„Слово його б’є, як батіг, і очищає, як каяття” (Іван Франко в рецепції Симона Петлюри)
Мабуть, в історично-розвиднювальній ході України, як ніде інде, лакмусово-проявними є ті моменти простування до будучини, саме на шальках терезів яких і виважуються вічні та ніколи до кінця не збагнені парадигми розвитку: що було, а що має статися; що ми осібно й купно надбали за віки, а що розгубили і безповоротно втратили. А ще саме від ембріону державності і до її нинішнього фактичного стану - на цій довговіковій ниві зрощення українськості, садимо, сокотимо серцями і теплом долонь ті безцінні зерна правди, що з їхніх ядер і виростає багатозначне й до болю рідне - Батьківщина.
Серед тих першоратаїв і сівачів великої і незнищенної української ідеї були Володимир Великий і княгиня Ольга, Ярослав Мудрий і Григорій Сковорода, вічний апостол нації Тарас Шевченко і чи не найбезцінніший її інтелект - Іван Франко.
На довжелезній і звивистій дорозі суспільно-літературного й науково-просвітницького подвижництва І. Франко протоптав безліч стежок, здолавши які, він вийшов на широкий гостинець і сягнув своїм високим чолом європейських та світових горизонтів. І. Франко увійшов до золотої книги велетів української нації і як чорнороб-каменяр, і як торувач нового слова. Провісник і творець нового за змістом і формою слова, новатор думки, він як ніхто інший збагнув трагізм власного народу, його задубіле мовчання, німотну покірність. „І коли гіркість невдоволення, образи, часами гніву за рідний народ, що не доріс до співця, могли отруїти поетову свідомість, то та чорна, виснажлива праця, за яку змушений був узятися Франко, щоб творити культурну й громадську міць рідного народу, і яка декого відстрашувала, бо була нова й смілива і, здавалось, небезпечна - ще збільшувала трагізм переживань поета-діяча" (Петлюра Симон. І. Франко - поет національної чести // Петлюра Симон. Статті, листи, документи / Упоряд. В. І. Сергійчука. - К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1999. - С. 161. Далі, цитуючи це видання, у дужках вказую тільки сторінки).
Навіть перші лірично-романтичні цикли, окремі збірки, як „Балади і розкази" (1876), відтак - пізніші поетичні вияви: „З вершин і низин" (1887), „Зів'яле листя" (1896), „Мій Ізмарагд" (1898), „Із днів журби" (1900), „Semper tiro" (1906) показали епохальність Франкового слова у пошевченковій добі, розкрили позитивістське значення Франкового подвигу - творця цілої могутньокроної літератури, у якій є блискучі зразки натуралізму й реалізму, модернізму й імпресіонізму та символізму. Будучи новатором, він не соромився нерідко писати вступи-прозаїзми до своїх поетичних книг, бо думав не про вишукану читацьку публіку, а про найширші кола читачів, власне яким і вкладав у руки ключик до осягнення його ж структурного ладу, „артистичної суцільності" (Корнійчук Валерій. Ліричний універсум Івана Франка: Горизонти поетики. - Л., 2004. - С. 468).
Перечитуючи світової сили поему власного нещасливого кохання („Зів'яле листя", „Украдене щастя", численні ліричні цикли) - драму людських „незагоєних ран", які не годна людська душа затамувати ні власною піснею, ні зануренням у невичерпне джерело народного пісненатхнення, ані уявною піднебесною музикою, - з тремоло жалю, суму підступаємо до поетичного Франкового храму. Тут вчувається у кожному рядку - пісня. Але в тій пісні, як це тонко спостерігає великий державник Симон Петлюра, - багато смутку і розпачливих нот. Та чи винен поет, що уста його мимоволі нашіптують слова його пісні „в хвилях недолі, задуми тяжкої", що недоля народу, будучи й поетовою недолею, стала „матір'ю cкорботних дум", які вилилися у пісню? Не будемо шукати відповіді на запитання: вона є в самому питанні. Так було і так довго ще буде, що життя народу, покривдженого історією, визначить своїм змістом і зміст творчості свого співця, увійде у його свідомість як щось органічне, первинне. І що чутливіший співець, що витонченіша поетична вдача його, тим сильніше відчуваємо вплив народності на зміст його творчості. Це - „закон, єго же не прейдеші", і Франкова творчість стверджує внутрішню силу цього „закону" (Петлюра Симон. - С. 163).
Качкан В. „Слово його б'є, як батіг, і очищає, як каяття": Іван Франко в рецепції Симона Петлюри / В. Качкан // Перевал. - 2006. - № 2-3. - С. 72-79.
