Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ІВАН ФРАНКО ТА СТАНІСЛАВ ВІНЦЕНЗ: \"ГУЦУЛЬСЬКІ ЗУСТРІЧІ\" ЖИТТЄТВОРЧОСТИ



Пропонована розвідка присвячена 145-літтю від дня народження, 85-літтю - смерти Івана Франка, 65-літтю появи повісти „Правда старовіку" та 30-літтю - смерти її автора Станіслава Вінценза, а також, звичайно, світлій пам'яти проф. Володимира Полєка - дослідника й популяризатора польсь­кого письменника, впорядника українського видання епопеї „На високій полонині". Студія ця, продовжуючи українську літературознавчу Вінцензіану (зокрема нашу статтю в журналі „Народна творчість та етнографія", - 1989. - Ч.5. - С. 10-18), має метою схарактеризувати спільний гуцульський і гуцульщинознавчий контекст набутку обох авторів.

Одразу ж варто зауважити: існує чимало нетотожностей у підходах, принципах і конкретних поцінуваннях гірського краю та його мешканців у Франка (письменника також і поль­ського в час, коли Польщі на політичній мапі не існувало) та у Вінценза, одного з чільних репрезентантів „української школи" в польській літературі. Не завжди однаково рівною в обох ав­торів була творча результативність процесу „олітературнення" Гуцульщини. Сам Вінценз в „Анексі" до видання 1936 р., що виявляє його добру обізнаність із українською літературою - художньою і науковою - про гуцулів, відзначив „змінне щас­тя" Франка в гуцульській темі (мова, очевидно, про ранню повість „Петрії і Довбущуки"). При цьому підніс автора „Захара Беркута" як буцімто піонера в літературному освоєнні краю. Різняться й обсяги, питома вага теми в художній спад­щині (певну конкуренцію Вінцензові з понад двома тисячами сторінок самої його епопеї серед українців може скласти хіба Михайло Ломацький). Пояснити це можна просто: коли у Вінценза образ його „малої" гуцульської батьківщини - в тема­тичному осередді, то у Франка на цім місці - рідне галицьке Підгір'я.

Писання обох про Гуцульщину і її незвичайних меш­канців дистанційовані в часі. Першодруки Вінцензівських „пасем" припадають на 30-ті й 70-ті рр, XX ст. Франко ж розпочав осмислення теми ще в „запізніло"-романтичну добу 70-х рр. XIX ст. (вірші „Від'їзд гуцула", „Керманич", вищеназвані повісті), продовжив у середині 90-х (драма „Кам'яна душа") та вивершив у 900-ті (цикл „Буркутські станси", „пізні" оповідання „Терен у нозі„ й „Як Юра Шикманюк брів Черемош", незакінчене - „Гуцульський король"). Проте ця значна хронологічна дистанція, позначена в слов'янських літе­ратурах модерною зміною стильових парадигм, не мінімалізувала ідейно-естетичні зближення і перегуки обох. Причиною цього, на нашу думку, є зіставність світоглядно-творчих рис, мистецька притягальність самого об'єкта. Так, „гуцульські" „зустрічі" й „діалог" уможливили ідеалізм старшого й панідеалізм молодшого з сучасників, релігійність чуття (її засвідчують „Святовечірня казка", згадані „пізні" оповідання й ін. твори Франка). Не була чужою для пізнішого автора цілком законна, згідно з Лесею Українкою, естетична співдія романтизму і реалізму. Єднає обох і сформоване в зв'язку з науковими дослідженнями Гуцульщини щедре творче спілкування з етнографічно-фольклорною, міфопоетичною стихією краю. Сполучає письменників сам принцип культи­вованого передоручення викладу народним „повістунам" і „бесідникам", збагачення літератури ще вповні нею не реалізованим ресурсом діалектизмів.

