Франкоцентричний рік або на чому акцентувала періодика
Спроби поглиблення та розчищення замулених рік, що ведуть до Франкового океану; наміри вивершити бодай на „одну цеглину" висоту Франкової кафедри у всесвітньому храмі духовності - над цим б'ється не один вчений як в Україні, так і поза її берегами.
150-річний ювілей Івана Франка - подія знакова найперше для титульної нації; вона мала би вигострити новочассям уми багатьох мислячих і тих, що приспали досвід великих наших попередників та не наважуються знютувати минуле з майбутнім.
Певна кількість суто наукових публікацій з франкознавчої тематики, розсипана у різновидовій періодиці, - своєрідний ключ до полемізму, нового прочитання й осмислення найборше художньої вартості, естетизму як життєвияву Франкового творчого безмежжя.
Із публікаторського набутку виосібнюю речі, що належать професорам Тамарі Гундоровій, Іванові Денисюку, Миколі Ільницькому, Богданові Мельничуку, Ярославові Поліщуку, Михайлові Гнатюку, Миколі Ткачуку, Анатолієві Погрібному, Дмитрові Павличку, також Ользі Слоньовській, Василеві Кобилюху, Наталії Тихолоз.
Т. Гундорова у своїх публікаціях не стільки одноствердна, як полемічно-постановочна, нераціонально-аналітична, а більше „провокаційно"-прогностична. І нам у деяких її візіях імпонує саме „ключ", отой філософсько-естетичний затакт, з допомогою котрого при вдумливому читанні-співпереживанні вдається проникнути у двополе як предмет її наукової рецепції: Іван Франко як людина - відбиття його естетичного й інтелектуального єства у його ж таки художніх образах, картинах, типах.
Показовою, як на мене, є студія „Іван Франко: „цілий чоловік" і „аскет" (Українська культура. - 2006. - № 8. - С. 3-5), де червоною ниткою проведено думку: дуалізм, роздвоєння Франка як живої сущої матерії і його душі як проявника, констататора внутрішнього світу, що висить на міцних нитях раціонального й уявно-неосягненних павутинках ірраціонального, позаземного.
Деякі автори прагнуть навіть у „списані" теми, як от в аналіз-осмислення поем „Іван Вишенський", „Мойсей", докинути новітнього „вогню" - заново прочитати апокрифічні „затакти" й, опершись на новітні дослідження, особливо ж у психології творчості, філософії, історії релігій, озброїти читача променем незгасаючого світла пізнання Франкової величі, його пророцтва.
Поглянути на І. Франка як вченого, осмислити, зокрема, його шевченкознавчий дискурс допомагає професор Михайло Гнатюк. Від аналізу габілітаційної лекції І. Франка „Наймичка" Тараса Шевченка", інших його різновеликих та різножанрових досліджень („Тарас Шевченко", „Із секретів поетичної творчості", „Шевченко і критика") М. Гнатюк веде до узагальнення про те, що Франко „одним із перших в українському літературознавстві геніально використав принцип дослідження синестезії у мистецтві, що дало підстави збагнути глибину Шевченкової творчості", що І. Франко переконливо показав органічність традиції Т. Шевченка в українській літературі (Гнатюк Михайло. Шевченкознавчий дискурс Івана Франка кінця XIX - початку XX століття // Каменяр. - 2006. - № 2 (берез.). - С. 3-4).
Досить слушні думки щодо стану франкознавства виказав львівський професор, член-кореспондент НАН України Микола Ільницький (Біля джерел наукового франкознавства: Іван Франко в рецепції західноукраїнської критики 20-30-х рр. XX ст. // Дзвін. - 2006. - № 2. - С. 127-129). Перечитавши усе, що було напрацьовано за досліджуваний період Михайлом Возняком, Ярославом Гординським, Кирилом Студинським, Михайлом Мочульським, іншими вченими, М. Ільницький робить важливий висновок про „нютування" в єдиний результативний напрям розвитку франкознавчих студій - фактографічного (причинкарського) й аналітично-концепційного.
