Безцінний інтелект нації
І. Франко увійшов до золотої книги велетів української нації і як чорнороб-каменяр, і як торувач нового слова. Саме він - провісник і творець нового за змістом і формою слова, новатор думки як ніхто інший збагнув трагізм власного народу, його задубіле мовчання, німотну покірність.
І дійсно, у Франковій творчості можна відчути скорботу співця і пророка, спостерегти сліди ран від протиріч життя і загального, і національно-українського.
Справедливо кажемо, що після Шевченкового естетично-емоційного пафосу Франкова філософсько-поетична праця утвердила „національний інтелектуальний первень", „європеїзувала" віршову поетику.
І. Франко, як і Етьєн у Верхарна („Зорі"), певен, що „ніколи не слід зневірюватись у народі". Дарма що цей народ дасть „йому багато розчарувань, тяжкої задуми, часами відчаю". Франко достеменно знає муки цих переживань. Життєва мудрість і досвід у поєднанні з гарячою вірою, підкажуть народному співцеві правильний шлях до перемоги і допоможуть знайти джерело сили у дні, коли віра занепадає.
Як бачимо, І. Франко утверджує в метафорі „каменярів" формулу суспільної праці, важкої, до самозречення, зі стражданнями, муками і навіть з втратами, але освяченої вірою і вогнем перспективи.
Щоби збагнути психологію раба й розгорнути її до художнього узагальнення, І. Франко кличе у власну робітню переспіви вавилонських в'язнів, передуває давній порох подій жидівського народу - і з полоненого й воскреслого раба постає Поет. Франко цього відкрито не каже, але перед нами - зрима аналогія. Як твердить С. Петлюра, „вдивляючись в історичну постать що її покликала до життя мистцева творча фантазія, і вслухуючись у невільницьку пісню, що роздирає душу, ми почуваємо, як тривожна і болем проймаюча дума охоплює нас: так, у цій пісні багато нот споріднених і співзвучних з тими, що ми чуємо в наших піснях, а образ вавилонського в'язня, - він неначе з української сучасности! З невільницьких уст ллється ця, викликана насильством, пісня. Це ж бо пісня ганьби, пісня сорому й безсилля. Ми чуємо її в пісенних творах того народу, що пережив історичну катастрофу. Аджеж про ганьбу співав і наш геній Шевченко; щоб розбудити наш сором, така сама пісня ллється і з уст талановитого Франка"...
Практично у кожному творі І. Франка будь-якої художньої форми зріє або виказаний протест, закладений динаміт розриву кайданів, гнобительських скель. Як і в Шевченка, у Франка - проводаторська місія до кінця збадати націю на тривкість у неї ідеалу і перевести віру у певність, переконаність. І це вдалося Франкові, переконаний Симон Петлюра: він „залишається історично правдивий і не тратить почуття міри, коли малює образ відродження, хоч психологічно міг би несвідомо піддатися почуттю перебільшеної радості від того, що бачить, як це й сталося пізніше з деякими молодими українськими поетами, що їхні художні твори, присвячені відродженню рідного краю, саме й мають цю хибу: перебільшеність і невідповідність історичним обставинам. Відродження - річ складна й довготривала, „вчорашній раб" сьогодні не зробиться вільною людиною, вибух та бунтарство - це несвідома боротьба з обміркованою метою й розумною організацією її, „край рабів" лише поступово можуть заселити вільні володарі його".
Із тем „старих", „давноминулих", І. Франко видобуває, як бджола нектар з квітки, оту історичну живильність, що асоціюється з єством української жінки, її материнсько-провидницькою місією. Франко як незрівнянний знавець народної пісні й легенди, казки і притчі, літописів та історично-правдивих вчинків свого народу, нерідко інтуїтивно в'яже минуле з сучасним. І в тій генетичній сув'язі, як у фразі із „Слова про Ігорів похід" - „жени руськія восплакашася", - його геній кодує всю драматичну долю, весь хресний хід української жінки, що уособлює Долю, Батьківщину.
Коли нині спраглий ківш пізнання генності націоісторії зачерпне з криничної глибизни її вартостей, то саме з допомогою Франкових зусиль добудемося до збагнення психології діяльного українця, що зрозумів і збагнув лихість його становища, хиби національного характеру, „червоточини національної волі".
Закцентуємо: Франкова любов ніколи не була підсліпкувато-каправою, не була огульно-нападною, вона не ховала у пеленках обурення, докір, навіть ненависть, якщо до цієї любові підповзали доокільні зрадливі вужі. Мислитель, якщо на те були підстави, гнівався, ображався, ганьбив, таврував, не шкодуючи власного здоров'я, інтелекту, досвіду, аби знешкодити отруту національної зарозумілості, удаваної повсюдної діяльності, грімких словоздвигів і т. п.
Будучи „мужем світла", віщуном-прогностиком націооновлення, він добирався потребою пізнання, осмислення й науково-прагматичного освоєння феномена нації до потаємнощів української душі; він, будучи, за висловом Гете, талантом „милості Божоі", карбував таке всесильно-діяльне Слово, що несло у собі виховавчий код, віддавало енергію космосу, Божої благодаті; це Слово збагачувало.
І не тільки виключно художнє, а й слово глибоконаукове, інтелектуальне сьогодні як ніколи має кредит доцільності, коли важиться історико-майбуттєва ціна кожного слова і чину задля утвердження націоідеї та доленосного ідеалу. Франко саме у цьому сенсі трактує, що ніякі „вселюдські" фрази не годні перекрити своє духове відчуження від рідної нації", бо найвищий ідеал „се синтез бажань, потреб і змагань..."; ідеал „національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім.., ми мусимо серцем почувати.., мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина". Тому-то за цим правильним раціональним прагматизмом І. Франко зроджує високопоетичну строфу.
І немає такої сфери прикладання зусиль, де б Франків розум і його роботяща рука не полишили знакові сліди: поезія і драматургія, художня проза і документалістика, публіцистика дня й редакторсько-видавнича справа, фольклористика й етнографія, культура і мистецтво, історія і філософія, економіка і право, мовознавство і краєзнавство, бібліографія і книгознавство, - у цьому нескінченному ланцюгу видів і виявів сили творчого духа Франка - тривкі основи нашого духовного храму.
Качкан В. Безцінний інтелект нації : до 150-річчя Івана Франка / В. Качкан // Галичина. - 2006. - 11 лип. (№ 102). - С. 7.