Серед типологічна зіставних генетичних і контактних факторів життєтворчості для початку виокремимо:

1) єднаючу духово-символічні біографії Йвана і Станіс­лава любов до „тіснішої Вітчизни"-Верховини, що стала зав'яз­ком художньої творчости, дослідницької і збирацької діяльности. Хоча Франко не мешкав серед гір постійно, та в XX ст. бував на вакаціях над Білим і Чорним Черемошем майже що­літа - до 1914 р. У Криворівні підліток Сюна (а цей головний персонаж розділу „Kroniki stannicy gorskej" - сам автор), меш­каючи в оселі дідуся, іноді зустрічав гостюючого в домі Волянських Франка. В спогаді про нього, вміщеному під назвою „Пробудник і людина правди" в дітройтському часописі „Вільна Україна" за 1956 р., Вінценз ізгадує свої уклони при зустрічах і скупо-задумливі відповіді Франка, потужний вплив його думки і слова в гімназійні роки, взагалі високий авторитет у власних очах. У Криворівні ж були вони сусідами, ходили до однієї церкви, мали спільних приятелів - зокрема священицьку родину Бурачинських. У повісті „Барвінковий вінок" Вінценз малює перебування Франка з Кирилом Трильовським у селі на весіллі своєї матері восени 1887 р.,

2) і Франко, і Вінценз, особистості надзвичайні (в Гетеанському розумінні незвичної потуги духу, - недаремне Вінценз для напису на першому пам'ятнику Франкові, встановленому ним на власний кошт на своїй землі в рідній Слободі, вибрав саме ці урочі слова з „Мойсея": „Вірую в силу духа..."), вважа­ли себе вигодуваними українським народом. Тож і віддавали йому борг по-своєму. Франко - „тяжкістю піонерської твор­чості" (С. Вінценз). Сам Вінценз - епопеєю „На високій поло­нині", названій Гансом Цбінденом „Калевалою гуцулів", відмовою від участі в гнобленні українців польською владою в 20-х рр. Урешті, національну толеранцію народів-сусідів лучили з пошаною до гідності людини;

3) цікаву спільну методу підготовки до творчости. Ростислав Єндик назвав її „природописною". Полягала вона в дотриманні засади все бачити й чути самому, побувати в усіх місцевостях, перебрести всі потоки, відвідати кожну ґражду, запізнати особисто відомих гуцулів. Усе це становило для обох майстрів необхідну життєву руду творчости, здатну забезпе­чити особливу автентику;

4) вплив „людової" традиції, що сприяла формуванню літераторів, витесувала в душі незримі „реваші", будувала „духові рамки для світогляду, достатньо широкі..., щоб їх далі виповнювати пізнішими філософічними студіями на універ­ситетах (у результаті обидва стали докторами. - В. П.) і лекту­рами при джерелах європейської культури" [1,511]. Цей перелік „зустрічей" ще надається для поповнення. Наприклад, спіль­ною метою Франка і Вінценза-редакторів (відповідно журналів „Житє і слово", „Літературно-науковий вісник" - та „Drogi") працювати над поглибленням рідної національної культури з метою її піднесення на висоту вселюдських ідеалів.

Цікаво, що обидва письменники повели свою Гуцуліаду двома гомерівськими пасмами, спершу войовничо-опришківським, а далі перейшли до мирних горян. В образному осмисленні історії опришківства обидва зорієнтовані на „суд міту". Генеза горян-войовників пов'язана ними з їхнім кровним зв'язком із племенем велитів (пор. мотиви „великанської статі" Довбуша - „велетного чоловіка" з першої редакції „Петріїв і Довбущуків" та розділ „Вість про велитів" „Правди старовіку"). Злитими і взаємодоповнюючими є голоси українця і поляка в художніх характеристиках славного Олекси Довбуша. В опо­середкованій оцінці з твору Франка він постає „князем і владиков тих гір, орлом того воздуха, оленем тих борів, паном тих панів аж ген по Дністрові води". Малюється як той, перед ким „тремтіли смілі і сильні, корилися горді", „на кого надія­лися слабі, бідні і пригноблені", „хто був окрасою наших гір, начальником наших легінів", рука якого забрала „від панів і вельмож безмірнії скарби, уділяючи здобутого бідним браттям" [2, 12]. У Вінценза, який покликується на оцінку народу і свідчення первовіку, Довбуш є „згубою панів, а ясною долею народу", „хлопів" „приятелем, золотим серцем", гуцулом „доб­рим і великодушним". Цей „розбійник" керується благородним прагненням за допомогою скарбів вилікувати нужду, „з катівні пекельної вирвати народ", помстити кривди і розбити окови, всім бідакам „долю дати -великий світ створити" [3,215-218].