Певним новаторством означені й ті журнальні публікації, що дають нове прочитання, здавалось би, усталених поглядів на критичні студії Франка, його етнологічні дослідження, дослідницько-упорядницько-видавничі проекти та персоналієзнавство (див., наприклад: Будний Василь. Маґеллан українського модерну // Дзвін. - 2006. - Ч. 8. - С. 122-128 ; Якимович Богдан. Книжка, що випередила свій час: Антологія „Акорди" : книгознавчий та джерелознавчий аналіз // Там само. - С. 130-145 ; Ільницький Микола. Франкіана Якима Яреми // Там само. - С. 146-149 ; Поліщук Ярослав. Література і життя в осмисленні Івана Франка // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2006. - № 6 (серп.). - С. 90-97 ; Ткачук Микола. Сонет, обернений до світу // Там само. - С. 97-104 ; Тихолоз Наталя. Між сном і дійсністю: філософсько-сновізійні казки Івана Франка // Там само. - С. 139-152).
Мовні концептуальні позиції щодо освоєння Франкового лінгвопростору заявили Василь Кобилюх (Із глибин праісторії: Іван Франко і санскрит // Літературна Україна. - 2006. - 20 квіт.) та Анатолій Погрібний (Рідна мова - не до вибору: Мовні концепції Івана Франка й українська сучасність // Літературна Україна. - 2006. - 17 серп.). Перший, розмірковуючи над питаннями творчого засвоєння надбань світової культури й літератури через санскрит, оцінюючи перекладацьку працю Франка, подає власну трансформацію Франкового заповіту: „... від перекладів із чужих мов ми перейдемо до безпосереднього вивчення санскриту в кожному вищому навчальному закладі. Бо санскрит для України - основна складова і вихідна частина нашої праісторії, котрої ніхто й нічим не замінить"; другий, аналізуючи понад двадцять мовознавчих праць Франка, актуалізує їх значення, наголошує при цьому на найхарактерніших особливостях: „розгляд мовних питань у практичній площині, позбавленій псевдовченості й схоластики"; ці різножанрові виступи допомагають боротися з історично-тягловим зросійщенням, з тими, хто й понині заперечує історичну доцільність української самостійності.
І ніби „на підверстку" основоположних складників історичної правди Дмитро Карп'як розкриває історію „найнебезпечнішого" свого часу твору І. Франка - „Біблійне оповідання про сотворення світу в світлі науки" (Західний кур'єр. - 2006. - № 39 (7 трав.). - С. 17), а професор Михайло Гнатюк „розшифровує" тему релігійності письменника через аналіз численних наукових виступів на конференціях „Іван Франко і Митрополит Андрій: Мойсеї українського народу", „Іван Франко: тексти і контексти" (Літературна Україна. - 2006. - 28 верес.)...
Франкознавчий рік також приніс чимало нового з огляду на розкриття й поглиблення знань проблеми: „Іван Франко й державність".
Найпотужнішою в цьому сенсі є студія львівського професора Івана Денисюка „Речник національної ідеї" (Літературна Україна. - 2006. - 3 серп. - С. 7), контрапункти якої треба б розгортати в окремі проблемно-тематичні публікації, що могли би стати своєрідним посібниковим матеріалом не тільки для новоявлених бузинописців та політиканів-анальфабетів, а й для допитливо-спраглих шукачів істини.
І. Денисюк - чи не найглибший з нині сущих франкознавців - завдав собі великого труду, але у віддяку „дивнії перли" виніс читачам. Перелопачуючи за життя оригінальну творчість І. Франка, його мемуаристику й епістолярій, огроми критичного матеріалу, практично все, що писалося про Каменяра у світовій періодиці, він виносить на суд громадськості дивовижні відкриття. Ніби бджола, нинішній вчений-аналітик визбирав у П. Куліша, Ганни Барвінок, Лесі Українки, Б. Грінченка, М. Драгоманова судження про „ферментацію української національної ідеї у середовищі тодішньої інтелігенції", а відтак переніс своє дослідницьке скло на творчий лан І. Франка, і маємо: саме Франко чи не найвиразніше сформулював постулати націєтворення та української державності: „Україна не тільки існує, але мусить швидше чи пізніше статися самостійною державою".
Качкан В. Франкоцентричний рік або На чому акцентувала періодика [відзначаючи 150-річчя з дня народж. І. Франка] / В. Качкан // Перевал. - 2007. - № 2. - С. 194-199.
