відповіді на це запитання. „Багато листів сестра попалила, - написала вона наприкінці своїх спогадів, - і здається мені, що між іншими - всі ті, котрі були писані при заміжжі. Жаліла я після смерті Франка, чому то я не поспитала його, що їх головне розлучило. Поки ще був нежонатим, я не мала відваги поспитати, щоб не дражнити заструплу рану. А втім, я належу до несміливих. Пізніше, як став жонатим, не поспитала з уваги на жінку... Сестра моя завжди була замкнена, скрита, не вважала за потрібне пояснювати. На мій погляд, головною причиною було те, що наше галицьке жіноцтво, котре в ті часи потрапило перейняти якісь ідеї, переймалось ними доти, доки це не загрожувало їх спокійному проживанню".
Ось таку не розгадану до кінця історію першого кохання подарували нам Іван Франко та Ольга Рошкевич, додавши загадковому Лолину ще одну таємницю.
І все ж давній Лолин, не в останню чергу завдяки енергійному голові, лолинцю з діда-прадіда Івану Дацьо, якого на найвищу сільську посаду обрали вже вчетверте, поволі набирає ознак сучасного населеного пункту. Окрім нового Будинку культури, центр села прикрашає реставрована церква Святого Миколая, збудована наприкінці позаминулого століття. Через річку Свічу із рештою світу Лолин зв'язує залізобетонний міст та радянської якості асфальтівка. Село розташоване в зоні стійкого стільникового зв'язку і має понад 60 стаціонарних телефонів. Та 53-річний Іван Дмитрович виношує привабливий бізнес-план рекреаційно-відпочинкового піднесення села першого Франкового кохання.
Крайній І. „Люблю тебе першу в житті..." : [про с. Лолин та кохання І. Франка до О. Рошкевич] / І. Крайній // Україна молода. - 2006. - 13 квіт. (№ 68). - С. 8-9.