Так само Франків „ославлений капітан опришків", „пост­рах панів" мріє підняти, просвітити пригнічений люд, скарбами „послужити задля великої слави піднесення нашого народу" (22,364-365). Цей момент автор поглибив, зробив програмним для „ідеологічних" героїв Кирила Петрія й Ісаака Бляйберга. Останній виявляється в повісти, написаній не лише на основі народної прози про опришків, а й польського романтизму від Міцкевичадо Захар'ясевича, не Авраамовим, а саме Довбушевим нащадком, та ще й вищим морально за інших із них.

Чимало спорідненого, закоріненого в уснопоетичній тра­диції - на тих сторінках „Петріїв і Довбущуків" та „Правди старовіку", де зображено винахідливі дії опришків на чолі з ватагом Олексою при здобутті замку (фортеці Шепетинського в першому. Бані - в другому творі). Коли виникнення оприш­ківства Франком і Вінцензом пов'язується з народною проти­дією панським утискам, то виродження руху поставлене в історичний зв'язок із упадком Польщі (після нього Франків екс-„капітан" Довбуш блукає по краю мало не жебраком) та з австрійською урядовою пацифікацією. Українською паралел­лю до констатації занепаду опришківської традиції в розділі „Хроніки й акти про опришків" може слугувати зображення злочинної поведінки Довбущуків. На сумлінні негідних нащадків - катування й убивства в гонитві за скарбом (його пошуки в камінних криївках є сюжетотверчнм чинником у „Правді старовіку", сс.211, 301 і ін., на сторінках „Петріїв і Довбущуків" та в багатьох ін. авторів). Анархічне свавілля „пізніх" опришків єднає „Правду старовіку" і „Кам'яну душу", де вони, невдоволені поділом здобичі, втікають, навіть не попередивши ватага Марусяка про наближення пушкарів.

Надибуємо й інші тотожності в перших епічних полотнах обох літераторів. Скажімо, описові: краса верхів, грандіозних пралісів, де не ступала ще людська нога, крайобраз сіл-писанок ув обрамленні шумливих лісів, розкішних полян і глибоких потоків. Характерологічні: опришок Іван у Франка, „Іваньчик" у Вінценза - перший і найвірніший товариш Довбуша і його повірник. Олексу Довбущука родовід, фізична потуга і вдача наближає до Фудора, колоритного персонажа наступних частин епопеї. Подібні між собою речники „природного" життя старі гуцули Максими в Франка і Вінценза, а також обидві Олени (вродою й одчайдушністю, по-різному, проте, скерова­ною, а ще вірністю). Етноментальні: родовий менталітет горян у митців-гуцулознавців відбито, зокрема, через самобутню „натурфілософію" верховинців, глибоку їхню моральність і веселощі духа, справжній культ „сонця праведного". Зрозу­мілими є збіги „номенклатури" топонімічної, ботанічної тощо. Щасливо віднайденим одразу був творчий принцип епіків -опертя на наративний матеріал народних розповідачів (Фран­ком - на історії про Петрія дрогобицького знайомого Лімбаха, Вінцензом - на посвідчення „ста повістунів", у т. ч. на зразки, призбирані талановитим Петром Шикериком-Дониковим). Поділеною обома літераторами були й засади реконструювати минувшину через відновлення з „уламків" уснопоетичних її моделей (на зразок ізгаданої Вінцензом у „Приписах і поясненнях" до видання 1936 р. „реставрації" Франком балади про ватажка Штолу), культивувати поетику „відфольклорних" аплікацій.

У царині поезії першими наближеннями Франка до теми Карпат і їх автохтонного етносу стали два писання дебютної його збірки. Емоційна домінанта внутрішнього стану героя вірша „Від'їзд гуцула" - ностальгія - мучила й важливих у епопеї персонажів Фоку Шумея і сліпого Андрійка. Ба, й самого їх творця, хоча в січні 1966 р. Вінценз і писав в Україну І. Прокопову, що чужини, властиво, немає ніде: коли відкрити серце, то можна відшукати рідних скрізь. Перипетії роман­тичної балади Франка „Керманич" аналогічні епізоду нещасливої плавби Мандата дарабою в „Зваді". Тільки винна в аварії Сокільська відьма (в Франка - дівчина з підводної скляної палати) не відбирає, на відміну від літературної попередниці-колежанки, життя.

Репортажний компонент ознайомлення читача з краєм, а потенційного туриста - з його місцями, гідними звидження, принагідні жартівливі (не без серйозного сенсу) зауваги сполучили початок і деякі інші місця „Правди старовіку" та Франкову звіршовану „Мандрівничу хронічку" з „Українсько-руської студентської мандрівки літом 1884 р." На маршруті від Підгір'я до Верховини (Делятин - Дора - Микуличин - Майдан - Чорногора - Жаб'є - Устєріки - Сокільська скала - -Вижниця, кожен пункт скалендаризовано в проходженні й опоетизовано) занотовано, між іншим, і те, що стало об'єктом Вінцензового малювання. Це краса і простори краю - та біда народу „в жидівській кишені" (в тетралогії згадано засилля лихварів-євреїв, „мацаки" яких обплутували цілі села). Нездалість деяких австрійських порядків. Хрест і крісло Довбуша та навіяна ним гадка про незнищенний „дух гордий" гуцулів. Історична згадка про ката-мандатора з Устєрік, а також іншого „короля" краю - „преславного Лук'яна Кобилицю". До речі, Вінценз знав і послався в епопеї на розвідку Франка про Коби­лицю, як і на іншу - про Юрія Федьковича, автора поеми „Лук'ян Кобилиця".

Задля більшого вичерпання „діалогу" згадаємо один образ із зачину Франкового циклу „По селах": „під сволоком, завитий у шматі. Лист небесний - писаний Бог зна ким" (2, 243). Ця подробиця інтер'єру смерекової хати набула під пером Вінценза особливого значення. На це вказує винесення її в заголовок одного з „новочасних пасем". У ньому Танасенько розкрив авторство дяка Кропивницького: „сам пише і сам читає" [4, 69]. До речі, згодом Вінценз створив мініатюру в популярному серед гуцулів жанрі, адресовану українській молоді. Під назвою „Листок з неба" її 1956 р. умістив торонтський часопис „Ми і світ".

Немало зіставного матеріалу дає „Захар Беркут" - у світо­гляді українського і польського „гуцульських" авторів, образах і стилі, ракурсах бачення буття горян, зафіксованих у змінних і сталих прикметах. Дихотомія ж „минуле - сучасне" заснована на перевазі перших. В нову добу в горах порожньо і глухо. Вла­дарює тут персоніфікована Франком і Вінцензом Біда. Нащадки Беркута і Довбуша знедолені, розорені, в борговій кабалі. Виру­бано до „лисих облазів" (16,9) ліс, - Вінценз із цієї нагоди розгор­нув у „Зваді" драматично-філософську картину (с. 405-406). На зміну „пастирській" приходить накинута цивілізацією нова „культура". Гуцули тягнуться до міста (Франко писав про це ще в циклі „Борислав"). У перспективі, окресленій Вінцензом, - голод, постійна катівня „сироїдів" у кожному селі...

Схоже в повістях „графічне" зображення характерів. Чор­на (Тугар Вовк, мандатори) й біла барва (Беркути і Мирослава, Довбуш і Дмитрик) відповідають і народному поцінуванню історичних із цих дійових осіб. Ідеальним змістом минувшини, поетично й етновиховавче закладеним у персонажів, є піднесен­ня духовної і природної цільности особи і народу, апологія чесности і справедливости, лицарської чести, що мислиться обома епіками засновком розвою загалу. Франко пов'язав усе це з духом „старого громадства". Його живе втілення, Захар Беркут, висловив у вічі боярину Вовкови гуцульську „майнову" опінію, поширену на сторінках Вінценза, Осипа Маковея й ін.: „Стара правда є така, що ліс не є ані панський, ані цісарський. Ліс є Божий і людський із первовіку" (16, 53).

Як бачимо, гуцульська правда не розминається, а випли­ває з афоризму мадам де Сталь: „Свобода давніша від деспотії". Народні уявлення передано .двома авторами ще й міфопоетич-ною мовою, якщо пригадати семантичне полярні (Сторож - Баба Льодова) чи й тотожні символи. До останніх належать Господь-Сонечко в Вінценза та Дажбог-Сонце, „великий преясний володар світу". Цей „моцар огнистий" грає на стру­нах природи, пробуджуючи її навесні до життя. В старому звичаї було молитися до нього навколішки просто неба, як це робили бистреччани, ніби цілий світ став би так церквою [див. 4, 447]. Такі ж дії, в XIII ст. уже таємні, властиві тухольцям Беркутам (І6, 37). В імени Сонця, „відвічного опікуна всіх добрих і чистих душею", стали на прю з наїзниками громади Верховини та за його і Сторожа сприяння здолали жорстокого ворога. Така гуцульська дифузія християнства з поганським компонентом присутня й у творах Гната Хоткевича, Олек­сандра Олеся, Василя Стефаника і Марка Черемшини, Богдана-Ігоря Антонича. У Вінценза ця сполука багато в чому зумов­лена естетизмом - піднесенням краси предвіку.

У художній світ письменників, які писали про Карпати взагалі та стосунки гуцулів і влади зокрема, ввійшов мотив жорстокости мандаторів. Суд народної правди визначив їх зображення Франком і Вінцензом, Хоткевичем і Ломацьким. Цікаво: фактом літературного життя спершу стало Вінцензове повіствування про деспотичних владарів краю, а вже після „Правди старовіку", 1948-го р., з'явилося друком оповідання Франка „Гуцульський король". У повісти року видання 1936-го підкреслено: коли б не опришки, в данім разі товариство Василюкове, то мандатори взагалі перетворили б людей у безпам'ятних пахолків. Але, хоча мандатарію у Кутах і зни­щено, „войовникам свободи"-опришкам не скасувати, як каже Андрійко, порядки деспотичних сатрапів. Підрозділ „Гайдуки" Вінценза та згадане оповідання Франка збудовані на підставі розповідей відповідно Андрійка та старого гуцула Освіцінського*.( *Від народу розповідь Освіцінського перейшла до інтелігенції: Франко чув історію в Криворівні від Целіни Бурачинської та опублікував у „Етногра­фічному збірнику".)

Цього народного обдарованого самоука-дантиста Франко запізнав у Довгополі над Черемошем у 1898 р. У центрі цих сюжетів - протиправні дії мандатора в Кутах Брнека і його помічника Брнатзіка (Віцензові ж тут стала в пригоді так звана „Чорна Книга") та історія мандатора з Устєрік Герлічки, який чверть віку чувся гуцульським королем і так був прозваний людом. „Пацифікатори" Брнек і Брнатзік, як і Герлічка, вста­новили в горах режим терору. Були вони „ентузіастами тортур" (одну з них, страшне „яблучко", Вінценз описав у „Правді старовіку"). Могли скарати на горло за саму підозру в опришківстві. Подібно Герлічка і найближчий до нього Юріштан (йому присвятив оповідання Хоткевич) пролили море крови і сліз, зумисне множили число опришків, аби „пускати страх по гуцулах і збиткуватися над ними" (22, 496). В безмежній само­волі правителів, „старших від цісаря" на місцях, вони, згідно з розповідачами, взагалі не ставили гуцулів за людей.

І Франко, і Вінценз уводять автентичні свідчення неза-тертої народної пам'яті в контекст розмислу про добро і зло. Тих, що кривавими „ревашами" вкарбувалися в пам'ять народу, спіткав крах, - адже нація перетриває тиранів. Реалізуючи думку художньо, Вінценз удався до засобів умовности. Так, Василюк за допомогою мольфарської магії і за співдії „Леля-слонечка" відібрав Брнекови життя. Франко ж не полишив реалістичної площини викладу. Його антигерой, який у свідомости гуцулів став, як пишеться в статті „Лук'ян Кобилиця", подібним до „страшного Йосифа" (регіментаря з Кодні Стемпковського) та ввійшов до побутуючого грізного про­кляття „Герлічкова би тя неволя побила", - звівся в поважному віці через молоду і невірну дружину.

Розвиток „пізнього" Франка в жанрах „малої" прози 90-х рр. у напрямку до умовно-притчевих і філософських форм осягнення гуцульського життя, глибока і дійова релігійність оповідань „Терен у нозі" й „Як Юра Шикманюк брів Чере­мош" іще підвищили спорідненість погляду на світ обох письменників. Перше з оповідань по друкови в віденській газеті „Die zeit" навесні 1904 р. було потім перероблене на однойменну й однотемну поему, присвячену Зеновії Бурачинській із Криворівні (за припущенням І. Денисюка, вона могла звернути увагу Франка на цей сюжет). До тотожностей твору й епопеї віднесемо насамперед артистичний тріумф засади обох авторів малювати душу людини в її поривах і пристрастях, злетах і упадках та прийом передоручення викладу оповідачеві-очевидцю без втручання в плин нехай і фантастичних історій.

Два сюжети „з уст народу", відтворені Франком, суго­лосні підрозділові повісти „Звада" „На той світ". Зіставним є сам образ Черемоша - поетичного в гарну погоду і грізного в повінь, „технологічні" описи кермування дараби. Різна однак в авторів система виміру. Вінценз приписував улюбленим гуцулам неймовірні здатності, мислив гомерівськими масшта­бами. Його Мандат сам сплавляє дарабу з восьми талб! У Франка ж два керманичі рушили чотирьохталбовою дарабою. В плавбі з Мандатом, як і з Миколою Кучеранюком (І. Франко, „Терен у нозі") скоїлося „щось дивне" (С. Вінценз, „Звада"). Та слухове „вроєння" першого не мало фатальних наслідків. Миколина ж виразна візія неіснуючого хлопця, який ізсунувся з дараби в воду на смерть, мучила Кучеранюка. Бачене не доз­воляло йому розпрощатися спокійно зі світом до часу, коли притча старого Юри витлумачила візію як Божу осторогу для сумління героя, як вищу ласку.

В оповіданні „Як Юра Шикманюк брів Черемош" (1903) Франко творчо опрацював, як слушно зауважив І. Сеньків [див. 5, 352], мотив болгарської богомильської легенди про боротьбу двох демонів, білого і чорного, - символічних відповідників добра і зла. Вінцензом теж зафіксовано змагання двох сил, цих Ормузда й Арімана гуцулів (в обох авторів лиху силу репрезентують і демонологічні луципер, арідник).

Інший відповідник - особлива питома вага образів при­роди. Крайобрази Карпат не тільки топографічно точні (в творі Франка мовиться, певне, про Криворівню), а й психо­логізовані. Є вони й джерелом естетичного замилування. Високою поезією, зокрема, дихає метафоричний образ великої ріки гуцулів. Франко її вподібнив величезному дзвону зі срібної піни й кришталю. У Вінценза музика Черемоша являє „письмо світові", яке треба вміти відчитати. При відтворенні ріки, вчарованої в світ гір і в душу людини, обидва художники злучили зорові, слухові, моторні змисли („Як Юра Шикманюк.. " - Gaweda o grazdzie Czeremoszu"). Оповідання про різні дороги, якими Господь провадить людей до добрих учинків, має й інші спільні місця з епопеєю. Вони не такі вагомі концептуально. Це, наприклад, подробиця, типова для біографії тогочасного гуцула: Юра заробляв у бутанах (небез­пеку для життя цього промислу Франко розкрив у оповіданні „Сам собі винен", де згадав, як і Вінценз, працівників-італійців), ходив на дарабах у Кути. Це деталь традиційного типікону - трембітання як сповіщання про кінець життя. А ще історичний екскурс у збивання „тяжкої ровти", озвучений коломийкою. Врешті, сама структура драматичного діалогу - пор. дискусію демонів (21, 442-445, 447-450, 453-454, 471-472) та розмову „tego z polonin" [див. 4, 522-529].

Глибшої уваги потребує „жидівська лінія" творчих „зуст­річей" і „діалогу". Тут він дещо різноспрямований. Філосемітизм Вінцензівського кшталту не був загалом властивий Фран­кові. Проте й антисемітом він не був. Мріяв-бо про „жидів"-товаришів і „матеріальних помічників" українців, а не визис­кувачів, здатних тільки в суботу до благородніших почувань. Агітував за це образами Бляйберга і Вагмана (роман „Пере­хресні стежки"), чесного Юдки (цикл „Борислав"). До „ділання" добра „схилив" автор і шинкаря Мошка з оповідання про Юру Шикманюка. До того ж дорогою від зла: Мошко, домігшися хати й землі, поступово отруював своїх старих „годуванців"-гуцулів. Зміна в цьому лихвареві, сіючому горе й злочини по селах, зайшла тоді, коли Мошко здобув від Юри не очікувану сокиру в груди, а марно пошукувану рибу-головатицю.

Доречно тут прокреслити паралелізм іншого - балагульського - молитиву. Франко не лише писав як історик літератури про „короля балагулів", а й створив, що мало хто знає, свій привабливий образ жартівливого візника-єврея, який надаєть­ся до порівняння зі знаменитим Вінцензівським балагулою Б'юменом. Українська віршова бувальщина з характерним рефреном „Бідолашний балагуло, твій заробок - маків цвіт..." видрукувана в часописі „Неділя" за 1911 р.

Деталізований перелік loci communes творчости Франка і Вінценза включає й такий збіг, як однакова рецепція „Сікстинської мадонни" Рафаеля в маєстаті її божистості (сонет Франка та слова „дзядзя" до Сюни в „Kronikach stannicy gorskej"). Тотожні мотиви: еміграції, вибору долі немовляти (Франків вірш „Три долі" та „Листи з неба", 8-10), весняного заклинання св. Юрієм дракона зими тощо. Суголосні поетичні персоніфікації пір року, абсорбування образности співанок і загадок, переказів і апокрифів. Але справа, звісно, не в подробицях. Важливіше інше - „зустрічі" Франка і Вінценза в творчости виявили віднайдення ними тих глибинних мораль­них і аксіологічних вартостей, які гуцули можуть унести в духову скарбницю людства, піднесення непроминальних на-бутків культурної традиції багатообдарованих горян.

Хоча в силу обставин Франко не розгорнув гуцульської епопеї, як Вінценз, обидва зуміли майстерно відтворити само­бутність розмислу гуцула над життям, родові прикмети його психології й етики. Попри присутні відмінності епопеї „На висо­кій полонині" та „карпатських" творів Франка письменників поєднує сердечна приязнь до верховинців і їхніх змагань за волю, гуманістична мрія про міжетнічне братерство, високодумний погляд на людину як вічний феномен правди, добра і краси.

 

Погребенник В. Іван Франко та Станіслав Вінценз : „Гуцульські зустрічі" життєтворчости / В. Погребенник // Сівач духовності : зб. спогадів, ст. і матеріалів, присвяч. проф. В. Полєку. - Івано-Франківськ : [б. в.], 2003. - С. 117-128.

 

Оновлено 16-07-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка